Василь Стус. 1. Згага незробленого

Глупої ночі з 3 на 4 вересня 1985 р. на дільниці особливого режиму колонії ВС-389/36-1 у селі Кучине Чусовського району Пермської області представники табірної адміністрації зафіксували смерть ув’язненого В.С.Стуса.

На 48-му році життя великий український поет Василь Семенович Стус назавжди упокоївся під час сухого голодування в таборі для політв’язнів. Формально…

А від чого, ніхто достеменно й тепер сказати не може.

Від серцевого нападу? Можливо.

Без належного медичного догляду, коли за шість днів сухого голодування виразка шлунку явно загострилася? Ймовірно.

Від переохолодження? І цей варіант має сенс.

Один із побратимів Василя Стуса, колишній політв'язень Василь Овсієнко (1949) висував припущення про загибель… від удару карцерними нарами вагою 90 кг, які на день кріпилися до стіни залізним прутом. У крихітному карцері, де розкинеш руки – і торкнешся стін, це також імовірно! Могли зумисне таке влаштувати наглядачі, над якими поет всіляко кепкував? Безперечно.

*   *   *

Поети – народ невиправний: хоч там що їм, а вони, навіть за суворої реальності, марять задумами. Як пізніше у власній розвідці “Василь Стус: життя як творчість” (2004) син Дмитро Стус гранично щиро і душевно тонко написав про батька:

- Непростої зими 1965-1966 років, гуляючи з Валею (майбутньою дружиною Валентиною Попелюх. – О.Р.) Святошинським лісом, мимоволі Василь Стус звернув увагу на красу вкритих памороззю безлистих зимових дерев. Ніякого надміру, жодних зовнішніх прикрас, – ніщо не заглушало суті величних чи покручених стовбурів і кістяків-гілок, що у величному супокої споглядали за суєтою людського життя. “Такою й має бути поезія”, – міркував Василь, – “вільною від лушпиння й нашарування щоденності, від намулу випадковостей, лише квінтесенція буття, людського переживання кожної миті, котрою живе людина у світі. “Зимові дерева” – це ж блискуча назва для нової книжки віршів”.

Що ятрило душу, висвітлюють рядки із приватного листа в грудні 1966 р. до українського мистецтвознавця та правозахисника Богдана Гориня (1936), уже засудженого “за антирадянську пропаганду” на три роки концтаборів:

- Недавно один мій товариш, який любить по-жіночому поплакатись, сказав: ми, мовляв, пропаще покоління. Справді: нам, людям, що доходять (чи перейшли) межу 30-річчя, залишається менша половина з можливого й дарованого нам. Звідти ми винесли тільки лють невдоволення – наші локомотиви “по той бік пристрасті”. Ця наша лють хіба ще колись нас удруге (чи й не раз) повертатиме до молодості. І, може, стане сумною причиною нашої гіркої подовженої до смерті молодості. Згага незробленого, лють перед неосяжним (ніби й неосягненним), нічні полюції натомість діянь – це наше. Згадую бідного Джеймса Джойса, що носив свою Ірландію в серці, що зробив із неї духовно-безтілесу інтелігентську реальність і жив – так, як живе всякий (навіть – український) інтелігент: без рук, без яєць, без учинків.

Василь Стус знав, у які терени він свідомо ступає. У тодішній Україні на таке була здатна лише когорта сміливців. Вільні від лушпиння й нашарувань щоденності, від намулу випадковостей, лише сама квінтесенція свідомого буття. У національній культурі перед вів “набір холуїв від літератури, обозних маркітанток естетики, які на національній трагедії шиють собі розмальовані шаровари блазнів-танцюристів, що на трупі України витанцьовують хвацького гопака”. На все про все у видатного українського поета ХХ століття не залишалося і двадцяти років.

*   *   *

Василь Семенович Стус народився на Святвечір, 6 січня 1938 р. у селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області у заможній селянській сім’ї. Піднімався він із самих низин. Його майбутні батьки, бідний сирота Семен Дем’янович Стус, котрий не так давно повернувся з німецького полону, та дівчина із заможної сільської родини з польським корінням Їлина (Еліна, Ірина) Яківна Сіньківська шлюб узяли у 1920 р. Дітей у подружжя п’ять років не було, аж поки мати не народила Палажку (Поліну; 1926-1941), потім Івана (1930-1944), Марію (1937), а Василько став у сім’ї четвертою спільною, наймолодшою дитиною.

Так, посагом за наречену Семен отримав корову, але працювати в поті чола довелось у родині всім. До середини 1920-х рр. подружжя нажило пару коників та добрий візок. Тож Голодомор 1933 р. Стуси перетерпіли легше за односельців. “Стерпно було”, а потім “куркулів”-одноосібників поставили на олівець. Тож, опинившись у невизначеному становищі, Семен Дем’янович подався на заробітки в Керч. До колгоспної отари вступати він не збирався, а хотів заробити грошей, аби розрахуватися з передбаченим у таких випадках величезним податком. Тим часом, зерно, що вродило у 1933-му, Їлині Яківні довелося здати державі. З огляду на неврожай вага виявилася значно меншою за встановлену норму продрозверстки.

