Лікар Касьян. Микола-чудотворець

О 6:40 ранку, 28 жовтня 2009 р. у містечку Кобеляках Полтавської області помер Микола Касьян, український лікар-остеопат, родоначальник мануальної терапії в СРСР і Україні. Подейкували, що народний лікар СРСР остаточно себе загнав. За кілька місяців він схуд на 37 кілограмів, а коли відчув, що справи кепські, полежав пару місяців у Полтавській обласній лікарні й попросив кардіолога, аби той відпустив його додому. 

Останні дні Микола Андрійович лікувався у власному двоповерховому Центрі мануальної терапії у Кобеляках, що по вулиці Леніна, 17 (тепер — вул. Касьяна). 28 жовтня, близько другої години ночі, хворому стало зле. Біля ліжка чатувала його дружина Андріана Миколаївна, за годину примчав названий син Ян.

Коли пацієнту почали надавати невідкладну медичну допомогу, з’ясувалося, що через загострення хвороби підшлункової залози почалася кровотеча. Реанімаційна бригада районної лікарні на чолі з головним лікарем Іваном Івановичем Супруненком робила все можливе, тим часом хворий лише просив: "Не чіпайте мене, дайте спокійно померти". 

Не були рідні готові до найгіршої версії розвитку подій.

У хаті для небіжчика не знайшлося навіть білої сорочки, й дружина Яна, невістка Олечка метнулася купувати до крамниці. 

*   *   *

У четвер, 29 жовтня 2009 р. траурна церемонія розпочалася об 11-й годині у Центрі мануальної терапії в Кобеляках. О 14-й годині чорну поліровану труну із тілом Касьяна перенесли на площу Перемоги, в Свято-Миколаївську церкву, де покійного відспівали більш як 50 священників на чолі з архієпископом Полтавським і Миргородським Филипом (в миру – Осадченком). До храму люди, вдягнені у буденний одяг, стікалися до пізнього вечора: мовчки заходили, хрестилися, ставили свічки за упокій, висловлювали співчуття вдові Андріані Миколаївні та названому сину Яну Миколайовичу. Хтось на похороні сказав рідним:

- Мабуть, у Бога хватонуло спину, і він викликав доктора Касьяна до себе.

Наступного дня до десятої години ранку біля входу в Свято-Миколаївську церкву скупчилися близько тисячі людей. Народ прибував і прибував. Працівники Кобеляцької районної державної адміністрації, виставлені як розпорядники із жовто-блакитними пов’язками на руках, сумно попереджали:

- Перепрошуємо, але вінки в храмі вже ніде ставити, – залишайте на подвір’ї.  Ви самі нестимете? Ні? Тоді понесуть наші люди.

Перед похороном два дні періщив дощ, та коли процесія ступила на кладовище, раптом визирнуло сонечко. Поховали невтомного Миколу-чудотворця 30 жовтня 2009 року на міському цвинтарі у рідному місті.

- Кобеляки осиротіли, – сумно мовила якась жінка. – Та хіба лише Кобеляки? Україна осиротіла. Касьян об’єднував людей. 

Символічно, що у свій останній день народження 10 квітня 2009 р. Микола Андрійович Касьян відкрив капличку Всіх Святих на цвинтарі в Кобеляках, яку вони із другом, Героєм України, засновником фірми “Агроекологія”, знаменитим хліборобом Семеном Свиридоновичем Антонцем збудували власним коштом, а це – 220 тисяч гривень. Саме біля тієї церковки поклали народного цілителя. 

*   *   *

Микола Андрійович Касьян народився 10 квітня 1937 р. у селі Бережнівка Кобеляцького району Полтавської області в селянській сім’ї. До райцентру – десять кілометрів. 

Походив він із родини, яку вважали династією знахарів. Ще за царських часів вони працювали при земській лікарні костоправами. Прадід Андрій лікував хворих до 90 років, а прожив до 105-ти. Хата діда Івана стояла окрай Бережнівки, що під Кобеляками, сюди приїздили тисячі людей. Поряд, на пустирі, народному цілителю навіть довелося ставити намети для пацієнтів, вони чекали своєї черги по кілька днів. Помер дід Іван у 85 років, але не від старості, а від плевриту. Лихі люди відбили народному лікарю легені, бо думали, що у нього схована купа грошви. 

Батько – Андрій Іванович Касьян (1907-1985) також зціляв людей як костоправ. Хоча всі троє – прадід, дід та батько – були неписьменними. На горищі батьківської хати пилом припадали кістки, за якими свого часу батько вивчав будову людини. Окрім Миколи, ніхто з дітей туди не лазив, – боялися. Саме під наставництвом батька у 1974-1975 рр. син почав практикувати народну медицину. 

За радянщини ситуація змінилася. Як пригадував у спогадах Микола Касьян:

- У царські часи прадіду та діду дозволяли працювати при повітових лікарнях, дякували за те, що вони рятували людей, а за радянської влади батька за це вісім разів судили. Ніякої подяки від комуністів він не дочекався. 

*   *   *

Щодня, крім суботи та неділі, комусь із дітей доводилося сходити на гору – а це за п’ять кілометрів від хати, косити траву, а потім тацею везти додому, до хліва. Батьківську науку практикою підкріплював селянський побут: підйом о другій годині ночі, та мерщій до роботи! Ніхто тепер не повірить, але майбутній народний цілитель закінчив десять класів, а жодного разу в кіно так і не сходив.

Цікаво, по закінченні середньої школи Микола Касьян не збирався ставати лікарем, а спробував себе як... поет. Школярем він склав перший вірш та надіслав не куди-небудь, а прямо Павлу Тичині… За деякий час Павло Григорович повернув школяреві… газету, де твір було вміщено, і лист із побажаннями та порадами “молодому другу”. Таких забаганок батько, Андрій Іванович, терпіти не бажав і погодився, аби нащадок пішов навчатися до… кулінарного технікуму.

Як пригадували близькі знайомі, упродовж життя Микола Андрійович божественно готував, а коронну справу називав “чехарда”. Що там спантеличених чоловіків, навіть вправних ґаздинь його рецепт дивував: м’ясо, картоплю, баклажани, буряк, моркву, цибулю слід було пасерувати без додавання жодної краплини води!

*   *   *

Утім, доля все-таки вирішила скорегувати його життєвий шлях. І в 1959-1964 рр. у харківському медінституті Микола Касьян гриз науку, але, в першу чергу, два з половиною семестри – 15 місяців, опановував патологічну анатомію. Для нього то була основна дисципліна:

- Костоправові слід добре знати патанатомію – це раз; любити медицину – це два; і любити людей – це три. 

Знаєте, як його батько, народний цілитель Андрій Іванович Касьян закодував радянського льотчика-космонавта №4, першого космонавта-українця Павла Поповича? Тов смалив як паротяг, у Джуни лікувався, голковколювання пробував – і все нічого.

- Боже ж ти мій! – сказав костоправ і підвів космонавта до старої шафи, посеред якої було велике, до підлоги дзеркало. – Подивися, Павле. Бачиш, який ти вродливий, які при тобі золоті погони, яка голова розумна. Щоправда, коли в тій голові замість мізків гівно, ніколи ти палити не покинеш. 

І наче ворожка пошепотіла, більше Павло Попович не палив. Міцно-міцно затямив ту батьківську науку Микола. Аби мати лікувальну практику, з травня 1960 р. до червня 1961 р. молодий спеціаліст працював заступником головного лікаря Товстенського району Тернопільської області.

У червні 1961 року його забрали до війська, і по квітень 1964-го Микола Касьян служив у Целіноґрадській області. Сюди він привіз першу дружину. О-о, то була справжня красуня з їхнього села.

- Тоді я значився начальником санітарної служби спецвійськ Казахстану (Міністерства охорони громадського порядку Казахської РСР – так шість років називалося Міністерство внутрішніх справ). Зарплата вища, ніж у міністра. У розпорядженні навіть літаки були. Роботою себе дружина не обтяжувала, могла сісти на борт і полетіти на… концерт, тоді як я постійно мотався по відрядженнях. Одного разу приїжджаю – і застаю її в ліжку з моїм другом. Пробачив… Повертаюся другий раз, а з нею голий електрик лежить… Не знав я, що з тим коханцем робити – він одружений, має діток, каятися почав:

- Миколо Андрійовичу, ти мене краще убий!

- Та на х... ти мені потрібен? Правильно зробив, що її... Подобається, ... далі.

Пара розлучилася.

Потім перша дружина ще чотири рази виходила заміж, а років тридцять, як померла. 

*   *   *

Доля складалася так, що Україна могла й не отримати свого народного лікаря.

Адже з армії начальника санітарної служби спецвійськ Казахстану демобілізували… інвалідом першої групи. Справа в тому, що у Миколи Касьяна діагностували фіброзно-кавернозний туберкульоз легень; адже він очолював підрозділ, який охороняв уранові рудники в Казахстані і часто сам, без належного хімзахисту спускався в небезпечні шахти… П’ять місяців хворого лікували в Алма-Аті й півроку – в Москві. Рішення фахівці мали колективне: видаляти верхівки обох легень.

Проте тижнів за два до призначеної операції син отримав листа від матері. Іти на операцію Адріана Миколаївна суворо заборонила, та ще й лякала: – “Ховати не стану!” І молодий медик виявив характер та попросився, аби його виписати додому.

Коли малорухливого інваліда першої групи привезли до Полтави, мати домовилася та невдовзі показала сина одній літній черниці.

- Пригадую, бабця та скидалася на відьму: зуби, взагалі, як у Баби-яги... Все моє голе тіло прослухала вона без фонендоскопа, лише прикладаючи вухо. – “Ой-ой-ой, синку! – квилила, – погані справи. Шкода, адже ти ще такий молодий. Та, якщо слухатимеш мене, – вилікую”.

І тоді Адріана Миколаївна чітко прочеканила:

- Будьте певні, слухатиме! 

