49-та «Молодість»: кінофестиваль під час пандемії
Якщо перенесення «Молодості», яка понад 45 років проходила наприкінці жовтня, на останній тиждень травня у 2018-му році стало наслідком волюнтаризму нових членів керівництва фестивалю, який призвів до різкого падіння відвідуваності, то нинішні, серпневі терміни постають свідченням професійного ентузіазму, відданості організаторів своїй справі, їх прагнення не дати розпастися зв'язку часів у такі важкі для української культури дні.
Варто зауважити, що проведення Фестивалю в офлайн-режимі постає важливим прикладом життєздатності вітчизняної кіноіндустрії, для якої нелегкі часи настали ще до введення карантину – від вельми сумнівних змін у керівництві Держкіно до закриття зусиллями київської влади столичних артхаусних кінотеатрів. Нагадаємо, що останньою жертвою муніципалітету, який загубив легендарні «Кінопанораму» та «Україну», став «Київ», беззмінний Фестивальний центр «Молодості» з 2007-го року.
Основним майданчиком 49 Міжнародного кінофестивалю «Молодість» став єдиний вцілілий артхаусний кінотеатр «Жовтень», частина програм проходить у Будинку кіно і на спеціально обладнаному оупенейрі неподалік від Арки Дружби народів. Принагідно згадаємо, що мережа «Сінема-Сіті», яка під егідою мерії зайняла – щоб не сказати захопила – «Київ» (і так і не відновила його роботу) і оголошувала себе оплотом фестивального кіно, не надала «Молодості» жодного залу.
У цій хиткій, сповненій побоювань атмосфері особливого значення набуває здатність фестивалю виступити платформою для демонстрації українського кіно. Очевидно, саме тому організатори обрали фільмом-відкриттям (вдруге після «Райських птахів» Романа Балаяна, з якої почалася «Молодість» у 2008-му) нову українську стрічку, «Забутих» Дар'ї Онищенко.
Особливої доречності вибору цієї стрічки, показаної напередодні Дня Державного Прапора, надає та обставина, що зав'язкою сюжету в ній є вивішування синьо-жовтого полотнища над шкільною будівлею – вчинок, який потребував чималої мужності і водночас свідчить про чималу легковажність, оскільки дія розгортається у Луганську. Опричники ЛНР швидко хапають диверсанта, який вчинив «акт підриву державності» - старшокласника-сироту Андрія, чий батько, відомий проукраїнською позицією, загинув у підвалах бойовиків. Видається, така ж трагічна доля неминуче чекає і юного повстанця, однак він знаходить захисника в особі вчительки Ніни, яка з відчайдушною мужністю Доброго Пастиря прагне вирвати заблукалу овечку з пащі вовків.
«Забуті» стали другою після «Донбасу» значною стрічкою, дія якої розгортається на території ОРДЛО. На відміну від фільму Сергія Лозниці, кримінальники, журналісти, які фабрикують новини для сепаратистських телеканалів, невимушено безсоромні чиновники «народної республіки» перебувають тут на периферії сюжету. На першому ж плані опиняються герої, далекі від симпатій до сепаратистів і російських окупантів – власне Ніна, яка раніше викладала українську і тепер вимушена проходити курси перекваліфікації на вчительку російської, її чоловік Юрій, який промишляє контрабандою, і Андрій, за інфантильним демаршем якого стоїть щось куди більш серйозне.
Автори досить виразно показують сміховинну і моторошну дійсність маріонеткової «держави» з її претензіями на захист традиційних цінностей, відтворенням практик часів культу особи і кримінальним свавіллям – дійсність, в якій змушені існувати жителі Донбасу.
Але справжнього драматизму розповіді надає враження, яке стверджується у міру розвитку дії, що громадяни України, які перебувають в умовах окупації, залишені, забуті своєю державою і своїми співвітчизниками, які готові відмахнутися від них як від одурманених російською пропагандою злісних невігласів, пособників загарбників і терористів.
Кожен з персонажів стрічки міг би повторити слова героїні гучного документального фільму «Земля блакитна, ніби апельсин» Ірини Цілик (ця вперше представлена нашому глядачеві у рамках фестивалю Docudays UA робота, на якому вона здобула перемогу у міжнародному та національному конкурсах, була обрана фільмом-закриттям «Молодості»), матері сімейства, яка вирішила залишитися з дітьми в місті, що стало полем бою між сепаратистами і ЗСУ: «Якби ми тікали – кому б ми виявилися потрібні?» Як можна зрозуміти із сюжету «Забутих» – і як дуже добре відомо українцям, які стали біженцями у власній вітчизні – по наш бік блокпостів уродженці Донбасу приречені носити клеймо українофобів і зрадників.
До достоїнств «Забутих» варто віднести і мовну складову. Якщо дебютний фільм Онищенко «Істальгія», який брав участь у конкурсі «Молодості» у 2012-му році, став одним з перших прикрих прикладів топорного дубляжу з вихолощеною, штучно правильною, позбавленою живих лексичних особливостей українською, то її новий фільм вирізняє прагнення (чия належна реалізація неможлива через законодавчі обмеження) відтворити мовну реальність, співіснування української та російської, які раз у раз стають заручниками соціально-політичних авантюр.
«Забуті», які отримали досить високу оцінку фестивальної аудиторії, виходять у всеукраїнський прокат 3-го вересня. Висловимо сподівання, що знайде свій шлях до широкого глядача ще один фільм, присвячений трагічним подіям на південному сході - документальна стрічка Корнія Грицюка «Київ – війна», показана в програмі «Українські прем'єри». Стрічка, чия дія розгортається у вагонах поїзду «Київ-Костянтинівка», який став головною транспортною сполучною ланкою української столиці і регіону, що страждає від бойових дій, постає відчайдушним, часом дещо сумбурним і незмінно пронизливим потоком свідчень і суджень. Це багатоголосся створює виразний, болісно впізнаваний образ ідеологічної боротьби, соціальних проблем, героїзму, тупості, самовідданості та здатності до прощення.
Нагадуємо, що частина програм фестивалю доступна для онлайн-перегляду після безкоштовної реєстрації.
Олександр Гусєв. Києва
Фото Олени Худякової і з відкритих джерел
Перше фото: Molodist Kyiv International Film Festival