Жах полягав навіть не у тому, що на зиму багатодітна мати залишилась з дітьми без хліба, а в тому, що із тавром “саботажниці” вона опинилася під загрозою суду. На щастя, про це жінку вчасно попередили. Тож у рідній Рахнівці Їлина Яківна на бабусю залишила двох менших діточок – Марусю та Василька, а сама із двома старшими вирушила на Крим – до чоловіка, на раду.

Вислухавши дружину, Семен Дем’янович вирячив очі та не йняв віри:

- Що ти верзеш, жінко!?! Де це бачено, щоб у селян весь хліб забирали, а тебе за це ще й до суду кликали? За що!?! Немає таких законів!

Не діставши моральної підтримки, поквапливо мати повернулася на Вінниччину. У селі вона дізналася, що одну з її сусідок-боржниць таки заґратили на п’ять років. Старший із трьох дітей страдниці, хлопчина тринадцяти років, збожеволів. Звісно, родичі заходилися допомагати Їлина Яківна, хто чим міг: борошном, пшеницею, яку належало ще змолоти. Один із внесених до хати мішків угледіла член комнезаму та побігла із виказом... Знову прийшли партактивісти із мацаками (залізний щуп) та вигребли у Стусів усе – до останньої зернини. Єдине, що тримало згорьовану жінку на цім світі, – це четверо малих дітей.

*   *   *

Отже, сповивши на Святвечір 1938 р. четверту дитину, над Василевою колискою, що висіла на гакові, вбитому до сволока, мати співала тужливу пісню, написану Тарасом Шевченком у 1848 р. на чужині – на Кос-Аралі, у солдатській неволі:

- Ой люлі, люлі, моя дитино, / Вдень і вночі. / Підеш, мій сину, по Україні, / Нас кленучи. / Сину мій, сину, не клени тата, / Не пом’яни. / Мене, прокляту, я твоя мати, / Мене клени. / Мене не стане, не йди меж люди, / Іди ти в гай, / Гай не спитає й бачить не буде, / Там і гуляй. / Найдеш у гаї тую калину, / То й пригорнись, / Бо я любила, моя дитино, / Її колись. / Як підеш в села, у тії хати, / То не журись. / А як побачиш з дітками матір, / То не дивись.

У тій колисковій не перше століття журно сяяла українська народна журба. А тепер скажіть, чи міг Василь Стус не вирости правозахисником? Дорослішав малий швидко. Звівся на ноги та почав ходити місяців у сім. Йому набридало залишатися зазвичай в колисці, бо ж мати мучила працювати в колгоспній бригаді. Отож Василька й тягнуло до ширшого пізнання світу. Себе майбутній поет пам’ятав із трирічного віку.

Події розвивалися стрімко. У 1938 р. Семену Дем’яновичу раптом запропонували у добровільно-примусовій формі посаду… завгоспа. Довелося погодитися, комнезами усуспільнили все майно, рахуючи навіть їхню клуню... Оточували звідусюди, головою колгоспу зробили рідного брата дружини – Дмитра Сіньківського. З іншого боку, на загальних зборах за кандидатуру непоступливого “куркуля”-одноосібника Стуса проголосували одноголосно, нехай кандидат і не був присутнім.

Отож, заднім числом міцного ґазду поставили перед фактом:

- Або, Семене, піднімеш колгоспне господарство, або сядеш.

*   *   *

В українцях дух Запоріжжя не витруїти. Як мирна форма спротиву, почався масовий відтік найбільш підприємливих селян… в міста і в промислові центри. На щастя, Семену Дем’яновичу стрівся вербувальник із Донбасу, котрий фалував голодних селян до праці на одному з новостворених хімічних заводів. Аби уникнути примусової колективізації, навіть без обов’язкової відкріпної довідки, Семен Стус вирушив у місто Сталіно (нині – Донецьк). Коли на новому місці якось облаштувався, то у 1940 р. покликав туди дружину зі старшими дітьми – Палажкою, котра вже ходила у восьмий клас, та Іваном. Якось жилося…

Та на Великдень 1941-го батько самі, без дружини, поїхали до Рахнівки та привезти до Сталіно двох найменших дітей. Ось так цілою родиною вони й оселилися в окремій комірчині гуртожитку 107-го заводу (Донецький казенний завод хімічних виробів). еСеРеСеРія перетворювалася на тоталітарну зону, де на партійні кошти, відібрані у простого народу, за американськими і німецьким проектам, будувалися нові підприємства, електростанції, шахти і рудники.

У роки Радянсько-німецької війни евакуюватися не вдалося, тож нацистську окупацію 1942-1943 рр. родина провела в місті, у жахливих злиднях. Після Перемоги Стуси отримали земельну ділянку у селищі Куйбишевського району, і батько взявся ставити власну хату. Справа рухалася повільно, здоров’я Семен Дем’янович підірвав, та й зарплатню мав мізерну. У 1944-му всією родиною на клаптику поля вони садили кукурудзу, і на міні підірвався середній син – Іванко. Йому вирвало щоку, відірвало ліву ніжку. Скривавлений, підліток лежав на пухкій землі і промовив до матері:

- Мамо, це на мене зорі з неба посипались?

