Іван Айвазовський. 2. Цар моря

Накату дев’ятим валом мирської слави інший би художник зрадів, моду на себе рідного всіляко б культивував, у друзі високим чиновникам нав’язувався – Іван Айвазовський був зроблений з іншого тіста. Інші думки крутилися в голові, адже серце 24-річного мариніста тривожила велика Любов. Бог моря, ймовірно, почув мовчазні ремствування молодого художника, й однієї весняної днини 1841 р. у салоні, куди Іван Айвазовський знову здав кілька полотен, арт-дилер його повідомив: дві картини придбала... велика Марія Тальоні.

З одного боку, емоційна збентеженість заважала брати в руки пензель, оскільки внутрішнє хвилювання брижами вкривало полотно. З іншого, серце витьохкувало:

- Дякувати тобі, Господи: Марія знову в Італії!

Та одного дня розгубленість, наче рукою зняло – йому в готель посильний приніс лист у знайомому конверті з голубом, а всередині повелитель стихій знайшов квиток на романтичний балет на дві дії “La Sylphide”, заснований на фантастичній новелі “Трільбі” (1822) французького романтика Шарля Нодьє.

- Причина стількох нещасть, – продовжував Рональд, намагаючись звернути на себе нерухомий погляд Джанні, – можливо, криється в чиїмось недоречнім жалю, у ненавмисне гріховному заступництві, в одному якомусь гріху, можливо, скоєному тільки подумки...

- В одному гріху, скоєному тільки подумки! – вигукнула Кледі, молодша дочка Колла Камерона.

- В одному-єдиному! – із нетерпінням повторив Рональд.

Так було в оригіналі літературного твору. У реальному житті трапилося більш чарівно. Після вистави, затамувавши подих, він чекав кохану біля службового виходу. Доріжкою, яку шанувальники знаменитої балерини засипали квітами, Марія Тальоні ледь не прослизнула до особистої гондоли. На мить вона затрималася і солодко пожурила:

- Вельмишановний пане Айвазовський! Чому ви зволікайте, я вас геть зачекалася!

…Тієї ночі в розкішному палаццо прими живописець потонув у жіночих ласках. Ось коли почалися справжні припливи і відливи! Вранці він писав картини, а сам дослухався до музики струнного ансамблю, що лунала з репетиційної кімнати Марії. Опівдні, захоплені творчістю, вони бачилися за сніданком, потім плавали на гондолі, купаючись в хвилях солоного повітря, ласкавого моря і божевільного щастя. Зібравшись із духом, він, чиновник 14-го класу, зізнався в коханні й покликав примадонну заміж.

*   *   *

Для графині де Вуазен справа полягала не в тому, що абсолютно нічого найдрібніший російський чиновник не міг їй, заміжній жінці, запропонувати. Як навчена досвідом спокусниця, старша на 13 років за Івана Айвазовського, Марія Тальоні розуміла: двом творчим стихіям в одній сімейному кораблі не плисти.

Слава безапеляційна. У балеті вона починається з неймовірної прихильності до сцени, а закінчується всепоглинаючою жертовністю. Крім того, жриця Терпсихори давала собі звіт: напруженість у відносинах з молодим митцем – лише справа часу.

Тихе прощання він запам’ятав на все життя. Не Вербну неділю Марія Тальоні простягнула коханому один рожевий пуант:

- Не забувайте, саме цей черевичок розтоптав мою Любов! Прийміть на пам’ять. А ще – повертайтеся в Росію: не в Італії – там ваше життя. Вашу жінку ви ще зустрінете.

- Маріє, ви не залишите мені надії? – благав бідний художник.

- Ні, мій хлопчику! Серцем я віддана сцені, я просто не маю, чим вас полюбити...

*   *   *

...Наступного ранку, прокинувшись на самоті, він зазнав дивного почуття: ще вчора вирувало море емоцій, а сьогодні в душі рухалися бархани пустелі. Була одна, перевірена мікстура. На прощання він подарував коханій розкішне палаццо, і з головою поринув у творчість.

Тривалий час живописець клав на полотно Південну Італію, особливо йому сподобалися передмістя Сорренто. Саме там дооформлювався його оригінальний творчий метод. На пленері мариніст писав короткий час, а вже в майстерні в найменших деталях відтворював краєвид. Швидше, навіть не натуру, а мальовничу імпровізацію на теми водної стихії і його мінливих душевних станів.

…Час не гоїть сердечні рані. Чотирнадцять років потому знаменитий мариніст написав картину “Вид Венеції з боку Лідо”, на якій в одному човні зобразив… себе з Марією Тальоні. Велике кохання померло в 1884 р. у Марселі, поховали колишню приму в Парижі на кладовищі Пер-Лашез, а на надгробку написали такі слова:

- O terre ne pese pas trop sur elle, elle a si peu pese sur toi (Земле, занадто сильно не тисни на неї, адже так легко вона тобою ступала).

