Ця молода дівчина з Маріуполя - Ольга Харасахал вже змогла перемогти конкурентів з провідних країн світу на престижних міжнародних наукових конкурсах у США, Бразилії та Сінгапурі. Вона отримала нагороди та міжнародне визнання за розробку свого методу ранньої діагностики раку. Методу, який дозволяє контролювати хід лікування цієї страшної хвороби і підбирати індивідуально медпрепарати для кожного пацієнта.

Минулого місяця, у липні, Ользі виповнилося лише 19 років, а за плечима у неї практично вже 5 років роботи над цією медичною темою у Маріупольському онкоцентрі і тепер – у Києві, де вона минулого року вступила до Національного медичного університету імені О.О. Богомольця.

Ольга вже після своєї першої перемоги у США отримала безліч пропозицій навчання і роботи за кордоном, але захотіла залишитися в Україні. Вона хоче простого - допомогти хворим стати здоровими. І сподівається, що за підтримки співвітчизників у неї все вийде.

Спілкування з Ольгою стало дуже цікавим, вона гранично щиро розповіла про те, з чого все починалося і чим зайнята сьогодні.

- Розкажіть, як все починалося?

- У 2014 році, коли почалися військові дії на Донбасі, мені було 14 років і я пішла працювати волонтером. Вибрала онкодиспансер. Тому що там була велика проблема, бо дуже багато медперсоналу виїхало, а усі волонтери йшли в інші місця, здебільшого в госпіталі АТО. До онкоцентру же волонтери або не приходили, або довго не затримувалися.

Взагалі нас, волонтерів-підлітків, багато працювало у місті. Оскільки учні ліцеїв Маріуполя були досить соціально активними людьми.

Я тоді навчалася у Технічному ліцеї, він кращий у місті і один з кращих в Україні. Починала з математичного профілю, а після 9 класу перейшла на хіміко-біологічний.

Спочатку в онкоцентрі працювала «на підхваті», якщо щось треба було комусь допомогти. Потім, коли стала старше, змогла вже працювати в лабораторії. І, коли дивишся зсередини на всю цю систему, помічаєш, звичайно, певні недоліки. Приміром, щодня ми чуємо, що хтось щось досліджував, щось відкрив нове, але в клінічній практиці це не використовується. У нас дуже старі стандарти лікування, які «працюють» дуже посередньо, тобто, може допомогти, а може і не допомогти. Зазвичай нововведення у лікуванні не застосовують швидко, а всі результати досліджень, на жаль, залишаються в лабораторії. І виходить, що головна мета досліджень - це захист дисертації, отримання наукового ступеня, але не допомога безпосередньо людям. Тобто, це наука для науки. Але я не поділяю таку концепцію і вважаю, що наука має завжди працювати на людину і на суспільство.

І ось в той момент, коли я працювала в лабораторії онкоцентру, наш головний лікар і один з хірургів захотіли запустити іноземний метод діагностики виявлення раку, який був досить функціональним і міг багато в чому допомогти. Але він виявився дуже дорогим і таких коштів не змогли виділити. Та й не рентабельним він був, бо один аналіз коштував приблизно 2 тисячі доларів. Думаю, навіть якби його придбав онкоцентр, ніхто б не зміг купувати цей тест.

І ось тоді, а на той момент я навчалася і одночасно пропрацювала вже десь півтора року, вирішила зайнятися цією темою. Мені захотілося провести власне наукове дослідження в цьому напрямі. Я пішла до головлікаря онкоцентру Сергія Петровича Волошина і запропонувала попрацювати над питанням діагностики. Він мені сказав:«Будь ласка, роби, я підтримаю». Думаю, що тоді він не дуже вірив, що у нас щось вийде, але не захотів мені відмовляти.

Однак у підсумку через кілька місяців, коли ми вже замовили всі реактиви і зібрали апарат, ми прийшли до нього і попросили кілька зразків крові хворих, щоб провести пілотні дослідження. Він дозволив, звичайно. Коли ж ми підготували документацію, провели свої дослідження, коли воно вистрілило і справді все вийшло, ось це був просто ефект - ВАУ!

