Велика мрія невдахи Крума. Театральна прем’єра

Це блискуча постановка за однойменною п'єсою класика сучасної ізраїльської драматургії Ханоха Левіна. Роботу над виставою розпочали ще в другій половині січня, й на початку квітня мали зіграти прем'єру на камерній сцені театру, але через карантин до глядача вона дійшла аж зараз – в серпні.

Жанр п'єси – трагікомедія, через яку гротескно і ніби під рентгеном показана історія цілих поколінь людей кінця ХХ – початку ХХІ століття, котрі перебувають у вічному пошуку себе та водночас у вічному конфлікті з собою.  Їм притаманна інфантильність, аморфність, інерція та палке прагнення, аби хтось вирішив твою проблему: от тоді ти, нарешті, почнеш жити, а не існувати.

У виставі нібито немає сюжету, вона схожа на колаж із переживань і ситуацій, але у ній є глибока філософія життя – те, з чим ми зустрічаємося кожного дня у побуті, у стосунках з людьми. Звичайно, це все гіперболізовано – воно таке театральне, яскраве, виразне. 

Головний герой Крум – досить неоднозначна персона. Глядачу він з першої сцени намагається не сподобатись – байдужість у ставленні до мами, абсолютно споживацьке ставлення до коханої, роздратованість проблемами друга, суцільний егоїзм… Але Остап Ступка, який втілив цей, не дуже привабливий на перший погляд образ, адвокатує свого героя, говорить, що він насправді не цілковитий нікчема.

«Так, він цинік, егоїст і невдаха, який ніяк не може втілити свою мрію в життя з певних причин. Він лінивий, і, можливо, незграбний, але з великими претензіями. Крум сам визнає, що він – наволоч, але все ж намагається це змінити. Це видно у його фінальному монолозі, в ньому пробуджується щось людське, коли мама помирає. Він починає щось розуміти… І я вірю, що він обов’язково зміниться», - говорить актор.

Відразу після першого показу, запитую у Ступки, (який ще й грим не встиг зняти): Яке відчуття від першої зустрічі з залом? Ви задоволені?

- Артист ніколи не має бути задоволеним, треба удосконалюватися кожного разу, - каже Остап.- Робота не закінчена, ще будуть корективи, он зараз нас режисер збирає, зробить якісь зауваження. Але загалом, думаю, що сьогодні був вдалий перший показ на глядача.

У наших попередніх розмовах з актором він вже зізнавався, що любить працювати у форматі камерної сцени (крім «Крума», у нього там вже три вистави: «Увертюра «До побачення» за Іваном Франком, «На полі крові» за Лесею Українкою і «Війна» шведського драматурга Ларса Нурена). І любов ця викликана саме неможливістю бодай щось приховати від нас, глядачів.

Мені особисто дуже подобаються роботи режисера Давида Петросяна, я вже писала про його прекрасні вистави «Війна» і «Земля» на сцені театру імені Івана Франка. І от вистава «Крум», яка була поставлена до 100-літнього ювілею театру, мене одночасно і не здивувала (бо я, звісно, й чекала гарної роботи), і здивувала, бо ця постановка виявилася ще більш екстравагантною, чуттєвою, контраверсійною. Режисерський пошук різних форм триває, і кожна нова робота потрапляє в «десяточку».

Він майже не змінив текст оригінальної п’єси, додав деякі сцени і монологи, але майже все лишилося: немає особливих скорочень, текст автора практично зберігся, хіба що місцями дещо переставлено, це, на думку режисера, підкреслювало дію.   

Герої вистави – це одночасно і герої майбутнього роману, який, без жодної на те надії і хисту, мріє написати Крум. Відповідно, вони і виглядають не як реальні люди, а, власне, як мальовані персонажі, котрі висипалися зі сторінок ілюстрацій – підкреслені гримом риси обличчя, перуки, дивакуватий одяг.

Але за кожним своя історія: печальна Розгублена - героїня Наталії Корпан, прекрасна у своїй тузі і відчаї знайти жіноче щастя. Вона, чи не єдина в п’єсі, хто все ж здійснив мрію - вдягла білу фату, яка нехай і дуже швидко перетворилася на чорну, але дівчина досягла свого – вона була щаслива, хоч і не довго. 

М’якотілий і терплячий Тахтих (герой актора Андрія Романія) – такий собі сумний П’єро в кумедній шапочці – буквально виплакав (та все ж теж домігся!) свого сімейного щастя. Чого не можна сказати про його дружину (закохану, до речі, в Крума) - Заклопотану Труду (актриса Наталія Ярошенко), оскільки головний клопіт її життя – те, що у неї великий зад, (що, звісно, є абсолютно надуманим), не дозволяє їй почуватися бодай трохи задоволеною життям.

Напроти, абсолютним взірцем уособлення задоволення від життя є юна Цвіці (актриса Світлана Косолапова) – яка ніжними вигинами свого тіла, золотою зливою волосся і сексуальним голосом, повірте, вразила уяву не лише героя Ступки, який нарешті відчув кохання у своєму цинічному серці, а й поманила в свою далеку країну мрій весь зал.     

І якщо про зваби її героїні кожен додумував, залежно від міри своєї розпусності, то персонаж чудової актриси Людмили Смородіної - Щаслива Феліція, цілком відверто зваблювала свого коханого – Солодкого Дольче (Василь Баша) власними округлими принадами.

Я аж не втрималася, перепитала у акторів, як ними сприймається ця неприхована сексуальність у виставі? Остап Ступка відповів, що там всього в міру. Каже, сексуальність взагалі притаманна людям, ми ж ходимо інколи оголеними, а це вистава про життя!

Фрази комічної парочки Феліція і Дольче можна розбирати на іронічні цитати, а монолог Дольче про зв’язок між хобі, сенсом життя і кексиком досі крутиться у мене в голові (от спеціально не розкажу деталі, але там така глибока філософія, що аж мурахи по шкірі).

У виставі також актуалізовано зв’язок з кінематографом: тут і окуляри 3D, і, власне похід до кінотеатру, і кадри з еротичним відео, і телевізор у куточку – куди ж без нього тепер у сучасному театрі!

«Бо життя ж - як кіно, - резюмує Ступка. – Вистава дуже кінематографічна і наповнена філософськими роздумами про порожні речі, на які люди витрачають свій час, про те, чому вони не можуть бути щасливими, і що саме їх до цього приводить. Думаю, глядачі будуть стовідсотково упізнавати себе і в Крумові, і в інших персонажах». 

Образ матері Крума, яку зіграла актриса Олена Хохлаткіна, і стилістично, і емоційно вирізняється з поміж інших героїв - гротескних, розхристаних, обплутаних емоційною сухозліткою.

Природня, справжня, стримана, цілісна – вона, як тонка міцна нитка непримітного кольору, що зшиває яскраву річ, зібрала цю розмаїту виставу воєдино.

Актриса утаємничила мене в тонкощі творчого процесу і розповіла, що вони з режисером насправді довго шукали саме цю маму. Бо мама на початку теж повинна була бути «персонажем».

«У мене найприємніші відчуття від сьогоднішнього дня, тому що йому передувала велика підготовча робота, потім була перерва на карантин, потім знову робота. Ми збиралися і весь час були в пошуку. Особливо довго шукали маму, тому що вона зовсім не вписувалася в рамки гротескного існування. Вона повинна бути просто мамою, не дарма в неї нема зовсім імені, це - Мама. Це гімн мамам усієї планети, які,не дивлячись ні на що, люблять своїх дітей, бажають їм щастя, терплять від них і крики, і невдоволення, і навіть бажання їм смерті...

Вони люблять, розуміють і підтримують. І моя Мама саме з тих, які присвятили все своє життя сину», - розповіла Хохлаткіна про свою роль.

Ставлю їй те ж питання, відповідь на котре вже отримала від її сценічного сина: Крум – справді невдаха і нікчемна людина?

- Ні, він просто дитина! Зараз таких багато зустрічається у реальному  повсякденному житті, тих, хто говорить: «Завтра. Я буду жити завтра. Я сам, я впораюся, я напишу, я зроблю, я реалізуюся, але не сьогодні, а завтра». У цій виставі кожен персонаж живе завтра - то такий і син у моєї героїні, інфантильний. В тексті це дуже чітко показано. 

- А як ви бачите, Крум врешті зможе подорослішати і кимось стати? (Я зараз так до вас пристала прямо, як Феліція до Мами: «Ким стааав ваш син?»)

