Великдень: ми всі очікуємо на Чудо
У християнстві одна з найбільш важких аскетичних вправ – це усамітнення. Вважається, що в затворі (так воно називається) без спільного спілкування прожити важче, аніж без їжі. Ми хотіли, щоб саме в ці дні ви отримали ось таку віртуальну розмову зі священниками, які поділилися власними спогадами про великодні чудеса.
У ці дні, коли ми перебуваємо у вимушеному затворі, дуже багатьом – і церковним і нецерковним людям – дуже хочеться відчути себе людиною, яку любить Бог. І можливо саме цей містичний досвід допоможе вам зрозуміти: Бог так близько, що ми собі навіть не уявляємо.
ДВА ЧУДА ДЛЯ МАРІУПОЛЬСЬКОГО СВЯЩЕННИКА
Володимир Коскін, керівник відділу з питань освіти Донецької єпархії ПЦУ:
- В моєму житті дійсно були великодні чудеса. В 2009 році я абсолютно свідомо перейшов до Київського патріархату – ви розумієте, що в той час на таких священників чинився великий тиск, нам постійно пророчили нещастя через те, що ти, мовляв, приєднався до “безблагодатних розкольників”. Той самий тиск чинили на мою родину, близьких.
У мене було два чуда, які я вважаю великодніми, хоча вони були один через п’ять днів після Пасхи, інший за тиждень до неї.
Одне сталося напередодні свята апостола Фоми (апостол, який спочатку запам’ятався схильністю до маловір’я - ред.) – це перша субота після Великодня. Я нещодавно був висвячений на священника, відслужив Пасху. Це була моя перша Пасха як священника тоді Київського патріархату. І це був дуже важкий період. Дружина та дитина захворіли, важка гнійна ангіна, висока температура. Увечері читаю молитви, стою навколішки, погляд – на дитину, на дружину. Я люблю Бога, але в цей момент відчув відверте роздратування на Нього. Я закриваю каноннік і кажу: “Господи, дружина і дитина хворі, з грошима негаразд, терплю тиск. Я стільки років тобі служу, за що? Ти посилаєш святим скорботи, але ти посилав їм і втішення. Я людина не свята, але й інші їздять до Єрусалима, отримують вогонь, отримують духовні зміцнення, невже тобі важко зцілити дитину та дружину?”. Я кажу це все зі сльозами.
А в руках у мене єрусалимська свічка, яку мені подарували, вона не горить, мене накриває роздратування… І тут раптом ця свічка спалахує у мене в руках! І я просто замовк, знову на коліна. Зранку мої дівчата встають без жодних ознак хвороби.
І ще була ситуація... В Маріуполі було важко вибити ділянку під українську церкву. Ми тоді купували ділянку, частину грошей виділила патріархія, а частину нам сказали шукати самим. Нам треба було 500 доларів. Дружина вже всі прикраси продала, я також всі заначки виклав. Грошей нема. І було лише три дні до оформлення угоди. У мене на той час жодного благодійника не було серйозного. Мій духівник (тоді вже спочилий) казав: не бігай за грошима, вони нехай за тобою ходять, і нікого від себе не відкидай, навіть коли людина просить зробити щось безкоштовно.
І ось сиджу я в храмі (ну як, храмі: на той момент – старий вагончик), погано зробили фундамент, зі стелі капає. І я кажу Богу: “Ну як ти не допоможеш, то хто я такий?”. Приходжу додому, дзвонить мені людина, якій я колись освятив офіс. Запрошує на каву і розпитує: ну що, мовляв, за безлад на твоїй ділянці, що там робиться, де паркан, де будівництво? Що тобі треба? Давай варіанти, малюнки. Одним словом, до наступного Великодня він збудував нам гарний дерев’яний храм.