- А в чому суть вашої методики?

- Береться аналіз крові для контролю поведінки пухлини, щоб простежити, як вона себе поводить. Тобто, летальний результат відбувається же не через первинну пухлину, а через процес метастазування, коли пухлина починає вже поширюватися і вражати тканини, інші органи. Лікарі, використовуючи традиційні методи досліджень, не можуть діагностувати процес на ранніх стадіях, а лише тоді, коли вже є метастази у віддаленому органі або в лімфовузлі. А метастазування відбувається за допомогою виходу онкоклітин у кров. І наш метод спрямований на те, щоб за допомогою цього тесту-аналізу зрозуміти, чи є клітини пухлини у крові, чи почався процес метастазування на ранніх стадіях. І цінність нашого методу - не стільки у тому, щоб діагностувати цей процес на ранніх стадіях, скільки у контролі лікування хвороби. Потенційно цей тест може стати універсальним методом контролю лікування.

Пухлина має різну етіологію, ми чудово знаємо, що одна й та сама терапія для однієї і тієї самої пухлини у двох різних пацієнтів допомагає по-різному. Усе це залежить від генетичних особливостей, і ми не можемо це передбачити. Традиційно як відбувається - в онкоцентрі хворому проводять імунотерапію, хіміотерапію, але ми не впевнені у тому, що це допоможе. Просто починаємо чекати якийсь час, це може бути три місяці, пів року, може бути рік – стане людині краще, чи гірше. Усе це 50 на 50, і ми не можемо бути впевненими у результаті. А якщо людині стає гірше, то це досить запущений випадок, який ще складніше лікувати.

Хворий тривалий час проходить через безліч курсів лікування і так далі. А чим, в принципі, наш метод є функціональним? Тим, що ми можемо провести аналіз до терапії і після терапії, а результат покаже, як поводить себе пухлина за кількістю онкоклітин у крові, за тим, як вони виглядають і як пухлина реагує на лікування.

Якщо, приміром, до тестів клітин у крові було 5, а після лікування 10, то, зрозуміло, щось пішло не так. І пухлина, виходить, продовжує активно рости, тому треба терміново міняти лікування, не треба чекати рік, не треба чекати пів року, треба вже зараз шукати іншу тактику лікування. Тобто, можна зрозуміти, як працюють медикаменти у кожному конкретному випадку. Цей метод індивідуалізує медицину і направляє на одну конкретну людину. Тобто, комплексно підходити треба до кожного індивідуального випадку.

Відомо, що хіміотерапія спрямована на клітини, які знаходяться в активній фазі поділу. І насамперед це клітини нашого волосся і епідерміс. Тому після хіміотерапії у будь-якому разі ці клітини постраждають, а клітини пухлини можуть не постраждати, тому що ми при лікуванні можемо не потрапити в активну фазу поділу пухлини.

Наразі багато хто використовує при лікуванні раку імунотерапію, яка справді є дуже ефективною. Це на сьогодні, напевно, прорив у медицині, який стався, і я упевнена, що майбутнє лікування пухлини – це імунотерапія. Імунотерапія - вузько спеціалізована, вона спрямована, приміром, на лікування пухлини з певним генетичним порушенням. І вона може допомогти людині тільки конкретно з певним порушенням. А іншій людині вона не допоможе. І ми це не можемо передбачити. Але якщо будемо проводити тест, можемо зрозуміти, що у лікуванні щось не так. Кому допомогло - добре, а кому ні – треба терміново змінювати тактику.

- Ви продовжуєте зараз проводити лікування, працювати над своєю темою?

- Звичайно. Я навчаюся і одночасно працюю. Спочатку працювала в одній приватній лабораторії вже у Києві, але там у мене не було можливості реалізувати свій метод. Тому що це комерційна лабораторія і готова була лише купити ідею, а я хотіла б реалізувати її від свого імені. Я наразі навчаюся за різними програмами, які спрямовані на маркетинг і бізнес, і зараз, я сподіваюся, знайшла компанію, з якою буду працювати. Сподіваюся, що у нас все вийде, і незабаром ми запустимо пілот з діагностики, і він працюватиме для киян. І особисто у мене дуже великі плани на це все. Тому що я вважаю, що цей метод, який ми розвиваємо, є дуже багатофункціональним і корисним, і його треба впроваджувати як мінімум в кожній області України.