*   *   *

Схоже, в Італії від душевної травми Івана Айвазовського врятував… успіх.

Картини його пензля здобули шалений комерційний попит. Про нього приємно писали відомі арт-критики. На довершення до всього ж, його полотна хвалили знамениті колеги, зокрема британський художник, визнаний майстер романтичного пейзажу, предтеча французьких імпресіоністів Вільям Тернер (Joseph Mallord William Turner; 1775-1851). У 1842 р 67-річний англієць знову опинився у Римі й на виставці картин побачив “Бурю” та “Хаос. Створення світу” Івана Айвазовського.

Але увагу метра поглинула “Неаполітанська затока місячної ночі. Везувій” (1840; полотно, олія; 26,8 х 20) – цю затоку англієць сам писав неодноразово, а натуру в будь-який час дня і ночі пам’ятав до дрібниць. Тоді Вільям Тернер звернувся до свого супутника, італійського живописця Вінченцо Камуччіні (італ. Vincenzo Camuccini; 1771-1844). І це він, зазвичай різкий на висловлювання метр, якому через репутацію шаленця королева Вікторія відмовила у зведенні в лицарське звання, але, це він, Вільям Тернер, тихо попросив:

- Жодна людина ще не написала так поверхню спокійної води. Я сприйняв картину великого художника за саму дійсність. – Трохи замислившись, англієць подумав і додав. – Був би щасливий, синьйоре Камуччіні, зустрітися із цим геніальним юнаком.

Існувала одна суттєва проблемка. Майже два тижні поспіль у лютому 1842 р. весь Рим висипав на віа дель Корсо (via del Corso), що веде від пьяцца Венеція на північ, до пьяцца дель Пополо. Геть забитими були і всі прилеглі вулиці. Ні, зустрічали не Вільяма Тернера, а запально святкували щорічний карнавал.

*   *   *

Відомий полтавський інтроверт Микола Гоголь полюбляв у дні карнавалу змішуватися з галасливою юрбою. Веселі танці, дотепні жарти і хід ряджених нагадували йому рідну Україну, особливо – веселий співучий народ. Пристрасть прозаїка до народних гульбищ бурхливо поділяли і його молоді приятелі-живописці, товариш по пейзажному класу Академії мистецтв Іван Айвазовський та Василь Штернберг. Того вечора до трійці малоросів приєднався їхній новий приятель, Ауґусто Веккі. Останнім часом римлянин з українським вірменином були, ну, не розлий вода.

Дивакуючи, Микола Гоголь з Іваном Штернбергом вбралися нашими парубками – сині шаровари, підперезані кольоровими, з набором поясами, білі вишиванки з шовковими застібками, червоні, сап’янової шкіри гостроносі чоботи, високі смушеві шапки. Смагляві Іван Айвазовський і Ауґусто Веккі, природно, перетворилися... на іспанців. Коли поважний, 71-річний живописець Вінченцо Камуччіні, пробираючись крізь радісну юрбу разом з Вільямом Тернером, знайшов Миколу Васильовича з його танцюючими супутниками, обсипаними за карнавальним звичаєм борошном, – на щастя, вони вже зняли маски і витерли розпашілі обличчя.

Очманілому англійцю сеньйор Камуччіні вказав на Івана Айвазовського, але в ту ж саму мить шлях їм перегородив великий віз, і група пустотливих сеньйорів в італійських масках засипала всесвіт борошном. Коли в англійця відновився зір, Миколи Гоголя та його співтоваришів і слід прохолов.

На світанку, коли втомлений Іван Айвазовський повернувся додому, спати він не завалився, а з сьомої години ранку став перед полотном, щоб у радісному нетерпінні узятися за роботу. Тільки в майстерні він здавався собі у своїй стихії... Ні, за пару днів вони все-таки познайомилися, але на власному досвіді предтеча французького імпресіонізму, член Королівської Академії мистецтв у Лондоні, великий художник сер Джозеф Маллорд Вільям Тернер переконався, наскільки складно зустрітися з модним художником Іваном Айвазовським.

*   *   *

На початку березня 1842 р. через Швейцарію і долину Рейну Іван Айвазовський вирушив до Голландії, звідти відплив до Англії, а пізніше відвідав Францію, Португалію та Іспанію. У Біскайській затоці корабель, на якому знаходився художник, потрапив у бурю і ледь не затонув.

Саме тому невдовзі в паризьких газетах з’явилися повідомлення про передчасну смерть знаменитого російського мариніста. Взагалі, несусвітніх дурниць про нього в європейській пресі друкувалася купа. Наприклад, у берлінській газеті якийсь арт-критик написав, мовляв, цей художник – ймовірно, глухонімий, бо лише за нестачі слуху та мови може так гостро розвинутися зір. 