Не зронивши сльози, бо так затерпло серце, Еліна Яківна мовчки, і так і сяк тулила ніжку до тіла дитини, наче б кінцівка ще могла прирости.

Про голодне дитинство 1946-1947 рр. Василь Стус згадував із сумом:

- Коли мені минуло дев’ять літ, ми почали будувати хату. А тато помирав, з голоду спухлий. Ми, діти, пхали тачки, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодним я був повсякчас, як пес. Пам’ятаю коржі зі жмиху, які тоді пекла мама… А ще я пас чужу корову – за це мене сусіди годували. Я знав, що мама голодна – і не міг їсти сам, просив господарів дати миску додому, аби поїсти з мамою.

*   *   *

За будь-яку ціну хотілося вирватися із злиднів, і шлях із безвиході лежав через освіту… Тож у 1944-1954 рр. вимушений донеччанин Василь Стус навчався у Донецькій міській середній школі №265, яку закінчив зі срібною медаллю. Як до Марії, так і до Василя, тато завжди знаходив потрібні слова, переконливу мотивацію:

- Не будеш вчитися – підеш на залізницю кайлувати.

Рідні бачили, що потяг до літератури у хлопця прокинувся рано. Приблизно у 4-6 класах той уже знав напам’ять майже весь “Кобзар”, а потім наче переродився:

- Коли я прочитав “Мартіна Ідена” Джека Лондона (діялося це у п’ятому-шостому класах) – світ мені перевернувся. Як мучилася людина, а змогла перевершити всіх, хто купався в молоці! І все тяжким трудом (трудом, сину, наголос на “У”!), і все – солоним кривавим потом.

Хоча досі старшокласник мріяв стати геологом, та на уточнення профорієнтації вплинула філософська поема “Мойсей” (1905) Івана Франка; прочитавши твір, Василь забув про геологорозвідку, а вирішив іти в поводирі знедолених, стати літератором. І свідомо у 1954 р. юнак вступив на історико-філологічний факультет Сталінського державного педагогічного інституту (СДПІ) за спеціальністю “українська філологія”; через рік молодий вуз мав університетську програму.

Історично склалося, що домінували на відділенні дівчата; хлопців у групі виявилося четверо – майбутній літературний критик Анатолій Лазоренко, поет Володимир Міщенко, невдовзі – викладач Горлівського житлово-комунального технікуму Борис Дорошенко та наймолодший із студентів, 16-річний Василь Стус. Доволі швидко всі згромадилися довкола худорлявого юнака із далекого робочого передмістя, котрий до вузу потрапив без іспитів як срібний шкільний медаліст і досі жив у заводському бараку. Той мав купу природних таланів: міг самотужки радіоприймача зібрати та пісню заспівати, акомпануючи собі на гітарі. Разом із тим пещенця із себе не видавав, а на літніх вакаціях, допомагаючи батькам, Василь трудився на залізниці: міняв шпали, рейки, бив “костилі”, вантажив щебінь. Додаткові 400-500 рублів родині були вкрай потрібні, а ще він, як звичайний молодик, хотів… купити радіолу.

*   *   *

На майданчик для палких дискусій, гострого обговорення політичних подій, швидко перетворилася кімната №35 студентського гуртожитку, її назвали “35-й кантон”. Були ж бо вони звичайними юнаками. Як зауважив один із колишніх товаришів Василя Стуса, згодом – заступник редактора газети “Вечірній Донецьк”, автор вінка сонетів – “Стусове коло” Микола Колісник, хто на рік пізніше закінчив вуз:

- Ніде правди діти: палкі суперечки щодо справжніх та “кабінетних” літературних авторитетів, що виникали несподівано, так само спонтанно поступалися шаховому бліц-турніру, футболу або й дешевому “студентському” портвейну (і навіть картярству. – О.Р.). Ми були молоді й жадали пити життя повними пригорщами…. Стус буквально вибухав, коли у шахтарській столиці йому пропонували замість української “говорить на человеческом языке”. Друзі, як могли, утримували його від гострої відповіді, після якої неважко було “нарватися”. Тим часом Василь вирував:

- Не можу, коли мову – а значить, і мене – ображають.

І так діялося не лише на вулицях зросійщеного Сталіного. Так велося у студентських аудиторіях. Як зазначив у монографії “Василь Стус: життя як творчість” Дмитро Стус:

- Батько добре знав німецьку <…> читав Гейне в оригіналі, без словника. Тож на лекціях з німецької мови перекладав текст без словника, читаючи з аркуша. Попри все, відповідав він виключно українською мовою. Тож викладач Семерніна прохала студентку Kipy Борисковську перекладати їй… російською мовою Василів переклад.

Вчився майбутній філолог жадібно, часто – поза програмою. Досконало він опанував німецьку мову, аби в оригіналі читати улюблених Генріха Гейне і Райнера Марію Рільке, наполегливо студіював латину, з власної ініціативи заглиблювався в давньоукраїнську мову. Як справжній літературний ерудит, у товариському колі “35-ого кантону” Василь Стус міг порекомендувати потрібні книжки зі спецфонду обласної бібліотеки, особливо – коли йшлося про зарубіжних та вітчизняних літераторів, котрі перебували під забороною в еСеРеСеРії.