НА ВЕЛИКДЕНЬ ПІДНЯВСЯ ПІСЛЯ СКЛАДНОЇ ОПЕРАЦІЇ
Назар Лозинський, протоієрей:
- Традиційно, улюблене дитяче свято — це Різдво Христове. Для мене ж з раннього дитинства улюбленим святом була Пасха. Не знаю, чому так. Напевно, благодать Воскресіння більше торкалась мого дитячого серця, аніж містика Різдва. Не можу згадати багато особливих особистих чудес, бо кожна Пасха для мене була чудом, але все ж один епізод мого життя — це моя глибока пасхальна радість.
У 2015 році мені довелось пережити випробування віри і витривалості. Я захворів. Точніше, хвороба була вродженою, але загострення наступило саме в 2015 році. Страждання були неймовірними. Я не міг їсти, не міг пити, не міг виконувати своїх священницьких обов’язків. Саме тоді для мене стали живими слова апостола Павла: “Горе мені, коли не благовіствую” (1Кор. 9: 16), бо проповідувати я теж не міг. І найстрашніше: я не міг навіть причаститись. Усе це частково було можливим лише після великої дози нейролептиків. І ось 30 березня, в час Великого Посту, в Інституті нейрохірургії ім. А.П. Ромоданова професор Олег Федірко провів наді мною кількагодинну операцію. Додому я повернувся у Страсну Середу, а на Пасху приїхав до храму на богослужіння, бо не уявляв себе в цей День поза храмом, хоч лікарі мені ще забороняли вести активний спосіб життя. На пасхальній Ранній я сидів у вівтарі, на хресний хід не виходив, але, проспівавши на Ранній екзапостиларій Пасхи “Плотію уснув, яко мертв” (така традиція в нашому храмі, коли перший раз його співає настоятель у вівтарі), я облачився до Літургії, став до Престолу і очолив богослужіння. Усі інші дні Світлого тижня я служив, повноцінно повернувся до свого священничого служіння, реабілітація була дуже стрімкою і позитивною. Лікарі тоді мені говорили: “Отче, напевно, за вас штурмували Небеса”. Справді, я знав, що молилось за мене багато архієреїв, священників і мирян: мама, друзі, родичі й просто знайомі. Тоді я пережив справжнє пасхальне чудо і відчуття переходу від Голгофи до Воскресіння.
Іншого разу, здається, це був 2017 рік, до мене прийшов чоловік, якому в час Страсного тижня снився покійний батько. Сон був цікавим: батько вказував синові на багатий стіл і просив сісти з ним до вечері. І син відмовлявся. Так повторювалось кілька ночей поспіль. І цей чоловік прийшов із жахом до мене, бо боявся вже лягати спати. Тоді я запропонував йому прийти на Літургію Великої Суботи, помолитись за батька, посповідатись та причаститись Святих Тайн. Виявилось, що він ніколи ще не сповідався. Після сповіді й причастя (від Пасхи) сни з покійним батьком припинились. Ось так віруючий батько привів свого невіруючого сина до святкової Пасхальної Вечері – Євхаристії.
ЯК БАБУСЯ САМА ОСВЯТИЛА СВОЇ ПАСКИ НА ВЕЛИКДЕНЬ
Богдан Тимошенко, настоятель храму Дмитра Солунського:
- У час, коли наближається Великдень і ми суттєво обмежені карантином, багато з нас задаються питанням, як не лише молитовно зустріти свято нашого спасіння (ми це зможемо через теле/інтернет трансляції), але й зберегти традицію ОСВЯЧЕННЯ ПАСОК і святкових страв, не порушуючи нашу віру.
Розповім вам історію, яку почув від ченця Нестора (Олексій Доля) у його малесенькій кімнатці у київському гуртожитку.
Одного разу, в далеких 1990-х, Долічка разом з перлиною української поезії – Ліною Костенко були в етнографічній експедиції в Чорнобильській тридцятикілометровій зоні відчуження. Подорож припала саме на Великдень. В єдиній на той час церкві в Зоні Олекса і Ліна освятили паски і крашанки та рушили до виселеного села, у якому залишилася жити лише одна бабуся. Приїхали до неї вранці Великодня. Привіталися, похристосалися – і підносять бабці освячену паску і крашанки. А вона їм каже: «А у мене вже є!». Доля здивовано: «Як є? До найближчої ж церкви 17 км, може хтось привіз?». А бабця відповідає: «Ні синку, ніхто не привіз. Вийшла я Великодньої ночі перед світанком за хвіртку на дорогу. Поставила ослінчик, накрила його чистим рушничком, поставила свої паски і крашанки, та й помолилася. А молилася ж не я одна, а у всіх церквах. А нині молитва стелиться по всій Землі – ось вона й дійшла до мене і до моїх пасок!».