У 1843 році Айвазовський з виставкою своїх картин подорожував Західною Європою. Варто зазначити, що у середині XIX століття морський живопис був мало поширеним, і це привертало загальну увагу до робіт Айвазовського. Між іншим, легкий на підйом художник буквально об'їздив увесь Старий Світ. До кінця закордонної поїздки в паспорті Івана Айвазовського стояло 135 віз. 

*   *   *

За пропозицією французького уряду на виставку в Луврі у 1843 р. кримський вірменин представив три картини: “Море в тиху погоду”, “Неаполітанська затока місячної ночі. Везувій” і “Буря біля берегів Абхазії”. Ажіотаж стояв шалений… За авторські картини, а саме: “Неаполітанська затока місячної ночі. Везувій”, “Човен грецьких піратів”, “Буря”, “Тиша на Середземному морі”, “Хаос”, “Острів Капрі” – в 1843 р. маляр отримав золоту медаль Паризької академії мистецтв.

Але найбільше автора розчулило та потішило, як два освічених француза, не приховуючи подиву і ретельно вивчаючи прописане світло на полотнах, сперечалися: чи не примудрився цей молодий росіянин хитромудро заховати за картиною... палаючу свічку. Як завжди водиться, зіпсувала всю картину занадто брехлива преса.

Один критик у своєму славословному відгуку про картини Івана Айвазовського написав: мовляв, за чутками, живописець збирається назавжди залишитися в Парижі й прийняти французьке підданство. Це повідомлення настільки образило маляра, що той запросив в Імператорської Академії мистецтв дозволу… на два роки раніше терміну повернутися на батьківщину. 

На два роки раніше терміну, восени 1844 р. у віці 27 років, обласканий славою живописець повернувся в Північну Пальміру. Знаючи про гідні досягнення свого вихованця за кордоном, Імператорська Академія мистецтв у Санкт-Петербурзі присвоїла мариністу звання академіка “по частині живопису морських видів” і нагородила орденом Святої Анни ІІІ ступеня. Також український вірменин отримав звання першого живописця Головного морського штабу з правом носіння мундира Морського міністерства Російської імперії.

*   *   *

Утім, кабінетний пил столиці виявився йому не до вподоби.

І вже навесні 1845 р. у складі експедиції географа та мореплавця, генерал-ад’ютанта Ф.П.Литке (Friedrich Benjamin Graf von Lütke; 1797-1882) Іван Айвазовський вирушив у тривалу морську подорож Середземним морем: Греція, Мала Азія, Туреччина. З цього походу художник привіз безліч олівцевих ескізів, в тому числі види Константинополя та його передмість. 

Повернувшись до Санкт-Петербурга, він знову опинився у центрі уваги, ризикуючи перетворитися на модного салонного маляра. Справді, у той час художник писав багато картин на замовлення. У гонитві за модою столичні аристократи завалили Івана Айвазовського численними замовленнями, але часу на їх виконання бракувало. Адже навперебій митця запрошували у великосвітські салони.

У будинку російського письменника та мислителя епохи романтизму, князя Володимира Одоєвського (1804-1869) живописець познайомився з видатним літературним критиком Віссаріоном Бєлінським (1811-1848). Ця зустріч допомогла автору подивитися на власні твори… ніби збоку. Оглянувши картини Івана Айвазовського, новий знайомий зауважив: вони досконалі за формою, виповнені такої безтурботності, що присипляють у глядача… почуття громадського обов’язку.

Наче після холодного душу, маляр зачинився у себе в майстерні. Забув він про все: про замовлення знатних вельмож, про світські салони, змарнілу славу. Незабаром художник приніс В.Г.Бєлінському свою нову картину – “Буря”, де зобразив людей, що рятуються після корабельної трощі. Грізне море не вщухало і будь-якої миті було готове проковтнути мужніх людей. Але їхня воля до життя мала перемогти й здолати стихію, що завжди відступає перед безстрашністю людини. 

Віссаріон Григорович прийшов у захват від побаченого:

- Слава Богу! Я нарешті знайшов життя у вашому живописі, справжні пристрасті! – І тоді Бєлінський показав на ту частину картини, де напівмертві від утоми матроси скидали за борт рятувального човна небіжчиків.

*   *   *

Хоч якою пафосною була його посада – живописець Головного морського штабу Російської імперії, котрий багато років товаришував із видатними російськими флотоводцями – Михайлом Лазарєвим, Володимиром Корніловим, Павлом Нахімовим, котрий виконував для імператора Миколи I види головних російських портів і головних російських морських перемог, – ранньої весни 1845 р. 30-річний Іван Айвазовський відмовився від царської служби у північній столиці, та за порадою В.Г.Бєлінського повернувся до рідної Феодосії, де вирішив оселитися назавжди.