У розмовах із товаришами дедалі частіше лунали прізвища яскравих особистостей Розстріляного відродження (Єжи Ґедройць): Миколи Хвильового, Валер’яна Підмогильного, Володимира Винниченка, Миколи Куліша, Михайля Семенка, Миколи Зерова, Володимира Свідзінського, Аркадія Любченка, Тодося Осьмачки, Михайла Драй-Хмари. Разом із тим, студент не лише наполегливо працював у бібліотеці, але й став активним учасником літературного об’єднання “Обрій”, що діяло під орудою завідувача кафедрою історії зарубіжної літератури Донецького державного університету, професора Тимофія Т.Духовного; “на прохання самого Миколи Бажана” той інтелектуал готував статті для Української радянської енциклопедії.

Наймолодший у групі студент читав чимало, здебільшого те, що опинилося поза програмою. Щоранку найпершим Василь Стус з’являвся в аудиторії №38, сідав за першу парту і відкривав підручник. Проте в портфелі завжди лежало щось для душі: Кант, Ніцше, Монтень, Фейєрбах… Не випадково, послухати публічну доповідь студента-філолога ходило слухати юнацтво з фізмату, як це трапилося з рефератом про “Мойсея” Івана Франка. “Знали, це послухати – то набратися трохи розуму”:

- Воля – найвище в світі, чого потребує людина, й Мойсей жорстоко карав слюнтяїв, які тужили за рабськими глечиками.

У середині 1950-х рр. його інтимна лірика вважалася дивовижною в тодішньому літературному оточенні, рахуючи, як на мене, визнаних київських метрів. Особисто мені у першій поетичній збірці “Круговерть” (1965) Василь Стус вразив віршем. Просто Жак Превер (Jacques Prévert; 1900-1977), котрий Парижем віявся з Вічністю:

- В понеділок зустрівся з дівчиною. / У вівторок – поцілував. / За першим разом – образилась. / За другим – мовчала. / В середу освідчувався в коханні. / Доводив довго-предовго, / коли четвер пропливав, / як козацький байрак – порогами. / В п’ятницю не прийшов на побачення. / У суботу згадав, / але / не прийшов і в неділю.

*   *   *

Закінчивши із червоним дипломом університет, за свідомим розподілом, рятуючи однокурсницю Зінаїду Кононученко, аби та не потрапила на три роки в глуху Кіровоградщину, у липні 1959 р. випускник виголосився викладати українську мову та літературу в семирічці села Таужне Гайворонського району Кіровоградської області із місячною платнею в розмірі 336 рублів 83 копійки… Василь знав, що його загребуть до війська… Того ж року, 22 грудня, в газеті “Літературна Україна” дебютант опублікував першу добірку з трьох віршів, вступне слово до якої – “Доброї путі. Поезії Василя Стуса”, написав перший лірик України Андрій Малишко:

- Здається, що творчість 21-річного учителя з Вінниччини Василя Стуса має хороші поетичні зерна… зокрема, своєрідність підходу до явищ життя і вміння узагальнювати ліричні роздуми (а не говорити про них загально). Думка і художній образ часто живуть у нього органічно, воєдино злиті, форма вірша чітка і виразна. Добре знання мови визначає загальну культуру молодого здібного літератора.

Із села Таужне, від якого до рідної Рахнівки було трохи більше 100 км, 15 жовтня 1959 р. на два подальші роки педагога призвали до Радянської Армії. Того ж дня, на імпровізованих проводах, до дівочого альбому молодої вчительки Любові Савчук після чарки вина поет вписав вірш “Резиґнація” (Франкове слово = цілковита покірливість долі. – О.Р.) із присвятою: “На згадку Любові Матвіївні”.

- Устає і волає / До ранку, до сонця, до світла… / Пливуть над рікою / Розгойдані стуми нічні. / Немов би примари, / Як дзвони важкі вечорові, / Холодні і довгі / Мов тіні, хвилини нічні. / Стоять біля мене / І топиться серце студене, / Шипить і диміє, / Мов грозами спалений дуб. / Жадане – наближся, / Утрачене – знов озовися! / Хоч спомином-згадкою / Ледь доторкнися / До мого чола / До обличчя, / До губ!

Ні про яку слухняність, а тим паче соціальне смирення в його житті ніколи не йшлося. Парубком він і справді був дивним, бо подужав підхопити на плече власний хрест і нести, скільки вистачило сил. Здавалося, мирське Василя мало чіпає.. Вечорами разом із колегами, молодими вчителями з Таужного Любою Денисюк, Кузьмою Цимбалістим, Любою Савчук, Василь Стус ходив до місцевого клубу на танці. Та на відміну від місцевих джиґунів, не танцював, а, як пригадувала Любов Маєвська, “читав газети в бібліотеці, аж поки танці не закінчувалися, а тоді вже всі разом ми додому поверталися”.

