Варвара Каринська. Не влади, слави чи заздрощів заради

У паузі між двома світовими війнами українська мода, як не дивно, була відома в світі не лише шедеврами від колишньої киянки Валентини Саніної-Шлее (1889-1989). Приміром, у Сполучених Штатах у 1940-1970 рр.. українська дизайнерка одягу Варвара Каринська створила майже всі костюми до постановок засновника школи американського балету Джорджа Баланчина (George Balanchine; власне: Георгій Баланчивадзе, 1904-1983): спочатку – за ескізами художників, а згодом дедалі частіше самостійно, задаючи балетну моду у всьому (!!!) світі.

Коли знаменитого хореографа, родоначальника американського балету запитали, що було найнеобхіднішим для його роботи, він, не замислюючись, відповів:

- Каринська! - І завжди вважав, що, як мінімум, половина успіху нової вистави залежить від Барбари, як на американський манер балетмейстер називав Варвару Каринську.

Не дивно, що у костюмах колишньої харків'янки на кіноекрані і в реальному житті чарівно сяяли Марлен Дітріх, Інгрід Бергман, Джуді Гарланд і Вів'єн Лі. У це число складно повірити, але дослідники моди підрахували: за все своє творче життя Варвара Каринська створила дев'ять тисяч костюмів.

*   *   *

Українська дизайнерка одягу, авторка сценічних костюмів для кіно і балету, співавторка сучасної балетної пачки, володарка премії "Oscar" (1948) – за дизайн костюмів для фільму "Жанна д'Арк" Варвара Андріївна Каринська (у дівоцтві – Жмудська) народилася 3 жовтня 1886 р. на вулиці Німецькій (тепер – вул. Пушкінська, 31) у Харкові в заможній родині.

Її батько, Андрій Якович Жмудський (1847-1920), вважався одним з найбагатших підприємців міста: за особистою ініціативою текстильного магната у 1887 р. почалося спорудження нової Благовіщенської церкви, на яку знатний купець пожертвував три тисячі рублів. Він також був почесним попечителем Харківського комерційного училища імператора Олександра III, почесним старшиною комерційного клубу і директором Харківського відділення Російського музичного товариства.

Досвідчені екскурсоводи у Харкові зазвичай яскраво розповідають таку історію. Коли у місті в роки Громадянської війни знаходився штаб білогвардійців, Головнокомандувач Добровольчої армії генерал-лейтенант В.З. Май-Маєвський був частим гостем Жмудських. Його ад'ютант, добре законспірований червоний розвідник Павло Макаров, вже після закінчення війни описав у мемуарах "Ад'ютант генерала Май-Маєвського" (1929), як він також бував у будинку на вулиці Німецькій, як залицявся до доньки текстильного магната Каті.

Пізніше спогади П.В. Макарова (у творі він – Павло Кольцов) лягли в основу роману "Ад'ютант його превосходительства" Ігоря Болгарина.

*   *   *

Родина була великою - десятеро дітей, Варенька народилася третьою і була старшою з доньок. При цьому дівчинку у величезному будинку по вулиці Пушкінській, 31 (нині тут ресторан "Гармата") оточувала розкіш: гувернантки, педагоги з іноземних мов, звані обіди, поїздки на театральні прем'єри тощо. Зрозуміло, Вареньку, як багатьох дівчаток тоді, навчили шити, але особливо вона захоплювалася вишиванням – ці уміння дуже знадобляться їй у майбутньому.

Вона не збиралася просто стати чиєюсь дружиною; закінчивши гімназію, дівчина стала вільнослухачкою юридичного факультету Харківського університету, була власницею і редакторкою відомої міської газети "Ранок". Але заміж незабаром все-таки вийшла. Олександр Миколайович Моїсеєнко також походив із заможного сімейства, яке займалося експортом чорної ікри, риби, інших продуктів.

Шлюб тривав недовго, Олександр помер від тифу 7 липня 1909 р., так і не побачивши народження їхньої спільної доньки Ірини, яка на світ з'явилася через кілька місяців після смерті батька. Незабаром у молодої вдови з'явилася друга дитина, прийомна – Варвара стала опікуншею Володимира, маленького сина рідного брата, Анатолія Жмудського, який розлучився з дружиною.

*   *   *  

Заміж Варвара Андріївна вийшла вдруге. Її обранцем став відомий у Харкові юрист, член Ради присяжних повірених округу Харківської судової палати Микола Сергійович Каринський (1873-1948). Все, здавалося, пішло на лад - подружжя придбало у Харкові будинок на вулиці Мироносицькій, 46 (тепер – там "Ірландський паб"). Але у 1915 р. разом із дітьми подружжя переїхало до Москви, де чоловік відкрив успішну адвокатську практику, а дружина знайшла можливість повністю присвятити себе творчості.

У московському салоні Варвари Каринської на Тверському бульварі збиралося вишукане суспільство: часто обговорювали балетні і театральні прем'єри. Саме балет, яким так захоплювалася з дитинства Варенька Жмудська, став темою її перших авторських виробів. В основу лягли малюнки і фотографії, до яких модельєрка-початківець... приклеювала шматочки різнокольорових напівпрозорих тканин, створюючи щось подібне на колаж. Кілька робіт були виставлені в одній з галерей і мали певний успіх.

Восени 1917 р. стався Жовтневий переворот, який поклав край старому світу. Родина Жмудських втратила весь капітал, батько і чоловік Варвари Андріївни вимушено емігрували з країни. Чому? З підприємцем Андрієм Яковичем Жмудським все було зрозуміло, а досвідчений юрист Микола Каринський за міністра-голови Тимчасового уряду Олександра Керенського займав посаду головного прокурора Петроградської судової палати, заарештовував більшовиків, включно зі Львом Троцьким та Анатолієм Луначарським.

З подачі М.С. Каринського влада Російської імперії поширила інформацію, що Володимир Ленін – явний німецький шпигун. Далі - більше. У 1918-1920 рр.. Микола Сергійович служив начальником Чорноморської губернії і керуючим Міністерством внутрішніх справ Південно-Російського уряду, тому потрапив до "чорного списку" більшовиків; йому загрожував розстріл.

В останній момент з Криму чиновнику-юристу довелося тікати до Константинополя, тоді як Варвара Андріївна залишилася в Ялті з донькою та сином, звідки поплисти до чоловіка вона вже не змогла.

*   *   *

Сісти на пароплав, який відпливав з Криму до Константинополя, Варварі Андріївні з двома дітьми у 1921 р. не вдалося, з Ялти довелося повернутися до Москви. Однак у простору п'ятикімнатну квартиру буржуїв на Тверському бульварі вже підселили численних мешканців вірменської та єврейської національностей, хоча дві кімнати все-таки вдалося залишити за родиною. За легендою, безробітна Варвара Каринська випадково знайшла у сімейній схованці фамільні коштовності, що дозволило освіченій вольовій дамі жити і навіть відкрити власну справу – салон.

Правда, тепер це була не дамська вітальня для вищого світу, а чайний салон, у якому до 17:00 збиралася московська богема: поети, літератори, художники, скульптори, інші творчі люди. Роль господині підвищила її авторитет у середовищі творчої інтелігенції. Тут бували художники - живописець і сценограф Аристарх Лентулов і живописець і педагог Микола Кримов, режисер і актор Іван Москвін, актор Василь Качалов. Можна сказати, що зі світських бесід народилася ідея, а лише згодом відкрилося ательє з пошиття модних суконь і капелюшків.

На перший погляд марні зв'язки у середовищі інтелігенції допомагали "класовому ворогу" зберегти життя. Від реального арешту за особистим розпорядженням секретаря ЦК КП (б) України В'ячеслава Молотова Варвару Андріївну врятував придворний радянський поет Дем'ян Бєдний (власне: Юхим Олексійович Придворов; 1883-1945).

Здавалося, життя поступово налагоджується. У період НЕПу громадянка Каринська В.А. навіть стала власницею школи художньої вишивки "ARS", потім ще й модний салон Houte Couture ("високої моди", "від кутюр") відкрила. Хто б не керував країною, жінки є жінки: їм завжди хочеться красиво одягатися. Тож сукні та капелюшки від Каринської стали у Москві популярними. Заможні модниці купували авторські сережки і каблучки в антикварному салоні, яким керувала Варварина падчерка Тетяна. Існував попит і на шедеври прикладного мистецтва, виконані Євдокією – бабусею племінника Варвари.

*   *   *

У житті Варвари Андріївни з'явився новий чоловік - Володимир Мамонтов. У недавньому минулому член однієї з найбагатших купецьких родин Росії, за радянської влади він втратив все. Кавалер виявився чемним і чарівним, та й модельєрка залишалася ще молодою жінкою, яка з офіційним чоловіком, який виїхав за кордон, розлучилася заочно. Залицяння Мамонтова перекреслювали недоліки буяна - схильність до агресії, пристрасть до алкоголю і манери легковажного повіси.

У 1928 р. дозріло рішення виїхати з СРСР: школу вишивання націоналізували, модельєрці запропонували стати директором пролетарської майстерні і розшивати прапори для Червоної Армії. З огляду на купецьке минуле у Харкові, біографії батька та першого чоловіка, які емігрували з країни, "непманську" дійсність самої Варвари Андріївни – нічого їй на батьківщині Жовтня не світило.

За участю брата, Сергія Андрійовича Жмудського, який займався лікнепом у "Пролеткульті" під опікою першого наркома освіти РРФСР Анатолія Луначарського, почали готувати документи. І тоді визріла відчайдушна ідея.

*   *   *

За довгі роки Варвара Андріївна зібрала унікальну колекцію: старовинної церковної вишивки XII-XIII ст., а також дворянської вишивки – від Катерининської до Олександрівської епох, які етнографиня змогла врятувати від знищення, окантувавши шедеври в рами і прикривши зверху учнівськими вишивками на теми символіки "Пролеткульту" та Радянської держави.

Під час особистої зустрічі Варвара Каринська запропонувала Анатолію Васильовичу Луначарському організувати ... дитячу виставку радянської вишивки у Західній Європі! Вона ризикувала усім - у задумі ховався таємний план втечі з Совка. На щастя, на тодішній митниці рентгена не було, і примітивні картини у багатих рамах не просвічували. Так були врятовані від пролетарського знищення старовинні церковні і світські вишивки з приватної колекції, а також роботи фрейлін імператорського двору.

Першим отримав візу і відправився за кордон Володимир Мамонтов. За ним вирушила Варвара Андріївна з дітьми, Іриною та Володимиром.

- Я не знала, що у моєму капелюсі були фамільні діаманти, – пізніше зізналася донька модельєрки, Ірина Миколаївна Каринська. - Мамі я всю дорогу скаржилася, що капелюх важкий... Підкладка маминого пальто була зшита зі стодоларових купюр, а решта наших грошей була захована між сторінок – у книгах Карла Маркса і Фрідріха Енгельса...

* * *

Трійцю втікачів Володимир Мамонтов зустрів у Берліні, і вже вчотирьох вони вирушили до Бельгії, де у Брюсселі оселився батько Варвари, Андрій Якович Жмудський, інші родичі. Однак через якийсь час В.А. Каринська вирішила виїхати до Парижа. Там незабаром відкрилося ательє вишивки та виготовлення театрального костюма, з чого почався довгий шлях харків'янки до висот балетної моди. Від усього зайвого, включно з паном Мамонтовим, довелося відмовитися раз і назавжди.

Уміння кроїти, шити і вишивати разом із вишуканим смаком і творчою фантазією були стартовим капіталом. Першим проєктом стала співпраця з антрепризою нової балетної трупи "Російський балет Монте-Карло" ("Ballet Russe de Monte Carlo"), створеної у 1932 р. після смерті С. П. Дягілєва на базі двох балетних колективів – Опери Монте-Карло і Російської опери у Парижі - директором полковником де Базілем (один із псевдонімів білогвардійського полковника Василя Григоровича Воскресенського; 1888-1951).

Якось природно, на одній хвилі, почалася співпраця з відомим балетмейстером, головним хореографом "Російського балету Монте-Карло" Леонідом Мясіним (1896-1979), який поставив у новому жанрі балету-симфонії три фантастичних вистави: "Передвістя" (1933), "Хореартіум" (1933), "Фантастична симфонія" (1936).

Там само, на Лазурному узбережжі Франції, віртуозно створюючи костюми до епохальних постановок, Варвара Каринська познайомилася і з балетмейстером Джорджем Баланчиним, який назвав українську модельєрку "Шекспіром балетного костюма", і за два роки створила костюми до шести його балетів.

Виникло дивовижне творче тріо: художник "Російського балету Монте-Карло" Крістіан Берар (Christian Bérard; 1902-1949) малював ескізи, Варвара Каринська втілювала акварелі в життя, а з яскравих тканин і сміливих силуетів народжувалися неймовірні балети Джорджа Баланчина. Як духовний наступник знаменитого "Російського балету Дягілєва" нова трупа у 1932-1935 рр.. відвідала з гастролями Брюссель, Амстердам, Париж, Лондон, Нью-Йорк.

*   *   *

Відносини двох балетмейстерів в одній трупі нагадують дружбу двох ведмедів у комунальній барлозі. У "Новому Російському балеті" Джордж Баланчин поставив для "бебі-балерини" Тамари Туманової (1919-1996) лише три номери: "Конкуренція" на музику Жоржа Оріка, "Котільон" на музику Еммануель Шабріє і Вітторіо Рієти, "Міщанин у дворянстві" на сюїту Ріхарда Штрауса.

Незабаром його "пішли". І тоді ображений хореограф вирішив організувати власну трупу - "Les Ballets 1933". Хоча компанія проіснувала кілька місяців, було здійснено кілька успішних постановок на музику Даріюса Мійо, Курта Вейля, Анрі Соге. Побачивши їх, відомий американський меценат Лінкольн Кірстайн запропонував Джорджу Баланчину перебратися до США і створити, ні мало ні багато, – Школу американського балету і трупу "Американський балет". Звичайно, хореограф погодився..

Тим часом Варвара Каринська співпрацювала не лише з "Російським балетом Монте-Карло", а й з іншими балетними трупами. Приміром, українська художниця-постановниця оформляла костюмовані вистави французьких режисерів Жана Кокто і Луї Жуве. Життя у Парижі було насиченим і подарувало знайомство з цікавими колегами, відомими представниками тодішньої богеми. Як дизайнер театрального костюма, Варвара Андріївна працювала за ескізами Анрі Матісса, Клода Берара, Андре Дерена, Жоан Міро та інших. Співпрацювала вона навіть із Сальвадором Далі та Марком Шагалом.

*   *   *

Увесь цей час її діти – Володимир та Ірина – працювали разом з матір'ю. Але обставини склалися так, що сімейне тріо розділилося. У 1936 р. Варвара Каринська разом з прийомним сином вирушили до Лондона, а Ірина залишилася у Парижі, продовжила мамину справу.

В англійській столиці Каринські затіяли співпрацю з одним із місцевих ательє з пошиття одягу, потім – з іншим. Справи йшли краще, родичі навіть оселилися у будинку, в якому колись жив знаменитий англійський портретист XVIII ст. Джошуа Рейнольдс, влаштували на першому поверсі майстерні. І незабаром ательє з виробництва театральних костюмів здобуло популярність.

Була реалізована низка цікавих спільних проєктів з відомим англійським фотографом, дизайнером інтер'єрів, художником по костюмах і декораціях, одним з найважливіших майстрів модної фотографії Сесілом Бітоном (Cecil Walter Hardy Beaton; 1904-1980). Втім, Варвара та Володимир Каринські співпрацювали з багатьма з тих, з ким познайомилися у Парижі, включно з Крістіаном Бераром.

*   *   *

Так тривало аж до 1939 р., але тоді стало зрозуміло, що чергової континентальної катастрофи не уникнути. Як наслідок, мати і прийомний син закрили справу і вирушили: він – до Парижа, вона – до Нью-Йорка. Тим більше, що у Великому яблуці давно облаштувався другий чоловік модельєрки, колишній московський адвокат – Микола Каринский, який, правда, заробляв на життя вже... таксистом.

З початком Другої світової її прийомний син Володимир Каринський вступив у Парижі до армії, і доля розмітала родину остаточно. Адже донька Ірина залишалася у Франції разом з чоловіком, в роки війни у них народилося двоє дітей.

Тим часом Володимира чекали кровопролитні бої, поранення, полон, втеча з німецького концтабору, переїзд до Штатів, організований матір'ю – через Іспанію, Португалію і Кубу, а за океаном – вступ до американської армії, в якій Володимир Каринський прослужив до кінця Другої світової війни. З сестрою він зустрівся лише у 1944 р., перед самим звільненням Парижа.

Натхнення завжди було вірним супутником Варвари Каринської, де б вона не знаходилася - у Німеччині, Бельгії, Франції, Англії, Нью-Йорку. Дізнавшись, що його муза припливла до Нью-Йорка, Джордж Баланчин одразу ж розшукав модельєрку, виділив під майстерню одну з кімнат у своїй балетній школі і відновив творчу співпрацю. Так Варварі Андріївні у 55 років все довелося починати з чистого аркуша.

*   *   *

Коли після закінчення Другої світової війни повернувся Володимир Жмудський, змінивши ім'я та прізвище на Лоуренса Владі, відтоді усю організацію виробництва прийомний син взяв на себе. Переїхавши з театральної студії, у 1946 р. родина придбала особняк на 56-й вулиці, знову відкрила власну справу, і незабаром їхнє ательє-магазин балетних костюмів "Covent Garden" стало вельми популярним у середовищі нью-йоркських театралів. До речі, воно успішно працює й досі.

Марлен Дітріх в ролі наложниці Джамілли. Фільм "Кісмет", 1944 р.

Одними лише балетними костюмами Варвара Каринська не обмежувалася. Готувався численний реквізит для бродвейських постановок, різних шоу. А потім настав час Голлівуду. У перше десятиліття перебування у Сполучених Штатах Варвара Андріївна активно співпрацювала з кіновиробниками. В її костюмах почали з'являтися на екрані зірки першої величини: Марлен Дітріх, Інгрід Бергман, Джуді Гарланд, Вів'єн Лі, Поллет Годдар, Гері Купер. З роками художниця-постановниця з Харкова навіть відмовляла частині продюсерів.

Втім, найбільшої слави у світовому кінематографі українській художниці по костюмах принесла історична драма "Жанна д'Арк" ("Joan Оf Arc"; 1948) режисера Віктора Флемінга, головну роль у якій зіграла Інгрід Бергман. Цього разу академіки були одностайними у рішенні: "Oscar" за костюми Варвара Каринська отримала абсолютно заслужено. Згодом Варвара Андріївна зізнавалася: саме ця кіноробота, саме образ Жанни д'Арк, став для неї близьким, а у майбутньому надихав на нові сміливі проєкти.

Нагадаю, костюми В.А. Каринської ще раз номінувалися на "Оскар" кілька років по тому, коли у 1952 р. у список номінантів заявлявся фільм-балет "Ганс-Крістіан Андерсен" ("Hans Christian Andersen") режисера Чарльза Відора, у головних ролях – Денні Кей і Зізі Жанмер. І українка забрала другу статуетку американської Кіноакадемії.

*   *   *

Час летів. У свої 62 роки її сповнювали зухвалі задуми і нові звершення. Адже головною любов'ю її життя був і залишався балет. Працювала вона не лише з Джорджем Баланчиним, а й з Маріусом Петіпа, Михайлом Фокіним, Броніславою Ніжинською, іншими зірками балетного світу.

Але коли у 1964 р. "New York City Ballet" Джорджа Баланчина отримав значну фінансову підтримку, перше, що зробив хореограф, – він покликав до себе улюблену художницю по костюмах. Не просто покликав, а запропонував постійне місце в штаті. І "Нью-Йоркському міському балету" вона віддала своє серце. І - руки, створивши дивовижні костюми майже до всіх наступних балетів Джорджа Баланчина!

Політ фантазії меж не знає. Якщо спочатку Варвара Андріївна працювала за ескізами знаменитих художників, серед яких - Марк Шагал, Пабло Пікассо, Наталія Гончарова та Сальвадор Далі, то з часом заходилася сама придумувати шедеври, тим самим задавала тон у балетній моді світу.

*   *   *

Здивувати професіоналів нереально - буквально все створено до нас. Тим часом в історію балетної моди, де до неї існувало чотири пачки, впевнено увійшла так звана "пачка Баланчина-Каринської", яку модельєрка створила у 1950 р., коли оновлювався гардероб для поновленої вистави одноактного балету "Симфонія до мажор"("Symphony in C"; 1947) на музику Жоржа Бізе.

У п'ятому сценічному костюмі не виявилося каркаса, на відміну від класичної пачки; в ній також було не дванадцять і більше шарів шифону, як зазвичай, а шість-сім. Між тим, кожен шар тюлю робився трохи довшим за попередній. Не дуже щільно прилягаючи один до одного, вони утворювали чарівну, пишну, м'яку спідницю балерини, яка нагадувала пухівку від пудри.

Зрозуміло, чому саме таке з'явилося прізвисько – "powderpuff" - виробу у сучасних танцівниць. У "пачці Баланчина-Каринської" легко танцювалося, і в русі вона витончено тріпотіла, а не колихалася, інакше кажучи, підкреслювала рухи танцівниці, а не відволікала увагу.

На деяких костюмах з внутрішнього боку спідниці модельєрка могла вишити ... квітку. Навіщо? У тому-то і річ... Крім самої танцівниці, цю красу ніхто не бачив, але дизайнерка знала, як така дрібничка підніме балерині настрій.

*   *   *

Втім, коли описують це нововведення Каринської, нерідко забувають про інше, навіть, напевно, більш важливе - вона змінила не лише балетну спідницю, але й ліф. Роки життя у Парижі і знайомство зі світом високої моди з першоджерела, у тому числі і співпраця з великим кутюр'є Мадлен Віонне (Madeleine Vionnet; 1876-1975), яка популяризувала крій по косій і шила сукні з одного шматка матерії, які трималися лише завдяки банту, зав'язаному на грудях, – не минули безслідно.

У новаторському погляді на костюм для балету українська модельєрка не обмежилася виключно пачкою, використовувала крій по косій, щоб створити одяг, який би щільно облягав, а саме – для ліфа балетної пачки. Такого щільного облягання, яке виглядало б красиво і при цьому давало танцівниці свободу руху, раніше ніхто не міг досягти, та й не прагнули. Тому з нововведенням Каринської балетний костюм набув ще більшої витонченості.

Витонченість підтвердила американська балерина і актриса Аллегра Кент (Allegra Kent; власне – Iris Margo Cohen, 1937):

- Часто танцюючи у костюмах від Барбари Каринської ("Сім смертних гріхів", "Лебедине озеро", "Лускунчик" – О.Р.), я почувалася немов рибка, що ковзає по воді. Що вже казати про фантастичну красу цих костюмів... Недарма Джордж Баланчин стверджував, що половину успіху його балети досягли саме завдяки їм!

*   *   *

У 1962 р. міс Барбару Каринські (Barbara Karinska; Варвара Андріївна Каринська), якій виповнилося вже 76 років, нагородили найпрестижнішою у світовій хореографії премією фірми "Capezio", яка виробляє танцювальне взуття.

Спеціальна приписка свідчила: "За візуальну красу для глядачів і повне захоплення танцюристів". Українка, між іншим, - єдина модельєрка, удостоєна такої високої нагороди.

Як головний стиліст "New York City Ballet" Джорджа Баланчина, мадам Каринська брала участь у постановках 75 балетів знаменитого хореографа. Багато років "Шекспір балетного костюма", як колегу назвав містер Баланчин, сама працювала в авторському ательє, працювала доти, доки рука тримала голку, і лише останніми роками Варвара Каринська відійшла від справ.

Їхньою останньою спільною роботою став у 1977 р. "Віденський вальс "("Vienna Waltz'"). Тільки зупинитися було важко, і два творці похилого віку не перший рік виношували план створення фантастичного балету "Птахи Америки" ("Birds Оf America"; 1827-1838), заснованого на малюнках американського натураліста та орнітолога Джона Джей Одюбона (John Jay Audubon; 1785-1851).

*   *   *

Розробляючи ідею, яка лежить поза межами людських можливостей, і хореограф, і стилістка знали: "Птахи Америки" ніколи не будуть втілені у матеріал, "Птахи Америки" - це терапія, це потужний засіб, щоб триматися за життя і продовжувати красу світу.

Довгий час Джордж Баланчин просто жив у будинку Варвари Каринської у містечку Беркшир, під Нью-Йорком. Щодня вони гуляли лісом. Як хлопчисько, Джордж показував елементи нової хореографії, наслідуючи танці різних птахів, а Барбара вечорами робила олівцем нескінченні ескізи, наклеюючи, як у ранньому дитинстві, шматочки тонкої тканини на щільний акварельний папір.

Обидва небесні створіння померли у 1983-му в Нью-Йорку: Баланчин - 30 Квітня, а Каринська – 18 жовтня, через два тижні після свого 97-річчя. До останнього дня Варвара Андріївна, перебуваючи вдома у нью-йоркській квартирі (Mary Manning Walsh Home), не розлучалася з п'яльцями для вишивання.

Похована Варвара Андріївна Каринська у м. Делавана під м. Кліфтона, штат Нью-Джерсі. На її могилі написані слова обожнюваної Жанни д'Арк:

- Не влади, слави чи заздрощів я йду попереду, це для виконання божественної місії у житті через мене.

*   *   *

У 1999 р. Варвара Андріївна Каринська була введена до Зали слави Національного музею танцю містера і місіс Корнеліус Вандербілт Вітні(National Museum Оf Dance's Mr. & Mrs. Cornelius Vanderbilt Whitney Hall of Fame).

Пам'ять про знамениту землячку у Харкові увічнили створенням Фонду її імені у 2003 р., а у 2004 р. був заснований Міжнародний фестиваль моди і театрального костюма імені В. А. Каринської.

У 2005 р. в Харкові на фасаді будинку по вулиці Пушкінській, 31 з'явилася меморіальна дошка. Вона повідомляла про те, що тут жила Варвара Каринська. На урочисте відкриття приїхали: онук Каринської, який мешкає у Парижі, – Алан Франсуа, її внучата племінниця, остання зі Жмудських - Наталія Владі, та відомий театральний художник, історик моди Олександр Васильєв.

На церемонії відкриття Алан Франсуа зрадів, що інтер'єр ресторану "Гармати", облаштованого у 2002 р. на першому поверсі бабусиного особняка, точнісінько нагадує обстановку... сільського будинку, в якому Варвара Каринська жила у Франції.

Олександр Рудяченко