Тож він придбав ділянку землі у передмісті, біля самого узбережжя, та повністю поринув у будівництво власного будинку в стилі італійських ренесансних вілл, за своїм проєктом прикрасивши його ліпниною з античних скульптур та доповнивши просторою майстернею, що переходила в житлові кімнати.

- Не знаю, чи коли-небудь шкодував я за тим, що вікна мого будинку не виходили на море... Урешті-решт, я сам вибрав місце і будував за власним проєктом. Завжди любив рано підніматися і йти ось так наодинці, поки місто лише прокидається, і пахощі водоростей, смажених кавових зерен, йоду змішуються і мимоволі змушують прокинутися... Слід поспішати, поки світло не минуло – це м’яке, матове, опалове світло, яке тобі потрібно зловити.

У травні 1846 р. художник з розмахом відзначив десятирічний ювілей творчої діяльності. Коштом вірменської щедрості три дні гуляло все місто, а в бухту для вітання винуватця урочистостей увійшла ескадра на чолі з лінійним кораблем, 120-гарматним флагманом “Дванадцять апостолів” під командуванням капітана 1-го рангу В.О.Корнілова.

До тридцяти років виходець з бідної вірменської родини Феодосії став головним художником Імперії. Він усе в цій країні робив уперше. Скажімо, узимку 1847-1848 рр. саме Іван Айвазовський першим у Росії влаштував персональну виставку, що з помпою відкрилась у Санкт-Петербурзі. І попит на його олію та акварелі був настільки величезний, що навіть такий меткий моменталіст, як він, не встигав. Саме у І.К.Айвазовського першого в Імперії з’явилися персональні помічники-копіювальники та... особисті кур’єри з доставки картин.

Усе життя він залишався невгамовним трудоголіком. За 60 років творчої кар’єри дійсний статський радник створив 6000 картин, тобто в середньому він писав по дві картини на тиждень. Одного разу вийшовши в море, без моря не можеш жити. До всього іншого додайте й таке: Іван Айвазовський мав феноменальну зорову пам'ять. Зокрема, крижані гори Антарктиди він написав через 50 років після побаченого!

*   *   *

Заможний академік живопису, 30-річний професор Імператорської Академії раптом перетворився на завидного нареченого. Івана Костянтиновича навіть почали обтяжувати всі ті “оглядини” дівчат на виданні з пристойних будинків.

Одного разу – а діялося це влітку 1848-го року – проникливий чиновник Володимир

Одоєвський (1803-1889) запросив його в будинок знатної вдови, пообіцявши, що там вони неодмінно зустрінуть відомого композитора Михайла Глінку, з яким літератора пов’язувала давня міцна дружба. Господиня негайно розпорядилася покликати у вітальню двох дорослих дочок, щоб і ті могли послухати гру композитора. Дівчат привела гувернантка, дочка англійського штабс-лікаря Якоба Грейвса, особистого лікаря імператора Олександра I, котрий мав приватну медичну практику на Слобідській Україні, проживаючи у селі Янківому Розі Кириківської волості Охтирського повіту Харківської губернії, маєтку Анастасії Миколаївни Надаржінської (?-†1830), тітки поета Федора Тютчева.

Це була Юлія Яківна Грейвс (Julia Greives; 1823-1898), яка народилася в… Ніжині Чернігівської губернії, і була дівчиною тонкої вроди. Її суворе темне плаття і просто зачесане волосся вигідно вирізняло красуню з юрбища виряджених столичних дам і тамтешніх манірних красунь.

Відтоді живописець зачастив у той будинок, геть закинув роботу. Обмін короткими фразами з питань мистецтва свідчив: гувернантка доволі освічена, може висловити власну думку, а головне, скромна і чарівна в спілкуванні, й, здавалося, позбавлена ​​меркантильності. У “Повісті про художника Айвазовського” (1958) Лев Вагнер і Надія Григорович стверджують, що цілу ніч після знайомства живописець безперервно малював прекрасну гувернантку, а вранці підписав картину “Юлія, дружина моя”. Можливо, так і було, але до нас це зображення не дійшло. 

Безтямно закохався Іван Костянтинович, а через два тижні зізнався у своїх почуттях і запропонував Юлії Яківні стати його дружиною.

*   *   *

За кілька днів Санкт-Петербург облетіла звістка, що знаменитий художник покликав заміж звичайну гувернантку. Вищий світ не схвалив вибір митця. Більше того, двері деяких салонів закрилися перед ним, а дехто навіть згадав про плебейське походження царя моря. Йому було плювати на це.