Свята віра однієї жінки та залізна воля іншої зробили неймовірне. Справа навіть не в тому, що Микола Касьян вилікував туберкульоз, а в тому, що молодий цілитель отримав ще один приклад віри та любові, святого служіння ремеслу та граничній відданості обраному фаху. 

Та випробовувати його доля не припинила. Одужавши, 27-річний лікар із сумною історією хвороби нікому виявився не потрібен. На роботу його не брали, врешті-решт увійшов у становище хлопця начальник Кобеляцької санепідемстанції та взяв молодого спеціаліста… на чверть ставки.

*   *   *

Віра та сила волі привели його до несподіваного кохання. Відомо, що в період 1964-1969 рр. Микола Касьян обіймав посаду головного лікаря Верхньодніпровської районної санітарно-епідеміологічної станції (СЕС) Дніпропетровської області. Принциповим, пригадують колеги, був начальником.

Отож, діялося це в 1967 році. Одного дня 32-річного головлікаря Верхньодніпровської СЕС прислали у місто Галич Івано-Франківської області у якості ревізора, аби той перевірив ряд місцевих організацій. Одним із закладів керувала 21-річна Адріана Миколаївна. Вивчивши санітарне становище, за якісь порушення відповідних норм вирішив Микола Касьян оштрафувати молодого домоуправа на 50 рублів! Ось так майбутнє подружжя і познайомилося. 

Далі все розвивалося - вірші, компліменти, подарунки. Невдовзі Адріана не лише поїхала до коханого у Кобеляки, пішла працювати до місцевої музичної школи, а й пішла заміж. Не спинив Адріану Миколаївну навіть той факт, що від першого шлюбу у чоловіка залишилося три дочки, які вирішили жити із молодим подружжям.

Тривалий час прагнули вони народити синочка, але Бог парі не давав. Тоді вирішили вони взяти хлопчика з дитбудинку. Ледве подружжя переступило поріг дитячого будинку, як до Миколи Андрійовича підбіг дворічний Яник (1974) та почав допитуватися:

- Татку, чому ти так довго шукав мене? Скажи, а де мама?

Адріана Миколаївна залишилася біля вікна, навіть спиною відвернулася, бо сльози котилися по щоках. Як потім подружжю розповіли, геть сумною була історія життя того малюка: місячним немовлям його знайшли в лісосмузі чередники. Ніколи, ніколи Яник не хотів шукати біологічних батьків, а коли подорослішав і власну історію дізнався, розплакався, почав переконувати:

- Рідніше вас у мене нікого в світі немає і не буде! 

*   *   *

На початку 1970-х рр. на прийом до лікаря-остеопата Ліщинівського психоневрологічного будинку-інтернату Кобеляцького району Полтавської області Касьяна на день почали записуватися кілька сотень пацієнтів. І перелякане керівництво закладу для людей похилого віку та інвалідів, а за ним – районний собес, забили на сполох. Такий потік хворих з усього СРСР міг зупинити роботу провінційної лікарні. Тож Міністерство охорони здоров’я УРСР спустило циркуляр типу:

- Та дайте там щось Касьяну, хоч би що-небудь.

Народному цілителю віддали дезінфекційне відділення при місцевій санстанції. Хворих Микола Касьян почав приймали в кімнаті, де стояли… камери для дезінфекції білизни. За рішенням київського начальства закріпили медсестру, щоб та реєструвала відвідувачів, і поклали помічниці платню. На цьому свій професійний обов’язок МОЗ УРСР визнав виконаним. Не один місяць санітарка і сам народний цілитель лікували безкоштовно, бо в бюджет платню ніхто не заклав, хоча народу вони вже приймали по півтисячі на день. 

Зважаючи на черги, приймати пацієнтів доводилося з четвертої – максимум п’ятої години ранку. І так щодня… У скаженому темпі вони з медсестрою пропрацювали майже рік, а потім Миколі Касьяну адміністрація місцевої санстанції ще й рахунок виставила: “Ну, а як це працювати без комунальних платежів та орендної платні?” За кожну електричну лампочку належало сплатити 50 рублів на місяць плюс 250 рублів за приміщення.

Записавшись на прийом до керівника державного закладу, він лише запитав?

- Як це? Звідки? Я ж із людей грошей не беру і нічого собі не отримую.

- Ось так, – пролунало у відповідь. 

Плюнув тоді Микола Андрійович і перейшов до місцевого готелю, де йому виділили кімнату. Коли за пару місяців там опалювати перестали, народний цілитель сказав собі:

- Хай там що, а людей я прийматиму вдома.

*   *   *

Скільки разів і з яких ешелонів влади його тільки не цькували!

Наприклад, у 1976 р. всесоюзна газета “Известия” тицьнула статтю “Парадокс”, де, на перший погляд, лише поставила запитання. Столичний журналіст здивувався: як так, напівграмотні костоправи з Кобеляк батько та син Касьяни – виліковують хворих, а офіційна радянська медицина – безсила?! Все це скидалося на інформаційний наклеп, після якого народних цілителів почали пресувати: з Москви, Києва, Полтави – звідусіль. У ті часи ось такий сумний віршик Микола Касьян склав:

- Б’ють по спинах, б’ють по ср*ках – так лікують в Кобеляках. 

