30 вересня стало відомо, що пішов з життя журналіст, театральний критик, мистецький оглядач Олег Вергеліс.
Олег Вергеліс був багаторічним редактором відділу культури «Дзеркала тижня». У січні 2020 року Олег Вергеліс став керівником літературно-драматургічної частини Івано-Франківського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.
Журналістка Укрінформу Любов Базів записала це інтерв’ю у липні 2020 року.
В рамках серії інтерв’ю з провідними представниками 4-ї влади, я зустрілася з людиною, яка однозначно є одним з найяскравіших облич української журналістики. Його сфера професійної діяльності – культура, і його слово у цій сфері дорого вартує. Мій візаві – блискучий мистецький оглядач, публіцист, письменник, театральний та кінокритик Олег Вергеліс.
Серед іншого – надзвичайно цікавого – говорили про таке: чому цей фатальний для всього світу 2020-й рік є, все ж, доволі знаковим для українського театру; чи готовий наш глядач платити за вистави онлайн; чи має сенс фільмувати театральні вистави; ким має бути міністр культури, щоб усі були задоволені?
В ДЕЯКИХ ПОПУЛЯРНИХ ТЕАТРАХ КИЄВА АКТОРИ ПІШЛИ ПРАЦЮВАТИ КУР’ЄРАМИ, АБИ ПІДТРИМАТИ СЕБЕ
- Пане Олеже, почнемо з питання, яке вже стало навіть банальним – про карантин. Як, за вашими спостереженнями, він вплинув на життєдіяльність театру?
- Це питання далебі не банальне, а навпаки – драматичне, філософське, історичне навіть.
Період вимушеної паузи – для театру надзвичайно складний. Це ніби живий організм поклали в холодильник, чи в якусь камеру і позбавили руху – тіло ніби ціпеніє… Так само заціпеніло й тіло нашого театру. Тобто, серце тьохкає, навіть, голова іноді варить, а тіло – нерухоме.
Така ситуація з карантином у театрі, якщо описувати її образно.
- Тим сумніше, що театри майже в перших лавах зачинилися і майже останніми відкрилися…
- Відкриття досить умовні, тому що деякі театри надолужують покази, закривають свої борги перед глядачами, які ще весною придбали квитки на вистави.
Але для акторів і керівників театрів важливий фактор психологічного зрушення – вони психологічно видихнули, бо вже не сидять на місці, вже у русі, тобто, тіло рухається і голова працює.
Взагалі цей фатальний 2020-й рік доволі знаковий для українського театру в різних ракурсах. Це рік знаменних ювілейних дат: 100-річчя театру імені Івана Франка, ювілеї двох великих франківців – 120-річчя Миколи Яковченка і 100-річчя Нонни Копержинської.
Також є знаменні ювілейні дати у корифеїв українського драматичного і музичного театру – Кропивницький, Карпенко-Карий, Оксана Петрусенко. Все це мало би широко відзначатися на високому рівні, але ж, бачите, якщо заблокований організм, то нічого не вдієш.
- Всі театри світу опинилися в такому замороженому стані, про який ви сказали. Державні – ще більш-менш мали якесь фінансування, а от незалежні театри опинилися під найбільшим ударом. Вони були в розпачі, мені так здавалося, хоча намагалися триматися...
- Так. І це стосується й нашої країни, й інших, різною мірою, звичайно. Ну, що взагалі говорити про Україну, що перебуває у стані війни, в стані хаосу і з напівпорожньою скарбницею? Я не уявляю, як можна всі ділянки одночасно забезпечити увагою і фінансуванням. Це надзвичайно складний процес.
- Але, тим не менш, незалежні театри вистояли, і ще й активно вдалися до такого активного ноу-хау, як вистави онлайн.
- Я мав честь бути в складі експертної ради міжнародного фестивалю «День театру». Там були незалежні театри і з України, і з діаспори. Репертуар дуже цікавий і різножанровий. Ініціатори й організатори – великі молодці. Всі театри подали свої онлайн-версії постановок, фестиваль пройшов на рівні обміну інформацією й творчою енергією.
Ясно, що саме таким маленьким, аматорським, народним театрам надзвичайно складно, тому що люди працюють і паралельно грають у театрах. Як кажуть: «Виживе сильнішій і виживе той, у кого є більше розумного нахабства!».
Але я маю інформацію, що в деяких наших незалежних театрах, які дуже популярні в Києві, окремі актори пішли працювати кур’єрами чи пивоварами, аби якось підтримати себе у бідному світі. Побачимо, що покаже осінь...
- А наш глядач готовий платити за вистави онлайн? Чи зможе практика онлайн-показів прижитися в майбутньому?
- Я гадаю, що взагалі наш глядач не занадто багатий і від цього не дуже щедрий.
Можливо, якби була створена якась така спеціальна ексклюзивна зіркова супервистава, і це було би на рівні всеукраїнського прецеденту – вперше – тоді можливо й платили б за такий онлайн. От, уявіть, вистава-онлайн, де грають Роговцева, Хостікоєв, Сумська, Бенюк, Вітовська – тут лише специфіка зіркового складу була би привабливою для багатьох людей. А так, люди, перш ніж платити, будуть тепер тричі думати.
ТЕАТР – ЦЕ СПАЛАХ, ДОВОЛІ КОРОТКИЙ, І ТРЕБА ДЕЯКІ РЕЧІ ЗБЕРІГАТИ, ІНОДІ НАВІТЬ КОНСЕРВУВАТИ
- Зрозуміло. Пане Олеже, а як особисто ви провели цей карантин? Адже ваша робота також певною мірою трохи «заморозилася» через нього.
- На цьому карантинні, як на війні, я подвійно бранець. Є загальна ситуація, а є обставини суто мої особисті, які треба долати, але не будемо про це, бо не варто. Так, цей період для мене удвічі важчий, тому що в умовах зовнішнього карантину я перебуваю ще й на внутрішньому карантині, пов’язаному з моїми особистими проблемами. Тому, повторю, я двічі бранець.
Мене, звичайно, інколи рятують – читання, писання і спілкування з друзями, яким вдячний за все добре. Щоб не з’їхати з глузду і не здуріти, треба шукати щось розумне для контрасту, чим я інколи й займаюся – це перегляд європейських вистав (онлайн), пошуки сюжетів для текстів.
Дуже зайшли два Гамлети – німецький (від Остермаєра) і британський (з Ендрю Скоттом). Для мене в цей складний період світлою плямою стало те, що встигли випустити до 100-річчя театру імені Івана Франка мою нову книжку «Народна артистка. Про Нонну Копержинську» (в серії Бібліотека «Дзеркала тижня» спільно з видавництвом журналу «Райдуга»). І книжка, на щастя, вже знайшла своїх читачів і прихильників. Це головне.
Ви ж розумієте, що зараз книжки про театр – це варіант скромних, але гідних накладів. Але навіть, коли таких книжок буде лише 5 екземплярів, – все одно, це важливо, тому що в них фіксуються і залишаються певні образи, теми і сюжети, пов’язані з українським театром.
Театр, як мистецтво – це спалах, доволі короткий за своїм періодом існування, тому і треба деякі речі зберігати, іноді навіть консервувати. Взагалі культура передбачає також і консервацію певних важливих цінностей, а не лише їх миттєве розбазарювання та ревізію.
- Книжка встигла вийти ще до карантину? То вже, напевно, маєте і відгуки читачів?
- Книга, слава Богу, попри всі мої переживання, страждання та інші проблеми, дійсно вийшла, і почала жити своїм життям. У книгу не все увійшло, тому окремі сюжети переплавлені в прозу, якою зацікавилися літературні альманахи.
Мені пишуть читачі з інших країн (люди, які далеко від батьківщини, однак пам’ятають своїх акторів-кумирів). Кажуть, що сьогодні Україні треба дбати не тільки про теперішні політичні істерики, які постійно нас виводять із себе, а й про художні цінності, які були, є і будуть надважливими для України.
Такі цінності пов’язані з видатними постатями, з маловідомим фактами з історії нашої національної культури, з маловідомими творами. Але ж зараз, на жаль, культурні тексти і контексти майже зникли з етерів телевізійних каналів. Живемо від виборів до виборів, як у дурдомі.
У нас майже півсотні інформканалів-тріскунів. Однак з інформаційного поля зникають серйозні знаки та сюжети української й світової культури. Товчуть воду лише в одній ступі, в залежності від політичної орієнтації власника телеканалу. А раніше взагалі закрили абсолютно всі культурні медіамайданчики, які були колись у системі Мінкульту. Працює радіо «Культура», це добре, телеканал “Культура” також намагається стати хедлайнером і робить багато важливих корисних проєктів, але, знову ж таки, є велика конкуренція на телевізійному полі, й цей простір треба наповнити надважливими і цікавими темами, аби «перевербувати» телеглядача на свій бік і повернути в етери культурні цінності.
Стосовно книжки про Нонну Кронидівну Копержинську, яка мене рятувала у скрутний час, то бачу в ній і окремі недоліки, й сильні сторони. Але мені здається, тут важливий факт навіть не якогось там особливого блискучого стилістично літературного виконання, а виключно факт вчасної появи такого видання про народну артистку України, як концентрація інформації про її життя та творчість.
І саме у 100-річчя столичних франківців, мене і ще одна мрія підбурює – з часом зробити нову версію моєї ж попередньої книжки «Театр, де розбиваються серця» (2017) та присвятити її виключно постатям легендарних акторів-франківців. Аби така книжка постійно жила в лоні театру й була доступною театралам, новому поколінню, новим прихильникам франківського дому. Це могли би бути окремі нариси про Ю.Шумського, Д.Мілютенка, А.Гашинського, М.Панасьєва, М.Шутька, Г.Борисоглібську, П.Нятко. Про них, на жаль, є лише згадки в попередній книжці про розбиті серця.
А саме зараз я почав збирати крихти матеріалів про одну легендарну актрису франківської трупи. До речі, саме читачі мене і попросили зробити текст про актрису, інформації про яку дуже мало, а вона колись була улюбленою партнеркою Гната Юри, Дмитра Мілютенка, Юрія Шумського. Це актриса Варвара Пилипівна Чайка. Загугліть її їм’я та прізвище – й одразу згадаєте це виразне народне обличчя з українських кінокартин та фільмів-вистав 1950-х років.
Вона давно зникла з обрію, але у неї доля – надзвичайного драматизму. У ту епоху взагалі немає доль недраматичних, тому що їх зачепила і радянсько-німецька війна, й Голодомор, і міграція людей зі Сходу на Захід або в центр, тому такі й долі.
КРИТИК – АВТОР МИТІ, ЯКУ ВЧАСНО ВПІЙМАВ У СВОЄ СІЛЬЦЕ
- То ви вже почали над цим працювати?
- Ні, я почав лише по краплинах збирати інформацію. Єдине, що є в голові – назва, навіть не книжки (не впевнений, що на книжку наберу матеріал), а хоча би нарису. Сподіваюся, нарис буде мати назву цитати з п’єси А.Чехова: «Я – Чайка, я – актриса».
Це Ніна Зарєчна так каже. Звісно, наша українська Чайка не грала Чехова, вона актриса репертуару Карпенка-Карого та Корнійчука. Але формула Чехова – широка, отже згодом і сподіваюся зробити щось путяще про українську Чайку-актрису.
І ще є у мене одна мрія – знайти сили й час і приділити увагу нашому українському театру на заході України, там багато цікавих історій та доль. Міграція, становлення, знищення, багато сюжетів.
Колись був фільм у Юрія Іллєнка – «Мріяти і жити». Отже, треба мріяти. І жити треба, як кажуть у Чехова.
- Зараз час непередбачуваний: не знаєш, чого чекати далі. От ви сказали, що театр – це спалах, мить, але ж можна спробувати її якось закарбувати для нащадків?
- Це ж специфіка мистецтва театру, це ж не картина, що залишається на віки й буде лише в ціні збільшуватися, як деякі полотна Пікассо, Модільяні чи Глущенка.
Звичайно, виставу можна зафільмувати, але це не завжди гарантує енергетичний і художній ефект. Тому раніше такі видатні критики, як Петро Рулін, Олександр Кугель або Віссаріон Бєлінський ретельно фіксували сценічні миті у своїх текстах про театр. Зараз час цифрових технологій, але їхні окремі старі тексти про давні театральні спалахи залишаються цінним історичним надбанням.
Критик – автор миті, яку вчасно впіймав у своє сільце.
БРИТАНЦІ ФІЛЬМУЮТЬ МАЙЖЕ ВСІ СВОЇ НОВІ ПОМІТНІ ВИСТАВИ, І НЕ БОЯТЬСЯ, ЩО ЗГОДОМ НА НИХ НІХТО НЕ ПРИЙДЕ В ТЕАТР
- Але, тим не менш, гарну виставу зафільмувати все ж є сенс?
- Це необхідно робити, тому що зберігається візуальний каркас тієї чи іншої важливої постановки.
Наприклад, театр імені Івана Франка почав активно фільмувати свої вистави ще в першій половині ХХ століття. Цим займалися визначні професіонали українського кіно: Олексій Швачко, Віктор Іванов, Тимофій Левчук, – це були фахівці кіногалузі, які робили фільми-вистави, вони знімали й на природі, й у павільйоні, а не лише на сцені.
Франківці й зараз записують свої вистави, бо це потрібно. Знаю, що в цьому напрямку потужно працює і Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки. Вони записують майже всі свої вистави, й у них є великий власний відео-архів.
Це треба робити, обов`язково.
От, дивіться, зараз у Львівському Національному драматичному театрі імені Марії Заньковецької є зміна керівництва і є зміна – Богдан Козак, Таїсія Литвиненко, Федір Стригун, не всі записи зараз є, особливо вистави заньківчан 1990-х років, 1980-х. Треба було те все фільмувати, і для театральних нащадків залишилося б певне враження та розуміння, чим жив театр колись, що було раніше – що цінне, а що суперечливе.
Коли дивимося «Украдене щастя» Гната Юри з А.Бучмою і Н.Ужвій, то ми також розуміємо, що це вистава певного часу, там є своя специфіка наївності, архаїки, але однак зчитуємо інформацію про той театральний час, про манеру гри, про індивідуальність актора. Бучма, коли грає свої драматичні сцени, де у нього руки замерзли, то це і зараз відчувається майже на фізичному рівні.
Є запис вистави «Украдене щастя» Сергія Данченка з Богданом Ступкою, тобто, можна порівнювати давні вистави франківців вже з новою постановкою Дмитра Богомазова, де Миколу грає доволі молодий актор Олександр Печериця, і де цю роль грає також потужний Олександр Ярема.
Щойно Віталій Юхимович Малахов повідомив, що його театр на Подолі вирішив здійснити спеціальну кіноверсію прем`єрної вистави Івана Уривського «Камінний господар» за Лесею Україною. Це ідея та ініціатива Даші Малахової, яка грає Донну Анну.
Подільці вже знайшли партнерів, вирішують низку технічних питань, бо будуть знімати не однією камерою (поставив у полі та й пішов курити), а на абсолютно серйозному високому технологічному рівні: різні плани, монтаж. Мета – створити спеціальну кінотеатральну подію, кінотеатральний показ. Хочуть поїхати, наприклад, в Яремчу чи в Чернігів, там є зали і театрали – зібрали людей, показали виставу, потім творче обговорення.
Такий формат доволі ефективний для театральних фестивалів. У той же Кропивницький на фестиваль складно привезти велику і технічно складну виставу, бо це – громіздкий вантаж, бюджет, а зробити в рамках Національного мистецького фестивалю "Кропивницький" кінопрем`єру театрального проєкту –як окрему подію, тоді це буде все місто обговорювати.
Це британський шлях. Британці, як активні місіонери своєї театральної культури, настільки розумні та вправні, що фільмують майже всі свої нові помітні вистави, і вони не бояться, що згодом на них ніхто не прийде в театр. Прийде! Ще й інших приведе.
Тому, Малахов – молодець. Цей шлях – правильний, просвітницький і державницький.
- То, може, вони торують шлях іншим театрам?
- Може. Згодом, наприклад, можна буде якісно зафільмувати й нові музичні проєкти Влада Троїцького, і «Коріолан» Богомазова на сцені франківців, бо це вистава велика, її теж важко возити на фестивалі, а зробити кіноподію – можливо. Гадаю, з часом до цього тренду підтягнеться й УКФ, щоб виділяти кошти не лише на окремі проєкти, які інколи живуть лише три дні для десяти друзів з ФБ, а також на потужні проєкти, які мають потенціал історичної перспективи і художній потенціал.
От бачите, на карантині деякі люди театру (такі, як на Подолі) думали про речі надважливі, а не тільки спали на диванах – вели переговори, спілкувалися про нові проєкти й формати.
ТАК ЗАВЖДИ БУЛО, ЩО МАЙЖЕ КОЖЕН ПОПУЛЯРНИЙ ТЕАТР МАВ СВІЙ ПУЛ, СВІЙ ФАН-КЛУБ
- Хочу запитати, чи існує в Україні конкуренція між театрами? Чи у кожного є своя аудиторія, й, у принципі, ці глядачі не змішуються?
- Так завжди було, і за радянських часів також, що майже кожен популярний театр мав свій пул, свій фан-клуб. Були свої фанати й у театрі Лесі Українки, й у театрі Франка, й в Оперети. Це зрозуміло і об’єктивно. Іноді глядачі переживають за певний театр, як за улюблену футбольну команду.
Так само є своє коло шанувальників і у Британського національного театру, й у театру «Янг Вік».
Мені приємно, що сьогодні помітно зріс фан-клуб у столичного театру імені Франка. Це помітно за соцмережами. Великий клуб фанів зараз у театру на Лівому березі Дніпра, і вони цим справедливо тішаться. Молодці, хай люди ходять в театр!
А що стосується конкуренції, то, гадаю, вона буде згодом лише загострюватися. Все залежатиме від того, як будуть глядачі реагувати на цінову політику театральних квитків. Отже, тут буде ще й боротьба за покупця, а не лише за театрального фаната, який пише улесливі коменти та пости.
Конкуренція, мені здається, буде запеклішою між антрепризами (які будуть ставити комерційні ціни на свої квитки) і державними театрами (ціни у яких, вочевидь, будуть помірніші). Можливо, посилиться конкуренція на всьому театральному полі – між приватним, комерційнім і державним театральним секторами. Але, наприклад, конкуренція між театром Лесі Українки й театром Франка не буде вельми помітна, тому що в кожного з цих театрів є свої шанувальники. По-перше, глядачі є російськомовні, є й українськомовні, є ті, які люблять певну групу акторів, певний репертуар. Це не ворожа конкуренція, а корисна, в принципі.
У нас є Національна опера і є дитячий музичний театр на Подолі, й ніхто не зник – і там, і там є свій глядач, слухач. Але вони одне одного ніби трохи підбадьорюють.
А от у Дикого театру, я так думаю, на сьогодні конкурентів немає. Вони знайшли свою галявину і на ній – активні одинаки.
У цьому плані, молодець Кравченко Яся (засновниця «Дикого театру» – ред.). Де у неї тільки сили беруться? Дай Бог їй здоров’я! Вона з режисером Максимом Голенком зараз у Дикому робить проєкти на природі, в різних локаціях, аби не порушувати санітарні норми. І їхні шанувальники їх знаходять по різних закутках!
МІСЦЯ ВИСТАЧАЄ УСІМ. ПОЛЕ ТЕАТРУ ВЕЛИКЕ. І НЕ ВСЕ ОРАНЕ
- Вони дуже нестандартні й креативні.
- Так, вони активні, креативні, нестандартні, але іноді навіть вже десь і до традиції схиляються. Вони, можливо, вже трошки наїлися різними вибриками і їх тягне у бік поміркованої стабільності. Тому не випадково серед запрошених режисерів є Станіслав Моїсеєв, який багато ставив у Молодому та в театрі Івана Франка.
Про це та дещо інше я можу судити тільки за відгуками, тому що, я ж кажу, в теперішній сезон я у подвійному кільці полону.
За час такого полону переглянув близько сотні онлайн-постановок європейських театрів, писав театральні колонки, брав участь у журі онлайн-фестивалів. Інколи, звісно, доводиться і когось цитувати, посилатися на тих, кому вірю.
А Ярослава Кравченко, про яку ми говоримо, – людина наскрізь театральна, вона знає театр від А до Я – від гардеробу до фуршету, як то кажуть. Вона працювала й у Молодому театрі, й у Національному театрі імені І.Франка. Звичайно, їй було в державних театрах дещо тісно, тому що там є свої закони. «Королевство маловато, разгуляться мне негде!». Там є корифеї, які мають своє бачення і там не дуже розженешся з активною провокативною актуальною сценічною діяльністю.
Але місця вистачає усім. Поле Тетру велике. І не все оране.
В Національному театрі імені І.Франка, наприклад, сьогодні є важливий фактор директора-художнього керівника Михайла Захаревича. Він має колосальний досвід театрального керівництва, і він, як господар театру, робить усе, щоби зберігати й розвивати кращі напрямки життєдіяльності нашого Національного театру. По-перше, він дуже любить сам цей театр. Для мене це величезне відкриття, тому що людина, яка колись приїхала в Київ із Запоріжжя, полюбила театр Франка, як свій рідний дім...
У франківців є серйозний музей, вони видають книги, це великий плюс.
Захаревич, як художній керманич, зараз збирає навколо себе в театрі мислячих театральних людей, філософів сцени. Це і Дмитро Богомазов (головний режисер), і Давід Петросян, і Сергій Маслобойщиков, й Іван Уривський з Одеси, який за цей важкий сезон став рідним для франківців (після величезного успіху його вистави «Лимерівна»).
І у цьому є велика заслуга саме Захаревича – запрошувати до столиці на першу сцену кращих митців, людей з етичним і естетичним мисленням. Тому що сьогодні можемо довго говорити про карантин чи місцеві вибори, але етика в театрі – це далебі не архаїка Станіславського, а це основа, без якої серйозний театр неможливий...
Чому Станіславський був такий затятий до етики? Якби не етика, вони би з Немировичем давним-давно один одного повбивали чи отруїли. Але вони будували театр на етичних засадах, де би не було прем’єрства, примадонства, каботинства, інтриганства. МХАТ у свій зоряний час був проти всього цього і став тим, чим він і став для цілого театрального світу.
Це вже потім совєти, а згодом і горбачовські прораби перебудови той театр високої етики та естетики – розірвали навпіл.
Тому саме те, що роблять Захаревич і Богомазов сьогодні у франківців, для мене є шляхом до високого етичного і естетичного українського Національного театру. Хоча, звісно, не все буває бездоганно, бо й сам шлях важкий.
Ми сьогодні не випадково багато говоримо саме про столичний театр Франка, тому що він і справді дуже постраждав від карантину, у них були ювілейні плани, намічені заходи, планувався великий фестиваль – і все полетіло сторч головою. Для франківців цей сезон, певно, двічі історичний – 100 років самотності, як писав Маркес.
ЧОМУ Я ЧАСТІШЕ ПОВЕРНУТИЙ У СВОЇЙ ПИСАНИНІ ДО СТОЛИЧНОГО ТЕАТРУ ФРАНКА? ЦЕ ЩЕ З ДИТИНСТВА, БО Я ВИХОВАНИЙ НА НЬОМУ
- Богомазов мені в інтерв’ю трошки з сумом сказав, що такої долі, як в «Украденого щастя», ще не було в жодної з його вистав.
- Але він справжній театральний герой, тому що пройшов карантинні лабіринти і виставу випустив. Багатьом вона подобається, багато відгуків.
Я особисто про виставу поки що не можу нічого говорити, тому що не бачив, однак сподіваюся, що це вистава з потужною філософською напругою, як завжди у цього режисера. Зараз поки не будемо нічого оцінювати, просто щиро зазначимо, що театр зробив героїчний крок, вони витримали всі знущання часу над собою і створили три потужні прем’єрні вибухи протягом трьох днів.
Мене іноді запитують, чому я інколи частіше повернутий в своїй писанині до столичного театру Франка? Я кажу, що це ще з дитинства, бо я вихований на цьому театрі. І у мене сьогодні є два рідні театри й обидва носять ім’я Івана Франка – це Київ й Івано-Франківськ. Вони, правда, мені обидва рідні. Можна ж любити однаково сильно брата одного й іншого. Так само й тут.
НАЙБІЛЬША ПРОБЛЕМА РЕГІОНАЛЬНИХ ТЕАТРІВ – У ТОМУ, ЩО У НИХ НЕ ЗАВЖДИ Є ЩИРІ ЗАХИСНИКИ НА РІВНІ МІСЦЕВОЇ ВЛАДИ
- А як, до речі, зараз живуть не столичні театри, а ті, що працюють в інших областях та регіонах? Я знаю, що є певні проблемні питання. Це, насамперед, недостатність фінансування, чи з чим вони пов’язані?
- Так, звичайно, що є купа питань, вони широкі й проблемні. Ідеї децентралізації доречні, але треба пам’ятати, що децентралізація інколи віддає на відкуп всі заклади культури місцевій владі. А місцева влада не завжди розумна, для неї номер один – фінанси, а не державна гуманітарна політика.
Тому державі треба й ці речі усвідомлювати і регулювати. Наприклад, не дозволяти віддавати приміщення консерваторії чи галереї під ресторани чи шоу-розваги, а залишати їх територією нашої традиційної й сучасної української культури. Щоби це були не знищені, а розвинені дієві культурні майданчики.
Тому проблема найбільша, на мій погляд, у тому, що у нас в регіональних театрів на завжди є щирі захисники на рівні місцевої влади.
Хочу згадати добрим словом Леся Степановича Танюка, світла йому пам’ять. Колись він говорив, що проблема театрів у регіонах – це проблема, насамперед, адекватного губернатора й облради.
Якщо губернатор людина творча і гуманітарій у душі, то він розуміє значення і потребу в таких інституціях, як театри чи філармонії, й завжди буде їм сприяти у своїй діяльності, як це було колись на Дніпропетровщині, наприклад ще за часів Ю.Єханурова.
Або як було, наприклад, нещодавно в Одеській області при Максимові Степанові, давайте і його згадаємо добрим словом у цій розмові. Це ж сьогоднішній міністр охорони здоров’я. Виникла якось одна тривожна проблема в Одесі, пов’язана з театральними митцями в Українському театрі, і я, як заступник голови НСТДУ, тоді звернувся в Комітет з питань культури і духовності, особисто до Марії Василівни Матіос, кажу: «Треба допомогти одеситам, там є проблема в українському театрі, якому й так не солодко». Матіос, молодець, звертається напряму до Степанова – і він допомагає не обіцянками, а реально. Сказав – зробив. Це – губернатор, державна людина, не те, що деякі голодранці й дармоїди, а людина, яка творить імідж, культурне поле країни.
От є сьогодні прекрасна і нещасна Івано-Франківщина (через всі ці дощі й епідемії, Господи, дай людям сил то все подолати). Але асоціативно цей регіон є доволі успішним за рахунок місцевого Національного театру, в який їдуть люди з Києва, з Польщі. І молдавани навіть стали тепер туди їздити. Навіть британці ідуть, а це вже не жарти.
Вони їдуть не тільки дивитися на вершини чи низини, чи на пам'ятники архітектури, а прагнуть потрапити в один із найкращих в Україні театрів. Тобто, театр перетворює певну місцевість на привабливу для туристів театральну Мекку. І таке здатна робити, звичайно, не тільки Франківщина, так має бути й у Львові, й в Одесі, театральних містах з великим потенціалом.
Це великі, сучасні, потужні театральні міста, там є митці, які можуть високо піднімати культурну планку певних регіонів. У Львові це театри імені Леся Курбаса, імені Марії Заньковецької, Перший театр (колишній дитячий) і театр Лесі (експериментальний, цікавий і сучасний).
А в Одесі у Національній опері є талановитий креативний і реактивний головреж Женя Лавренчук, колишній львів’янин. Він людина трішки може навіть провокативна у плані пошуку сценічної мови. Але він знає, чого хоче.
Ну і, звичайно, в Одеському академічному українському музично-драматичному театрі імені В.Василька є успішний тандем – директорка Юлія Півоварова і головреж Іван Уривський, мій друг і однодумець.