Пара вирушила до Феодосії, де чоловік влаштував не просто весільний бенкет, а урочистості, яких зроду-віку на Півдні не бачили. Дорогу молодятам вистеляли килими з живих квітів, джигіти змагались у перегонах, перед їхнім балконом на Італійській вулиці музиканти змінювали танцюристів. Тим часом до Феодосійської бухти ввійшла ескадра з Севастополя – шість кораблів встали на рейд і запалили ілюмінацію. 

За рік після весілля у подружжя, 11 червня 1849 р. народилася перша дочка – Олена (1849-1918). За нею ще три: Марія (1851-?), Олександра (1852-1908) і Іоанна (Жанна, 1858-1922). На дванадцятому році спільного життя, мотивуючи це тим, що дочкам слід дати належну освіту, Юлія Яківна разом з дітьми виїхала до Одеси, та так звідти й не повернулася. Безсумнівно, все життя дружина відчувала, що серце чоловіка їй не належить. Вона шалено ревнувала, не знаючи, до кого. Нарікала на Феодосійську глушину. У розбурханій уяві колишньої красуні малювалися прийоми в петербурзьких салонах, тоді як І.К.Айвазовський вже прийняв рішення назавжди поселитися в Феодосії. У 1858 р. подружжя роз’їхалося і в подальшому не бачилося майже два десятиліття.

*   *   *

Більшість авторів пишуть, мовляв, про чоловіка Юлія Яківна згадувала тільки тоді, коли їй були потрібні гроші. Подальші їхні стосунки складалися дуже важко: кажуть, Юлія Яківна всіляко перешкоджала спілкуванню батька з дітьми, обмовляла, а 8 березня 1870 р. написала цареві й просила, щоб Олександр II зобов’язав маляра щомісяця виплачувати їй 300 рублів, хоча без цього чоловік давав дружині набагато більше.

Разом із тим, “зманіжена Юлія” серйозно допомагала чоловікові в його археологічних дослідженнях: особисто просіювала землю з гробниць, вела облік знахідок, відправляла їх до Санкт-Петербурга. Вона хотіла розділити з чоловіком його життя і долю, але так і не збагнула: головне місце в серці царя моря належить не жінці, а мольберту. Неодноразово після бурхливих сцен та розставань навіки вічні мариніст намагався відновити стосунки, але Юлія Яківна не погоджувалася. 

Щоразу після сімейних сцен Іван Костянтинович діставав зі скриньки рожевий черевичок Марії Тальоні і гірко посміхався, розмірковуючи над тим, скільки жертв вимагає мистецтво, навіть – від найщасливішого художника. Врешті-решт, у 1877 р. із дозволу Ечміадзинського синоду шлюб було скасовано.

Як люблячий батько, всім чотирьом дочкам Іван Айвазовський заповів маєтки в Криму: Шейх-Мамай, Баран-Елі, Роман-Елі, Отузи, – та палаци на Набережній у Одесі, Ялті, Феодосії, де спочатку діти, а потім й онуки залюбки проводили час. Аби у фінансовому плані колишня сім’я не бідувала, часто Іван Костянтинович сам підшукував орендарів для подарованих маєтків.

*   *   *

Воістину щасливим став для знаменитого мариніста 1850-й рік: слава, добробут, прекрасний будинок із улюбленою майстернею, молода дружина, поява першої доньки, пошана земляків... Але емоції митця часто не коряться – навіть йому самому. Так сталося і цього разу, коли одного дня Івана Костянтиновича огорнуло почуття глибокої втрати. Адже пішли з життя ті, хто вірив у перспективного молодого академіста, – Олексій Оленін, Олександр Зауервейд, його душевний друг Іван Крилов; в Італії ще чверть століття тому згас веселий друг юності Василь Штернберг; ліг у сиру землю Віссаріон Бєлінський...

Із Риму повідомили, що його італійський друг Ауґусто Веккі став ад’ютантом у самого Джузеппе Гарібальді. Світ змінився, він раптом перестав бути безтурботним, а значить, і його мистецтво маляра має відтепер, як стверджував В.Г.Бєлінський, “хвилювати і вражати”.

Після тривалих роздумів у царя моря визріло переконання: хоч які перешкоди ставила б перед людиною доля, з останніх сил ми прагнемо перемоги, долаємо всі болі, розпач і страхи, аби знову побачити, як на наступний ранок крізь життєвий шторм проб’ється перший промінчик сонця. Король стихій у ньому боровся із царем моря, на ранок пробилося світло, пронизане духом епічної героїки.

То була картина “Дев’ятий вал” (1850), що вважається вершиною першого, романтичного періоду в творчості І.К.Айвазовського. Після першого публічного показу картину одразу придбав Микола I. Навіть сьогодні це здається неймовірним, але протягом життя у царя моря було понад 120 персональних виставок, він створив загалом близько 6000 полотен, які розлетілися по цілому світу. 