*   *   *

Після карантину в Лубнах Полтавської області, де із розумників вибивали “гражданку”, Василя Стуса відправили рядовим-піхотинцем у сержантську школу. Ось де він усвідомив масштаби русифікації в СРСР. Ніякої української! За Уставом існує одна мова в світі – російська!.. Уявляєте, як розлютила командирів телеграма із Києва, якою початкуючого поета із публікацією першої добірки творів в газеті “Літературна Україна” привітав майбутнього сержанта якийсь Андрій Малишко?

У квітні 1960 р. юнака відправили служити на Урал – у хащі під Нижнім Тагілом. Тут будбати споруджували ракетне містечко, що згодом перетворилося на надсекретний об'єкт: польова пошта, в/ч 01649. Тямущому сержанту вдалося влаштувались у штабі, бо він один із молодшого складу вмів… друкувати накази. Під час служби в армії він почав складати вірші. Що змінилося за два згаяні роки?

- Армія прискорила (ступінь змужніння. – О.Р.). Відтоді почувся мужчиною. Вірші, звичайно, майже не писалися, оскільки на плечах – погони.

Чим служба вкарбувалася? Під час аврального, як завжди, розвантаження вантажівки Василь Стус втратив на лівиці фалангу безіменного пальця. Отже, про гітару довелося забути, але пісня в душі залишилася. Про що ніколи він не забував? Про Карибську кризу, бо ж армійські будні на ракетному майданчику продемонстрували, що тоді світ справді зупинився за крок до ядерної загибелі.

Поети не ширяють в емпіреях. Озброєні знанням класичної філософії деякі з них володіють знаннями прогностичного характеру. Передбачаючи, як може скластися міжнародна ситуація, Василь Стус розумів, що статус офіцера сприятиме… жаданій демобілізації. Отож, у вересні 1962 р. він попрощався з небагаточисельними армійськими друзями: санінструктором з Литви Вінцасом Кузміцкасом, та двома земляками – Миколою Сенчилою та Дмитром Пічкуром, – і вирушив до Чебаркуля, де після півторамісячних курсів на березі мальовничого озері Кісєгач у листопаді 1962-го звільнився в запас у званні офіцера.

Отже, армія для нього закінчилася – як перше, “умовне” ув’язнення.

*   *   *

Дембельнувшись, від грудня 1961 р. по січень 1963 р. Василь Стус учителював у середній школі №23 м.Горлівки та періодично підліковував набуту в армії виразку 12-палої кишки. Місцеве школярство української мови не розуміло, довелося читати ... власні вірші та розповідав цікаві епізоди з національної історії, аби роздмухати інтерес до предмету. Так, він поновив зустрічі з літературними побратимами: Миколою Колісником, Володимиром Міщенком, Володимиром Вербиченком, Борисом Дорошенком, але серце ... шукало чогось нового, іншого. І така зустріч сталася 6 січня 1962 г., коли у гуртожитку хіміків на святкуванні власного дня народженні Василь Стус познайомився із Шурою Фроловою, котра прийшла до подруги. Перша зустріч закінчилася феєрверком: він її поцілував, вона – дала ляпаса, молоді люди розбіглися, Василь десь блукав, та вночі його загребли в міліцію.

До Шури він приплентав на 8-е Березня, і від весни 1962 р. до літа 1963 г. у норовливу дівчину з командним голосом ходив закоханим як хлоп’я. Василь Стус шукав Музу, а знаходив… рівню, він жадав опікуватися, а вона залишалася самодостатньою. Із часом Олександра Федорівна Фролова сама дбала про малечу, коли стала завідувачкою акушерського відділення одного з донецьких пологових будинків.

…Із Горлівки, звідки до Сталіно 80 км, Василь Стус часто приїздив на зустрічі молодих колег, яких збирало в університеті літературне об’єднання “Обрій”. Тоді саме прийшло молоде поповнення, перспективні українські початківці, як-то: Василь Захарченко, Василь Голобородько, Олег Орач, Володимир Міщенко, Петро Бондарчук. Тривалий час за свідченнями друзів, молодий Стус публічно не читав власних віршів, хоч і чимало писав у стіл, а на засіданнях поетичної студії професора Тимофія Духовного здебільшого виступав як літературний критик.

У чому була причина? Автор давно збагнув, якою має бути сучасна українська поезія, проте у тривалому учнівстві вокально ставив власний, пізнаваний талант.

- Не відповідаєш? Мовчиш? Заціпило? / Не можеш вибачити? Клянеш? / Не можеш вивіритись розлуці? / Серцю – довіритися? / Мовчиш, як покинена вагітна? / Мовчиш, як бомба? Мовчиш? / Думаєш – од чекання розтрісну? / Думаєш – збожеволію? / Надаремне, любов моя. / Надаремне, тюрмо моя. / Надаремне все, зненавидо. / Надаремне, кохана. / Я тебе не сльозою – ждатиму. / Я тебе кулаками – ждатиму. / Кулаками – у глупу поніч, / кулаками – в подушку. / Не пиши. Не відповідай. / Проклинаю. Цілую. Мовчки. / Задушився чеканням – мовчки. / Кулаками – в подушку.

Не знаю, не залишає мене враження, що саме там українською писав би Бродський.