- Коли ви казали про відкриття свого методу, який «добре вистрілив», згадували, що для досліджень був створений спеціальний апарат. Що він собою являв?

- Так, це тоді у Маріуполі був, напевно, один з найскладніших моментів у реалізації дослідження. У мене постійно в голові крутилося питання: а як мені правильно обробляти матеріали. Так, в іноземній методиці використовується техніка центрифугування. Тобто, використовують спеціальну центрифугу. Я довго думала, але потім мені прийшла ідея зовсім іншої концепції апарату. І ця концепція, в принципі, ще не була використана в медицині для цих цілей. Я почала знаходити запчастини, які потрібні були, щоб пристосувати апарат до цих цілей, робила креслення. Але не було місця, де б це можна було зібрати. Раніше у нас був завод медичного обладнання, і туди можна було звернутися з будь-яким кресленням, а зараз його немає. І ми знайшли дуже талановитих майстрів, які раніше працювали на заводі медичного обладнання, а зараз працюють приватно у своєму маленькому приміщенні.

От ми до них звернулися, і вони зібрали цей апарат. У деяких моментах вони його навіть підкоригували, бо я не зовсім була компетентна в чомусь. Майстри допомогли його зробити більш якісним, і навіть не взяли багато грошей за це.

І за допомогою цього апарату я змогла отримати той аналіз, який хотіла. Методика ця є комплексною і складається з декількох етапів. Один з етапів - обробка крові. Після неї треба опрацювати отриманий матеріал. І ось ця методика, за якою ми опрацьовуємо отриманий матеріал, повністю авторська. Це моя ідея. Але я постійно зверталася за допомогою до головлікаря, який налагодив процес, щоб люди могли здати кров для проведення дослідження. Крім того, моя мама працювала неподалік у своїй приватній лабораторії, і як біолог могла мені підказати, де краще реактив взяти і який. Вона дуже сильно допомогла мені багато в чому. Я сама б з цим повністю не впоралася.

І найбільшою, насправді, була проблема знайти і замовити усі необхідні реактиви, матеріали, які теж були досить дорогими. Мама в мене повірила, в мою ідею, і все оплатила. Вона витратила на це приблизно 70 тис. грн. Дорогі реактиви купували в Данії, чекали, поки приїдуть. Мембрани купували і чекали теж з-за кордону. Очікування тривали кілька місяців. Потім реактиви приходили до Маріуполя мені на пошту, і на кораблі в порт приходили інші матеріали.

Я ще працювала з моїм учителем біології з ліцею В'ячеславом Вадимовичем Пономарчуком. Але він приєднався трохи пізніше, коли вже провели пілотні дослідження. Він один з найкращих біологів України, у нього дуже багато учнів, які займаються науковою діяльністю. Я попросила, і він став моїм науковим керівником, тому ми працювали тоді разом. Він теж мені допомагав, і ми опрацьовували результати разом.

- Ви займаєтеся дослідженням лише меланоми?

- На початковому етапі займалася лише меланомою. Але зараз розширюємося і починаємо застосовувати цей метод до раку молочної залози, до раку простати. Ми беремо нову стезю, Працюємо з одним із різновидів форми раку – з карциномою, це один з найпоширеніших видів онкології. Наразі ми успішно адаптували мій метод під цю пухлину. Взагалі, цей метод працює скрізь. Єдине, що методику ми трошки адаптовуємо під кожну пухлину окремо. Тобто, методику обробки вже отриманого матеріалу. Там різна етіологія передбачає і різні технології.

- Ви запатентували свій метод?

