Дмитро Тьомкін. Чому яблуко не може бути чимось іншим

Другий день рвучкий загонистий вітер шарпає яблуні, й сиплються, сиплються пелюстки. Час поставити трек. Адже його знаменитий хіт “Шалений вітер” (“Wild Is The Wind”), створений у 1957 р., виконували суперзірки Девід Боуї, Барбра Стрейзанд, Джордж Майкл, Ніна Сімон, Біллі Маккензі, джазовий органіст Ларрі Янг, рок-групи “Clan Оf Xymox ” та “Fatal Shore”. Окрім безлічі інших призів і титулів за громадянські заслуги, Дмитро Тьомкін двічі нагороджувався французьким Орденом Почесного легіону – як кавалер, так і офіцер, а також іспанським Орденом Ізабелли Католицької. Другий день рвучкий загонистий вітер шарпає яблуні…

Він написав саундтреки до 160 фільмів і працював із кращими режисерами Голлівуду, серед яких – Альфред Хічкок, Френк Капра, Джон Стерджес, Джон Уейн, Говард Хоукс, Уільям Уайлер, Джордж Стівенс, Фред Ціннеман, Роберт Сіодмак та інші. Народжений в Україні музикант зробив величезний внесок у розвиток жанру світової кіномузики, 22 рази він номінувався на премію “Oscar” і отримав чотири статуетки Американської кіноакадемії – за вестерн “Рівно опівдні” (“High Noon”; 1952) – дві; та – за фільми “Великий і могутній” (“The High Аnd Тhe Mighty”; 1955) і “Старий і море” (“The Old Man Аnd Тhe Sea”; 1959). Це наш колишній земляк музично оздоблював знакові американські картини “Це чудове життя”, “У разі вбивства набирайте “М”, “Містер Сміт їде до Вашингтона”, “Битва за Росію”, “З собою не понесеш”, “Людина із Заходу”, “Червона річка”, “Мертві після прибуття”. Працездатності цього митця міг багато хто позаздрити. У період 1948-1958 рр., тобто у свою “золоту декаду”, Дмитро Тьомкін написав музику до 57 фільмів, а протягом лише одного 1952-го створив дев’ять саундтреків, рахуючи “Рівно опівдні”, за який із рук самого Уолта Діснея здобув дві номінації на премію "Оскар".

Не першу декаду рвучкий загонистий вітер шарпає яблуні… 21 вересня 1993 р. Поштова служба США (United States Postal Service) видала серію марок “Легенди американської музики”, присвячену шести видатним композиторам Голлівуду. На одній із марок – портрет Дмитра Тьомкіна. Цікаво, що й досі його музика залишається популярною та постійно використовується у багатьох нових блокбастерах, таких як “Безславні виродки” (“Inglourious Basterds”; 2009) режисера Квентіна Тарантіно: маю на увазі тему з “Форту Аламо”, що лунає на початкових титрах.

У Голлівуді нашого земляка і досі шанують. Зокрема, коли у 2004 р. знаменитий актор, режисер, композитор Клінт Іствуд (Clinton “Clint” Eastwood, Jr.; 1930) отримував нагороду – “Opus Award”, Американського товариства композиторів, авторів і видавців (The American Society Оf Composers, Authors Аnd Publishers, ASCAP), він щиро зізнався, що на його творчість вплинув… саме Тьомкін.

*   *   *

Дмитро Зиновійович Тьомкін (Dimitri Tiomkin) народився 10 травня 1894 р. у Кременчуці Полтавської губернії у єврейській родині. На початку ХХ ст. у повітовому містечку зосередилася велика кількість промислових підприємств; власниками яких були євреї. Зокрема за рік млин Фріделя Сандомирського виробляв борошна на 500 тисяч рублів. Найбільш значними в тютюновій галузі вважалися “Товариство Ф.Сандомирський і Н.Рабинович” та тютюнова фабрика М.Володарського. На переробці вищих сортів турецького тютюну спеціалізувалася фабрика С.Б.Дурунчі. Із кременчуцьких тартаків за обсягом виробництва виділялися лісопилки А.З.Родкіна, Ф.Сандомирського та Г.Гурарія. У місті працював маслоробний завод А.Фінкельштейна. З-поміж підприємств із переробки тваринних продуктів виділялися миловарний і свічковий заводи “Товариства Ф.Сандомирського та Н.Рабиновича”.

Його батько, Зиновій Іонович Тьомкін (1865-1942) був “видатним патологом”, котрий на початку 1890-х рр. як зубний лікар відкрив медичну практику в Кременчуці. Удруге одружившись у 1921 р. він оселився в Берліні, а через три роки переїхав до Парижа, де активно займався громадською діяльністю.

Зокрема Зиновій Тьомкін був членом президії Всесвітнього союзу сіоністів-ревізіоністів, головою організації сіоністів-ревізіоністів Франції і, як відданий асистент, продовжував втілювати в життя ідеї знаного сіоністського лідера, професора фізіології Пауля Ерліха (Paul Ehrlich; 1854-1915), між іншим, Нобелівського лауреата (1908), який уславився тим, що винайшов ліки від сифілісу.