*   *   *

До 1926 г. частка російськомовного населення в Донецькому краї, рахуючи й Юзівку (нині: Донецьк) складала дев’ять (!!!) відсотків. За три з половиною декади змосковлення краю відбулися жахливі речі… Не маючи більше сил викладати українську мову в зросійщеному Донбасі, у січні 1963 г. Василь Стус написав заяву про звільнення та повернувся до батьків, у передмістя Донецька. Належало шукати нове місце роботи… В обласному центрі він дев’ять днів попрацював підземним плитовим на шахті “Жовтнева” в Донецьку.

На щастя, Партія вирішила видавати місцеву газету для робітників шахтарського краю – “Соціалістичний Донбас”. Отож, від 26 березня по 31 жовтень 1963 р. молодий поет трудився літредактором в україномовній редакції. Відповідно до фахового рівня Василя Стуса зарахували на посаду першого літературного редактора, а в підпорядкування дали чотири перекладачі та дві друкарки. Патріот гнув своєї, і вже незабаром котрийсь із ідеологів Донецького обкому КПУ волав:

- Ти, Стус, погано закінчиш зі своїми хохляцькими Коцюбинськими і пархатими Пастернаками!

Закінчувалася Хрущовська відлига, починалася нова “офіцізація” української культури. Хвацький гопак на трупі України прискорював темп, радо вимахував розмальованими шароварами блазнів-танцюристів набір холуїв від літератури, обозних маркітанток естетики. Дорослішав молодий лірик буквально на очах. Як пригадував у спогадах “Вістря пласта” (2004) Володимир Вербиченко:

- Василь нерідко спускався до підвалу сусідньої мінвуглепромівської їдальні на вулиці Артема, де кожне замовлення закінчував неодмінним: “…і пляшку пива”.

Людиною він був пристрасною. Навіть розбитна Шура Фролова, котра так і не сподобалася матері поета, зізнавалася, що той міг цілу ніч просиділи до ранку, палко оповідаючи коханій про… художника Ван Гога. Уявляєте, ніч без жодного поцілунку!?! Тим часом доленосною виявилася поїздка на місячний семінар молодих літераторів, що у травні-червні 1963 р. відбувся в Одесі. Вперше особисто познайомившись із провідними майстрами, Василь Стус зрозумів: слід рушати до Києва, там твориться нова українська література.

Тут ніякої алхімії нема, лише в столиці самородок може перетворитися на золото. За сім місяців 24-річний юнак вступив до аспірантури Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка Академії наук УРСР за спеціальністю “Теорія літератури”, а від 1 листопада 1963 р. підкорював Київ. Спочатку поет замешкав у аспірантському гуртожитку за адресою бульвар Академіка Вернадського, 61, у Святошиному, що тоді вважалося дачним передмістям. Улітку 1964 р. він повернувся до Донецька з однією метою: забрати Шуру до столиці. Кохана відмовилася – під серцем вона носила дитину від іншого чоловіка і бажала, аби у немовляти були і мати, і рідний тато. “Пробач”, – коротко перепросила Олександра і така “кругленька та гарненька” повернулася до лікарні на чергування.

*   *   *

Більше він не ждав її кулаками – у глупу поніч, кулаками – в подушку… У Києві Василь Стус став дорослим, розважливим. Переглянув написане автор, від руки лише деякі вірші переписав у грубий загальний зошит – належало хрест перекинули на інше плече. У столиці України цілком змінилося оточення. У гуртожитку всі жили разом: хіміки, фізики, історики, філологи. Його сусідом по кімнаті на п’ятому поверсі виявився аспірант Інституту ботаніки Володимир Осетров. Чим займалися? Слухали “брехунець” (“Голос Америки”), розказували пікантні та політичні анекдоти, полемізували, пиячили, водили дівчат, а ще вихвалялися подвигами у ліжку.

У Києві Василь Стус не потопав у молодості, а познайомився із шістдесятниками, літературознавцем, мовознавцем, поетом і перекладачем Іваном Світличним (1929-1992), хто обіймав посаду відповідального секретаря журналу “Радянське літературознавство”. Довкола наукового працівника Інституту філософії АН УРСР гуртувалася творча молодь нонконформістських поглядів. Невдовзі поет увійшов до Клубу творчої молоді, але об’єднання влада швиденько прикрила.

Довелося зустрічатись у невеличкій квартирі №20 Івана Світличного на вулиці Уманській, 35, де часто бували Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл, Борис Антоненко-Давидович, Микола Холодний, Лесь Танюк, Ліна Костенко, Алла Горська, Михайлина Коцюбинська, Людмила Семикіна, Галина Севрук, Роман Корогодський, брати Горині – Михайло і Богдан, та Опанас Заливаха. Київ змінив сина одноосібника, Стус потрапив у легіон нескорених. Із провінційного поета за рік-другий він перетворився на сучасного модернового літератора, котрий, як пригадував новий товариш Леонід Селезненко, був добре обізнаний із творчістю Марселя Пруста, Джеймса Джойса, Джерома Девіда Селінджера, що на першу половину 1960-х рр. вважалося величезною рідкістю. Із українських колег той виокремлював Миколу Вінграновського, Ліну Костенко, Івана Драча.