Вони стверджують українську культуру не на словах, а серйозними справами, виставами, культурними заходами, презентаціями книг української молодої поезії, виставками, конференціями. Вони прагнуть творити в Одесі український культурний простір, і це вельми потрібно, тому що люди взагалі ліниві за своєю натурою, по собі знаю, бо і я лінивий теж... Так само й одесити, й інші – поки їх не заманиш на якийсь культурний захід, вони й не знали б – хто там і що там...
МЕНІ ДИВНО, ЧОМУ СТРАТЕГІЧНО І ПОЛІТИЧНО ВАЖЛИВИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР НА ПІВДНІ УКРАЇНИ ДОСІ НЕ НАЦІОНАЛЬНИЙ?
- І там, у Театрі Василька, всі вистави українською мовою йдуть?
- Виключно. Я колись думав: Боже, як це сприйматиме публіка, яку привчили до вульгарних антреприз, захаращених одеським базарним гумором та дурними естрадними стереотипами.
А нова команда вирішила, що театр має бути україноцентричним, пошуковим, відкритим для різних авторських стилів і талановитих людей. І глядач не зник, а навпаки – з’явився! На деякі вистави (такі, як «Тіні забутих предків») потрапити завжди складно. Ходять туди і студенти, й учні старших класів, але не за рознарядкою, а за творчим бажанням! А потім – після вистави «Тіні…» у театрі Василька – ці молоді глядачі шукають фільм Сергія Параджанова, дивляться, відкривають щось для себе нове.
Ми робили якось в Одесі захід, присвячений відкриттю сезону. Приїхала Лариса Кадочникова (Марічка з легендарного фільму С.Параджанова). На виставі «Тіні забутих предків» вона була в залі, плакала під час перегляду, коли дивилася на молоду актрису в ролі Марічки, а потім каже: «Боже, я ж така колись була!». Це було найкращим доказом, що український театр на півдні країни має діяти, креативити і не лежати на дивані.
Я роблю такий акцент саме на Одесі, тому що це наш південний регіон, де повсякчас точиться гібридна війна, і вона там доволі напружена. І тут воювати треба тільки якістю із сірістю.
До речі, мені дивно, чому стратегічно і політично важливий український театр на півдні України досі не національний?
Такий статус був би і захистом для театру, й позицією держави стосовно її культурних пріоритетів.
Отже, в Одесі відстоюють право на українську культуру своїми щирими творчими ініціативами. І опера, й драма. Я не читав після їхніх вистав, наприклад, якихось суперечливих відгуків, що, мовляв, хтось щось нав’язує. Ні, навпаки, люди пишуть про вистави, про гру акторів, режисуру. В цьому і має бути перемога – в художній якості. Дуже гарні відгуки мають вистави Івана Уривського, Стаса Жиркова, Максима Голенка: хтось щось приймає, хтось щось не сприймає, але глядачі говорять по-суті, про творчі речі.
Я думаю, що й у міністерстві культури це теж мають розуміти, що тільки шлях якісного і творчого потенціалу дасть нам сили і перемоги в різних гібридних війнах, які нас постійно виснажують.
У МІНКУЛЬТ КОГО НЕ ПРИЗНАЧ, ЗАВЖДИ ЗНАЙДУТЬСЯ НЕЗАДОВОЛЕНІ. ТОМУ ТАМ ІДЕАЛЬНИМ БУВ БИ ШВАРЦЕНЕГГЕР У РОЛІ ТЕРМІНАТОРА
- До речі, про міністерство культури. Не втримаюсь від запитання: у нас були міністри культури і від театру, і з інших культурних сфер. Це якось відчувалося, коли сферу очолював саме «ваш» міністр?
- У Мінкульт кого не признач, завжди знайдуться незадоволені. Тому там ідеальним був би Шварценеггер у ролі Термінатора.
Чимало часу я працюю у культурній журналістиці, тому знаю особисто багатьох колишніх міністрів культури. Знаю, наприклад, Леоніда Новохатька, який потрапив у Мінкульт ще за Януковича, і залишився людиною пристойною, чемною й адекватною.
Знаю особисто і Михайла Андрійовича Кулиняка: він сам музикант, любив музику, театр. Партія, яка його презентувала на міністерську посаду, – це партія нашої української драми, а людина – це людина. Зокрема, Кулиняк, треба бути чесним, хотів, щоби Роман Віктюк отримав свій театр в Україні, це був такий дещо дитячий міністерський порив, але то була і серйозна ідея, яка вже обговорювалася в Мінкульті. А ще він був прихильником творчих пошуків Раду Поклітару. Не все однозначно.
Хотіли, як найкраще, а вийшло як завжди... у нас.
Звичайно, екс-міністр культури Євген Нищук, людина абсолютно театральна, він знає всі проблеми галузі зсередини, й у цьому плані його дуже любили театрали, хоча деякі й критикували за реформи, за контрактну систему, зокрема. Євген, як міністр – людина толерантна, культурна, і, мені здається, що в нього взагалі не було ніяких ворогів, як у міністра. Можливо, були заздрісники, а от ворогів не було.
З ним поруч у свій час була потужна команда: Світлана Фоменко, Юрій Рибачук, всі люди молоді, креативні освічені, широких поглядів. А ще додайте, що Євген грав на сцені головні великі ролі – вистава «Три товариші», наприклад, велика вистава на чотири години. Гектари тексту, а потім ще й наради в Кабміні – і він те все витримував. А ще грав у двох театрах: «Сузір’ї» і Молодому. Тому він – зразок творчої людини-трудоголіка і державника.
Новопризначений міністр Олександр Ткаченко, відчуваю, теж знає про проблеми галузі не побіжно, а більш глибоко, тому що і він постійно перебував у нашому колі. Деякі загальні й нагальні культурні проблеми не могли обійти і телеканал, яким він керував тривалий період.
Зараз, знаю, у Мінкульту є бажання створити ефективну громадську панель для спілкування митців різних поколінь, аби почути про проблеми галузі й знайти шляхи для вирішення таких проблем на державному законодавчому рівні.
- Необхідність такого полілогу спричинена тим, що між поколіннями українських митців є певний антагонізм?
- Це речі абсолютно природні, я би сказав – на рівні, енергетики й рефлексій різних поколінь.
Те ж саме говорив у свій час Курбас, але іншими словами, щоправда, бо він був геній. Але енергія спротиву попередникам була навіть в поміркованому МХТ, коли вони заперечували інший старий театр. Це природні речі, але важливо, аби не було війни, не було самознищення, тому що різні творчі люди мають свої діагнози і свої складні характери.
Я думаю, що якраз Міністерство культури не налаштоване на війни, чи на якесь знищення тих чи інших поколінь. Навпаки, мені здається, будуть працювати на випередження і на те, щоби зберігати та розвивати вартісні ідеї. Хочу в це вірити. Але життя покаже.
НЕ ХОЧЕШ ЗВАННЯ, ЗНАЧИТЬ НЕ ОТРИМУЙ ЙОГО, ВІДМОВЛЯЙСЯ!
- Нещодавно до Дня Конституції багато наших митців отримали державні нагороди та звання. І фейсбук-аудиторія одразу розкололася з цього приводу – одні почали вітати своїх колег, інші називати ці нагороди пережитками минулого часу, а треті – критикували персоналії нагороджених…
- Після чергових звань Фейсбук просто вийшов на роботу, от вам і вся моя відповідь. У кожного є своя думка, і він її у такий спосіб висловлює, тому нікому не будемо заперечувати.
Не хочеш звання, значить не отримуй його, відмовляйся! Хочеш бути заслуженим чи народним, якщо є таке подання і державне рішення, будь ласка! Є ж заслужені лікарі, лісники, педагоги, енергетики, а не тільки артисти.
В останньому указі президента про нагородження до дня Конституції, до речі, є багато митців – подвижників саме зі сфери театральної культури – такі люди, як Богдан Струтинський, Ростислав Держипільський, Андрій Білоус. Вони отримали свої ордени за заслуги, за розбудову українського театру, за державницькі позиції у творенні нового українського театру.
От той же Білоус, з яким ми зараз рідко спілкуємося (виникають різні погляди на різні процеси в мистецтві), він як справжній хазяїн привів Молодий театр до ладу, відкрив нову сцену, відкрив молодих акторів та режисерів. І це правда, бо це є результат. Він – людина, яка активно працює й органічно поєднує у собі якості талановитого театрального режисера, педагога й ефективного менеджера, а це доволі рідко кому вдасться. Це варіант образу чеховського Лопахіна, у якому уживаються і ніжна душа, і хижий звір.
Трійця нагороджених – Богдан, Ростислав і Андрій – вони таке можуть, бути й успішними адміністраторами, і цікавими авторами сценічних творів. А є митці чеховської ніжної душі, котрим і не обов’язково займатися економікою театру, для них апріорна сценічна творчість. Кожному своє.
Певне збурення в масах викликало те, що театралів відзначили в указі поруч з Потапом, Білик, Кароль і т.д. Це, мабуть, добре, що є й естрадні зірки, бо вони співають гарно, голосно або тихо. Але не можна владі постійно забивати м’яч в одні ворота (шоу-бізнесові), треба пам’ятати і про те, що українська культура – широке поле – музика, кінематограф, музейна сфера, сфера креативних індустрій. Тому, як бачите, указ посилений митцями нашої культури – високої театральної й серйозної, і добре, що про них не забули взагалі.
У ШОУ-БІЗНЕСІ МОЖНА ЕФЕКТИВНО РОБИТИ ЗІРОК, А ТЕАТР – ЦЕ СЕРЙОЗНА ІСТОРІЯ, ТУТ ІЗ НІЧОГО НІКОГО НЕ ЗРОБИШ
- У наш час піар – велика річ і можна будь-кого, грамотно прорекламувавши, перетворити на зірку. Але чи буде ця зірка зіркою через 3 дні чи через рік?
- У шоу-бізнесі за допомогою піару може й ефективно зірок робити на певний сезон, а театр – це серйозна інтелектуальна територія, ти тут із нічого нікого не зробиш, мають бути певні творчі підстави і художнє підґрунтя.
Повірте, на театральний фестиваль у Кропивницький Сергій Компанієць не запросить якогось бездарного невігласа, хоча він і розпіарений, а буде наполегливо шукати цікавого і талановитого митця та його вдалі проєкти.
Піар має бути, це наше сучасне життя, його не відкинеш, але справді талановита людина має бути захищена й підтримана, особливо у нашій країні.
- У нас є активне медійне середнє режисерське покоління (Трунова, Голенко, Петросян). А хто за ними? Є нові імена, за якими ви вже зараз стежите?
- Звісно, що є. Щоправда, в теперішніх умовах важко стежити, зі зрозумілих причин. Деякі вистави молодих і потенційно талановитих я бачив і наживо, й онлайн, про успіхи деяких знаю з чесних відгуків своїх колег.
Гадаю, має бути цікаве театральне майбутнє у Романа Козака, львів’янина з Сум (театр Щепкіна). Він поставив «Лісову пісню», «Сірано», «Пер Ґюнт» (ця вистава потрапила у лонг-лист премії Гра). Він любить велику класику, образно мислить. Єдине чого побажаю – більше творчої сміливості та розкутості у своїх сценічних фантазіях, а також більшої відточеності обраної форми. Треба ставити, не озираючись. Треба ставити для себе і для Бога, а не для адміністрації чи групи друзів.
Є потенціал у молодого режисера Київського театру імені Лесі Українки Олександра Степанцова, учня М.Рєзніковича. Молодий митець мислить на сцені гнучко, пластично, психологічно. Такі мої висновки на основі його вистави «Ціна» за дуже складною п’єсою Артура Міллера, яку він поставив з молодими акторами – і це було психологічно переконливо.
Є чимало добрих відгуків про режисерські пошуки Валерії Федотової, Тетяни Губрій, Марі Акопян. Хай їм усім щастить. Жаль, вже не існує фестиваль молодої театральної режисури імені Леся Курбаса. Колись від нього була велика творча і кадрова користь.
ЦЕФІЦИТ ХОРОШИХ СЦЕНАРІЇВ – ЦЕ ЗАГАЛЬНА ПРОБЛЕМА. ГОЛЛІВУД ЧОМУ ЧАСТО ЗНІМАЄ РІМЕЙКИ? ТОМУ ЩО НЕМАЄ НОВИХ ІДЕЙ!
- То все ж, ми ще тільки маємо створити власний інститут зірок? Бо є нарікання, ніби його у нас ще немає.
- Інститут зірок – швидше, голлівудська практика, тому що кіно – це швидше, ефективніше, доступніше. До театру – не всі дійдуть, тому тут має вже сам театр про деякі речі дбати, щось ініціювати й пропагувати. А потім, дивіться, зірка – це що (хто) в театрі? Це коли є успішна вистава, на яку люди хочуть потрапити й актора побачити – от тоді й зірка є в театрі.
Є класики зіркового жанру, такі як Наталя Сумська, та й талановита молодь теж є. Я щойно укладав для одного порталу великий рейтинг молодих українських талантів з зірковим потенціалом, і мене навіть здивувала величезна кількість пропозицій, а це десятки імен. І всі імена молодих – гідні, яскраві, майже всі з потенціалом зірок, і майже всі грають у театрах: Франка, Лівий берег, Молодий та інші. Так що тут драми поки немає.
- Однією з проблем сучасного українського кіно фахівці називають дефіцит хороших сценаріїв. А як справа з цим у театрі?
- Це ж проблема загальна, Голівуд зараз частіше знімає рімейки. Чому? Тому що немає нових ідей! Вони переписують і оновлюють старі сценарії.
Саме тому й у театрі постійно виникають різні драматургічні майстерні, інші заходи, з тим, щоб виховати і виявити молодих драматургів. Це все дуже непросто, бо справжній драматург – це художник від Бога – він або народжується, або ні. Винниченко чи Карпенко-Карий не навчалися у певних закладах на драматургів, вони ніби з Неба з’явилися зі своїми текстами у свій час, тому що театрам були дуже потрібні їхні тексти.
Карпенко-Карий, аби утримати український театр, писав п’єси навіть не завжди за покликом серця, а тому, що треба було часто грати новий український репертуар і збирати повні зали, для цього потрібно було дуже багато нових драматургічних сюжетів.
Тобто, певний час народжує своїх Авторів. Вони є і зараз, мені здається, вони будуть з’являтися й згодом.
СПЕЦИФІКА ЖУРНАЛІСТСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ – У ТОМУ, ЩО ОБРАЖЕНІ БУДУТЬ ЗАВЖДИ, БО КОЛИ ПИШЕШ, ТИ ТОРКАЄШСЯ ПОТАЄМНИХ СТРУН ДУШІ ТВОРЧОЇ ЛЮДИНИ
- Хочу особисте питання поставити: вам, як театральному критику, доводилося говорити людям в очі те, що їм не подобалося. Чи не пошкодували ви, що колись занадто різко когось покритикували?
- Я себе позиціоную не тільки як критика у ЗМІ, а трошки ширше – як журналіста, що пише на теми української культури. Якби я писав тільки одну критику, я б давно сидів на паперті. Якщо згадати теорію жанрів журналістики від Леоніда Петровича Гроссмана, то я можу охопити всі ці жанри, їх там два десятки – від рецензії до памфлету – нема проблем. Просто у мене є до цього хист і схильність. І це не навчене, а природне.
А на ваше питання – «Чи пошкодував я про щось?» – відповідь: «Ніколи!». По-перше, я ніколи свідомо не ображав людей. Ніколи. Я лише намагався піднімати окремі проблеми, але образи, звісно, виникали. І хамили мені, й доноси строчили окремі нездари. Та ви ж розумієте, танки грязі не бояться, я знав – що і на що відповідати, бо це така специфіка журналістської діяльності, що ображені будуть завжди, бо коли пишеш, ти торкаєшся потаємних струн душі творчої людини. Іноді струни рвуться.
Може я колись, по молодості, й був радикальнішим, а сьогодні, мені здається, має бути більше не радикалізму, а цікавих суджень та оригінальних ідей. Про це мені говорив ще мій видатний творчий наставник Віталій Якович Вульф, світла йому пам’ять.
І якщо ми вже декларуємо у себе народження нового проєвропейського театру, то такий театр також має одночасно народжувати і нову критику, яка відчуває пульс та тиск такого театру. Це симультанні процеси.
У наш інтенсивний час діяльність на теренах критики має бути відкритою, щирою, прогресивною, сучасною, корисною, літературно переконливою, а з іншого боку – ми повинні помічати і піднімати з напівзабуття українських митців попередніх епох, аби вони не були завіяні вітром, особливо у регіональних театрах.
На превеликий жаль, у 1980-90-і роки було багато втрат на медійному полі українського театру. Таланти потрібно помічати і допомагати їм розвиватися, розумно і зважено.
Колись видатний Сергій Володимирович Данченко познайомив мене з Тетяною Дороніною у Москві, він поставив у Художньому театрі «Вишневий сад» Чехова. І Дороніна написала мені на афіші вистави таке: «Олег, сохраняйте веру в смысл служения таланту – своему… И не своему тоже...». Така парадоксальна фраза...
Тож допомога таланту має бути місією, а не якимось піаром, це має бути справді суттєвим, інакше талант зникне, або його не помітять.
Любов Базів. Київ