Коли Доля закінчив цю оповідь – ми разом розплакалися. І ми сказали один одному – хіба ж не освятилися її паски? ОСВЯТИЛИСЯ!
Бог є Дух і може діяти без зовнішніх матеріальних проявів, як то окроплення водою.
Нехай цей неймовірний приклад простої людської віри допоможе вам не лише пережити карантин у час Великодня, а й змінить ваше ставлення до Християнства, як до сповідання щирої Віри і Любові, а не лише обрядових дійств!
НАЙБІЛЬШІЕ ДИВО ЯВИВ ДЛЯ НАС ГОСПОДЬ ЦЬОГО ПОСТА. МОЖЛИВІСТЬ ВІЛЬНО ДИХАТИ
Михайло Димид, священник УГКЦ:
- Перед кожним Великоднем є те, що ми сьогодні називаємо карантином. Духовний карантин, який дозволяє нам нагадати, що ми сотворені на образ та подобу Божу, і що наша місія та покликання — повертатися до цієї матриці. Кожне наше духовне перетворення – це Великоднє диво. Цей карантин, який так невипадково збігся із Великим, особливий, бо він показав, що мати свіже повітря та могти дихати – то вже диво. У щоденному житті ми не могли оцінити щастя та дива просто дихання чистим повітрям. Так само, ми, нарешті, зможемо задуматися, що є чиста вода, якої не мають мільйони людей. Цей піст дав можливість подивитися на все, що сотворив Бог, з космічної перспективи. І ми можемо побачити й красу, і користь, і цінувати те, що можемо черпати звідси. Цьому допомагає весна, оживлення природи. Ці факти не мають значення, якщо ми не сприймаємо їх як Божий дар. Якщо приймаємо, як Божий дар, то тоді має значення. Піст дає це осмислення. Великдень для мене – це печать всіх підготовок, зовнішні прояви (яйця, прикраса кошика, те, як йдемо до плащаниці — більш зовнішнє, хоча зовнішнього і не буває без внутрішнього). Але яйце – це лише додаток до свята, так само, як весілля є додатком до шлюбу. Але Великдень, так само як підготовка до нього, були зі мною все моє життя.
Пам’ятаю мою університетську юність у Римі... Я вчився на факультеті церковного права у Римі, приміщення, де ми жили, розташовувалися біля нашого українського храму Святої Софії, який побудував Йосиф Сліпий. Пам’ятаю підготовку до свята — участь у Літургії освячених дарів, похід до Колізею на хресну дорогу, який провадив Папа Римський на Страсну п’ятницю. Ми молилися та працювали, мали папірці, де писали, яких звичок намагаємося позбутися під час Посту. Я ставив собі за мету перебороти погану звичку. Я палив, і хотів перебороти звичку до сигарет. Мужньо тримався весь піст, і ось почав палити у Велику п’ятницю. Це був тоді мій великий біль, але я зрозумів, що сам нічого не можу зробити. З сигаретами я давно розстався, цьому посприяла моя теща. А настанови на Великий піст зараз у мене полягають у тому, щоб більше молитися.
Якщо ти тратиш більше часу на розмову із Сотворителем, це в свою чергу допомагає бути кращим до своїх ближніх, шукати нагоду допомагати іншим. Я задаюся питанням – як Бог дивиться на мене, на суспільство, на тих, кого я вважав своїми конкурентами.
Тож всім – пасхальної радості, і не забувати – вона починається з великої чотиридесятниці...
Лана Самохвалова, Київ
Фото: Facebook