- Так, напевно він може кимось стати. У фіналі присутній символізм: Крум спалив те, до чого марно прагнув, переступив межу, звільнився від усього, що йому заважало, так сталося, що і від мами…

Мені здається, кожен побачить тією чи іншою мірою себе в образі Крума чи в образах інших персонажів.

Я також раджу почитати п’єсу, вона геніальна, її автор геніальний, і в нас режисер геніальний. Все, що ви сьогодні побачили, це його заслуга. Ми – пластилін, він з нас це все ліпив, втискав нас у ці рамки. Він дуже делікатний і мудрий, я ніколи не зустрічала ще такої мудрої молодої людини за все своє життя в театрі. Такий маленький Будда, – розповіла Хохлаткіна.

У фіналі Тугаті (друг Крума) скидає перуку. Ми бачимо його трохи скуйовджене мокре волосся, від чого образ стає по-дитячому беззахисним. Та це ж той, кого всі ми періодично бачимо, коли вночі йдемо попити водички – і мимохідь натрапляємо на дзеркало! Це ніби зустріч з самим собою справжнім, коли ти розумієш, що все матеріальне тобі вже ні до чого, що у тебе є лише тільки ти.

Знята перука – це умовне прощання: з життям, з минулим, із зайвим. Поклав перуку і пішов. Тут така глибока річ.

Хоча, напевно, справа навіть не в прощанні, а в тому, щоб кожний глядач мав для себе таку можливість замислитися, наскільки він вірно проживає своє життя, - говорить актор Олег Стальчук, який втілив образ вічно хворого на всі хвороби світу, метушливого, але доброго і душевно вразливого Тугаті.

«Ви ж розумієте, що у мого героя проблема не фіззарядка, про яку він весь час торочить. У кожного з нас є своя «фіззарядка», яка не дає нам жити, заважає нам – дріб’язкова проблема, з якою ми все життя ходимо, намагаємося вирішити, і врешті-решт так і не вирішуємо.

А кожну хвилину потрібно використовувати для хороших діянь і не гаяти часу - в родині, в спілкуванні з батьками, з друзями, з навколишнім середовищем», - вважає актор.

Стальчук розповів, що перед початком роботи над роллю він прочитав п’єсу в російському варіанті, і тоді вона йому не дуже сподобалася, бо видалася не досить цільною – ніби окремі сценки, не пов’язані між собою.

«Але коли Давид запропонував її український варіант у перекладі Мар'яна Бєленького, і таку цікаву форму, то вона набула цілісності і, можливо, навіть більшої глибини, ніж мені здалося на перший погляд.

Робота над виставою була важка, (враховуючи всі обставини, тому що у нас була велика перерва), але вона була цікавою, не тривіальною, незвичною», - розповів актор.

А незвичність полягала у тому, що у своїх ролях актори мали втілити щось середнє між персонажем і клоуном. Він пояснює: «Знаєте, коли клоуни виходять на сцену, здається, що вони легко і весело жартують, але дуже часто за цими жартами щось значно більше, глибше і складніше, наприклад, як у «Зимовому шоу» всесвітньо відомого міма В’ячеслава Полуніна. Сподіваюсь, у нас також може вийти пройтися цією тонкою гранню між комічним і серйозним. 

Кожен з нас, акторів, розповів історію свого героя по-своєму, більше того, кожен глядач буде сприймати цю історію так само по-своєму, буде бачити в ній щось своє, і навіть необов’язково те, що ми граємо» - розповів Стальчук.

Я цілковито погоджують з його словами і обов’язково ще раз піду на «Крума», щоб розгледіти деталі, переосмислити паузи, дочути несказане.

А ще, щоб побачити в ролі Тугаті Олександра Ярему, у ролі Мами - Поліну Лазову, Тахтиха – Володимира Ніколаєнка, Розгубленої - Ірину Дворянин, Заклопотаної Труди - Інну Капінос, та парочку Дольче і Феліція – у виконанні Сергія Калантая та Лариси Руснак.

Вітаю усіх з прем’єрою! Не відкладайте життя на завтра – воно прекрасне вже сьогодні, просто відчуйте це!

Любов Базів. Київ