Старшому слідчому прокуратури Кобеляцького району Чмирю не вперше було безвинного робити винуватцем, і завів він на Касьяна М.А. кримінальну справу, вимагаючи, аби син відмовився від батька та зрікся ремесла народного цілителя. Мав прецедент: син – Михайло Касьян, котрий також був лікарем, на це погодився.

Проте дознавачеві кортіло зламати обох синів, і він не вгавав:

- Якщо не підпишеш, Миколо, папір і письмово не пообіцяєш, що більше не займатимешся лікуванням, запроторю за ґрати, зогниєш ти в мене у в’язниці! 

Всевидяще око завжди захищає справжніх народних лікарів.

Буквально за два тижні слідчий Чмир наказав довго жити і більше не зводив зі світу порядних людей. Чи не саме небо дало Миколі Касьяну наступні тридесят років рятувати та зцілювати людей! За радянських часів до народу він був ближчим, ніж районний здороввідділ, бо народний цілитель був самим Міністерством охорони здоров’я. За великим рахунком, він став годувальником цілого міста. Таксисти Кобеляк возили приїжджих пацієнтів, місцеві бабусі мали копійчину, здаючи кімнати, заклади торгівлі збільшували виручку, а ще в райцентр провели газ, вулиці заасфальтували, збудували величезний готель. 

Скажу більше... Хворі, які, вистоявши величезну чергу, котра не один раз обмотувала їхній квартал, потрапляли до нього на прийом, нічого подібного ні в районних, ні в міських, ні навіть у столичних лікарнях не бачили. Більшість не могли второпати: діяв Микола Андрійович більше як лікар-остеопат, чи як православний батюшка? Адже, починаючи прийом, він завжди голосно молився:

- Боже, допоможи і зціли на славу Твою!

Затим дивився на ікони Ісуса Христа, Божої Матері, Миколи Чудотворця на стінах і щось пристрасно ворушив губами, і лише потім працював зі спиною та хребцями пацієнта. Іншого ніхто не бачив, бо віра була для нього – не напускне. Коли народний цілитель збирався лягати спати, він теж шепотів молитви, коротенькі.

*   *   *

Ще до здобуття Україною Томосу мріяв Микола Касьян про єдину помісну церкву, в якій об’єднаються Українська православна церква Київського патріархату, Українська греко-католицька церква та Українська православна церква Московського патріархату. Не просто мріяв, а виділив чималу суму (200 тис. гривень) та узявся будувати в Кобеляках капличку Всіх Святих. Ой, як це тоді не сподобалося московському попові, бо розкатав той губу, і думав, що в новій церковці правитиме лише він один. 

Скільки разів не кликали Миколу Андрійовича Касьяна їхати до обласного центру, а потім – і до столиці, рідний край він не проміняв. Не лише писав патріотичні вірші народний лікар, а й викликав глибоке розуміння та шану городян.

Від 4 травня 2007 р. “Пісня про Кобеляки”, слова та музику до якої написав Микола Касьян, стала офіційним гімном міста:

- Поглянь-но, як Ворскла вдаль водами лине, / Прислухайся в щедрий пташок переспів. / Мої Кобеляки – це частка Вкраїни, / Це спів хлібороба, відлуння ланів... /

Ми йдем тротуарами вдвох спозарання, / Милуємось містом, що мирно зроста. / Мої Кобеляки – це наше кохання, / Це – посмішка ніжна на милих устах. / Давно вже руїн позагоїлись рани, / Та ні, не забудуться роки війни! / Мої Кобеляки – це свічі каштанів, / Це – липи замріяні, це – ясени. / А місто крокує вперед безупинно, / Карбує в серцях наших вісті з полів. / Мої Кобеляки – смаглява дівчина, / Це – хлопець в спецівці з сім’ї трударів. / Куди б ми не їхали – рідного міста / Забути не зможем ні ти, і ні я. / Мої Кобеляки – це наше дитинство, / Це – щастя і праця, це пісня моя! 

*   *   *

До створення у 2005 р. Центру мануальної терапії у Кобеляках – хворих Микола Касьян приймав у флігелі свого приватного будинку. Приблизно по 500 людей на добу. Закінчуючи сеанс мануальної терапії, наче мантру, кожного пацієнта лікар-остеопат чи то напучав, чи то наказував йому:

- Ходи здоровим! – А сам при цьому палив як паротяг – на добу більше двох коробок “Біломорканалу”. 

Що цікаво, знаменитостей, зцілених ним, рахувати – не перерахувати. Ось лише деякі з них: Раїса Горбачова, Галина Брежнєва, Валентина Шевченко, Павло Попович, Георгій Гречко, Валентина Терешкова, Борис Олійник, Софія Ротару, Ян Табачник, Таїсія Повалій, Людмила Зикіна, Олександра Пахмутова, Олексій Баталов, Полад Бюль-Бюль-огли, В’ячеслав Тихонов, Йосип Кобзон, Геннадій Хазанов, Володимир Винокур, Валентина Толкунова, Микола Басков. Аби в життя він шукав багатств та чинів, міг би стати генеральним президентом Місячного Шляху. 