*   *   *

У повітовому Кременчуці Зиновій Іонович пошлюбив Марію Давидівну із дому Тартаковських (1867-1960), представницю однієї з найвідоміших єврейських сімей міста. Скажімо, рідного молодшого брата Марії – Мойсея Давидовича Тартаковського (1870-1937) знали у повітовому місті як гарного дантиста з тамтешньої амбулаторії.

За фахом Марія Давидівна була вчителькою музики і змалку викладала гру на фортепіано маленькому Дмитрику. Зі слів дбайливого біографа Дмитра Тьомкіна – Крістофера Палмера (Christopher Palmer), його матуся, “маленька, весела і життєрадісна білявка”, сподівалася, що її син стане професійним піаністом. Разом із братом музиці навчалися дві його сестри – Тетяна та Жанна.

У 1900 р. велика родина Тьомкіних мешкала в будинку Липавського на вулиці Херсонській (нині – вул.Лейтенанта Покладова). Як це пов’язано із кіномузикою? Самі прикиньте, на вулиці Херсонській знаходився Кременчуцький театр мініатюр, в трупі якого в 1912 р. з’явився актор-початківець, 17-річний одесит Леонід Утьосов.

Запис в званні Полтавської губернії свідчить про те, що в 1904 р. сім'я Тьомкіних переїхала в інший район – на вулицю Докторську (тепер – вул.Академіка Маслова), у двоповерховий будинок на 12 квартир, подарований Кременчуку фабрикантом-лісопромисловцем Ф.Сандомирським і виділений міською управою для медиків.

*   *   *

У вересні 1907 р., тобто у 13-річному віці талановитий підліток із Кременчука вступив до Санкт-Петербурзької консерваторії. Навчався Дмитро Тьомкін по класу фортепіано: спочатку – у композитора та педагога Фелікса Михайловича Блуменфельда (1863-1931), який трохи пізніше огранював іншого вундеркінда – Володимира Горовіца, а потім – у Ізабели Опанасівни Венгерової (1877-1956). Гармонію та контрапункт неповнолітній студент опановував у самого ректора Санкт-Петербурзької консерваторії, композитора і педагога Олександра Костянтиновича Глазунова (1865-1936), наставника Сергія Прокоф’єва та Дмитра Шостаковича.

У Північній Пальмірі Дмитро Тьомкін заробляв на життя уроками музики, а також як тапер – у кінотеатрах він створював звуковий супровід до німих фільмів. Таким був перший досвід у кіномузиці. А що у вільний час у Санкт-Петербурзі робив студент? Відвідував славетне кабаре “Бродячий пес”, що на розі Михайлівської площі, 5 та Італійської вулиці, 4, яке стало прихистком місцевої богеми. Власниця закладу Віра Олександрівна Проніна, яку за великі очі завсідники називали Совою, розгледіла в молодому музиканті талант, тож дозволила оплачувати власні рахунки, виступаючи піаністом у кабаре.

У ті часи Дмитра Тьомкіна супроводжували: одногрупник, уродженець Донбасу, enfant terrible Консерваторії, мовчазний та іронічний блондин Сергій Прокоф’єв і відомий артист балету Михайло Фокін.

- І зажив я подвійним життям – ночі проводив у кабаре “Бродячий пес”, а з ранку вирушав до консерваторії. Я був молодий, і мене цікавило все – і старе, й нове.

*   *   *

Дивна вивіска над арт-підвальчиком у будинку Жако натякала на пародійно-романтичний образ самотнього художника, брата й родича – безхатньої собацюри. Але, повірте, ні в які жаль чи сантименти засновники не гралися!

Навпаки, ними рухав потужний для початку ХХ століття творчий лейтмотив: синтез мистецтв. Жадалося, в одному місці (сучасне мистецтво) і в один час (сцена) через людське спілкування об'єднати поезію, музику, живопис і театр. Не випадково тут бували Микола Гумільов, Анна Ахматова, Осип Мандельштам, Велимир Хлєбников, Олексій Толстой, Михайло Кузьмін, Всеволод Меєргольд та багато інших.

Саме в кабаре “Бродячий пес”, яке ще називалося “Мистецьке товариство Інтимного театру”, Дмитро Тьомкін уперше почув новітню американську музику, знаменитий хіт “Alexander's Ragtime Band” (1911) Ірвінга Берліна, інші твори у стилі реґтайм та блюз. Світ йому перевернувся… Рвучкий вітер щосили струснув розквітлу яблуню.

Згодом з’ясувалося, джаз у петербурзькому арт-підвальчику популяризував прямий учень Ірвінга Берліна, чорношкірий співак із Нового Орлеана, що назавжди залишився в Росії після одного з гастрольних турів у складі водевільного шоу.

- У кабаре “Бродячий пес” не було краю меланхолійним роздумам, нічним застільним бесідам, похмурому філософствуванню та безперервному пошуку відповіді на одвічне питання – чому: “Ось яблуко… Чому воно повинно бути яблуком, а не може стати чимось іншим?”