*   *   *

Завжди водна стихія всіляко виказувала до нього прихильність.

І це не могли не відчувати царі земні. Коли влітку 1851 р. Микола I із пафосним почтом відплив на пароплаві “Володимир” до Севастополя, із собою в свиту він взяв помазаника морського, І.К.Айвазовського. Як записав у мемуарах жанровий живописець Карл Лемох (1841-1910):

- Подорожуючи морем на колісному пароплаві, Імператор, стоячи на кожусі одного з пароплавних коліс, заволав до Айвазовського, що стояв на колесі іншому:

- Айвазовський! Я – цар землі, а ти – цар моря! 

...Кажуть, до 50-річчя художника (1867) у Феодосії було організовано розкішний бенкет. Ближче до завершення урочистостей іменинник звернувся до гостей з незвичайними словами:

- Панове, прошу мені подарувати. Мій кухар забув про десерт! Тому пропонується блюдо мого особистого приготування. 

І буквально всім присутнім прислуга подала маленькі таці.

На кожній – лежав невеличкий пейзаж від привітного і задоволеного Івана Костянтиновича.

*   *   *

Тривалий час його серце не змогло бути порожнім…

Другу дружину, 25-річну вірменську красуню Анну Микитівну Саркісову-Бурназян (1856-1944) Іван Костянтинович побачив на похоронах її чоловіка, феодосійського купця, коли катався екіпажем поблизу свого маєтку Шейх-Мамай (нині – село у Кіровському районі АРК Крим). Через рік минув траур, 30 січня 1882 р. вони побралися.

Як пише у книзі “Айвазовський відомий і невідомий” (2012) Шаен Хачатрян:

- У 1882 році, отримавши з Ечміадзинського синоду дозвіл на розлучення з першою дружиною і одружившись з Анною Бурназян-Саркісова, художник зізнався, що завдяки цьому шлюбу ще більш наблизився до свого народу.

Будинок Айвазовських на Італійській вулиці у Феодосії став місцем паломництва, де внукам І.К.Айвазовського пощастило спостерігати “як дід-чарівник з густими бакенами і з чином дійсного таємного радника писав чарівні марини свої, писав зі швидкістю дивовижною”. Дружині він зізнавався:

- Моя душа повинна постійно вбирати красу, щоб потім відтворювати її на картинах. – Я люблю тебе, і з твоїх глибоких очей для мене мерехтить цілий таємничий світ, який має майже чаклунську владу. І коли в тиші майстерні я не можу згадати твій погляд, картина у мене виходить тьмяною...

*   *   *

Тим часом вірменські актори, письменники, музиканти, художники виступали, гостювали, отримували благословення в будинку знаменитого мариніста. Наче відчуваючи поклик крові, живописець написав портрети брата Габріела, своїх близьких вірменських друзів. Полотна того періоду тепер зберігаються в Музеї католікосату в Ечміадзині, в зібранні Національної галереї Вірменії, у колекції вірменської конгрегації мхітаристів на острові Св.Лазаря у Венеції.

У його бурхливому житті все віяло Морем. Навіть меню громадського обіду “На честь ювілею 60-річчя художньої діяльності І.К.Айвазовського”: суп “Чорне море”, пиріжки “Хаос”, борщик “Середземне море”, осетрина “Посейдон”, соус “Азовське море”, філей “Сіноп”, соуси “Наварин” і “Ніагара”.

Одним із гостей метра у 1888 р. став популярний белетрист-мініатюрист, незмінно глумливий Антон Чехов (1860-1904):

- Сам Айвазовський, бадьорий старигань років 75, вдає із себе суміш добродушного армяшки із невситимим архієреєм; сповнений власної гідності, руки має м’які і подає їх по-генеральськи. Недалекий, але натура складна та гідна уваги. В собі одному він поєднує і генерала, й архієрея, й художника, і вірменина, і наївного діда, й Отелло. Одружений на молодій та дуже вродливій жінці, яку тримає в їжакових рукавицях.

*   *   *

Навіть у свої 75 Іван Костянтинович міг задати жару…

У жовтні 1892 р. молодшій за чоловіка на 40 років Анні Микитівні дуже важко далася їхня спільна подорож до Сполучених Штатів: чужа мова, інші люди, відмінні цінності. Усі ті тижні жінка просто не знала, куди себе подіти. Тим часом Іван Костянтинович цілими днями стояв… біля мольберта і малював. Чому? Бо, як ми сьогодні написали б, відчував себе послом доброї волі.

