Ім’я Наталки Ворожбит серед авторів твору вже давно сприймається глядачами як знак якості – будь то театральна п’єса, велике кіно чи серіал. 

Дивлячись на кіно-теле чи сценічну візуалізацію її драматургічного генію, ми можемо плакати, сміятися, сумувати чи гніватися, але головне – думати. І впізнавати себе – людей, для яких і про яких вона пише та знімає.

25 жовтня відбудеться українська прем’єра її режисерського дебюту – фільму «Погані дороги» (знятого за її однойменною п’єсою), який уже високо оцінили на Венеційському кінофестивалі – він отримав нагороду Verona Film Club Award у паралельній програмі фестивалю «Тиждень критики».

ЗАРАЗ Я РОЗУМІЮ, ЯК ВАЖКО ІНОДІ ВТІЛИТИ НА ЕКРАНІ ТЕ, ЩО ЛЕГКО ПИШЕТЬСЯ НА ПАПЕРІ

- Пані Наталко, якось ви говорили, що не дуже любите дивитися вистави за своїми п’єсами, тому що не завжди режисерське бачення збігається з тим, яке ви закладали, як драматург.

Зараз ви задоволені співпрацею режисера Ворожбит і сценариста Ворожбит? Чи вдалося втілити на великому екрані п’єсу, яка вже зазнала слави на театральних майданчиках і в Україні, й у Лондоні?

- Це не мені, мабуть, вирішувати – вдалося чи не вдалося. Я занадто сильно в процесі, але впевнена, що це найбільш близько до того, що написав автор (сміється). Насправді ж є багато режисерів, які знімають за власними сценаріями, це добра практика.

- Ви її продовжите? Напевно, режисер завжди жив у вас. Чи не переможе він сценариста?

- Підозрюю, що режисер у мені завжди жив, тому я й була така прискіплива до трактовок власних текстів. Мені спало на думку, що треба пережити свій власний досвід, щоб зрозуміти, як воно все працює і, можливо, ставитися до режисерів якось по-іншому.

І дійсно, я багато в чому змінила своє ставлення – зараз я розумію, як важко іноді втілити на екрані те, що легко пишеться на папері. Мені думалось: спробую, а далі все залежатиме від результату. Відбір на фестиваль у Венецію – був великим авансом, але завдяки цьому хочу спробувати ще раз. Не кажу, що присвячу все своє життя режисурі, взагалі нічого не загадую, але, якщо ми зможемо дістати кошти на мій наступний фільм, то обов’язково спробую ще.

- Чи були у вас якісь передчуття, що таки ви можете отримати нагороду, коли ваш фільм тільки відібрали на кінофестиваль у Венеції?

- Людина – дивна тварина (сміється). Спочатку ти мрієш, щоб хоч якийсь фестиваль тебе взяв. Потім, коли знімаєш кіно, думаєш: ой, як би було добре, якби фестиваль класу «А» (а таких фестивалів у світі три: Канни, Берлін і Венеція) взяв тебе хоча б у найменшу програму – і більше нічого не треба. Тебе цей фестиваль бере, ти спершу радієш, а потім тебе починає «їсти» спокуса щось виграти, щось звідти привезти. Приїжджаєш туди, дивишся багато сильних картин, розумієш, що в тебе сильні конкуренти, але тобі надходять якісь натяки від команди відбірників, мовляв, хтось комусь сказав, чи десь у пресі написали, що саме цей фільм – хедлайнер конкурсу. І ти вже в очікуванні, думаєш: Господи, хоч би щось отримати, хоч би найменший приз.

І коли отримуєш не головний, а 2-й приз, то відчуваєш не радість, а якісь дивні, змішані почуття... Я оце аналізувала і сміялася з себе, тому що це дивно, така наша людська природа.

Знову ж таки, конкурс – це завжди лотерея, я сама була членом журі й знаю, як часто це відбувається. Наприклад, я бачила кілька картин, сильніших і від переможця, і, можливо, від моєї картини. Але більшість фільмів взагалі не отримали нічого… Вибір залежить від різних обставин, не завжди об’єктивних.

Я РОЗУМІЮ, ЧОМУ ВИНИКЛИ НОВІ ВИМОГИ ДО ОСКАРА – ДИСКРИМІНАЦІЯ ІСНУЄ, АЛЕ В УСЬОМУ МАЄ БУТИ МІРА

- До слова, про конкурси: як вам нові вимоги оскарівського комітету до фільмів, які можуть номінуватися?

- Я розумію, чому ці нові вимоги виникли: якщо проаналізувати історію світового кінематографу, то стане очевидно – дискримінація існує й її дуже багато. Але в усьому має бути міра, тому що, от зараз на фестивалі я чула, наприклад, такі штуки: «він не виграє, бо він американець», «скоріш за все, виграє цей фільм, бо там режисер – жінка». Це вже занадто, коли оцінюється не цілком продукт – фільм чи витвір мистецтва, а коли починають розглядатися ці складові. Думаю, що ці вимоги доречніше було б розуміти як побажання – не дискримінувати.

Бо якось дивно буде знімати, наприклад, кіно про Україну ХІХ сторіччя і виконати ці умови – це просто неможливо, це об’єктивна реальність.

Знову ж таки, це так нас поки що мало стосується. Можна подумати, що ми всі тут вже подалися на Оскар, на нас там чекають, і це рішення Оскарівського комітету до нас має пряме відношення! Поки що не має.

- Тобто, у вас немає рожевих окулярів з приводу українського кіно й Оскара?

- Ні, я вірю в наше кіно. Просто це тривалий процес, одразу на нас не зваляться всі Оскари світу. Хоча, я думаю, що у фільму «Атлантида» режисера Васяновича – великі шанси.

- Останніми роками у Британії та США стали дуже популярними серіали, мінісеріали. Там сконцентровані талановиті актори, режисери, сценаристи, і поява цих серіалів – культурна подія.

В Україні з серіалами поки що цього не відбувається. Чого ж нам не вистачає: грошей, продюсерів, гарних сценаріїв?

- Це питання запиту. У нас немає запиту ні з боку продакшн, ні з боку телеканалів, ні з боку продюсерів. Мені здається, на телебаченні зараз усе залежить від продюсерів.

У НАС ВИХОДИТЬ, ЩО ПРОДЮСЕРИ НЕ РОЗУМІЮТЬ ВИМОГ ГЛЯДАЧА. ВОНИ ВІДІРВАНІ ВІД РЕАЛЬНОСТІ

- Але ж із боку глядачів запит є? От, візьмемо серіал «Спіймати Кайдаша», його ж масово дивилися, людям він сподобався, «зайшов».

- А продюсери в нього не вірили! Вони цього не очікували і були впевнені, що цей серіал пройде непоміченим і не матиме рейтингів.

Коли ми знімали, продюсери каналу жодного разу не приїхали на знімальний майданчик. Просто держава профінансувала його на 50%, їм не так багато доводилося платити, вони хотіли якось його зробити – і випустити. Жодних ставок на цей серіал вони не робили.

Я дуже боялася цієї першої зустрічі, коли ми їм показали готовий матеріал. А вони були вражені, сказали: «Боже, це круто! Це таке чесне, класне кіно. Але, розумієте, цифр не буде, це буде, скоріше, іміджевий проєкт. І ми дуже раді, що він такий у нас є». А коли з’явилися високі цифри, це був для всіх шок.

Тобто, у нас виходить, що продюсери не розуміють вимог глядача. Вони відірвані від реальності, в якій вони повинні розбиратися і якось аналізувати.

Звичайно, у них є якісь таблички, статистика, вони щось вивчають. Це – бізнес, комерція, і вони налаштовані все це продавати. А локальний продукт нікому не цікавий, крім нас. Без державної допомоги такі серіали не будуть зніматися.

А хто головний споживач, кому постачають усі ці роки наші серіали? Росія. Нічого не змінилося: зараз так само знімають, так само запрошують російських акторів. Просто не так широко. А якщо знімають з українськими акторами, все одно – російська мова, все одно розмиваються всі локації, всі прикмети, які вказують, що це в Україні відбувається. Це таке умовне, сіре місце, тому до нього емоційно не підключаєшся, бо воно не ідентифікується з тобою.

- А я чомусь нарікала, що у нас недостатньо хороших сценаріїв... На мою скромну думку, у серіалі «Спіймати Кайдаша» актори надзвичайно класні, але ж, і сценарій важливу роль зіграв!

- Вибачте, але ж багато років нам говорилося, що з українськими акторами в серіалах не треба працювати, треба брати росіян. І ці актори не в один день з’явилися в «Спіймати Кайдаша», вони всі з різних куточків країни, в основному невідомі, але вони давно в акторській професії.  

Їх хтось шукав до цього? З ними хтось працював? Ні, знімають 5-7 облич постійно, бо бояться ризику.

Так само й зі сценаріями. У кого їх замовляють? Це люди, які пишуть уже по 20 років кримінальні чи сімейні історії. Це дійсно низький рівень, вони вам нічого нового і якіснішого не напишуть.  

Якби замовляти цікавим драматургам чи письменникам, хоча б на рівні ідеї чи розробки ідеї, я думаю, був би зовсім інший результат. І запрошувати треба не телевізійних режисерів, а молодих режисерів повнометражного кіно, які десь уже отримали нагороди. Робити це більш престижним, краще оплачувати, а поки що дешево все хочуть зробити.

Вкладати великі гроші ніхто не хоче, бо це ризик: якщо це локальний продукт, широко нікуди не продаси його.

- Півтора року тому в одному з інтерв’ю ви говорили, що хочете знімати і продюсувати серіали. Сказали – зробили: перший (і дуже успішний) у вас вже є. Плануєте надалі продовжити працювати у цьому напрямку?

- Зараз у мене є договір на 16-серійний серіал за моєю ідеєю з телеканалом СТБ, а також ще одна заявка на серіал, до якого я писатиму сценарій, а потім буду шоуранером.

От, якщо ці обидві ідеї, в яких сильно зацікавлені СБТ й Film.UA, то на найближчі роки чотири я буду займатися цими двома історіями, крім того, що спробую ще зняти своє кіно.

- Від театру ви зараз трішки відійшли?

- Якось так сталося. Хоча театр для мене – надзвичайно надихаюче місце. Сподіваюся таки написати п’єсу для «Royal Court Theatre» (Театр «Королівський двір» – лондонський театр, відомий у світі як прогресивний центр нової сучасної драматургії в Англії – ред.), яку мені замовили кілька років тому, а я все ніяк не напишу її, на жаль.

Театр для мене важливий, я хочу повернутися. Я ж «Погані дороги» писала для театру, а в результаті це стало фільмом. Одне абсолютно не заперечує іншого.

КОМЕДІЯ ДУЖЕ СКЛАДНИЙ ЖАНР, І ЯКЩО КОМЕДІЇ ЯКІСНІ, ВОНИ ЗАВЖДИ ГОВОРЯТЬ ПРО СЕРЙОЗНІ РЕЧІ

- Тема Донбасу у вашому житті прослідковується наскрізно. Ви народилися в Києві, проте видно, що ви глибоко пережили цю ситуацію й вона постійно спливає у вашій творчості.

Але останнім часом все частіше можна почути про втому від цієї теми. Ви відчуваєте втому глядача? Чи глядач, який іде до театру чи кінотеатру, готовий гостро сприймати все так, як і раніше?

- У театр людина йде свідомо – вона купує квиток, розуміючи, що це буде. Все видно з афіші й анонсу, тому це – люди, які не втомилися й готові таке дивитися (хіба що, випадковий глядач може зосліпу купити квитки).

Кіно охопить ширшу аудиторію, хоча теж не дуже велику, бо це кіно не матиме широкого прокату (воно все ж авторське). Я думаю, що туди потрапить більше людей, які втомилися. Нічого дивного тут немає, і звинувачувати людей важко, тому що це – негативні, важкі емоції. Всі втомлюються, хочуть жити радісно, бути щасливими і закривати очі на якісь проблеми. Але варто людей повертати до реальності час від часу. Сподіваюся, нам це хоч частково вдасться.

Ця реальність існує, її не можна ігнорувати, бо вона прийде завтра до нас сюди. Можна відволіктися, але потрібно її тримати в голові й робити те, що ти можеш зробити. Наприклад, «дурити» глядача, як ми в серіалі «Спіймати Кайдаша» – незважаючи на легкість і гумор, він розповідає про серйозні речі, про наші ментальні особливості.

Комедія дуже складний жанр (я не говорю про суто розважальні речі), але якщо комедії якісні, вони завжди говорять про серйозні речі. Дуже мало людей вміють це робити, я, наприклад, не вмію. Якщо мені замовлять написати просто комедію, то не факт, що я з цим упораюся.

Нічого проти комедій телевізійного, невисокого, так скажімо,  рівня, не маю, але глядач повинен мати вибір: ось тут він тупить і рже, а потім втомиться від цього, перемкне – і подивиться щось більш серйозне.

Я ЛЮБЛЮ СУРЖИК, ВІН МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ САМЕ СВОЄЮ ПРАВДИВІСТЮ І СПРАВЖНІСТЮ

- Моє власне ставлення до «Кайдашів» вам відоме, воно дуже позитивне, але в приватних розмовах іноді я сперечалася з деким, хто намагався «покусювати» серіал за суржик, на якому говорять герої.

- Не може бути! Та ви що? (Сміється).

- Дехто ледь не як особисту образу це сприйняв, мовляв, паплюжать мову. Але ж це і є народна мова – мова, якою говорять у тому регіоні, де вони проживають. Як на мене, це плюс серіалу. Невже, щоб уникнути подібних докорів, потрібно знімати лише про високі матерії й лише літературною мовою?

- Потрібно ігнорувати наш народ і нічого про нього не робити? Треба його ідеалізувати й не бачити його справжнім – таким, яким він є? Люди себе тоді не бачать справжніми, їх ніби немає в цьому культурному просторі, про них немає, для них немає, це якась паралельна реальність, на яку вони дивляться й продовжують жити отаким своїм життям.

Мені ця реакція здається дуже смішною, і водночас вона мене дивує й ображає, тому що мені подобається суржик. Скажу вам чесно, він мені подобається саме своєю правдивістю, справжністю. Я виросла в такому середовищі, то що мені – менше любити цих людей, чи що? Мені про них не знімати кіно? Я вивчаю реальність, я не виховною роботою займаюся, і що, я буду брехати?

Зрозуміло, що якби раптом всі серіали й всі новини перейшли на суржик, я б перша сказала, що це неправильно. Але, коли ми маємо один відсоток такого продукту, в якому можемо зазирнути в реальне життя людей, це треба схвалювати й підтримувати, тут я з критикою категорично не згодна.

- А мову якого регіону ви брали? Я народилася в Кропивницькому, і мені здалося, що це щось наше таке.

- Це всім таке здалося, хто центральних і східних регіонів (посміхається). Насправді, кожен актор приніс з собою свою мову. Якби я їм сказала – ви маєте вивчити полтавський суржик, вони були б штучні та неприродні, а так – кожен приніс свій суржик, який з дитинства знає. Іра Мак (Кайдашиха) – з Вінниччини, Тоня Хижняк (Мотря) – народилася на Донбасі, Тарас Цимбалюк (Карпо) – з Переяслав-Хмельницького. Ніхто ні під кого не підлаштовувався, такою мовою розмовляє країна на дуже великий відсоток. Це правда, куди від неї дітися?

Мені здається, краще й вигідніше розцінювати суржик як перемогу, аніж як поразку. Тих, хто говорить чистою українською мовою, невеликий відсоток, будемо чесними, решта говорить або суржиком, або російською. То суржик, погодьтеся, більш український. Так говорить вся центральна Україна, моя Полтавщина так говорить, і я завжди думала, поки жила там дитиною, що це українська мова, і вона залишається для мене такою й досі, з тими набутими рисами за часи Радянського Союзу. Як це викреслити зі свідомості людей, куди це діти? З цим треба жити.

- Може назвете кілька серіалів, які ви останнім часом подивилися і вони вас вразили як сценариста, як режисера, як глядача?

- Коли мені ставлять такі питання, у мене вилітають з голови всі назви, й я згадую лише ті, про які вже розповідала давно і всім: це дев’ятисерійний американський серіал «Хорас і Піт» та серіал «Що знає Олівія». Дуже круті історії, які мене вразили.

Британський серіал «Роки» про найближче майбутнє, в якому в світі повно біженців з України через перемогу Росії. Моторошно було дивитися. «Велика маленька брехня» і «Дивовижна місіс Мейзел» – класні серіали про жінок.

Вперше подивилась старий досить серіал «Масовка» про акторів масових сцен, дуже смішно, особливо коли в темі.

Хоч що б я передивлялася останнім часом, на мене нічого не справило більш сильного враження ніж «Хорас і Піт» і «Що знає Олівія». З останнього, я подивилася «Неортодоксальну» і «Голлівуд» – вони мені сподобалися, класно зроблені, але не дуже зачепили.

- Ви, напевно, дивитеся багато, це ж частина вашої роботи?

- Не так багато, як хотілося б.

- На карантині, напевно, знайшовся для цього час?

- Карантин збігся з виходом «Кайдашів», вони вийшли трошки раніше, але ця хвиля ще котилася й котилася. Я весь час була в діалозі, в якихось переживаннях, скоріше приємних. Паралельно у мене донька захворіла на коклюш, і ми довго не розуміли, що це таке… У мене такий був важкий вхід у карантин, а потім ми всі переїхали під Київ на дачу й я вперше за багато років побачила весну – як все зацвітає, як це красиво. Це було таке щастя, чесно кажучи, не очікуване, забуте. Єдине чого я боялася – що карантин закінчиться.

Бо тільки під кінець ми почали розуміти кайф від цього – і тут знову потім почалася ця навала, але ми і фільми дивилися, й гуляли багато, якось було непогано.

- Коли ми заговорили про Фейсбук, ви сказали, що в соцмережах не активна… Але ж, це зараз такий «двигун» усіх процесів: навіть жартують – якщо в Фейсбук пост не написав чи не зачекінився – значить, ніби тебе й не було там.

- Згодна, але у мене був етап на початку, коли я активно пости писала. У мене ж травма була: я в Росії навчалася, жила довгий час, і після 2014 року втратила багато й друзів, і зв’язків. Тому спочатку дуже багато писала якихось пояснень, текстів, мені хотілося, щоб нас зрозуміли, почули. А потім, напевно в році 2015-2016, зрозуміла, що це все не працює, мене ніхто не чує.

І потім, це ж така суєта суєт і багато часу забирає: якщо ти починаєш, то все – ти вже прив’язаний, постійно чекаєш цих лайків, дивишся на реакції, в якісь мікростосунки заходиш. Тому я намагаюся обмежувати.

Я НЕ ЇЖДЖУ ТУДИ З 2014 РОКУ І НЕ ПРАЦЮЮ НІ З ЯКИМИ ПРОДАКШНАМИ, ХОЧА МЕНІ ЩЕ Й ДОСІ ДЗВОНЯТЬ

- У Росії за вашими п’єсами вистави йшли… Я так розумію, зараз взагалі вашого там нічого не йде чи йде те, на що ви вже права не маєте…

- Те, що колись поставили ще раніше, то воно може десь і йде, є там може один-два режисери, яким я довіряю і з якими я готова спілкуватися. Друзі залишилися, з якими кожного року кудись виїжджаємо разом в якусь третю країну, де ми проводимо разом час. Але я не їжджу туди з 2014 року і не працюю ні з якими продакшнами. Мені й досі там пропонують. Кілька днів тому дзвонили, пропонували якісь крупні студії щось писати, щось зробити для них. Це великі гроші, але я відповідаю, що поки така ситуація – це неможливо, така реальність… Ні, все нормально, це якесь інше життя було просто.

- Повернімося до театру, ви й самі сказали, що театр змінюється, театр вже інакший — зараз, останніми роками. Нещодавно я спілкувалася з режисером Давидом Петросяном, ми говорили про загрози для театру (про пандемію, коронавірус), а він сказав, що бачить найбільшою загрозою для театру традиційного – це кіберера, технології, які зараз приходять на заміну живим акторам. Так це ж так і відбувається: зараз уже можлива вистава без акторів, без декорацій, якісь там проєкції, голограми.

- Ви багато таких вистав в Україні бачили?

- Не багато.

- І не побачите. Театр – це найконсервативніший і найтрадиційніший вид мистецтва, йому нічого не загрожує. А я б хотіла, щоб йому щось загрожувало. Давид тяжіє до більш традиційного театру, тому, напевно, і хвилюється. Але нам це не загрожує, у нас консервативні всі, у нас майже немає майданчиків для експериментів і для нової драми. Це, насправді, погано, тому я за такі вистави, я за нові форми. Мені здається, це цікаво. Це ніби ігнорувати реальність. Ми ж у цьому живемо, а театр має бути сучасним.

- Але ж у нас є незалежні театри, які пробують нові форми.

- Їх на пальцях можна перерахувати! Їх дуже мало і вони в скрутних ситуаціях. Якщо академічні театри всі отримали зарплатню, іншим не треба було платити за оренду тощо (вони на державних дотаціях), то незалежні театри далеко не всі переживуть ці карантини.

У мене кілька друзів – закриваються, у них незалежний театр. Це дуже сумно, я за те, щоб у нас були якісь театральні реформи і щоб незалежні театри мали більше можливостей для існування.

- Тобто, ви не боїтеся такої загрози?         

- Ще раз кажу, вона нам не загрожує, спіть спокійно (сміється). У нас завжди будуть ставити «Кайдашеву сім’ю» у вишиванках, у нас завжди будуть актори на сцені й якась дуже примітивна відеопроєкція.

Зараз трошки краща ситуація, аніж була сім-десять років тому, але поки що це абсолютно не говорить про якісь широкі тенденції.

КОНКУРЕНЦІЯ ПОВИННА БУТИ, А КОЛИ ОДИН «ДИКИЙ ТЕАТР», ТО З КИМ ЙОМУ КОНКУРУВАТИ?

- Пам’ятаю, півтора-два роки тому вже навіть прогнозували театральний бум в Україні, але, все одно, за статистикою, кількість людей, яка ходить до театру, є досить сталою – ця аудиторія не розширюється суттєво. Як її збільшити?

- У «Дикий театр» квитки продаються добре, у них вже є свій глядач, це переважно молодь.

- Так, саме свій глядач, Ярослава Кравченко (директорка Дикого театру) навіть жартує, що вона всіх їх в обличчя пам’ятає!

- Не знаю… Мабуть в Україні престиж театру якось зараз відсутній за великим рахунком.

- А як нам дорівнятися до театрального Лондона, наприклад?

- Там сотні майданчиків! І незалежних, і багато відомих великих театрів.

- То, можливо, й нам треба брати кількістю?

- Кількість – це чудово, конкуренція повинна бути, а коли один «Дикий театр», то з ким йому конкурувати? І, звичайно, треба впроваджувати якісь заохочування, фестивалі, які будуть присвячені лише незалежним театрам або сучасній драмі, або новаторським постановкам. І якщо ти отримуєш перемогу на цих фестивалях, твій статус підвищується. Тоді зміниться ситуація й всі захочуть займатися театром, бути новаторами, зрозуміють, що це круте мистецтво, насправді.

Я Б НЕ ПОРАДИЛА СВОЇМ ДІТЯМ, І ВЗАГАЛІ НІКОМУ ВЧИТИСЯ В ТЕАТРАЛЬНОМУ УНІВЕРСИТЕТІ ІМЕНІ КАРПЕНКА-КАРОГО

- Ці заохочування має стимулювати держава чи їх повинні ініціювати самі митці, продюсери? Зараз часто можна почути нарікання, що держава стоїть осторонь культури, можливо, їй треба допомогти, підказати, якої саме допомоги від неї чекають?

- Поки до неї не прийдеш з конкретною пропозицією і не будеш битися лобом об когось чи щось, то сама держава ніколи не додумається, що це треба. У нас культура завжди на останньому місці.

Знову ж, у нас повинні відбутися якісь зміни й у професійній освіті: наш театральний університет імені Карпенка-Карого не в найкращому стані. Я б не порадила своїм дітям, і взагалі нікому йти туди навчатися. Там дуже важко отримати професію в тому вигляді, в якому вона сьогодні має бути. Це – не сучасне місце для навчання. Напевно треба починати з освіти.

Щоправда, мене запрошували викладати в цьому році в Карпенка-Карого, я прийшла, трошки занурилась – і не погодилась. Умови для педагогів просто нелюдські, ти повинен безкоштовно приходити і викладатися на 100 відсотків. Я не знаю, як там люди працюють, я їх ні в чому не звинувачую, бо за такі гроші, які вони там отримують, при таких технічних умовах, коли все дихає на ладан, студенти дійсно нічого не отримують. Добре, якщо пощастило з майстром, але справжніх майстрів там уже на пальцях можна перерахувати.

- Але ж ви таки долучалися до виховання майбутніх драматургів. У вас був чудовий проєкт для підлітків «Клас-акт: Схід-Захід».

- Так, ми придумали концепцію, за якою вибирали містечка на сході й на заході України, їхали туди з експедицією до однієї зі шкіл, там працювали зі старшокласниками. Тиждень знайомилися, гуляли, спілкувалися, проводили заняття, потім давали завдання писати тексти – і на основі цих текстів вибирали десять учасників для майбутнього клас-акту і з того, й з того міста.

Привозили цих дітей до Києва, і вони в парах вчились писати п’єси, об’єднувалися, домовлялися, якою мовою буде їхня спільна робота. От ми говоримо «питання мови», а вони завжди домовлялися між собою! Потім ми запрошували дуже відомих акторів (це той проєкт, куди я з задоволенням запрошувала медійних акторів!), бо дітям це в радість. Вони, що схід, що захід, були завжди з важких містечок, а тут таке свято – вони свої п’єси на сцені розігрували зі справжніми зірками! Режисери ставили це серйозно, діти приходили на репетиції, це таке свято було для всіх, завжди повно глядачів.

Ми два роки робили показ вистав у консерваторії, один рік в ТЮГові. Я тричі робила цей проєкт в Україні, дуже класно! Просто, він важкуватий і хочеться, щоб хтось іще підхопив і цим займався, далі його розвивав. Бо я спортсмен на короткі дистанції.

- Не плануєте його поновлювати?

- У мене зараз немає часу. Цим треба займатися, повинна бути команда, на це треба шукати гроші. Звичайно, на це гроші знайти не складно, будь-яка інституція, яка виділяє кошти на культурні ініціативи, профінансує цей проєкт. Ми робили його максимально дешево, ми майже всі безкоштовно працювали над ним.

Це дуже потрібна справа, але хочеться, щоб ще хтось захотів її робити, крім мене. Я розкажу, як усе це робиться, по поличках розкладу, мені не шкода – беріть і робіть.

- Є схожий проєкт «Жовтий автобус», але там підлітків вчать робити кіно.

- Таких проєктів повинно бути багато, особливо в нашій країні, де відбувається зараз стільки всього негативного. А це покращує світ.

- Дітей до театру потрібно привчати змалку, принаймні, школярів водити на вистави?

- Якщо є хороші вистави, то так, а якщо їх немає, то краще не водити, бо діти назавжди зненавидять театр, якщо це буде щось нафталінове. А дуже часто водять саме на таке.

Вони ж усе зрозуміють, особливо, якщо це 12-річні діти. А з ними в театрі спілкуються, ніби вони 3-річні, й нав’язують якісь очевидні істини. Або якщо це не сучасно і не втрапляє в їхній вік, у те, чим вони живуть зараз в 2020 році, або щось дійсно погано поставлене – вони від цього просто відмахнуться і жодного позитиву від такого привчання до театру не буде.

Я була в кількох українських ТЮГах, де дуже сильні акторські склади, і вони ставлять не лише дитячі вистави. Все дуже сильно залежить і від художнього керівника, і від репертуару, і хороші актори там є.

МЕНІ НЕ ХОТІЛОСЯ, ЩОБ У «КАЙДАШІ» БУЛИ ВІДОМІ АКТОРИ, ХОТІЛОСЯ НЕМЕДІЙНИХ ОБЛИЧ. І В «ПОГАНИХ ДОРОГАХ» – ТАКОЖ

- Є. Олександр Ярема, он, скільки років у ТЮГу грав, а потім раптом у театральні зірки потрапив. Я навіть хотіла вас запитати, чи не пробували ви його у своїх Кайдашах, бо мені здається, він міг би гарно вписатися в акторський ансамбль. А потім зрозуміла, що для вас він уже занадто розкручений актор, що суперечило вашій ідеї по кастингу. Але ж багато режисерів намагаються запрошувати саме медійних.

- Часто на цьому наполягають і режисери, й продюсери. Тут немає нічого поганого, просто мій вибір такий, так цікавіше.

Багато що залежить від кастинг-директора, у нас це Оля Клименко, і від постановки задач. Мені не хотілося, щоб у «Кайдаші» були відомі актори, мені хотілося, щоб були саме ці немедійні обличчя. І в «Поганих дорогах» у мене таке ж завдання: мені хочеться, щоб у глядачів не виникала асоціація з якимись іншими ролями, щоб дивилися на Мотрю і розуміли, що це – Мотря.

- А потім: «Мотрю – в президенти»?

- Це моя амбіція, як для когось спорт: знайти такого актора, якого до мене ніхто не знайшов. На проби приїжджало дуже багато людей з різних маленьких театрів, які ніде не знімаються, але дуже хочуть. Для них це великий шанс, вони фактурні, цікаві, ні на кого не схожі, не розбалувані й не зіпсовані телебаченням. І хоча кіно та театр – це різний спосіб існування, але це можна подолати в більшості випадків.

Вони мали органічно існувати, бо стереотипне мислення таке, що Кайдашів треба грати гротескно, перебільшено комедійно, і, як тільки я таке відчувала, розуміла, що це не наш актор. А коли Іра Мак (Кайдашиха) прийшла на пробу, сіла й промовила свій монолог просто по-людськи, проживаючи його зсередини, з такими справжніми інтонаціями, що я зрозуміла, це не може бути інша актриса. Якісь такі в мене вимоги до акторів, якщо можна так сказати.

- Ви ж колись мріяли бути актрисою. І зараз по секрету мені сказали, що знімаєтеся. Це реалізація дитячої мрії, чи просто хочете додати до своїх умінь ще одну опцію?

- Мені це дійсно цікаво. Оскільки я вже почала знімати кіно як режисер, вже була шоуранером (це креативний продюсер) і сценаристом, то мені стало цікаво вже цю професію з усіх боків вивчити. Побути в шкурі актора дуже корисно як режисерові, так і сценаристові, так і шоуранеранові. Тепер цей світ для мене більш зрозумілий з різних точок зору, а ілюзій щодо себе як актриси я не маю жодних.

- Було досить несподівано й цікаво побачити вас у ролі мами Мелашки в «Кайдашах».

- Так, це був такий фан, всі дуже любили цей проєкт, і коли режисер сказав: ну, ти ж мама проєкту, то давай знімайся! А оператору сказав зіграти мого чоловіка. Ми ж економили на акторах через маленький бюджет, і ми ж просто так зіграли, по приколу. Я дуже рада, що зробила це.

А зараз один молодий режисер запропонував мені, звичайно, не головну роль, а таку невелику. Дуже цікаво переживати це хвилювання, приходити на проби, от, до мене півтора року ходили сотні акторів на проби, а тут я опинилася в цій ситуації! Я зрозуміла, як вони нервують, як це важко, коли ти вдома все робиш добре, а тут тобі кажуть: «Камера, мотор!» і ти якимсь нелюдським дерев’яним голосом починаєш щось говорити, чудово розуміючи, що ти робиш все не те. Це корисний досвід.

- Ви ж, напевно, з багатьма акторами вже здружилися, а потім трапляються ситуації, коли вони приходять на пробу і не підходять вам, і треба відмовити?

- Звичайно, дуже багато таких ситуацій, майже всі Кайдаші приходили на «Погані дороги», а я нікого не взяла. Думаю, вони зрозуміли і не образилися. Актори, в більшості своїй, не ображаються, це така професія, яка до цього привчає, це частина твоєї професії, тебе обов’язково кудись не візьмуть, ти можеш все добре зробити, а режисер бачить по-іншому – і все.

- А чому, якщо ви хотіли стати актрисою, ви все ж вступили до літературного інституту?

- Бо актрисами (я тоді так думала) стають тільки боги, обрані люди. Актори, режисери – це було для мене щось неможливе, недосяжне. (Хоча у мене навіть в анкеті, якісь дівчачій, написано, що я хочу бути режисером). А я, звичайна дівчинка, хіба що драматургом можу стати. Це я так мислила в свої 18 років, коли потрапила в студію, де писали п’єси, і наш керівник запропонував вступити до літературного інституту. Я подумала, що це близько до акторства, бо ти пишеш для акторів ролі. Звичайно, смішно це зараз згадувати.

- Думаю, ви не шкодуєте?

- Ні, звичайно! Все одно життя мене прибило туди, про що я мріяла.

ФІЛЬМ «КІБОРГИ» – ЦЕ БУВ ЕМОЦІЙНО ВАЖКИЙ І ПРЕКРАСНИЙ ДОСВІД

- У вас була серйозна робота – «Кіборги», такий абсолютно не жіночий фільм, але тим не менш, саме ви – тендітна – створили сценарій до нього. Фільм мав успіх, він був дуже своєчасним.

Як над ним працювалося і чи візьметеся ви ще за щось таке подібне до нього? Такий досвід ще раз хотіли б пережити?

- Досвід – емоційно важкий. Важкий і прекрасний. Бо тоді (ми ж у 15-му році почали працювати) все було наживо, це була така безумовна любов і співчуття до цих хлопців, до всього, що відбувалось. Робота над фільмом дуже сильно збіглася з тим, що я особисто відчувала, я багато спілкувалася з військовими, занурювалася в цю тему.

Але зараз я б не стала це робити, бо зараз по-іншому все якось відчувається. І знову ж таки, й «Погані дороги», і «Кіборги» – це одна історія, зовсім по-різному зроблена. Це результат мого досвіду тих років – 14-го, 15-го й 16-го. Зараз все одно, за що я не візьмуся, воно все стосується України, українських реалій, просто хочеться фокуси міняти.

Так, я була на Донбасі, занурилася в ті реалії, була певною мірою на війні, звичайно – не як ті, хто там воював. Зараз із Кайдашами я аналізувала довоєнну історію. Мені зараз це цікаво, що там таке відбулося, як ми прийшли до цього. Бо я чим живу, про що хвилююся, про те й пишу.

- Напевно, тоді й виходить найкраще, коли живеш цим, а не на замовлення щось робиш?

- Останнім часом виходить, що я пишу тільки те, що хочу, те, що хвилює. З одного боку, це добре, а з іншого – виходить, що чим гірше в країні, тим краще драматургу… В тебе більше мотивації, ти більше хвилюєшся, надихаєшся, тобі є про що писати. Це трошки така темна сторона професії.

- Ви лауреатка премії «Women In Arts» - у 2020-у році вас нагородили. Ця премія створена в рамках підтримки глобального руху за гендерну рівність. А на вашу особисту думку, це зараз такий тренд, що ми всі боремося за рівність жінок із чоловіками, чи все ж існує глобальна проблема?

- Однозначно, утиски є. І дискримінація є, просто хтось сильніший, хтось слабкіший, хтось може з цим упоратися. Я, наприклад (через те, що народилася раніше за дівчат, які зараз це все виборюють), з цим жила і мені здавалося це нормою. Я до цього не так ставилася.

Але зараз, коли я дивлюся їхніми очима на певні епізоди свого життя, то розумію, що це була жахлива дискримінація.

Думаю, що це правильний рух, але скрізь має переважати здоровий глузд (ми торкнулися цієї теми на початку розмови про Оскар). Тут треба теж не знищити наших чоловіків.

- Їх теж інколи треба захистити. Невже ви вважаєте, якби ви були чоловіком, ну, якщо можемо так уявити, то було б легше у вашій професії?

- Ні, мені взагалі здається, дуже допомагало те, що я жінка. Принаймні, ніколи не заважало. Це все одно дуже залежить від особистості. Мене навпаки сприймали: о, жінка, і вона це робить.

Можливо навіть мала десь переваги... Десь не мала. Тому я ніколи не скаржуся, але підтримую, звичайно, жінок.

Ну, напевно, добре було б, щоб не було такого питання, не стояло – чи допомагає, що ти жінка, чи не допомагає. Це не повинно мати значення.

Українські жінки взагалі – дуже круті, вони найкрутіші. Вони стільки всього роблять і несуть на своїх плечах, що просто...

Може, це й треба переосмислити, якраз і дійсно. Ну, слухайте, чоловіки українські так точно з великою легкістю відмахуються від батьківських обов’язків. При розлученні завжди жінка тягне на собі, і фінансово теж. Це не правильно, що воно сприймається як  норма.

- Якесь таке жіноче кіно не хочете зняти – про дівчат щось таке?

- От зараз той серіал, який я пишу для СТБ, – якраз такий. Дуже жіноча історія – про страхи і неврози дорослих українських жінок. Це те, що мене чіпляє й стосується.  

- Будемо з нетерпінням чекати. А вже у найближчій перспективі – дочекаємося української прем’єри вашого фільму «Погані дороги», яка відбудеться 25 жовтня.

 Любов Базів. Київ

Фото Геннадія Мінченка