До самого закриття кабаре 3 (16) березня 1915 р. – через бійку, влаштовану поетом-хуліганом Володимиром Маяковським, Дмитро Тьомкін часто виступав у знаковому будинку на розі Михайлівської площі, 5 та Італійської вулиці, 4. Тут він, наприклад, акомпанував прима-балерині Маріїнського театру Тамарі Карсавіній та знаменитому французькому коміку Максу Ліндеру під час його гастролей у Санкт-Петербурзі в рамках великого європейського турне. Яблуко жадало стати кимось іншим.

*   *   *

Після Жовтневого заколоту 1917 р. про джаз довелося забути.

За хлібні карточки Дмитро Тьомкін служив у політуправлінні Петроградського військового округу, де брав участь у підготовці та музичному оформленні більшовицьких свят, зокрема, першотравневої “Містерії звільненої праці”, а 7 листопада 1920 р. – грандіозної інсценізації “Штурм Зимового палацу”. До пролетарського балагану на площі Урицького – так до 1930 р. називалася Двірцева площа – комісари тоді залучили понад тисячу учасників; серед них – 500 музикантів, а також балетну трупу із 125 танцівників.

Які політичні погляди він мав?

- Я так вважаю, що і я, напевне, міг би стати більшовиком, але я просто над цим ніколи не замислювався. Ніяких політичних поглядів я не мав, а ті, що були, мабуть, відповідали ліберальним – як, я думаю, й у більшості моїх знайомих. Я просто вважав, що свобода – це добре. Бо ж ми трохи пожили в умовах свободи за Тимчасового уряду, але більшовики до таких буржуазних понять, як свобода і права людини, ставилися з великою неприязню. 

Що молодий митець тоді думав про велику політику?

- Мене цікавили виключно дві речі: по-перше – вижити, а по-друге – мати можливість займатися улюбленою справою, тобто грати на фортепіано. Як не дивно, за радянської влади якісь можливості для цього існували. 

Про роботу з постановки більшовицького гепенінгу “Штурм Зимового палацу” так пригадував російсько-французький маляр, графік Юрій Анненков (1899-1974):

- Організатором вистави став дуже талановитий піаніст і композитор, мій друг, юний Дмитро Тьомкін. Його творча та організаторська енергія була невичерпною та надзвичайно продуктивною, надихаючи всіх митців та учасників вистави. 

*   *   *

Готуючись до чергового концерту, молодий композитор деякий час жив у Гатчині, такому собі літньому курорті під Петроградом, у свого доброго знайомого, генерала від артилерії Скирського. Одного вечора за господарем вантажівкою приїхали солдати, півдюжини суворих латишів і забрали офіцера-математика до в’язниці. 

Як людина чуйна, наступного дня Дмитро Тьомкін вирішив провідати товариша. У камеру музиканта впустили – без будь-яких запитань, а ось назад дорога раптом зачинилася. За годину візиту охоронець у казематі змінився, в втовкмачити новому церберу, що Дмитро – не бранець у камері, а відвідувач, – було пусте.

Кілька днів талановитий піаніст просидів за ґратами, поки через земляка, полтавчанина не передав на волю записку – своєму педагогу і ректору. Тільки Олександр Костянтинович Глазунов зміг визволити талановитого учня з буцегарні. 

Сама російська дійсність не дозволяла залишатися вільним художником:

- Деспотизм царського режиму, пригноблення народних мас, розкіш аристократії, похмура відсталість селянства – все це було реальністю. Але, будучи студентом консерваторії, я бачив тільки фасад, зовнішню сторону, як у пантомімі. Рано чи пізно це повинно було закінчитися. Це – як у театральній виставі, коли ти знаєш, що сцена і гра на ній – штучні. Потім настає мить, коли опускається запона.

*   *   *

Справді, життя в більшовицькій Росії щодня забирало надію на поступ у музичній кар'єрі, й Дмитро Тьомкін залишив Петроград. Сподівання розтанули, мов дим над яблуневим цвітом. У 1921 р. молодий піаніст емігрував до Берліна, де три роки як жив із другою дружиною його батько. Перед від’їздом кращий у Петрограді кравець пошив Дмитру із фіранок… гарний костюм, у тій обновці – зелена вовна із шовком та черевики, зроблені зі старих автомобільних покришок! – юнак і виїхав за кордон. Іншого одягу 25-річний піаніст не мав: увесь гардероб родина виміняла на продукти. Довготелесий, схудлий, він усю дорогу до Німеччини бухикав кров’ю.

Що там ті випробування, коли надихає велика Мрія? У столиці Веймарської республіки він, вільно володіючи французькою та німецькою мовами, брав уроки в італійського композитора і диригента Ферруччо Бузоні (Dante Michelangelo Benvenuto Ferruccio Busoni; 1866-1924), у якого навчався майбутній автор “Тригрошової опери” Курт Вайль. Сеньйор Бузоні також був вундеркіндом – у десятирічному віці його після концерту у Відні представили Ференцу Лісту, Йоганнесу Брамсу та Антону Рубінштейну.

Інколи, коли маестро нездужав, із сином українського дяка займалися учні знаного педагога – німецькі піаністи Егон Петрі (Egon Petri, 1881-1962) і Міхаель фон Цадора (Michael von Zadora; 1882-1946).

Із чогось він мав жити… Тож, скажімо, у супроводі оркестру Берлінської філармонії Дмитро Тьомкін виступав як концертний піаніст, а ще – писав популярну музику: етюди, фокстроти, марші, вальси. Вдалий виступ у Берлінській філармонії з Концертом для фортепіано з оркестром №2 ля мажор, S.125 Ференца Ліста – зміцнив його музичну репутацію як піаніста у столиці Веймарської республіки.

Світ міг їм належати, але слід було ворушитися… Отож, за порадою сусіда по найманій кімнаті, піаніста Міхаеля Карітона (Michael Kariton; схоже, що Михайло Харитонов) вони вирушили на гастролі до Парижа. У Франції колеги виступали як дует, що у той час було модним у Старому Світі.

*   *   *

Хотілося більшого. Свого часу російський співак, знаменитий бас Федір Шаляпін (1873-1938) багато розповідав Дмитру Тьомкіну про Америку, про те, як за океаном щедро платять за водевільні турне, про попит на тури європейських музикантів. Врешті-решті, зорі стали так, цей фортепіанний дует запросив до США бродвейський театральний імпресаріо, колишній литовський єврей Моріс Ґест (Morris Gest; власне: Мойша Гершновіц; 1875-1942). І в якості фортепіанного дуету вони відпливли на океан, аби взяти участь… у водевільному турне, організованому для компанії “Keith-Albee-Orpheum Corporation”.

Зізнатися, навіть всемогутній Мойша Гершновіц не народився на Бродвеї.

Із театрами він почав працювати у Бостоні, а в 1901 р. потрапив до Нью-Йорка, де в Мангеттенському оперному театрі працював на лібретиста купи знаменитих мюзиклів Оскара Хаммерстайна ІІ (Oscar Hammerstein). Згодом талановитий юнак вибрав ім’я Моріс Ґест, сам узявся продюсувати на Бродвеї власні ревю, як-то, “Опівнічна метушня” (“The Morris Gest Midnight Whirl”; 1919) 20-річного перспективного композитора Джорджа Гершвіна на лібрето Бадді ДеСільви.

Об'єднавшись із іншим театральним продюсером Ф.Реєм Комстоком (F.Ray Комсток; 1860-1949), у 1920-х рр. Моріс Ґест створив собі репутацію на імпорті європейських зірок. Очолена ними компанія “La Chauve-Souris” представила американській публіці Московський художній театр Костянтина Станіславського, що явно домінував над нью-йоркською драмою. У 1923 р. вони організували останнє турне італійської оперної прими Елеонори Дузе, а наступного року привозили німецьку трупу реформатора театру Макса Райнхардта.

*   *   *

Отже, Дмитро Тьомкін опинився у Сполучених Штатах у 1925 р. У Країні рівних можливостей місяць летів за рік. Коли всі зобов’язання перед імпресаріо Морісом Ґестом і колегою-піаністом Міхаелем Карітоном були виконані, артист із Кременчука узявся торувати власний шлях у мистецтві.

Починав український емігрант із малого: він акомпанував трупі “Американський балет”, очолюваній австрійською балериною та хореографом Альбертіною Раш (Albertina Rasch; 1891-1967), яка у 1927 р. вийшла за нього заміж. Досить швидко Дмитро Тьомкін став музичним директором та аранжувальником трупи на 30 танцівників. Не дарма дослідники його творчості підкреслюють, що балетна музика пізніше вплинула на чуттєвість та нюансування саундтреків композитора, адже він завжди уявляв рухи людей в кінокадрі наче… танець на сцені.

У 1927 р. Дмитро Тьомкін зіграв перший сольний концерт у святая святих світового шоу-бізнесу – нью-йоркському “Carnegie Hall”. Того дня у залі, на розі 7-ї Авеню і 57-ї вулиці Мангеттена, перед американськими слухачами піаніст блискуче виконав як сучасні твори – Олександра Скрябіна, Моріса Равеля, Френсіса Пуленка, Александра Тансмана, так і власні композиції типу “Quasi-Jazz”.

3 червня 1928 р. із великим успіхом соліст виступив у якості піаніста на європейській прем’єрі Концерту для фортепіано з оркестром фа-мажор (Concerto in F-dur) Джорджа Гершвіна. У залі Паризької опери того вечора знаходився й автор.

*   *   *

Після краху фондового ринку США можливості працювати в Нью-Йорку зникли, а колишні меценати відмовилися фінансувати “Американський балет”. Тож у лютому 1929 р. молоде подружжя вирушило до Голлівуду. Між іншим, першою із них роботу отримала Альбертіна Раш – їй запропонували ставити танцювальні номери в музичних фільмах кіностудії “Metro-Goldwyn-Mayer”. Дебютною картиною хореографа став мюзикл “Бродвейська мелодія” (“Broadway Melody”) Гаррі Бомонта.

Минуло трохи часу, і чоловік також витягнув щасливий квиток – знайшов собі застосування на Фабриці мрій. Попервах працювати довелося над другорядними стрічками студії “MGM”, де навіть підписуватися власним ім’ям було, відверто кажучи, соромно. Проте молода сім’я чекала на шанс. Наче яблуня чекає на весну.

На світовій прем’єрі “Бродвейської мелодії” у Китайському театрі Сіда Граумана (Grauman’s Chinese Theatre), розташованому на Голлівудському бульварі, балетна трупа Альбертіни Раш показала композицію “Ніч на Бродвеї”. У програмі урочистостей пролунав також “Романтичний балет” на музику Дмитра Тьомкіна, хореографом якого виступила, звісно, Альбертіна Раш. Родинний тандем міцнішав.

До кінця 1929 р. австрійський хореограф поставила танці до трьох мюзиклів “MGM”, тим часом Дмитро Тьомкін призвичаївся писати музику для… трупи Альбертіни Раш. Адже, за його словами, “якщо ти не можеш заробити для дружини, ти у глухому куті” (if you can’t make a sale to your wife, all is hopeless). Що не кажіть, а були вони гарною креативною командою.

*   *   *

Одного разу міс Раш розповіла керівництву “Metro-Goldwyn-Mayer” про шикарний “Балет з Марсу” (“Mars Ballet”) Дмитра Тьомкіна, написаний під враженням комерційної музики Джорджа Гершвіна. Продюсерам твір сподобався, і вони доручили композитору з України: – Гаразд, нехай озвучить два хореографічні номери “Американського балету”. Восени 1929 р. наш земляк уклав контракт зі студією “MGM” і протягом двох років сумлінно створював музику для балетних номерів трупи Альбертіни Раш. Зізнатися, були то прохідні картини – “Диявол може плакати” (“Devil-May-Care”; 1929), “Пісня шахрая” (“The Rogue Song”; 1930) і “Бродвейский лорд Байрон” (“Lord Byron Оf Broadway”; 1930).

Американський шоу-бізнес продукує те, що хоче слухати…

Так тривало три довгі роки, бо Голлівуд вміє бути жорстоким. Лише у 1931 р. Дмитро Тьомкін уклав контракт із компанію “Universal Studios”. Дебютною роботою стала стрічка “Воскресіння” (“Resurrection”) режисера Едвіна Керуї, знята на теми російської класики. Це була перша композиторська робота у… немузичному кіно, зокрема, у драмі. Минулося, і роботи знову не було. Не один місяць. 

Тож восени 1932 р. виходець із України повернувся до Нью-Йорка, щоб омузичити скороминущу бродвейську постановку “Зменшення витрат” (“Keeping Expenses Down”) за однойменною п’єсою Монтегю Гласса. 

У наступному році він, проковтнувши гірку мікстуру, повернувся до Каліфорнії. Саме “Аліса в Країні чудес” (“Alice Іn Wonderland”) Нормана МакЛеода стала для кіностудії “Paramount Pictures” його шансом. Викластися довелося по повній – написати й аранжувати саундтрек й оригінальні пісні для пристойного бюджетного фільму. Завдяки співпраці з анімаційною студією “Harman-Ising Studio” картина мала гарний бокс-офіс, спростувавши поширену думку, буцімто, на екрані неможливо представляти кінотвори у жанрі фентезі. Цікаво, що тривалий час стрічка була забороненою в червоному Китаї, адже тамтешня Партія зарахувала “Алісу в Країні чудес” до “шкідливих фільмів” – за її “дивацтва” та “ненаукові теорії”.

*   *   *

По щирості сказати, до знайомства з американським режисером італійського походження Френком Капрою (Francesco Rosario Capra; 1897-1991) замовлення на створення саундтреків були у Дмитра Тьомкіна поодинокими. Та після однієї вечірки їхні творчі симпатії та людські відносини переросли в міцну чоловічу дружбу.

Насправді до кінематографа його навертали кілька причин. По-перше, навіть у середині 1930-х рр. син зубного лікаря із Кременчука Дмитро Тьомкін снив і бачив себе… успішним концертним піаністом, як про те і мріяла його мати – Марія Давидівна. По-друге, у 1937 р. музикант зламав руку і, знаєте, настільки серйозно, що травма поставила хрест на подальшій кар’єрі соліста. По-третє, аби заробляти, довелося зосередитися на можливому фахові – композитор кіномузики. По-четверте, у Сполучених Штатах Дмитро Зиновійович знайшов однодумця.

Першим спільним кінодосвідом із режисером Френком Капрою став кінофільм “Загублений горизонт” (“Lost Horizon”; 1937). Саундтрек до картини уславив митця як великомасштабного композитора, котрий тяжіє до творів, для виконання яких потрібні симфонічні оркестри та хорові колективи. Це була його перша стрічка, номінована на премію “Oscar”.

Щоправда, на статуетку висунули не автора прекрасних мелодій, а… завідувача музичною частиною кіностудії “Columbia Pictures”. Лише наступного року Дмитро Тьомкін отримав американське громадянство і міг у суді обстоювати власні права. На завершення теми скажу: творчий тандем Капра-Тьомкін створив низку незабутніх фільмів, а саме: комедію “Із собою не забереш” (“You Can Not Take It With You”; 1938), драму “Містер Сміт їде до Вашингтона” (“Mr.Smith Goes Тo Washington”; 1939), комедійну драму “Познайомтеся з Джоном Доу” (“Meet John Doe”; 1941), що посіла №49 у списку “100 найбільш надихаючих американських фільмів за 100 років”, та сімейне фентезі “Це чудове життя” (“It’s A Wonderful Life”; 1947).

*   *   *

Відтоді наш земляк пустив коріння у Голлівуді, бо лише Фабрика мрій чітко знає, коли і на чому заробляти у Сполучених Штатах. У роки ІІ Світової війни Френк Капра підсунув другу замовлення – написати музику до ідеологічного семисерійного кіноциклу “Чому ми воюємо” (“Why We Fight”), створеного на щедре замовлення Корпусу зв’язку військового відомства США (The United States Army Signal Corps). У підсумку були написані саундтреки до документальних фільмів, а саме: “Битва за Росію” (“The Battle Оf Russia”; 1943), “Темношкірий солдат” (“The Negro Soldier”; 1944), “Битва під Сан-П’єтро” (“The Battle Of San Pietro”; 1945) і таке інше.

По закінченні школи комерційних шедеврів кінокомпозитор був готовий до всього. Але Голлівуд – це Бермудський трикутник у мистецтві: проковтне вітрильник, потрусить-потрусить, а виплюне в іншому місці… дирижабль… Тож однієї літньої днини 1946 р. Дмитра Тьомкіна запросили на зустріч із зятем президента “MGM”, оскароносним Девідом О.Селзником (David O.Selznick; 1902-1965). Постановника і продюсера, котрого вже уславили стрічки “Кінг-Конг” (1933), “Віднесені вітром” (1939), “Ребекка” (1940), – “турбувала” музика до нової картини – “Дуель під Сонцем” (“Duel Іn Тhe Sun”). Шість попередніх композиторів не влаштували прискіпливого метра, який потребував конкретно в 11 мелодіях: іспанській, на ранчо, любовній і... сцені оргазму.

- Оргазму? – перепитав музикант. – Як ви його собі уявляєте?

- Вигадай щось, – відповів режисер. – Щось таке, що довбає...

Працював композитор кілька тижнів, зібрав оркестр, вживу програв начерки 11 тем. Девіду О.Селзнику, в принципі, сподобалося. І наступний місяць Дмитро Тьомкін вилизував остаточний варіант, додавши до мелодії оргазму, щоб краще “довбало”, чотири десятки барабанщиків і хор на 100 голосів. Послухавши трек, режисер не вагався. Зрештою, він попросив автора насвистіти йому любовну тему.

- Добре, добре, – погодився продюсер. – А тепер давай оргазм. – Коли Дмитро Тьомкін закінчив виконувати тему, містер Селзник схилив голову і констатував:

- Ні. Це не оргазм.

*   *   *

У мистецтві виходець із України не звик здаватися. В авторську музику він вплів глибокі зітхання віолончелей і грубі ривки тромбонів, утворивши ритм, який пізніше автор порівнював зі звуком “ручної пилки, що люто вгризається в деревину”... Востаннє живий оркестр зіграв мелодію оргазму в студії Девіда О.Селзника, де на широкому екрані палали акторською пристрастю Грегорі Пек та Дженніфер Джонс.

Любовну тему сприйняли прекрасно, а ось трикляту мелодію оргазму режисер попросив оркестр повторити: спочатку – один раз, потім – другий...

- Шпурніть у мене камінь, та музика не підходить, – виніс вердикт постановник. – Вона… Вона… дуже красива.

- Що саме не підходить, містере Селзник?! – спробував з’ясувати Дмитро Тьомкін. – Поясність, що не подобається?

- Та все подобається мені, все. Але це – не оргазм, – зізнався продюсер. – Ця музика не довбе, я так не fuck.

- Містере Селзник! Ви fuck, як вам подобається, я fuck як мені подобається, – зрештою, не витримав композитор. – Це просто fucking music!

Проти такого розкішного аргументу прискіпливий Селзник встояти не зміг і прийняв роботу, а музика оргазму, врешті-решт, увійшла в саундтрек картини.

*   *   *

Гарно зроблена пропаганда має зворотний бік медалі... Дружні стосунки, які склалися у роки ІІ Світової війни під час роботи над музикою до армійських фільмів, додали циклічних замовлень. Зокрема Дмитро Тьомкін написав музику для кількох картин “неймовірно талановитого провидця” (Стівен Спілберг), продюсера і режисера Стенлі Крамера, як-то: “Отже, це Нью-Йорк” (“So This Is New York”; 1948), “Чемпіон” (“Champion”) та “Будинок сміливця” (“Home Оf Тhe Brave”; обидва: 1949), “Сірано де Бержерак” (“Cyrano de Bergerac”) та “Люди” (“The Men”; обидва: 1950).

Відтоді Дмитро Тьомкін створював пісні та балади майже до кожного фільму, музику до якого він писав. У ліричній царині композитор найчастіше співпрацював із лібретистами – Недом Вашингтоном (Ned Washington; 1901-1976) та Полем Френсісом Вебстером (Paul Francis Webster; 1907-1984).

До переліку пісень, номінованих на “Оскар”, потрапили: “Не залишай мене” (“Do Not Forsake Me”) із вестерну “Рівно опівдні”, “Я тебе люблю” (“Thee I Love”) з картини “Дружнє напучання” (“Friendly Persuasion”; 1956), лейтмотив із “Дикого вітру” (“Wild Is Тthe Wind”; 1957), “Несподівані шляхи кохання” (“Strange Are the Ways of Love”) зі стрічки “Молода земля” (“The Young Land”; 1959), “Літня зелень” (“The Green Leaves Of Summer”) з “Форт Аламо” (“The Alamo”; 1960), головна пісня з “Безжалісного міста” (“Town Without Pity”; 1961)” , “Так мало часу” (“So Little Time”) з “55 днів в Пекіні” (“55 Days Аt Peking”; 1963). Його талант розквітнув уповні, створені пісні до фільмів не лише прикрашали вестерни та мелодрами, а й стрічки з напруженим драматичним сюжетом.

З Америкою вони були із різних світів. Це стало зрозумілим у 1955 р., коли великий музикант отримував третій “Оскар”:

- Над кінокомпозиторами завжди нишком глузували, бо вони компілюють музику, а гроші отримують як за оригінальну. Забувши про цю обставину, я в тій частині короткої промови, де належить подякувати колегам і рідним, сказав, що кажу “спасибі” великим композиторам: Людвігу ван Бетховену, Петру Чайковському, Миколі Римському-Корсакову. На цьому місці моя мова урвалася гомеричним сміхом, і договорити не вдалося. Потім я зрозумів, що наді мною реготала вся країна.

*   *   *

Тим часом мелодійний дар став визначальною рисою творчого доробку Дмитра Тьомкіна. Близькі та друзі стверджували: маестро створював музику інтуїтивно, що, певне, допомогло сягнути такого успіху на Фабриці мрій.

Голлівудський продюсер Генрі Хенігсон (Henry Henigson; 1897-1973) запевняв:

- Тьомкін начебто всім і в усьому підтакував, але завжди робив тільки те, що вважав за потрібне.

Як результат, у 1950-х - початку 1960-х рр. носій “м’якої сили” перебував на вершині слави, отримавши за шість років (1952-1958) чотири статуетки “Оскар”. Його слава як кінокомпозитора набула безпрецедентних розмірів. Особливо шалений успіх у публіки по обидва боки Атлантики мала його музика до вестернів.

На популярних телешоу митця часто запитували, як він, емігрант, зміг так тонко зрозуміти й відтворити велич рівнин американського Заходу. І Дмитро Тьомкін зі своїм знаменитим українським акцентом, ніяковіючи, відповідав, а потім для глухих написав у автобіографії “Прошу, не ненавидьте мене” (“Please Don’t Hate Me”; 1959):

- Степ – він скрізь степ! Проблеми ковбоя та козака дуже схожі. Їм притаманні любов до природи та любов до тварин. Їхня мужність та філософські позиції схожі, бо степи України дуже схожі на степи Америки. 

До кінця життя наш земляк вживав слово “степ” а не традиційне для Сполучених Штатів “prairie”. Україна виживає скрізь, і в авторській музиці Дмитро Тьомкін відтворював оту неперевершену “слов’янську чуттєвість”.

Саме українську ментальність вихідця із Кременчука свого часу підкреслив англійський композитор та музикознавець Крістофер Палмер (Christopher Francis Palmer; 1946-1995), котрий вивченню знакових фігур у світовій кіномузиці присвятив ґрунтовну монографію “Композитор у Голлівуді” (“The Composer Іn Hollywood”; 1990)

- Дмитро Тьомкін також походив із Великої країни. І на американських просторах, особливо там неосяжними бувають небо та рівнини, він, мабуть, бачив відбиття степів рідної України. Тож у його кіномузиці ковбой ставав віддзеркаленням славетних козаків: обидва герої були первісними та невинними, ніби своєю душевною безмірністю та потужною чоловічою красою вкарбовувались у карликові пейзажі. Сам за власною природою вигнанець, Дмитро Тьомкін ототожнив себе із ковбоями, піонерами та першими поселенцями, які просто живуть, чим створюють унікальний світ Заходу.... Ті самодостатні композитори, котрі на зразок Дмитра Тьомкіна торували шлях у Голлівуд, фактично знову завойовували Захід.

*   *   *

За свободу – особливо, в американському шоу-бізнесі – доводиться платити високу ціну. Схильність до творчої незалежності Дмитра Тьомкіна відбивалась і в авторській музиці, й у ставленні до бізнесу. На відміну від більшості успішних колег, цей композитор ніколи не мав довгострокового контракту з кіностудією. Він цінував незаангажованість і в період 1930-х - 1950-х рр. залишався найбільш видатним незалежним композитором Голлівуду. В одному інтерв’ю наш земляк зауважив:

- Якщо я маю успіх, то це завдяки незалежному фільму.

Статус вільного художника дозволяв Дмитру Тьомкіну укладати контракти виключно на власну користь. Він агресивно боровся за музичні видавничі права та створив власну компанію із захисту авторських прав – “Volta Music Corporation”, що швидко перетворилася на приватне агентство. Якось норовливий митець сказав журналісту Дейву Епштейну:

- Я борюся лише за гідність. Не тільки композитора, а й усіх митців, відповідальних за американське кіно.

В одному інтерв’ю голлівудський аранжувальник та музичний оркестратор Патрік Русс (Patrick Russ), котрий створив музику до 170 фільмів, – стверджував:

- Дмитро Тьомкін завжди підтримував молодих музикантів, перш за все – афроамериканців. Він допоміг талановитим колегам зруйнувати сегрегаційні бар’єри. Завдяки йому світ дізнався про таких музикантів, як Бенні Картер, Холл Джонсон, Вільям Грант Стілл і навіть Куінсі Джонс.

Безхмарне життя Дмитра Тьомкіна в Сполучених Штатах у мить закінчилося 2 жовтня 1967 р., коли у віці 76 років після тривалої хвороби померла кохана дружина, Альбертіна Раш. Після похоронної панахиди вбитий горем удовець повертався додому в “Windsor Square-Hancock Park” в Лос-Анджелесі, й на нього, згорьованого та принишклого, напали і добряче відлупцювали грабіжники. Те, що сталося, він сприйняв як небесне знамення… Наступного дня Дмитро Тьомкін виставив будинок на продаж, а сам виїхав до Європи.

*   *   *

У 1969 р. разом зі сценаристом Карлом Форманом Дімі, як називали його друзі, виступив у невластивій для себе ролі – він спродюсував і допоміг створити успішний вестерн “Золото Маккени” (“Mackenna’s Gold”) англійського режисера Джей Лі Томпсона, де головні ролі виконали Грегорі Пек ті Омар Шариф.

Та бачили ви, бачили ту стрічку у цнотливому Совку! Там індіанка Хеш-Ке (актриса Джулі Ньюмар) купалася оголеною. Музику до стрічки, до речі, писав не майстер, а молодий метр – тепер справжній гуру-аранжувальник Квінсі Джонс, це він, до речі, у 1984 р. записав Майклу Джексону альбом-бестселер “Thriller”, що сягнув тиражу 30 млн копій.

Якщо не забули, візитівкою вестерну “Золото Маккени” стала розкішна балада “Старий гриф-стерв’ятник” у виконанні одесита Валерія Ободзинського (1942-1997). Радянській публіці адаптована пісня припала до смаку. На концертах по всьому Совку від естрадного тенора, колишнього кочегара вимагали: “Маккену давай! ” І Валерій Ободзинський давав.

Кумедно, але тоді, коли деяким щасливцям вдавалося переглянути вестерн в англомовній версії, – оригінальна пісня розчаровувала. І більшість квасних патріотів відкрито плювалися, мовляв, совісті в американців катма – таку гарну пісню Ободзинского спаплюжили.

*   *   *

Останньою роботою у великому кіно стала для нашого земляка музика до байопіку “Чайковський” режисера Ігоря Таланкіна, поставленого в 1969 р. на кіностудії “Мосфільм”; головну роль у картині виконав Інокентій Смоктуновський. Працюючи над музикою до тієї стрічки із бюджетом $8 млн, Дмитро Тьомкін уперше з 1921 р. й востаннє в житті побував на батьківщині.

Світова прем’єра відбулася 18 вересня 1970 р., потім картина з успіхом демонструвалася в усьому світі, а в 1971 р. навіть номінувалася у двох категоріях “Оскар” – “Кращий саундтрек” (Дмитро Тьомкін) і “Кращий фільм іноземною мовою”.

У 1972 р. Дмитро Тьомкін одружився вдруге.

Його обраницею стала англійка із родини перів – Олівія Синтія Петч (Olivia Cynthia Patch; 1946). Відтоді щасливе подружжя мешкало на дві резиденції – в Лондоні й Парижі, де видатний композитор розкошував життям, інколи граючи на фортепіано класичну музику.

*   *   *

За два тижні до смерті 85-річний музикант через необережність упав і дістав перелом кісток тазу. Дмитро Тьомкін помер 11 листопада 1979 р. у Лондоні.

Згідно з заповітом, поховали покійного у містечку Глендейл, Каліфорнія – на кладовищі “Forest Lawn Memorial Park”, поряд із могилами матері та першої дружини.

…Те, що яблуко не може бути чимось іншим, він ще раз довів – після 36 років по своїй смерті. На виконання закону про декомунізацію в Україні 31 травня 2016 р. рішенням сесії Кременчуцької міської ради Полтавської області один із міських завулків (завулок Н.Крупської, а до Жовтневого заколоту – Єлизаветинський) земляки сором’язливо перейменували на честь Дмитра Тьомкіна, голлівудського кінокомпозитора, який написав музику до 160 кінофільмів. 

Олександр Рудяченко. Київ