З огляду на голод в Імперії, із лютого до середини липня 1892 р. у російські порти вирушило п'ять пароплавів з вантажем американської допомоги; у кожному – по 2000 тонн продовольства, в основному – пшеничне та кукурудзяне борошно і зерно. У рамках Міжнародної художньої виставки в Чикаго було вирішено показати добродіям 24 картини Івана Айвазовського, з яких 14 привіз із собою. Перед тим у Нью-Йорку відбулася персональна виставка художника, де були представлені два полотна, присвячені недавній матеріальній допомозі американських філантропів Росії, а саме: “Роздача продовольства” і “Корабель допомоги”.

Іван Айвазовський пройнявся вдячністю до благодійників і 9 січня 1893 р. урочисто передав ті два полотна в дар Галереї мистецтв Коркоран, що вважалася еквівалентом національного музею. Наступного дня про це написала столична газета “Evening New Wachington”.

Звісно, не ці дві роботи врятували планету, але коли розпочалася Карибська криза і світ опинився на порозі ядерної війни, полотна кримського вірменина відіграли миротворчу роль. Тоді президент США Джон Кеннеді попросив дружину Жаклін оновити інтер'єр кімнати Рузвельта – зали у Білому Домі, де влаштовувалися прес-конференції та зустрічі з іноземними дипломатами. І перша леді Америки, оцінивши напруженість міжнародної ситуації, орендувала у музею Коркорана роботи І.К.Айвазовського та повісила їх на стінах тієї зали. Там полотна перебували протягом 1961-1964 рр.

*   *   *

Своєрідним вінцем творчості останнього періоду можна вважати твір “Серед хвиль” (1898; полотно, олія, 285 х 429). То найбільш ефектна, захоплива картина. Відомо, що на відміну від більшості творів, написаних у приватній феодосійської майстерні, над цим масштабним полотном автор десять днів працював у Великому виставковому залі Феодосії. Як майже із кожною його картиною, із цим твором також пов’язана одна досить цікава, для розуміння характеру цього митця, історія. 

Свого часу онук І.К. Айвазовського, авіатор та художник Костянтин Арцеулов (1891-1980) розповідав, що початковий варіант полотна передбачав у композиції човник із людьми, які зазнали трощі корабля. На контрасті із розбурханою стихією на величезному полотні шлюпка здавалася іграшковою:

- Звернувшись до мого батька, корабельного інженера (підполковника Корпусу Корабельних інженерів Костянтина Миколайовича Арцеулова; 1847-1919; – О.Р.), “поета корабельних форм”, як його іноді називали, Іван Костянтинович запитав його думку. Висловивши своє захоплення морем, батько додав: – “Не зрозуміло тільки, чому ця шкаралупа з людьми тримається на поверхні?” Жахливо розсердився Іван Костянтинович, і, ні слова не кажучи, повернувся і вийшов геть…. Наступного дня домочадці виявили, що на картині човника вже немає. 

Картину “Серед хвиль” І.К.Айвазовський дуже цінував, і вона не залишала меж Феодосії, адже разом з іншими полотнами одразу була заповідана рідному місту живописця. 

Разом із тим, особистістю він був і залишався живою – зі своїми, діаметрально протилежними рисами та яскравими суперечностями. Скажімо, романтизм у творчості Івана Айвазовського без натяку на конфлікт уживався з життєвим прагматизмом. Як наслідок, особа маляра повсякчас обростала реальними і вигаданими анекдотами з елементами фарсу.

Вельми показовим є випадок з отарою овець, що належали І.К.Айвазовському. Налякані бурею, тварини із пасовища кинулись у море з обриву, і всі до однієї загинули. Інший би шпетив небо на всю губу, тоді як Іван Костянтинович намалював цей сюжет, вдало продав картину “Вівці, яких буря заганяє в море” (1855) англійському колекціонеру, а на отримані кошти придбав нову отару. 

*   *   *

Заробляючи шалені кошти, гроші у матрац відомий мариніст не складав. Власним коштом основоположник кіммерійської школи живопису Іван Айвазовський відкрив у Феодосії школу мистецтв, що стала згодом одним з художніх центрів півдня Російської імперії, потім – галерею (1880). Він виступив ініціатором будівництва залізниці “Феодосія-Джанкой”, побудованої в 1892 р.

Активно Іван Костянтинович займався справами Феодосії, її благоустроєм, сприяючи процвітанню рідного міста. Він цікавився археологією, сприяв охороні давніх пам’яток Криму, брав участь у дослідженні більш як 80 курганів, хоча частина знайдених реліквій і досі покривається пилом у коморах Ермітажу. 

На свої гонорари він поставив нову будівлю для Феодосійського музею старожитностей з меморіалом генералу від інфантерії П.С.Котляревському, котрий придбав дачу “Добрий притулок” і доживав віку в Феодосії. За заслуги перед археологією І.К.Айвазовського обрали дійсним членом Одеського товариства історії та старожитностей.

Навіть 18 квітня (1 травня) 1900 р. невтомний Іван Айвазовський у своїй майстерні писав картину “Вибух турецького корабля”, але вона так і залишилася незавершеною, адже наступної ночі живописець помер уві сні.

*   *   *

Лишень після похорону Івана Айвазовського з’ясувалося, хто і чому всі ці роки в один і той самий день надсилав художнику букетик свіжих конвалій.

Як виявилося, 22 квітня 1884 р. у Марселі на смертному одрі знаменита балерина Марія Тальоні взяла клятву зі своєї дочки – графині Марії Євгенії Жильбер-де-Вуазен (1835-1901), нажитої спільно з графом Жільбером де Вуазеном. Якщо хто пам’ятає, 24 листопада 1852 р. у Ліворно, регіон Тоскана, вона стала княгинею Трубецькою, коли пішла заміж за фаворита імператриці Олександри Федорівни, графа О.В.Трубецкого (1813-1889). 

Помираючи, мати наказала Марії Євгенії кожну Вербну неділю надсилати Івану Айвазовському букетик свіжих конвалій, чим приховано нагадувати про той жахливий день, коли пихата танцівниця відмовила бідному художнику. Гіркоту одного безглуздого вчинку пила вона все своє життя – любов до Івана Костянтиновича не зникла, попри офіційні та цивільні шлюби відомої танцівниці. 

Ось за якої причини з року в рік якийсь сивочолий посильний приносив у будинок знаменитого мариніста в Феодосії конвалії. Ті півтора десятиліття мовчазний меркурій сподівався: прислуга його зупинить і розпитає. Але нічого подібного не діялося. Виконавши доручення, якийсь час кур’єр стовбичив біля особняка на вулиці Італійській, повторюючи про себе то дивне прізвище Тальоні, то стримане вибачення покійної італійки. На жаль, ні сам І.К.Айвазовський, ні жоден із його рідні або челяді жодного разу так і не спромігся про щось розпитати дивного незнайомця.

…Коли ховали І.К.Айвазовського, Феодосія одягнулась у траур. Повз закриті школи, магазини і навіть ущухлий базар йшов за труною і старий посильний у потертому сюртуку і дорогою говорив, говорив, говорив:

- Нікому тепер носити посилку від Трубецьких! Італійка Марі Тальоні, яка видала дочку за князя, вмираючи, заповідала щороку на Вербну неділю посилати Івану Костянтиновичу конвалії. А якщо той поцікавиться від кого, сказати: від жінки, яка багато років тому в цей день його відштовхнула, хоча все життя кохала лише його одного. Шістнадцять кошиків відніс я Івану Костянтиновичу, а він жодного разу ні про що так і не запитав. Може, він знав, до чого ці конвалії?

*   *   *

Майже одразу по смерті І.К.Айвазовського вдова маляра Анна Микитівна Бурназян-Саркізова спалила рожеву туфельку Марії Тальоні. Тільки потім з легкою душею друга дружина мариніста прирекла себе на добровільне самітництво. Кажуть, стіни рідного дому, в якому вона пізнала велику любов і сімейне щастя, жінка не залишала подальші чверть століття.

Покинути храм червоних вітрил удову не змусили ані Перша світова війна, ні Жовтневий заколот, ні набутий суверенітет УНР, ні Громадянська війна, ні НЕП, ні сталінський терор. Може, так Анна Микитівна берегла вірність, випробовуючи себе злиднями, приниженнями, нахабною експропріацією з боку малоосвічених більшовиків. 

Навіть під час окупації, коли в Крим вдерлися гітлерівці, вдова морського бога не вирушила в евакуацію. Хоча, щоб вижити, їй довелося на борошно і крупу міняти дивом збережені фамільні коштовності.

Потім біль змінився глибокою надією. І хоча жила вона відлюдницею, але щовечора ходила до моря, де мовчки сиділа на лаві, яку феодосійці незабаром почали називати “лавою Анни Микитівни Айвазовської”.

*   *   *

Коли у Феодосії в розпал нацистської окупації, змарнілу, напівживу, всіма забуту вдову І.К.Айвазовського відшукав український художник, дійсний член Імператорської Академії мистецтв (1913) Микола Семенович Самокиш (1860-1944), він перевіз мученицю до себе додому, в Сімферополь, на вулицю Кооперативну, яку на знак поваги до живописця німці перейменували в... вулицю Самокиша.

І благодійник, і врятована жінка зійшли в могилу протягом декількох місяців. 

Наприкінці липня 1944 р. Анну Микитівну Бурназян-Саркізову поховали поруч із чоловіком, в огорожі старовинної вірменської церкви Сурб-Саркіс, де в січні 1882 року вони вінчалися. 

З-за обрію раптом на мить виринули червоні вітрила – й незабаром розтанули в ранковому серпанку… 

Олександр Рудяченко