- Ми здали патент кілька років тому на прототип. Але після того ми дуже сильно допрацювали методику. Не продовжували патент і хочемо отримати зараз усі європейські сертифікати. Тому що методика доопрацьована, і ми хочемо просто на європейському рівні запатентувати, щоб він мав вагу. Оскільки всеукраїнський патент насправді особливо не захищає ніяк від зазіхань.

- А як ви вийшли на міжнародні конкурси?

- Це взагалі величезна заслуга В'ячеслава Вадимовича, мого вчителя. Це дуже велике ком'юніті в Україні - Мала академія наук і Intel Есо, це два найбільших конкурси, які дають право дітям брати участь у міжнародних олімпіадах. Я три роки брала участь в Intel Есо, це неймовірний конкурс, дуже масштабний, який дає величезний досвід. Приміром, приїжджають на нього 200 осіб, а відбирають з них 3-4 людини для поїздки до США на конкурс – International Science Engineer Fair (Intel ISEF). Це найбільша у світі Міжнародна олімпіада наукових проєктів.

І я з 9-го класу почала їздити на українські олімпіади, які мені дуже подобалися. Тоді я дізналася про міжнародні олімпіади і почала дуже сильно прагнути туди.

Вже в 11-му класі нарешті поїхала на одну з них до США. Це видається недосяжним, але я рекомендую всім школярам пробувати і брати участь. Я, приміром, кілька років до цього навіть не могла уявити собі, що я кудись поїду. І я справді коли приїхала, зрозуміла, наскільки масштабною є ця олімпіада в Америці, їй стільки приділяється уваги, там дуже багато нобелівських лауреатів, дуже багато відомих людей, багато політиків і в це вкладають дуже багато коштів. Я приїхала до міста Фінікс у США на цей конкурс, подивилася на масштаб і на зал величезний, і не могла повірити, що я там. Я досі, коли вимовляю, що я виграла Intel ISEF, не можу повірити. Я виграла у 2019 році, в кінці 11-го класу. Пам'ятаю, стоїть наша команда переможців, нас обсипають конфетті, усі задоволені, грає переможна музика, а я стою перелякана і думаю: «Господи, це ж тепер працювати і працювати!». Для мене це було неймовірною подією.

Я також виграла Всеукраїнський етап Малої академії наук, і мною тоді дуже зацікавилися з міжнародного відділу. Вони возять переможців вже на 24 міжнародних конкурси. І мені пощастило на два з'їздити - до Бразилії на конкурс наукових проєктів MOSTRATEC 2019 і до Сингапуру на глобальний конкурс інновацій. На цих конкурсах я посіла перші місця, здобула золоті медалі і стала абсолютним чемпіоном – у Сингапурі мені також вручили окрему нагороду – «Best Award Trophy», тобто «Краща з кращих».

Це був фурор. Я навіть не знаю, як це пояснити... Коли повертаєшся додому після такого довгого перельоту, а в аеропорту вас зустрічають п'ять телеканалів, і журналісти радіють, кричать «Ура!» і аплодують... Ця підтримка суспільства є дуже важливою. Бо зазвичай звертають увагу на спортсменів і дуже рідко - на людей, які працюють в сфері науки. А ця робота є складною і вимагає великої самовіддачі, повного занурення в тему і віри в ідею.

На всіх конкурсах ми готували постер, стояли біля свого стенду, і до нас підходили члени журі, які з нами спілкувалися певну кількість часу.

- У вас не було мовного бар'єру?

- Англійську я насправді вивчили в експрес-режимі. В 11-му класі вчила англійську з нуля абсолютно. За пів року була зроблена колосальна робота - це було годин 11 на тиждень занять англійською. Я займалася з викладачем, постійно читала, слухала, щось дивилася англійською, перекладала, бо розуміла, що це теж основа моєї перемоги. І дійсно, за 6 місяців я перестрибнула на досить просунутий рівень і змогла англійською вже захищати свою тему. Зараз у мене з мовою взагалі проблем немає, а тоді це була така перешкода, яку треба було дуже швидко і наполегливо подолати. Тоді, пам'ятаю, в англійській школі, до якої я ходила, казали, що це неможливо, а потім через проміжок часу я довела, що можливо вивчити так іноземну мову. В англійській школі у Маріуполі я займалася як з російськомовним, так і з англомовним викладачем з Лондона.

Звичайно, тоді решта моєї шкільної програми загалом страждала, тому що неможливо було займатися усім. Але у мене більшість вчителів було розуміючих, які дозволяли не відвідувати їхні уроки і повністю зайнятися тим, що було потрібно мені.

Приміром, мене відпускали з уроків історії, тому що за часом цей урок збігався з англійською. Хоча, звичайно, не приховую, з деякими вчителями були проблеми. Але здебільшого вчителі у ліцеї ставилися з розумінням до моєї ситуації.

- Як ви вступили до університету?

- До медуніверситету в Києві я сама вступала. Попри те, що під час навчального року у мене не було часу готуватися, я все-таки успішно здала ЗНО і вступила на бюджет без будь-яких проблем.

А вже трохи пізніше, коли вступила і пішла знайомитися з деканом, ректором, від них я отримала всеосяжну підтримку своєї роботи. На два останніх конкурси до Бразилії та Сингапуру восени 2019 року я вже їздила як студентка медуніверситету. І у виші мене дуже підтримували, я навіть отримала подяку Вченої ради. Ці дві олімпіади, дві перемоги дали мені дуже великі можливості, бо коли ти на міжнародному рівні заявляєш про себе як серйозного фахівця, і виграєш конкуренцію, тобою починають цікавитися компанії. І з'являється вибір партнерів для подальшої роботи, для проведення досліджень.

- Вам надходили такі пропозиції з-за кордону?

- У мене вже після перемоги у США були пропозиції поїхати навчатися за кордон, було дуже багато університетів, які пропонували стипендії. Здебільшого університетів з США, тому що ця олімпіада Intel ISEF вважається однією з найбільших і престижних у світі, там мало призових місць (з понад 2 тисяч учасників з 80 країн світу було призових місць 300-350). Усіх призерів заносять до міжнародної бази даних, до них проявляють інтерес безліч компаній і вишів. І у мене було теж дуже багато пропозицій від вишів, клінік і компаній. Я добре пам'ятаю, приміром, представника з Ізраїлю, однієї з провідних тамтешніх клінік. Але я і тоді, і зараз хотіла і хочу реалізовуватися в Україні.

Спочатку, це, звичайно, патріотичне почуття. Але ще, насправді, хто б і що не казав, в Україні люди, які щось роблять в науці, отримують багато підтримки і від компаній, і від ком'юніті. Насправді, мені дуже подобається в Україні. Я жодного разу не пошкодувала про своє рішення залишитися і розвиватися тут. Я в Україні отримала три престижні нагороди, мене насамперед оцінили тут.

Я не знаю, як це висловити і пояснити, але ця підтримка, яку ти отримуєш вдома, вона є набагато сильнішою за зарубіжну. Бо за кордоном ти приїхав, відпрацював – і поїхав додому, тебе ніхто там не буде тримати все життя. А вдома ти працюєш для себе, для своїх людей, від яких і отримуєш підтримку. Я розумію, що за кордоном до мене ставлення чисто комерційне, там хотіли б купити мій метод, доопрацювати, приміром, і отримати на нього права. І одна річ, коли до тебе комерційне ставлення, зовсім інша – коли тебе цінують як діяча. Тоді є безліч можливостей…

- Але при веденні наукової роботи в Україні, напевно, виникають якісь складнощі?

- В Україні, звичайно, дуже мало робиться необхідних хімічних реактивів для експериментів. Але це не проблема, їх можна замовити за кордоном, можна оптом.

Наразі мені абсолютно комфортно і навчатися, і працювати вдома. Здається, що добре, де нас немає. Та я думаю все ж, що, коли приїжджаєш за кордон, від тебе беруть ресурс, як працівника – і все.

Взагалі, насправді, у будь-який час можна виїхати. І якби я не отримала підтримки від того ж університету, від уряду, могла вступити за кордон і виїхати. Але навіщо це робити, якщо і вдома добре.

Олена Колгушева, Маріуполь