З другим Василем, Василем Симоненком (1935-1963) відносини не склалися. Вони побачилися на посиденьках в Івана Світличного. У щоденнику від 4 грудня 1963 р. 25-річний Стус записав враження про 28-річного тезку, смертельно хворого на рак:

- Вусань, що грубо жартує, але господарям подобається. За мій вірш (“Чорним пророкам”) сказав, що даремно пожалів кулі. Мені він видався кулішеподібним, з його ж пихою, з його ж, може, заздрістю (а втім, може, це була українська невіра – йшлося про “Тополю” Вінграновського й Довженка). Але він був певний себе, своєї ваги, і це мені не дуже подобалось, бо його збірочка була для мене не неабиякою.

Двом молодим ведмедям в однім барлозі завжди заважає тиснява.

*   *   *

Тим часом життя тривало. Ще рік тому на вокзалі, чекаючи на електричку, він здибав скромну красуню Валентину Попелюх (1938). Вже у вагоні виявилося, що вони в Академмістечку майже поруч живуть. Рік пара зустрічалася, грала в бадмінтон. Кохана навіть не здогадувалася, що він – поет, але Бориса Пастернака Василь читав пристрасно, трохи згодом юнак зізнався, що й сам дещо пише.

Настав день і довелося визначатися, чому він пише… 4 вересня 1965 р. в Києві на прем’єру фільму “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова у кінотеатрі “Україна” зібралася столична інтелігенція, обурена тим, що напередодні Україною прокотилася хвиля арештів творчої молоді. Зокрема 1 вересня т.р. за ст.62, ч.1, КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда) забрали Івана Світличного, Опанаса Заливаху, Михайла Косіва, Михайла Гориня, Богдана Гориня. У залі серед глядачів, був і Василь Стус.

Як пригадував український літературознавець і правозахисник Іван Дзюба (1931):

- Піднявся Василь. Я стопроцентно запевняю, що це спонтанний був рух. Це не було заплановано, ніхто про це не говорив… ніхто навіть не думав, що Василь це зробить і до нього із цим не звертався… Просто така була атмосфера, суміш трагізму, гіркоти, і оцеї брутальності, коли глушать сиренами і хапають за руки. Василь піднявся, ним щось таке заговорило. І він крикнув, що всі, хто протестує проти арештів, прошу встати. Спочатку кілька людей піднялися, потім більше, потім більше, потім більше. Але не всі. Десь так половина залу, а половина – сиділа.

Частина слюнтяїв обрала власні рабські глечики. За організацію непокори, що закінчилася в залі кінотеатру “Україна” складанням колективного листа протесту із 140 підписами, – Василя Стуса виключили з аспірантури, а з гуртожитку виселили. 20 вересня 1963 р. він перетворився на безробітного, коли навколо жмені шістдесятників виник вакуум… Довелося мозолитися чорноробом на будівництві в Інституті ботаніки АН УРСР, потім махати грабаркою кочегара в Українському науково-дослідному інституті садівництва у Феофанії.

*   *   *

Попри всі випробування, 10 грудня 1965 р. Василь Стус одружитися з Валентиною Василівною Попелюх. І нехай до 1972 р. пара мешкали у батьків дружини – у прохідній кімнатці двокімнатної квартири №1, в одноповерховому будинку на вісім квартир, на вулиці Львівській, 62, де під час окупації гітлерівці тримали… коней. Вільний від лушпиння й нашарування щоденності, від намулу випадковостей, лише квінтесенція буття. Мине трохи часу, і “Зимові дерева” всевладно заквітчає Весна.

Так, світ не без добрих людей. Завдяки підтримці літературознавця Романа Корогодського (1933-2005) невдовзі в Центральному державному історичному архіві УРСР знайшлася вакансія – молодшого наукового співробітника. Життя Василя Стуса почало влагоджуватися. Незабаром чоловік дізнався, що дружина вагітна, а це сторазово посилило завзяття. Не притишив хід наукових досліджень періоду Української Революції 1917-1920 рр. навіть офіційний лист із видавництва “Молодь”, яким повідомлялося, що подану збірку “Круговерть” вилучено з плану.

Стрімку кар’єру молодого науковця урвав заступник директора Інституту літератури АН УРСР Сергій Дмитрович Зубков (1919-2007). Застосувавши партійний і адміністративно-науковий вплив, він домігся звільнення непоштивого аспіранта з радянської установи. Знову довелося все починати з нуля.

Улітку 1966 г. великий поет знайшов підробіток на будівництві… метрополітену, а за два місяці, 17 вересня т.р. влаштувався на посаду старшого інженера Відділу технічної інформації проектно-конструкторського бюро Міністерства промисловості будівельних матеріалів УРСР. Редаґування технічних текстів нудило, але 110 рублів зарплатні інженера на дорозі не валялися. 15 листопада 1966 р. у подружжя Стусів народився син – Дмитро Стус, нині літературознавець, дослідник творчості батька.

“Зимові дерева” всевладно заквітчає Весна?

*   *   *

Маючи вільний час, Василь Стус розривався між першочерговими завданнями. Його вабила публіцистика, і завершувалася ґрунтовна літературознавча розвідка “Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)”, де досліджувалися злети і падіння Павла Тичини, котрому “судилася доля генія”. Поета раптом захопила… проза, і Василь Стус створив автобіографічну повість “Подорож до Щастівська”, а ще – низку оповідань: “Бевзь”, “Дзвінок”, “Хуга”, “Щоденник Петра Шкоди”, “Так бувало уже не раз”. Разом із тим із голови не йшли “Зимові дерева”, тож дбайливо Василь Стус упорядковував другу збірку. За будь-яких обставин березіль має перемогти!

Занадто сміливо він на творчих вечорах читав власні вірші, надміру самовпевнено підписував листи протесту щодо репресій у еСеРеСеРії, нерозважливо надсилав, як трапилося одного разу, і секретарю ЦК КПУ Ф.Д.Овчаренку, і до Спілки письменників і редакції журналу “Всесвіт”. Совку конституційні форми протесту проти несправедливості були до лампочки:

- Ти в цьому світі – лиш кавалок муки, / отерплий і розріджений, мов ртуть.

В ідеологічних битвах та творчих муках минули чотири довгі роки. Як стверджував Микола Гончарук, в авторському архіві Василя Стуса збереглося більше десяти варіантів редакції збірки “Зимові дерева”. Остаточно формувати рукопис поет закінчив у грудні 1969 р. На початку січня 1970 р. він зробив кілька машинописних копій, одну з яких заніс до видавництва “Радянський письменник”, а шість інших власноруч зшив та опорядив палітуркою. Котрийсь примірник у якості подарунка опинився у близького товариша Леоніда Селезненка, а той, у свою чергу, дав машинопис почитати своїй дівчині, студентці з Чехословаччини Анні Коцуровій. За тиждень іноземка поїхала додому, але захопила з собою збірку, яку в Празі показала Богдану Чаприні та Богдану Левицькому. Ті зацікавилися, нашукали можливість видати і запитали посередницю: чи не матиме нічого проти автор?

Легковажно Анна заспокоїла: “Ні… Чому йому бути проти?”

Ніхто з них, рахуючи й Василя Стуса, не давав собі звіт про наслідки. Коли наприкінці 1970 р. поету в руки потрапила власна книжка, видана у бельгійській друкарні “Література і мистецтво” у Брюсселі, хоча фактично то була продукція… “Української видавничої спілки” з Лондона, – почуття збурилися суперечливі. Так, в Україні його відтепер ніхто не опублікує, але що далі робити? І попри сумніви автор підготував та самвидавом надрукував третю, найпохмурішу збірку – “Веселий цвинтар”.

Коли влада замовчує талант, вона цим провокує Божу Іскру на більш рішучіші, юридично карні вчинки; брунькується суд людей над Господнім обранцем. Так трапилося і з Василем Стусом. Втративши можливість творчо реалізовуватися, гнівно він слав листи в різні інстанції. В Україні давно існувала партійно керована гравітація, де не лише поняття, а й люди пересувалися за рішенням парткому. На підставі свідчень “українського патріота з бельгійським паспортом” Ярослава Добоша 12 лютого 1972 г. в святошинській квартирі Василя Стуса влаштували трус та вилучили потрібні для судилища “предмети та документи, що свідчать про те, що Стус В.С. систематично виготовляв та розповсюджував документи, які паплюжать радянський державний та суспільний лад”. Так почалася кримінальна справа №47 у 12 томах по обвинуваченню молодого літератора у вчиненні злочину, передбаченого ст.62 ч.1 Карного кодексу УРСР. Перекласти хрест на інше плече, уже було неможливо.

*   *   *

У внутрішній в’язниці КДБ УРСР найбільше контрастували нари і… томик Гете німецькою мовою. Тривали допити, допити, допити – слідчий Управління КДБ при РМ УРСР по Київській області, старший лейтенант Логвінов нікуди не поспішав. Наказ мав один: зламати. Поета не просто заарештували і три місяці методично допитували, 6 травня 1972 р. його піддали примусовій психіатричній експертизі у 13-му відділенні Київської міської клінічної лікарні імені академіка І.П.Павлова.

Під час слідчих дій Василь Стус тримався і винним себе не визнавав, стверджуючи, що вилучені в нього документи не мають антирадянського змісту, а 14 (незакінчених і недрукованих) віршів та “десять документів наклепницького змісту” просто… документують радянську дійсність, про що арештований неодноразово писав у вищі інстанції. На допитах людської гідності поет не втрачав, кепкував над сумнівними свідками, глузував над слідчими Логіновим, Мезерою, Пархоменком, іноді відмовлявся від свідчень, що підступно підводили його до необґрунтованої підозри.

Судова колегія в кримінальних справах Київського обласного суду під головуванням універсального судді Г.А.Дишля, котрий в Україні судив, здавалося, усіх “націоналістів” та “віруючих”, розпочалася 31 серпня 1972 р. Враження ті слухання справляли заздалегідь зрежисованого фарсу: 7 вересня Василеві Стусу іменем Радянської України впаяли п’ять років ув’язнення суворого режиму і три роки заслання у табори.

- Київ – то така прекрасна флора, але ж фауна! – сказав свого часу Віктор Некрасов.

“Зимові дерева” дочекалися: зима закінчилася.

Порушуючи всі правила, за нею настала зима суворого режиму.

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко