Вільний університет у Мюнхені, яким має пишатися Україна

За незвичайних обставин, обумовлених пандемією коронавірусу, відбулися днями Річні збори членів Фундації Українського вільного університету. Ці обставини продиктували й незвичну форму проведення зборів: вони відбулися у формі телеконференції, про що повідомив Укрінформу відомий український правознавець, громадський діяч у США і українській діаспорі світу, активний автор розділу «Блоги» нашого агентства Аскольд Лозинський. Він і головував на зборах, де розглядалася ціла низка питань нинішньої діяльності й перспектив Українського вільного університету. Передусім, звичайно, забезпечення УВУ фінансами, чим, зрештою, й опікується Фундація. Йшлося і про те, що через лічені місяці університет відзначатиме сто років з часу свого заснування і що до цієї визначної дати слід здійснити належну підготовку.

ВИМУШЕНІ ЗМІНИ АДРЕС

Власне, у столітній історії Українського вільного університету незвичайних обставин ніколи не бракувало. Почати варто з того, що він був створений для України, але за її межами. Причому змушений був тричі міняти місце свого перебування.

Перша адреса – Відень. Саме у столиці Австрії в січні 1921 року група відомих професорів, вимушених емігрантів, гнаних з Батьківщини більшовицькою владою, об’єднала свої зусилля, наукові знання, педагогічний досвід, щоб створити за рубежем вільну освітньо-наукову установу.

Слово «вільний», за твердженнями фундаторі УВУ, було у назві університету ключовим. Він був незалежним від владних структур, вільним у виборі й спрямуванні начальних програм та наукових розвідок. А до того ж уже на перших початках мав потужний і авторитетний науково-викладацький склад, основою якого стали визначні діячі Української Народної Республіки та знані професори університетів з території України.

Назвемо лише кілька імен: Михайло Грушевський, Олександр Олесь, Дмитро Антонович, Володимир Кушнір, Станіслав Дністрянський, Олександр Колесса. Грушеський і Антонович написали Статут УВУ, а Колесса взявся за нелегку справу очолити університет.

Однак віденський період виявився коротким у його історії: у травні завершився перший семестр, а вже восени того року новий навчальний рік розпочався у Празі. І цьому є кілька пояснень. По-перше, у Чехо-Словаччині, зокрема, у її столиці, зібралося в ті часи найбільше знаменитих емігрантів з України (серед них, до речі, й перший директор нашого інформаційного агентства, визначний український публіцист, філософ і політичний діяч Дмитро Донцов). По-друге, Чехо-Словаччина була ментально ближчою нашій діаспорі. По-третє, керівні діячі країни, зокрема й Президент Томаш Массарик, були прихильними до університету і навіть надавали йому певну фінансову підтримку.

Вже на початку празького періоду в УВУ було сімсот слухачів. Їх навчали такі відомі вчені, політики, педагоги, як Дмитро Дорошенко, Дмитро Антонович, Степан Смаль-Стоцький, Степан Рудницький, Іван Горбачевський, міністр закордонних справ в уряді УНР Олександр Шульгин та багато інших. Навчання проводилося на двох факультетах – філософському і правничому – і доповнювалося науковими дослідженнями.

Все обірвалося війною. У травні 1945 року в Прагу увійшли радянські війська. Був заарештований і згодом замучений у в’язниці ректор університету, президент Карпатської України 1939 року Августин Волошин, університетська бібліотека і архіви розграбовані, а викладачі знову стали емігрантами.

МЮНХЕНСЬКА ЕПОХА УВУ

Але університет і в цих умовах вижив. Його прихистив Мюнхен. У столиці Баварії тоді зібралося чимало емігрантів з України, в тому числі українських вчених і викладачів, яких знову об’єднала ідея відродження Українського вільного університету. Вона втілювалася в життя за дуже складних обставин. Німеччина лежала в руїнах. У перші повоєнні роки їй було не до чужого університету. Важку справу його відродження взяла на себе плеяда видатних діячів української науки, освіти і культури і серед них Володимир Кубійович, Олександр Кульчицький, Іван Кошелівець, Вадим Щербаківський, Іван Мірчук, Ярослав Рудницький, Олекса Горбач, Зенон Кузеля, Наталія Полонська-Василенко. За плечима кожного з них був тернистий життєвий шлях – через війни, переслідування, еміграційні поневіряння, але, попри це, були й значні, вагомі досягнення в науковій і освітній сферах, зокрема в українознавчих студіях. Саме з цієї когорти вийшли творці «Енциклопедії українознавства», роботу над якою на початку п’ятдесятих років очолив В.Кубійович.

На той час Український вільний університет уже мав у Західному світі добру славу, отримав офіційне визнання Баварського уряду і, зокрема, право надання другого (вищого) наукового ступеня (габілітованого доктора), який відповідає українському науковому ступеню доктора наук. З 1992 року, з набуттям Україною незалежності, дипломи УВУ правочинні і в нашій державі. А до цього все було навпаки: в радянській Україні університет у Мюнхені вважався ворожою установою, розсадником українського буржуазного націоналізму.

З падінням залізної завіси ми в Україні по суті відкрили для себе цей далекий від нашої землі університет та його справжню місію і роль. І не тільки в тому, що в ньому у вільних, не замулених далекими від життя ідеологічними догмами умовах, жила українська думка. розвивалася наша наука й освіта, а й у тому, що він став одним із авторитетних повпредів України у західному науковому світі.

Дозволю собі привести з випуску «Українського тижня» за лютий 2011 року кілька відгуків про УВУ відомих діячів української духовності і культури, які в різні роки або вчилися в університеті, або викладали в ньому.

Емма Андієвська, поетеса, письменниця, художниця: «Мені поталанило, бо я навчалася в УВУ (закінчила 1957 року), коли там викладали найкращі українські знавці, вчені. Я змалечку навчання відчувала як радість, а тут такі навчителі, як фантастичний поліглот Володимир Державин. Я вчила старогрецьку, санскрит, і на філософському факультеті Сократа ми читали й розбирали мовою оригіналу. Була в мене тоді знайома, яка навчалася в німецькому університеті, то там працювали набагато слабші викладачі, ніж в УВУ». 

Ігор Качуровський, поет, прозаїк, перекладач, філолог: «До здобуття незалежності справжня Україна існувала не в Україні, а поза нею у всіляких домівках відродження, при церкві. А щодо найвищого рівня, то при УВУ, де зберігалася незаймана, не спаскуджена, не скалічена українська мова, скупчувалися справжні українські науковці, справжні наукові сили, які робили все можливе, щоб зберегти Україну для українців. Сьогодні УВУ якнайбільше потрібен, бо в Україні України знову немає». 

Євген Сверстюк, доктор філософії, письменник, публіцист, дисидент: «На початку 1990-х років мене запросили до УВУ, і я два семестри читав курс лекцій про християнську традицію в українській літературі. І це в ті часи, коли в Україні вважалося, що наша література матеріалістична та атеїстична. В УВУ завжди відчувався дух волі, свободи, особливо порівняно з Україною. І це було разюче. Впродовж десятиліть він був незгасимим вогником свободи, вільної думки, вільної науки, і в СРСР мусили зважати на нього та якось реагувати, замовчувати його існування не вдавалося». 

Сергій Квіт, президент НаУКМА (2007 – 2014), міністр освіти України (2014 – 2016), літературознавець, журналіст: «Я навчався в УВУ у 1990-х роках. То були для мене незабутні й важливі часи. Нам читали лекції професори з різних університетів світу: Німеччини, США, Франції, Канади, Великої Британії і, звісно, України. Вони представляли різні наукові школи, відмінні методологічні рішення, але це завжди був дуже високий рівень викладання. З-поміж німців дуже ціную професора Роланда Піча, завдяки якому я зацікавився Гайдеґґером і філософською герменевтикою. Може видатися дивним, але я зовсім не пропускав занять, бо дуже цінував цей неймовірний досвід. До речі, він мені дуже згодився вже тут, у Могилянці. Усе там відрізнялося від радянського стилю». 

ІСТОРІЯ З ПРОДОВЖЕННЯМ

Столітня історія Українського вільного університету у наші дні триає. 75 років у ній – це Мюнхенський період. За словами нинішнього ректора УВУ, доктора наук, професора Марії Пришляк, одним із першорядних завдань університету в нинішніх умовах є побудова ефективного інформаційного мосту між Україною та Німеччину. Нині, переконана вона, це вкрай важливо. Німеччина є провідною країною Європи, її політика має і матиме великий вплив на політику Єропейського Союзу, зокрема, в протистоянні агресивній політиці Росії. «Ми бачимо себе як інституцію, інтегровану в німецьку академічну, політичну та економічну спільноту, як європейський університет з власним унікальним профілем, а також як центр передових наукових досліджень» -- наголосила ректор в одному з інтерв’ю.

Отже, у наші дні український університет у Мюнхені виконує, образно кажучи, місію посла України на Заході. А ще він продовжує залишатися науково-освітним мостом між нашою країною і зарубіжним українським світом. Уже хоча б тому, що в ньому навчаються як молодь з України, так і студенти з нашої діаспори.

На все це постійно потрібні відповідні кошти. З цього погляду УВУ не розкошує. Через фінансові труднощі університет змушений був у 2008 році продати своє колишнє приміщення в найдорожчому районі Мюнхена і переселитися у більш скромну будівлю, а отримані гроші перевів у створений власний фонд, відсотки з якого спрямовуються на підтримання життєдіяльності УВУ.

Не забуває про університет і українська діаспора, про що й свідчить надіслане днями в Укрінформ повідомлення про Річні збори членів Фундації УФУ. Збори через пандемію коронавірусу відбулися у форматі телеконференції, але рішення їх цілком правочинні. Їх учасників, зокрема проінформували, що впродовж останнього академічного року на УВУ відбулися 54 курси для 241 студента, які навчаються на наступних факультетах: 122 — на факультеті державних і економічних наук, 85 — на факультеті філософії, 34 — на факультеті україністики. Майже всі студенти приїжджають з України — як зі сходу, так і заходу, а також з Криму. Серед студентів значно більше жінок, ніж чоловіків. Крім цього, на УВУ відбувалися різні наукові заходи, доповіді, авторські вечори, зустрічі, а також концерти і виставки. Загалом у минулому році Фундація передала на підтримку УВУ близько 140,000 доларів. 

*   *   *

…Свого часу, коли мені випало побувати у Мюнхені, я не міг не скористатися можливістю відвідати Український вільний університет. Вражень залишилось чимало. Але чи не найбільше з них – бібліотека УВУ. Як мені розповіли, вона нараховує понад тридцять тисяч книг. Вразила не тільки цифра, а й, насамперед те, що це переважно книги про Україну – з різних часів її історії і духовного життя. Крім того, значна кількість з них – це видання, яких не було і які не могли бути у бібліотеках України за радянських часів. І ця, зібрана за сто років книгозбірня (чи не найбільша з українських бібліотек за межами України), і загалом уся діяльність Українського вільного університету. на мій погляд, належать до унікальних явищ в українській історії, яких ми не можемо не цінувати і якими з усіма підставами маємо пишатися.

Михайло Сорока

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства