Нині в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка мав пройти передпоказ вистави «Украдене щастя», прем’єрою якої планується відкрити новий театральний сезон. Але, на жаль, карантинні заходи знову відтермінували таку довгоочікувану зустріч у глядацькому залі.

То що нам залишається робити? Продовжувати говорити з улюбленими акторами та переповідати ці розмови вам! Цього разу мені пощастило попити кави і поспілкуватися про життя з прекрасним актором Олександром Яремою.

Рік тому, перебуваючи під враженням від його блискучої гри у виставі «Кицюня» (Дикий театр), я пообіцяла собі обов’язково записати з ним інтерв’ю.

Він неймовірно талановитий, харизматичний і є родзинкою багатьох гарних сучасних театральних постановок, серед яких: «Тату, ти мене любив?», «Королева краси» (Театр «Золоті ворота»), «Кайдаші 2.0» (Дикий театр), «Зойчина квартира» (Театр на Подолі), «Без вини винні», «Шинель» (Київський академічний театр на Липках).

У 2019 році Олександра запросили працювати до Національного театру, де він вже встиг зіграти в кількох виставах, і зараз репетирує одну з головних ролей в «Украденому щасті».

ВІДЧУВАЮ ЕЙФОРІЮ ВІД ТОГО, ЩО ПОТРАПИВ ДО ТЕАТРУ ФРАНКА

- Пане Олександре, останнім часом так вдало складається, що всі вистави, у які вас запрошують грати, «вистрілюють» і стають шалено популярними.

Ось і зараз на головній сцені країни за вашої участі готується прем’єра «Украденого щастя» – вистави, якій також вже пророкують успіх. Нині ви затребуваний актор, з яким хочуть працювати найкращі театральні режисери країни. Як почуваєтеся у цій життєвій ролі?

- Відчуваю ейфорію від того, що я потрапив до цього театру, що Дмитро Михайлович (Богомазов – ред.) запросив мене на роль у таку потужну роботу. Мене запрошували саме на «Украдене щастя», але так сталося, що через карантин прем’єра трошечки зсунулася і я встиг зіграти тут ще в двох виставах: у мене роль Джека у виставі «Лунаса» режисера Андрія Приходька, та Степана у «Поминальній молитві» Дмитра Черепюка.

- До приходу у Національний театр ви тривалий час працювали в Театрі юного глядача на Липках, і, настільки я знаю, вам там було доволі комфортно й ви нікуди не збиралися. Що спонукало до активного виходу на інші театральні майданчики?

- Так, це сталося з легкої руки режисера Макса Голенка! Це він (як він сам любить говорити), мене звідти «виковиряв»! (Сміється). Він мене якось побачив і запросив у свою виставу «Королева краси, або Перед смертю не надихаєшся» за МакДонахом, яку ставив у «Золотих воротах». Я, в принципі, до цього моменту не знав цього режисера. 

- А він взяв та й відкрив вас для всіх нас!

- Так, у мене вже з ним сім робіт.

- В «Королеві краси» ви граєте літню жінку – Мег Фолан? 

- Так отож! (Сміється). Я раніше цього МакДонаха не знав, а прочитав і думаю: Та ні! Це щось таке вигадане, як такі стосунки між матір’ю й донькою можуть бути? Маячня якась, щоб так аж. А потім кажу собі: «Зажди, Сашку, а ти озирнися навкруги – це ж на кожному кроці трапляється». Тут все більш гостро, більш сконцентровано, але про це важливо говорити.

- Вас тоді, напевно, здивувало запрошення на таку роль?

- Ну, звичайно! Я взагалі спочатку не збирався погоджуватися на його запрошення. Ми домовилися про зустріч на певний час, а я й забув про це! Він телефонує, а я думаю собі: та навіщо воно мені, відмовлюсь від цієї роботи, але Максиму вистачило 10 хвилин, щоб мене переконати.

Я повертаюсь із зустрічі та й кажу своїм колегам по ТЮГу: я йшов туди сказати «ні», і що я сказав? «Так». Ось так і закрутилося.

У моєму портфоліо вже дві жіночі ролі. Після «Королеви краси» Макс мені сказав: «Обіцяю, що в наступній роботі ви не будете грати жінку». І от у його виставі-хоррор «Афродізіак» у мене знову був жіночий персонаж – мадам Фрашон! Я там грав дві ролі, одна з них – жінка.

ІЗ ЗАДОВОЛЕННЯМ БИ ЗАРАЗ ЗНЯВСЯ В КАЗЦІ, А ОТ НА СЦЕНІ Я ВЖЕ ЦИХ КАЗОК ПЕРЕГРАВ

- В ТЮГу ви здебільшого працювали для дитячої аудиторії, хоча там і дорослі вистави є. Не сумуєте зараз за юним глядачем?

- Чесно кажучи, не сумую! (Сміється). Це одразу після інституту цікаво ще казочки грати. Хоча, напевно, я з задоволенням і зараз знявся б у казці, а от на сцені я вже цих казок переграв...

- А ще ж сім років ви пропрацювали на телебаченні у якості ведучого популярного розважального телешоу «ВусоЛапоХвіст». 

- Це теж була дивна історія. Мене запросили на проби цієї програми, які затягнулися більше, аніж на рік – періодично, місяця через три знову й знову запрошували на проби, щось там ішло не так. А потім пройшов час – і все склалося. Але кожну програму я думав, що це остання програма, проте вона протрималася в ефірі 7 років! Коли шоу вийшло вперше, у нас був дуже низький рейтинг, але з кожною програмою він суттєво зростав. Сім років – це показник.

- У вас є домашні улюбленці? 

- Вже зараз є. Песик Харлей. Йоркширський тер’єр. Його привезли друзі на 8 Березня моїм дівчатам. Тато цуценяти – Хамер, який живе у друзів, не прийняв свого синочка, кажуть, аж плакав від ревнощів, то вони його до нас: нехай побуде день. А коли він у нас день пробув, то куди вже віддавати? Залишився, це – член сім’ї, наше найдорожченьке.

- То у виставі «Кицюня» бідного котика вам теж, напевно, дуже шкода було?!

- Ну, вони ж несправжні ці коти, то тих не шкода (сміється). А от коли в кінці вже справжнього котика мені дають (вони бувають різні, їх приносять спеціально на виставу) – його береш, тримаєш на руках, глядач радіє, а воно, бідне, тремтить, боїться цих звуків, хоче вирватися. То мені дуже їх жалко, я так вже підходжу поближче до дверей, щоб скоріше закінчити і віддати його господарям.

- Вистава «Кицюня» дуже класна, але місцями – дуже жорстка. І роль у вас там доволі самобутня – такий суворий чолов’яга Донні, ще й матюкливий. У житті, я так розумію, ви абсолютно інша людина?

- Ну, можу, звичайно, загилить (сміється). Не так, щоб через слово, але десь можу іноді собі дозволити. У виставі я стараюся вживати мінімум матів, бо там хлопці – як увійдуть у раж, то вже цілі монологи видають матюками!

Мені здається, що нецензурні слова можна вживати, якщо вже без цього слова аж ніяк не можеш обійтися. І щоб воно було не просто для зв’язку слів у реченні, а влучно. Але краще без нього.

ВИСТАВИ БОГОМАЗОВА ДЛЯ МЕНЕ БУЛИ ЗАВЖДИ «О-О-О, БОМБА!», І ЗАРАЗ Я СИДЖУ І ВСЕ ВБИРАЮ, ЯК ГУБКА

- Зараз у вас буде велика робота за класикою – ви граєте Миколу в «Украденому щасті». Режисер розповідав, що нинішня постановка буде досить сучасна, й хоча джинси герої не носитимуть, проте телевізор у них буде.

- До прем’єри може ще щось змінитися, бо у нас постійно щось додається, змінюється, придумується. Я з Дмитром Михайловичем раніше не працював, це перший досвід роботи з ним, і для мене було величезною приємністю, що він десь мене побачив і запросив.

Вистави Дмитра Богомазова для мене були завжди: «О-о-о, бомба!», і зараз я просто сиджу й все вбираю, як губка, як школярик. Колеги на мене дивляться, й напевно думають, що я трошки «прибабахнутий», бо сиджу, мовчу (сміється), але мені дуже цікаво спостерігати за процесом! Інші актори вже більш вільні, бо вони вже спрацьований колектив.

- Театр – це як велика родина, бо вам доводиться постійно тісно спілкуватися, ви, буквально, живете тут. Якісь особисті стосунки між людьми складаються, чи не складаються.

- Поки що, слава Богу, все складається, і я думаю, що так і надалі буде! 

- До речі, чому це ви зникли з вистави «Дон Жуан. Коктейль» театру «Актор»? Слава Жила у нас був проанонсував, що ви там, а потім дивлюся – немає.

- Так, оце ж так сталося… Не встигав. Мене саме запросили до театру Франка, ми лише фотки на афіші встигли зробити, а репетирувати в мене вже не вийшло.

Я залучений у багатьох виставах зараз, я ж говорив, що лише з Максом Голенком у мене сім вистав: «Королева краси», «Афродизіак», «Хомо Совєтікус», «Зойчина квартира», «Кайдаші 2.0», «Кицюня». І ще в Одесі у нас є вистава – копродукція Дикого з Одеським театром імені Василька – «Енеїда ХХІ».

НЕ БРАВ БАЯН ДО РУК СТО РОКІВ, А ДОВЕЛОСЯ В «КИЦЮНІ» ВЗЯТИ Й ЗГАДАТИ, ЩО ВОНО ТАМ

- Що вам більше подобається грати? Щось легке, розважальне, комедійне? Чи все ж хочеться реалізовуватися у більш серйозному й складному матеріалі?

- Якщо гарний матеріал, якщо все збігається – бачення режисера і моє бачення, та ще й аура гарна – працювати можна скрізь із задоволенням!

- Вам стільки текстів доводиться вчити, як це вдається – при тому, коли це все відбувається одночасно: і зйомки в якихось серіалах, і в кіно, і в театрі… Нічого не плутаєте ніколи?

- Можна щось забути, упустити, а потім наздогнати – партнери допоможуть. Вони дуже чудові.

- То точно! Під час репетиції «Украденого щастя» я бачила, як ваша партнерка по сцені Тетяна Міхіна дбайливо радила вам, як краще… впасти. У вас там складна конструкція підлоги, під нахилом.

- Та вона ж бачить, який я, що якщо торохнуся, то можу не встати (сміється).

Мені ще по тій підлозі пересуватися байдуже, а от Танюші там крутитися ого-го як доводиться, кульбіти виробляти!

- Кульбіти – це для актора важливо. А ви щось таке можете?

- Та не вмію я (сміється).

- Берете харизмою! Але ж співати вмієте?

- Співати так. Я ще до театрального закінчив музичне училище, то й музична освіта у мене є – хорове диригування. Трошки на баяні граю, вже не брав його сто років, а довелося в «Кицюні» взяти й згадати, що воно там. Сидів вдома колупався.

- Мені здається, що вам вдалося не стати заручником однієї ролі, ви нас дивуєте в кожній роботі, завжди різний і несподіваний.

- Ой, та ну! Може і хотілося б бути десь героєм, та обличчям не вийшов (сміється). Я ж характерний актор. Хоча, от бачите, в «Тато, ти мене любив?» – у мене була зовсім не комедійна роль. Це найулюбленіша моя вистава. Її Стас Жирков поставив, я йому теж дуже вдячний.

- З Жирковим у вас поки що одна вистава?

- Так, на жаль, одна. Але, хотілося б із ним ще попрацювати. 

Я ХОТІВ ВЕСТИ ПРОГРАМУ НА ТЕЛЕБАЧЕНІ Й ЗАПУСТИВ ЦЮ ДУМКУ В КОСМОС. І ОТ МЕНЕ У ПОДІБНЕ ШОУ ЗАПРОСИЛИ

- На телебаченні більше роботу не пропонували?

- Ні, але, ви знаєте, я щасливий, що у мене були ці сім років. Навіть якщо в моєму житті вже не буде телебачення, то воно у мене вже було. Я ж справді колись мріяв про нього. Новини – напевно не моє, а от такі програми, як «Три на чотири», – я хотів вести, і запустив цю думку в космос. І от мене у подібне телешоу запросили!

А ще я мріяв весь час про театр Франка. Бачите, так виходить у мене в житті, що все відбувається, хоча й не одразу, через певний час. Все буде, головне – мріяти й хотіти.

- У вас ніколи не виникало бажання поїхати працювати за кордон?

- Ні. Бо потрібне знання мови, це – специфіка роботи в театрі, якщо він не пластичний хіба що.

Без знання іноземної можна їхати лише в якесь ближнє зарубіжжя, куди б мені їхати не хотілося. Раніше я брав участь у спільних проєктах та серіалах, коли це ще було нормальним процесом, але зараз вже кожен свій вибір зробив.

- Крім театру, ви активно знімаєтеся у кіно. Можливо, й не завжди в головних ролях, але, напевно, впізнаваність вам гарантована, пристають на вулицях за автографом? (Олександр сміється і махає рукою).

- Я відома особа у вузькому колі своїх близьких і знайомих.

- Ну, не знаю: коли відкрити вашу фільмографію, то там шалена кількість робіт. І найсвіжіший фільм «Номери» Олега Сенцова. Ви там граєте Номер Перший?

- Так. Вже мала бути прем’єра, але вона перенеслася через карантин. У нас був дуже короткий знімальний період, взагалі зняли за 10 днів. Але підготовчий період був досить довгий, місяці зо два – і репетиції були, й читки.

- Журналісти запитують у акторів одне й те ж, то й я повторюся: а де вам комфортніше працюється – на театральному майданчику чи на знімальному?

- Скрізь комфортно, просто інша специфіка.

- Якось ви сказали, що відмінність роботи – в тому, що в кіно ви себе потім бачите збоку, а в театрі – ні. То значить, вам подобається себе потім бачити?

- Та боже збав! Я ж заплющую очі (сміється).

- Але, тим не менш, хотілося б ще зніматися?

- Зніматися, звичайно, хотілося б. За це ми, в принципі, й живемо, бо на зйомках трошки більша оплата.

- І крім фінансової складової, коли ти знімаєшся в кіно, то ти, так би мовити, вкарбовуєшся у вічність на плівці, а в театрі зіграв – і розчинився в повітрі оплесків.

- Так, у театрі все відбувається тепер і зараз. І це абсолютно ні з чим не зрівнянне відчуття, коли ти виходиш на поклон, розуміючи, що склалося все так, як ти хотів би, то неймовірно.

 НА ПОЧАТКУ ТИ НЕ ЗНАЄШ, ЯК КОНТАКТ ІЗ ГЛЯДАЧЕМ СКЛАДЕТЬСЯ — ЧИ ТЕБЕ ЗАДАВЛЯТЬ, ЧИ ТИ ВІЗЬМЕШ ЗАЛ

- То найвища емоційна точка, коли у актора все тріпоче всередині – це момент виходу на поклон, чи, можливо, перша поява у виставі?

- У актора всередині тріпоче весь час – і коли твій перший вихід, і коли все вже відбулося! Але по завершенню відбувається справжній контакт із глядачем, ти чуєш його реакції, бо на початку ти не знаєш, як контакт цей складеться – чи тебе задавлять, чи ти візьмеш зал.

- А як відчувається, що зал давить?

- Коли немає ніякої реакції, коли ти відчуваєш якусь порожнечу, холод… Коли енергетика – на такому рівні, що ніби нічого не відбувається, ніби ти до них не пробиваєшся.

- А знаєте, як у нас – глядачів – буває: сидиш у залі, герой промовляє свій монолог, а тобі здається, що він прямо на тебе дивиться, і просто до тебе звертається. І от сидиш – такий щасливий і захоплений цим, хоча, звичайно, актор у цей момент конкретно в залі нікого не бачить.

- Звичайно, не бачить. Але ж це магія театру, щоб кожнісінький глядач сприймав усе, що відбувається, як для себе!

Напевно, гра в театрі за відчуттями трошки приємніша, аніж у кіно, бо це жива енергетика. В кіно ти перед групкою людей: зйомки, камера, мотор. І треба встигнути увійти в певний стан, зібратися, бо вже не переробиш, а в театрі – тривалий репетиційний процес, ти постійно щось шукаєш.

- Скільки разів режисер у театрі може просити переграти сцену, є межа?

- Та немає, поки не буде так, як йому сподобається (сміється).

- Ви не нервуєтеся, коли одну сцену доводиться кільканадцять разів проганяти?

- Це нормально, це спільна робота і ми працюємо на спільний результат для глядача.

Кожна вистава – це щось таке одночасно неосяжне, крихке й тендітне, і якщо ти будеш на когось давити, сваритися з кимось чи сердитися, воно ж не заграє! Ми всі створюємо щось єдине, тож тільки з любов’ю треба ставитися і до роботи, й до колег.

Напевно, перед виходом на сцену деякі особисті моменти треба забувати, бо всі ми люди, з кожним щось постійно відбувається, але треба все відкинути – і видати потужну гру, щоб відбулася оця хімія закоханих, якими є глядач і актор у момент, коли на сцені відбувається дійство.

Любов Базів. Київ

Фото Євгена Котенка