Що характерно, навіть із VIP-пацієнтами народний цілитель не особливо панькався, а різав правду матку просто в вічі:

- Щоб не боліло, треба менше жрати, та більше ср*ти. – Як доводила практика, такі рекомендації доходили швидко і діяли на пацієнтів краще, ніж будь-які психотерапії. Та одна фіфа вагою під 175 кг запитала:

- А чим я буду ср*ти, якщо не буду жрати? 

*   *   *

Не всі такі жиртрести були, траплялися й справжні дами.

Одного разу прихопило поперек у першої жінки-космонавта Валентини Терешкової. Хто не консультував, а легше не ставало. І тоді Йосип Кобзон порадив звернутися до костоправа з Кобеляк.

Через космонавта Георгія Берегового навела Валентина Володимирівна довідки і прислала за народним цілителем свій “Volvo”. Прибув Микола Андрійович у Зоряне містечко, та очима почав зоряну пацієнтку оглядати.

Оглядає та мовчить, а перша у світі жінка-космонавт запитує:

- Як роздягатися?

- Як завжди, – пожартував лікар-остеопат, але язик прикусив, бо збагнув, що не те щось бовкнув, тож одразу виправився:

- Роздягайтесь, як усі.

Після пам’ятного сеансу мануальної терапії, під час кожної зустрічі Валентина Терешкова цілувала костоправа з Кобеляк і запитувала:

- Ну, так як мені роздягатися – зверху чи знизу? – А він їй незмінно підігрував:

- До пояса – і на кушетку. – Трапляються ж дами із почуттям гумору.

*   *   *

Довгі десятиліття офіційна радянська медицина не визнавала хист українця з Кобеляк, всіляко зневажала, називаючи аферистом і шарлатаном. Лише після смерті народного лікаря стало відомо: свого часу Миколу Касьяна регулярно перевіряли з Москви, нишком відряджаючи “підготовлених” пацієнтів. Такі інспектори з Державного інституту травматології та ортопедії міністерства охорони здоров’я СРСР усе детально фіксували, вели статистику, звіряли з науковими даними, отриманими на рентгені й точних приладах.

Аби ви зрозуміли масштаби, скажу так: протягом кожного року перевірка змінювала перевірку. Лише за один 1980-й рік методу лікування та практику лікаря Ліщинівського психоневрологічного будинку-інтернату Кобеляцького району Полтавської області вивчали 22 комісії з Москви, Києва та Полтави! 

Ніякого компромату знайти не вдавалося, і тоді якась московська комісія вирішила… прохронометрувати робочий час народного цілителя. Коли цифри склали, козачки заслані схопилися за голову! Щодня руки Миколи Андрійовича піднімали не менше 30 тонн, а лівицею робили не менше 75 тисяч ударів по спині пацієнтів та інших місцях! На щось подібне все відділення мануальної терапії було нездатне. 

*   *   *

Останнього разу його перевіряли в Москві – ґрунтовно. Було це у 1982 р. в Центральному інституті травматології та ортопедії імені М.М.Пріорова. Як пригадував сам народний лікар СРСР:

- Ходимо ми, пам’ятаю, із заступником директора закладу, професором Аркадієм Івановичем Казьміним палатами. У кожного пацієнта – власна історія хвороби, і я маю поставити діагноз. Проводжу пальцями по людині – і називаю недугу. Пацієнти дивуються, схвально погоджуються. На сьомому хворому я, нібито, не вгадав. Аби в цьому мене переконати, стали рентген тицяти. А я на це:

- Ви знімок зробили не в тій площині. – І – запропонував повторити.

Виявилося, вони, – а не я! – помилилися. 

Не знайшовши ніяких підстав бодай до чогось присіпатися, у 1982 р. Москва вирішила дати українському лікарю-мануальнику відомчу нагороду Міністерства охорони здоров’я (МОЗ) СРСР, бронзовий значок “Відмінник охорони здоров’я” та атестувала до рангу “лікар вищої категорії”. Уже за часів суверенітету України стало відомо, що ефективність методу М.А.Касьяна складала 92 (!!!) відсотки.

У розмові дружина Адріана Миколаївна Касьян зізналася:

- Наш будинок скидався на прохідний двір: бувало, без хвилинки відпочинку приймав Микола хворих – навіть удома, тому що не міг відмовити в допомозі тим, хто її потребував. А як згадаю свята, погано стає! Адже це набагато пізніше ми в ресторани стали ходити, спочатку, аби гостей нагодувати, по п’ять-шість столів мені доводилося накривати. Бували у нас і космонавти, і зірки, й політики... Я прожила з генієм і дуже цим пишаюся! Щоправда, спочатку його називали шарлатаном. 

*   *   *

За самопочуттям Миколи-чудотворця в СРСР стежили пильно. Коли народного цілителя, котрий зненацька захворів, у лікарні відвідав двічі Герой Радянського Союзу Павло Попович зі шлейфом генералів, високий гість вручив кобеляцькому лікарю-остеопату (першому і єдиному на той час медику колишнього СРСР) золоту медаль імені Ю.О.Гагаріна.

Запитаєте чому? Адже відомо, що нагорода Міжнародної авіаційної федерації (FAI), заснована в 1968 р., вручається виключно (!!!) космонавтам і астронавтам за внесок в освоєння космосу. Микола Касьян такий також зробив… Адже десятиліттями він лікував багатьох радянських космонавтів. У який спосіб? У такий, що ще несила було сучасній медицині запропонувати. З’ясувалося, коли після виконання завдання в повернення на землю космонавт переходить зі стану невагомості в стан вагомості, трапляється сповзання хребця. Саме їх Микола Касьян повертав усім на місце!

Ось чому мав рацію радянський льотчик-космонавт, двічі Герой Радянського Союзу Георгій Гречко, якого теж лікував Микола Андрійович. Побачивши стадіон народу, який набіг вирячитися на нього, він висловився лаконічно:

- Космонавтів до хрі́на, а ось Касьян – один. 

*   *   *

Не одну тисячу журналістів цікавило запитання: а звідки у нього отой дивовижний дар? Микола Андрійович стверджував, що вміння передалися від діда та батька, а сам щиро шкодував, що три рідні дочки на медиків не вивчилися. Тим часом названий син Ян продовжив батькову справу, а переймати досвід почав, навчаючись на п’ятому курсі лікувального факультету Української медичної академії в Полтаві. Саме тоді Як узявся пильно придивлятися, як батько… “клепає” лівою рукою. Потім він закінчив виш, а від лютого 2000 р. трудиться травматологом-ортопедом травматологічного відділення Кобеляцької центральної районної лікарні і паралельно приймає пацієнтів у Центрі мануальної терапії імені Академіка М.А.Касьяна. 

Ще за життя Микола Касьян подбав про спадкоємців-мануальників. Будь-кому передавати знання він не хотів. Кажуть, за десятиліття практики до нього на стажування приїздило 600 фахівців, але в науку прийняв патріарх лише трьох. Це – доктор медичних наук, професор Римського університету “La Sapienza” Джалал Ґаджийович Саїдбеґов (1948). Інший прямий учень – Рашид Омар, практикує в Узбекистані. І, нарешті, в Кобеляках приватно приймає академік Української академії наук Олексій Федорович Чигрин (1953), хоча офіційно він, як і наставник, трудиться… у Ліщинівському психоневрологічному будинку-інтернаті.

Саме ці троє та син Ян залишилися відданими життєвому кредо наставника:

- Хіба не радість – врятувать життя, / Вернуть людині юність літ упертих, / Живого серця відчувать биття, / Врятованого вже на грані смерті?... 

*   *   *

Здавалося, просто на роду йому написано зазнати лиха великого.

Свого часу батькові, Андрію Івановичу Касьяну теж довелося скуштувати горя та страждань. Звинувачений у знахарстві, загратований увосьме районний костоправ, в’язень радянської системи заспокоїв рідних:

- І в тюрмі знайдуться стражденні, яким потрібна моя допомога.

У буцегарні Андрій Касьян не довго нидів: ледь-но бранець продемонстрував власні здібності на хворих партійних бонзах, привезених до костоправа просто у в’язницю, – як начальство бранця звільнило. Випити гіркоти з тієї чаші довелося й сину. Безліч разів лікаря Ліщинівського психоневрологічного будинку-інтернату регулярно перевіряли, соромили на різних нарадах і комісіях, викликали в прокуратуру дати пояснення. Уже після смерті народного лікаря СРСР його друга дружина Адріана Миколаївна розповідала, буцімто, не один раз Микола Андрійович зривався: ходив топитися, вішатися…. Проте, здолав він все. Врятував його народ, прості люди. Коли виходячи з будинку, він бачив довжелезну чергу пацієнтів, яка не один раз обмотувала їхній квартал, – Микола Касьян зупинявся, розвертався на 180° – і рушав допомагати людям.

Найвідповідальніший пацієнт? Саме Микола Андрійович Касьян повернув на місце три “збиті” шийні хребці дружини Михайла Горбачова. Тривалий час голова Раїси Максимівни схилялася на бік; тому, коли перша леді СРСР ходила, здавалася клишоногою. Не допомагало лікування ні за кордоном, ні у світил медичної науки Радянського Союзу, які навіть наближатися до VIP-пацієнтки побоювалися...

За три дні доктор Касьян вирівняв шию, а принагідно й ходу дружини Горбі. При цьому до кінця життя костоправ із Кобеляк свідомо залишався… безпартійним. А з набуттям Україною суверенітету, як не кликали його працювати в Китай, Італію, Ізраїль, Чехію, Францію та США, народний цілитель відмовився, а залишився у Кобеляках. Власним опонентам він так відповідав:

- Це моя батьківщина. Я розумію людей, які шукають кращої долі на чужині, але невже ми не можемо створити таку в себе – в Україні, – га?

*   *   *

Чим далі, тим титулів і звань більшало. 25 травня 1988 р. М.А.Касьян отримав почесне державне звання “Заслужений лікар України”, а 15 червня 1990 р. і взагалі став “Народним лікарем СРСР”. Додайте сюди ранг підполковника медичної служби запасу та науковий ступінь академіка, хоч і громадської, але Української академії наук національного прогресу, – можна було б спокійно спочивати на лаврах та повчати молодь.

Але навіть вшанована зрілість радістю не обдарувала…

Дзвоники лунали давно. Перший серцевий напад у Миколи-чудотворця стався 5 травня 1994 р. у Дніпропетровську. Рідні тоді відбулися малою кров’ю. Може, з місяць пацієнт лікувався в Полтаві, а коли повернувся додому, кульковою ручкою діловито накидав схему, як… має стояти труна в фойє Будинку культури у Кобеляках.

Відтоді напади траплялися регулярно – раз на рік; було їх, може, з півтора десятка. Медиків Микола Касьян не любив, нехай і рятували вони йому життя. Ну, не міг він набиратися сил у палаті – ото полежить під крапельницею три дні – і гайда на роботу! Кажу, якби нормально лікувався, міг би ще прожити більш як сто років.

Поруч, 45 років подружнього життя завжди залишалася друга дружина – Адріана Миколаївна, яка в усьому підтримувала чоловіка, а за постійної відсутності Миколи Андрійовича, котрий завжди пропадав або у відрядженнях, або на роботі, самотужки піднімала чотирьох дітей. Чи шанували його рідні? Удома народного цілителя шанобливо кликали “Татком”. Тим часом за своєї геніальності він залишався звичайною людиною: вірив у долю та нумерологію – не випадково його “Волга” у номері мала самі “сімки”. Між іншим, улюблене авто Микола Андрійович заздалегідь подарував онучці Еммі і поїхала та “Волга”-лялечка на Київ.

*   *   *

Коли в 2003 р. родоначальник мануальної терапії в Радянському Союзі вийшов на пенсію, приймати пацієнтів він не кинув, а продовжував лікувати – щоправда, не більше 250 людей на день. Зважаючи на вік, поблажку лікар Касьян собі все-таки зробив: відтепер пацієнтів він приймав… із пів на четверту ранку, а не з другої ночі. І справа була не в тому, що він – жайворонок, а в тому, що в цей час пальці найбільш чутливі для діагностики і терапії.

Пояснюючи дивну психологію трудоголіка, у книзі мемуарів Касьян щиро зізнавався:

- Я ж дурний у роботі. Навіть не дурний, а взагалі – дурило. Тому що повсякчас – робота, робота, робота! І навіть в нікчемному стані приймаю не менше як 250 пацієнтів на день. Без людей я не можу взагалі жити. Розумієте? І нехай потім стає погано, і доводиться вживати заспокійливі ліки від серця.

Врешті-решт, лікар Касьян не витримав, зліг – навіть ходити більше не міг. Стурбовані родичі переконали “Татка” їхати до Полтави та стаціонарно лікуватись у колишній лікарні обкому партії. Знехотя, але той погодився. Проте, коли професор узявся слухати Миколу Андрійовича без фонендоскопа, хворий підвівся, виматюкав усіх дилетантів та повернувся до рідного міста Кобеляки... вмирати.

Останні роки життя не хвороби його добивали, а дивовижна несправедливість, і, не добираючи слів, він скаржився журналістові:

- Дивлюся тепер на несправедливість, на весь цей бардак, і так стає прикро. Куди ми рухаємося? За що боремося? Треба, щоб правда була, а її немає. І що найгірше: самі її своїми ногами топчемо. Вибачаюсь за те, що скажу: я Верховній Раді не вірю! Нехай депутати все, що завгодно, кажуть, – не вірю! Що вони зробили для людей? Нічого! Наш народний депутат Петренко – брехун до неможливого! Я таких нiколи не бачив. Був другим секретарем райкому, а потім наплював на партію, пішов уперед! Ви знаєте, як у нас демонтували пам’ятник Леніну? Вночі. І ніхто не бачив. А голова вождя, між іншим, важить 500 кілограмів. Я не хочу, щоб так було.

*   *   *

За життя його кандидатуру чотири рази висували на присвоєння звання “Герой України”, але документи жоден президент так і не підписав. Чи зробив він щось для Батьківщини, для рідного народу? Зважаючи на досягнення, вписане в 1993 р. у Книгу рекордів Ґіннесса України, запитання риторичне… Упродовж 1990 р. лікар-остеопат вправив хребетні диски 41 тисячі 251 хворому, серед яких 19 тисяч 359 дітей; іншими словами, по 172 диски на день. І зроблено це було не задля рекорду, а в порядку речей, бо саме в такому темпі народний цілитель трудився з року в рік. 

Святого чи месію із себе Микола Касьян не корчив: воду по ящику не заряджав, календарики зі своєю фізіономією не продавав, у палацах спорту маси не ошукував, але міг, міг після прийому міцною п’ятірнею поплескати пацієнтку по вгодованій дупі та відпустити солоний жарт, приправлений смачним матюком.

Дотепно він розповідав історії та анекдоти, гарно малював – у повоєнні роки написані ним картини добре продавалися, і це допомогло родині вижити. Усе свідоме життя Микола Касьян складав вірші; розповідали, що на всесоюзному поетичному конкурсі газети “Комсомольская правда” молодий українець вперед пропустив лише висхідну зірку Білокам’яної – Роберта Рождественського; щоправда, потім у Москві вони разом пропили отримані обома грошові частини премій.

Записного інтелігента цей усміхнений чоловік також із себе не удавав. Навіщо? Він божественно куховарив, незрівнянно лікував і був успішним начальником. З природною щедрістю талановита людина наділяє світ радощами та надіями, а робить це у власний, самобутній спосіб. Так і діяв Микола Касьян – гордість нації, великий українець, лікар від Бога, геніальний мануальник, незаперечний авторитет.

І все, лише уявіть, – на експромті. У мемуарах народний цілитель написав:

- Святкували в Кобеляках мій день народження. Чоловік тридцять було, не менше. Сидимо, випиваємо трохи. А перший секретар райкому каже: – “Миколо Андрійовичу, почитай свої вірші”. І я читаю та бачу: на столі з’являється пиво, тобто свято затягується. А не люблю я довгі застілля, мені це набридає. Ще й один письменник із Дніпропетровська подає голос: “А ви, Миколо Андрійовичу, можете так: раз – і вірш готовий?” – “Запросто” – кажу. І з ходу їм видаю:

- Сiдайте! Наливайте! Пiднiмайте! Випивайте! Пиво дуйте – i п...дуйте!

Усі розреготалися та розійшлися, як миленькі, а місто дізналося, як я закрив ту випивачку. 

Свідки переказували, що навколо українського лікаря завжди діяло якесь потужне поле, і не мало значення, перед ним знаходяться перші особи держави чи найбажаніші сідниці країни. Навіть самою присутністю Микола Андрійович міг лікувати. Траплялися й інші ситуації, народного цілителя накривав сум або щире горе. Тоді також слід було його стерегтися… Кажуть, лікар-остеопат із Кобеляк глибоко журився, коли 1 лютого 2003 р. у катастрофі шатла “Колумбія” загинула американська астронавтка Каплана Чавла (Kalpana Chawla; 1962-2003). Свого часу вона була однією з його зоряних пацієнток… Отож, часто Микола-чудотворець мовчки стояв перед світлиною і наче плакав. Неймовірно, але коли помер сам народний лікар СРСР, скло під їхньою спільною світлиною тріснуло.

*   *   *

Останній рік народний цілитель майже не ходив. Недуги все-таки його скрутили: серце – миготлива аритмія, нирки, печінка, шлунок, виразка підшлункової залози, очі, а головне, 45 років важкої фізичної праці. Важкої фізичної праці щодня! Відтепер через погане самопочуття знаменитий лікар-остеопат брався лікувати…. тільки дітей та немовлят. Попри те, що в кабінет уже на колясці чоловіка вивозила дружина Адріана Миколаївна. На прийом до малят він з’являвся як добрий дідусь – без халата, пригощав цукерками і всіляко відволікав від процедур, аби малеча не страхалася. 

Ось така типова ситуація: завела мати хлопчика, років п’яти-шести.

- Як звуть тебе? – запитав на усмішці Микола Андрійович.

- Дмитрик, – відповів малий, кокетливо нахиляючи голову вліво.

Обережно народний цілитель промацав пальцями шийку і знайшов підвивих четвертого шийного хребця. Знаючи, що процедура не з легких, болюча, лікар-остеопат раптом на повному серйозі запитав:

- А скажи, Дмитрику, ти жонатий?

- Нi, – усміхнулося хлоп’я. – Я ще маленький.

- І не пробуй! Бачиш, який я – дурень: оженився, а тепер ось мучуся.

Коли хлопчик щиро розсміявся, в ту саму мить лікар вставив хребець на місце.

*   *   *

…Найбільше в житті його дратувала якась недороблена незалежність України, дикий напівсуверенітет. Й у дружньому колі Микола Андрійович часто цитував сумні та іронічні рядки із вірша поета Олександра Йосіпка:

- Наш гумор – то тепло в морози, / А сльози – мрiй всiх домовина. / А що таке є смiх крiзь сльози? / Це – незалежна Україна...

Не людиною він був, а ходячим афоризмом. І досі земляки не тільки повторюють, а навіть майками на базарі торгують із колоритним афоризмом народного лікаря:

- Париж з Пекіном нам до ср*ки! Столиця наша – Кобеляки!

Олександр Рудяченко. Київ