В українському прокаті йде історичний фільм «Тарас. Повернення», який розповідає про роки заслання геніального поета в «тюрмі народів» – у степах Казахстану.

Автором сценарію та режисером картини є український письменник, актор, сценарист та режисер Олександр Денисенко.

Сценарій до свого фільму Денисенко написав ще у 2012 році, працював над ним не довго, адже Шевченко – це наскрізна тема у його творчості. Він чітко усвідомлював, яким саме хоче показати нам Тараса – українським Ганді, українським Ісусом Христом, людиною, яка протистоїть тому жахові своєю українськістю, своєю ідеєю української справедливості.

Тоді ж проєкт став переможцем конкурсного відбору Держкіно й отримав 50% державного фінансування. Але… на заваді виробництву кінострічки (де російська царська армія показувалася у всій своїй «привабливості») став Янукович.

Після Революції Гідності ситуація змінилася – в 2016 році картину почали знімати, а наприкінці 2017 року стрічка була повністю готова та представлена у Держкіно. Допрем’єрний показ фільму відбувся у день народження Шевченка у його музеї в Києві.

Чому в широкий прокат фільм «Тарас. Повернення» потрапив тільки тепер, у 2020 році та ще й без анонсування, яке відповідало б виходу подібного історичного й суспільно важливого кіно, ми дізнавалися з перших вуст.

ЯНУКОВИЧ СПИНИВ ЦЕЙ ФІЛЬМ, ТОМУ ЩО ТАМ БУЛИ ЕПІЗОДИ ПРОТИ РОСІЙСЬКОЇ АРМІЇ

- Пане Олександре, я вас вітаю з виходом фільму. У нього був довгий шлях на великі екрани з різних причин. А скільки ви працювали над кінострічкою?

- Я працював над фільмом, у принципі, коротко, якщо говорити про написання сценарію. Написав його в 2011 році за півтора місяця, потім весь час переробляв, і коли він виграв міжнародний конкурс до 200-ліття Шевченка, я його ще редагував.

Очікувалося, що картину запустять у виробництво в 2012 році, але Янукович спинив фільм, тому що там були епізоди проти російської армії й взагалі – модель картини така, що Шевченко перебуває в російському полоні. Новопетровський форт – це образ Росії, там відбуваються постійні покарання, страти, вбивства, а довкола форту йде війна російської армії з казахами. Шевченко там – рядовий засланець, який не має жодних прав, він не людина, його можна, згідно зі статутом, знищити: російські офіцери мають право вбити – одразу, як тільки їм щось не подобається. Вбивство солдата, тим більше засланця, ніяк не каралося.

Отже, я написав сценарій за півтора місяця, потім був тривалий період очікування, за час якого я зняв документальний фільм про свого батька «Денисія. Світи Володимира Денисенка» та першу серію фільму про походження й рід Тараса Шевченка «Я таки жив». Я вже не сподівався, що таку картину, як «Тарас. Повернення», запустять за Януковича.

- А яким чином він її забороняв, це були конкретні накази?

- Ні. Якщо порівнювати з «совєтськими» злочинними часами, то в наші шляхетні й вільні нібито часи ніхто жодних наказів з приводу того, чому закривається фільм, не писав. Просто по телефону дзвонили і спиняли будь-яке рішення по виробництву. Мені продюсер Володимир Філіпов про це сказав у машині, бо йому сказали «нагорі».

Це було схоже на абсолютно абсурдний спосіб виробництва кіно, й далі він продовжився. В 2015 році, коли відбулася Революція Гідності, фільм запустили… на біду для мене, тому що нічого важчого в моєму житті, ніж зйомки фільму про Тараса Григоровича, не було…

Склалося так, що в бюджетному рядку залишилась та ж цифра, що була у 2012 році: фільм був прийнятий, а бюджет переходить з року в рік, і ці 22,4 млн гривень від держави, які в 2012 році відповідали близько 2,5 млн доларів, перейшли в 2015 рік.

Але остаточного кошторису я не бачив, хто за що платив – я не знаю, мені показували кошторис у Держкіно, там було заявлено 5 млн гривень на комп’ютерну графіку.

- Це на ту красиву волосинку, яка так гарно летіла?

- Волосинка – це талант оператора Сашка Кришталевича. На правду, в сценарії було багато комп’ютерної графіки, але в готовому фільмі її практично немає – є лише міраж і то урізаний, тому що продюсер хотів понищити мій фільм і скоротив його так, як міг.

Які там гроші були, не знаю. Знаю, що нас приймала казахська сторона, вона платила послугами, очевидно – вони надавалися самою державою Казахстан чи Мангістауською областю, тому що ми ходили на зустрічі з акимом і він давав добро нам їздити по пустелі. Це були «феллінівські» зйомки: з монтувальною вишкою для електромереж, з якимись дивними апаратами, бо у нас ніяких особливих засобів зйомки не було (сміється).

Знімали дуже коротко, взагалі не було репетицій: на 62 знімальних дні, п’ять репетиційних – це абсолютно ніяк. І ці масові сцени в пустелі, коли від’їжджаєш за 200 км від житла людей: голий степ, навіть немає біотуалету, така організація зйомки – це дико, і температура – плюс 60. Але це було коротко, що рятувало певною мірою, інакше фільм би просто не відбувся, тут гарт і моє походження з режисерської родини далися мені взнаки.

І якби не талант Кришталевича, то картина в такому потрясаючому художньому операторському вимірі також не відбулася б.

Хочу подякувати, до речі, Віталію Кличку особисто й Діані Поповій за те, що вони в якийсь спосіб побачили картину – і 8 жовтня о 14.30 буде відкритий показ. І під цей показ розставили по Києву сіті-лайти з рекламою фільму, їх десь штук двадцять.

ЦЕ АБСОЛЮТНО НЕ ЦИВІЛІЗАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ Й АНТИЛЮДСЬКІ КРОКИ ПРОТИ ФІЛЬМУ, ПРОТИ МЕНЕ І ПРОТИ ГЛЯДАЧІВ

- Тобто, з 24 вересня фільм іде в прокаті, але зовнішня реклама лише зараз з’явилася?

- Лише 21 вересня в кінотеатри пішли афіші, а трейлер (який був виготовлений ще до карантину) повідомляв, що фільм вийде в прокат 2 квітня 2020 року. З новою датою прокату анонс виник на Ютубі й на сайті «Планета кіно» лише 17 вересня.

Генеральний продюсер компанії «Інсайтмедіа» і фільму «Тарас. Повернення» на прес-конференції в Укрінформі заявив, що за перший вікенд прокату картина зібрала 136 тисяч гривень і посіла 9 місце серед усіх 26 картин, які стартували в прокаті з 24 вересня. Таким чином вона потрапила в ТОП десяти картин за перший вікенд. Однак, як мені потім пояснили, дистриб’ютор «Своє Кіно» і продюсер «Інсайтмедіа» не надали цю інформацію по бокс-офісу за перший тиждень в медіа, тому «Тарас. Повернення» взагалі відсутній у рейтингу за перший вікенд прокату 26-27 вересня. Ніби його взагалі у цей вікенд не показували, розумієте? Це чергова маніпуляція, яка шкодить фільму.

Про це глядачі змогли дізнатися на пресконференції ТОВ «Інсайтмедіа» Продюсерський центр», яку компанія проводила аж 06.10.2020, практично через два тижні після початку прокату. При цьому продюсер Володимир Філіппов чомусь змішав збори свого улюбленого фільму «Східняк» за місяць прокату (бо цей фільм стартував у прокаті 20.08.2020 за місяць до старту «Тараса. Повернення») з бокс-офісом не улюбленого ним «Тараса. Повернення» за перший вікенд і заявив, що разом ці дві картини зібрали більш як 500 тис. грн. Отака абсурдна «Інсайтмедівська арифметика».

Я не хочу сказати, що це шкодить пам’яті Тараса Григоровича, бо він вічний. Але це нищить нашу основу, розмиває її, робить із нас людей без волі, принижує. По-людськи зрозуміти – як можна так себе поводити з картиною про Тараса Григоровича – я не можу, і вважаю, що це абсолютно не цивілізаційна діяльність й антилюдські кроки проти фільму, проти мене і проти глядачів.

КОЛИ Б Я ПОКАЗАВ ПЕРСОНАЖА, ЯКИЙ СТОЇТЬ НА П’ЄДЕСТАЛІ І ВИРЯЧУЄТЬСЯ НА КАМЕРУ – ЦЕ БУЛА Б КАРИКАТУРА НА ШЕВЧЕНКА

- На жаль, ще й через коронавірус люди менше відвідують кінотеатри… Шкода, бо, можливо, в інший період на нього б активно водили школярів.

- Є викладачі, які самі беруть на себе відповідальність і ведуть діток у кінотеатри, але їх дуже небагато. Я знаю таку пані Любов Куценко, вона одна з тих, хто підтримує фільм, вчителька в перших класах, то вона все зробила, щоб дітки пішли на фільм. Так само зробила й вчителька Ірина Самойленко, зібрала два старших класи і повела на фільм в кінотеатр. А ще у мене є таке янгелятко Даруся Кремінська, дівчинка восьми років зі Львова, яка подзвонила на Люкс-ФМ, і коли її спитали, а який би ви хотіли подарунок, вона сказала: «Я хотіла би, щоб мене повели на «Тарас. Повернення», і щоб усі діти пішли на цей фільм». Це було дуже зворушливо. Звичайно, таких людей дуже багато, вони мене підтримують надзвичайно. Дуже підтримали фільм і громадські покази, які мені зараз офіційно заборонила робити компанія «ІнсайтМедіа», я не маю права як режисер показувати свій фільм нікому під погрозою кримінальної розправи, у мене є лист від цієї компанії.

- Ви говорили, що показували «Тараса» в Штатах і Канаді, як там його сприйняли?

- Люди не виходять із зали, вони сидять і далі хочуть говорити, вони приголомшені тим, що бачать, тому що я зробив обернену історію про Шевченка, я показав його як людину.

- Ви ще й показали його як чоловіка, в якого закохуються жінки, це незвично.

- Закохуються. А скажіть, хіба шляхетна, розумна жінка закохається в будь-кого? Вона буде закохуватися в душу чоловіка. Тому що людські стосунки – це моральність, це душа. І сила Шевченка – саме в його душі, в його незламному духові. Його можна лише вбити, але не можна побороти. Коли я показав би персонажа, який стоїть на п’єдесталі, вирячується на камеру, стріляє очима, кричить – це була б карикатура на Шевченка, так знімати про нього я не міг собі дозволити.

Шевченко тоді ніде не міг читати вірші, крім в якихось пустелях Агаті Омелянівні, дружині коменданта Новопетровської фортеці Іраклія Ускова, тому ніхто його не міг цього заборонити, бо робив він це на її прохання. Він був засланець, у нього все перевірялося жандармською «охранкою»: рукописи, щоденник, листи. Тому він і писав російською, бо коли б вони були написані українською, його там залишили б ще на довше. Він не писав у своєму щоденнику реальних речей, тому що в будь-який момент його рукописи могли забрати і перевірити, і, відповідно, посадити в карцер чи покарати чи вбити. Бо заслання є заслання, а не пляжна прогулянка.

І я такого Тараса Григоровича, от в такому зламі його соціального статусу й показав – ці десять років принижень, які треба було пережити.

Мені кажуть: чого він у вас там не б’ється, він же такий могутній, сильний. До речі, в першому варіанті сценарію у мене він бився і на конях скакав. Але, оскільки коней у нас не було практично, то я вже цього й поставити не міг. У нас були такі смішні сільські коні, які взагалі під сідлом не ходили: треба було прибивати металеві кілки до землі й за вуздечки їх прив’язувати, щоб вони просто стояли. Це виглядало збоку, ніби зйомки комедії. Те, що довелося пережити – неймовірно, і те, що нам вдалося це зробити – диво.

ШЕВЧЕНКО БУВ ДУЖЕ ОСВІЧЕНОЮ ЛЮДИНОЮ, НІЯКИМ НЕ РАБОМ ЧИ КРІПАКОМ. ТОМУ ЦЕ СМІШНО, КОЛИ ПРО НЬОГО ГОВОРЯТЬ, ЯК ПРО МУЖИЦЬКОГО ПОЕТА

- Я розумію, що було багато проблем, про це боляче згадувати, але ви все ж задоволені картинкою, яку глядач врешті-решт побачив на екрані?

- Якщо чесно, до кінця я не задоволений, тому що не зміг, наприклад, показати сюжетну лінію Шевченка і поручника царської «охранки» Фон Ферта. Її просто не дали мені продюсери зняти, хоч вона була прописана в сценарії і романі.

- А що там мало бути в тій сюжетній лінії?

- Тарас Григорович був членом Кирило-Методіївського братства (його масонський перстень зберігається в музеї Шевченка в заказниках). Це було парамасонське об’єднання, і в контексті всіх тих подій, які тоді відбувалися в Європі, вони почали підтримувати й реалізовувати ідеї «весни народів», коли в кожній країні піднімалися революції за звільнення від феодалізму і національне звільнення. Приблизно те ж вони повинні були організувати й в Україні.

Шевченко був дуже освіченою людиною, ніяким не рабом чи кріпаком. Він був зі шляхетного козацького роду, який у певний період потрапив під кріпосне право, запроваджене в Україні російською імператрицею Катериною ІІ. Але його діди й прадіди були вільними людьми, гайдамаками, писарями в запорозькому військові, знали купу мов. Тому це дуже смішно, коли говорять про Шевченка, як про мужицького поета. Він зробив для України стільки, скільки не зробив жоден інший поет – він подарував нам мову, яка вільно виливається у його віршах, і якої ніде в інших поетів так стріти неможливо.

У своїх віршах він діалогізував сам із собою, дуже часто вони побудовані як філософські твори. Це лірико-філософська поезія, де є теза, антитеза, які між собою сперечаються, і це могла зробити лише людина високого освітнього рівня. Він знав французьку, польську, говорив казахською, навчив купу учнів в Казахстані, в тих казахських степах, скульптурі.

Скульптор Кара-Мурза – його учень, поставив перший пам’ятник Шевченкові в 1881 році за гроші коменданта Ускова. Цей пам’ятник був зруйнований совітами в 1930-х роках. Тобто, Шевченко зробив неймовірне – навчив казахів, мусульман скульптурі! В ісламських культурах взагалі не мають права людей зображати, а він це зробив, і вони не сказали йому «ні», а навпаки – позували для нього, це феноменально, розумієте?

- А як зараз у Казахстані постать Шевченка сприймається?

- Там дуже складна ситуація: сильний вплив Росії, й вони не хочуть показувати фільм, у якому Шевченко – перший політичний український в’язень російського ГУЛАГу, який повертається, чи ми його повертаємо з того ув’язнення з тюрми нашої напівманкуртської свідомості. Тому що ми досі не є свідомими людьми в масі своїй. І той 1 відсоток патріотів, який воює в АТО, – це ще не показник, ми повинні мати таких 30-40 відсотків, щоб держава відбулася.

Я показав те, про що в 2011 році ніхто не думав: що з 2014 року з’являться наші політичні в’язні в Росії, що ми їх будемо повертати – а у мене вже це відбулося в сценарії датованому кінцем 2011 року з Шевченком, і цей фільм особливо небезпечний для московських загарбників в такому аспекті.

РОСІЙСЬКА МОВА – ЦЕ НЕ ПОКАЗНИК ТОГО, ЩО Я ЗНІМАВ РОСІЙСЬКЕ КІНО. Я ПОКАЗАВ НАШИХ ВОРОГІВ, ЯКІ ГОВОРЯТЬ РОСІЙСЬКОЮ

- Я зустрічала у Фейсбуку критичні закиди вам через те, що фільм знято російською мовою. Зізнаюся, що з пересторогою йшла його дивитися, але потім зрозуміла, що це трошки не так – там є фрагменти російською, є – українською. Але тим не менш, чому було прийняте саме таке мовне вирішення?

- Скажіть, коли б ми знімали фільм, де був би героєм Путін, ви б сприйняли цей фільм, коли б Путін говорив українською?

- Ну, в дубляжі ж говорять всі українською мовою, ми ж сприймаємо.

- Тоді б у мене не було «тюрми народів» у фільмі. Там мала б бути ще шведська, чеська, польська, але мені цього всього не дали зняти, бо сценарій нещадно скорочувався під час зйомок, щоб вкластися в обмежені кошти. Знаєте, дивно виглядало б, що Шевченка саджають за українські вірші – й тут же до нього говорять тюремник чи кат українською. Мій батько був дисидентом, то він казав, що за українську мову в ГУЛАГу вбивали. А якщо ти такий був, що не здавався – прив’язували до козел і живим розпилювали за українську мову. В тюрмі народів в’язні не говорять власними національними мовами, тим більше з тюремниками. Те, що я показав, що Шевченко все ж говорив з царськими офіцерами українською – це його великий подвиг насправді.

- І дитину офіцерську навчив.

- І дитину навчив, і казашка почала говорити українською. Я спеціально зробив таке лінгвістичне мереживо, щоб показати, як ця людина протистоїть тому жахові своєю українськістю, своєю ідеєю української справедливості.

Російська мова – це не показник того, що я знімав російське кіно, я показав наших ворогів, які говорять російською. Якщо ми не почнемо всі говорити українською, у нас залишиться те, що було, тому я звільняв українську мову таким чином від російського засмічення, і це складова ідеї фільму. Хіба це не відчувається, як посил?

- Відчувається, але ж знайшлися люди, які сприйняли це інакше.

- Це провокатори, у нас їх багато. Вони дуже добре маніпулюють, наприклад, кажуть про мого батька, що він був «червонопузим». Та він змушений був ходити в КДБ раз на півроку й звітувати, як нереабілітований дисидент! При цьому він знімав фільми, його викликали в ЦК і казали: зніми про секретаря обкому, а тоді дамо знімати твою «українську дурню», так з ним тоді розмовляли. Ці маніпулятори не жили в ті часи, і не знають, що це таке – в’язневі ГУЛАГу бути українським режисером і говорити на кіностудії імені Довженка українською мовою, там тоді говорили 4-5 чоловік цією мовою і з них половина – провокатори!

Є абсолютно жахливі статті про мене; звичайно, у мене хороша освіта і медійний досвід, я розумію – хто ці люди, і що це все робиться навмисно на замовлення ворогів фільму. Я не можу сказати, де ця мафія починається, а де закінчується, але знаю точно, що розвал цінностей починається в багатьох у головах. Культурний тиск Росії на нашу свідомість і совкова ментальність досі живі. Ми не вирвалися з Новопетровської фортеці до своєї власної культури.

МЕНІ ПОТРІБНА БУЛА СЕРЙОЗНА ДУХОВНА РОБОТА АКТОРА В КАДРІ – Я РОБИВ ФІЛЬМ ПРО УКРАЇНСЬКОГО ГАНДІ, ПРО УКРАЇНСЬКОГО ІСУСА ХРИСТА

- На роль Шевченка пробувалося багато акторів? Ви намагалися його зробити максимально схожим до реальної постаті?

- Я не шукав такої схожості, яку все ж знайшов в акторові Борисі Орлові.

Всі, хто приходили, були або охмарені власною винятковістю і подібністю до Тараса Григоровича, або бажанням піднестися до його рівня в гримі. Але вони не відповідали духовним засадам особистості. Зараз скажуть: «О, Боже, цей чоловік вчився в Росії в Москві у ВДІКові». Так, я вчився у ВДІКові, бо тоді був Радянський Союз і це була найкраща школа. Я вчився в майстерні Сергія Федоровича Бондарчука, який починав лекцію українською і закінчував лекцію українською, знав усього «Кобзаря» напам’ять. Мене він називав «Наша Україна». Тому я не вважаю злочином перед Україною, що я там вчився.

На проби приїжджали різні люди, вони були і не артисти, й артисти, але не могли зіграти те, що я пропонував. Мені потрібна була серйозна духовна робота актора в кадрі – я робив фільм про українського Ганді, про українського Ісуса Христа, в моєму розумінні.

Мені потрібно було, щоб його глибокий дух вгадувався глядачем – і він зрозумів, що це робиться зі свідомих принципів. Він не кричить, не лупиться, він не є удавано могутнім. Хіба могутність духу – у тому, щоб підняти скелю рукою? Ні. Могутність духу – в самій людині. Чи вона знайде шлях, щоб перемогти ворогів, які вчиняють з нею жахливо, вбивають, по суті? Я робив це умисно, щоб українці зрозуміли – Шевченко ніколи не був велетенським мужланом, яким його скрізь зображають. Це не здоровецька постать на якомусь п’єдесталі, Шевченко – в серці.

Реально він був фізично невеликою людиною – 164 сантиметри, вага – 60 кілограмів. Змучений, побитий, без нижньої білизни, в подраних чоботях – таким його знайшли в Астрахані на пристані, коли він тільки-тільки ступив на ту, нібито, землю свободи, як приїхав звільнений комендантом Усковим на шхуні з Новопетровського. І саме таким описують його сучасники.

А те, що вже він знімався потім у 1859-1860 роках у фотостудіях, – то, вибачте, у нього тоді вже була стенокардія, він був хворий, обрезклий (через те, що довго жив у жахливому кліматі). Йому перед смертю ставили шпанську мушку, щоб всі ці рідини з нього виходили, ці рідини були в легенях, це була катастрофа. Він страшенно мучився. Тобто, на тих фотографіях він не здоровий.

Є одна рідкісна фотографія, по-моєму 1859-го року, зроблена в Києві, де Шевченко худенький і маленький стоїть у кожусі.

На неї можна подивитися – й уявити, яким він був перед своїм передчасним старінням. У нього ж і зуби випали на засланні під час цинги, він тоді вуса запустив, щоб його шанувальники цього не бачили. І при цьому без зубів він навчився нормально без дикційних помилок читати вірші, бо часто виступав у Пасажі в Петербурзі й у різних інших місцях з 1859 по 1860 рік. Він був шоумен, цікавий чоловік, умів себе поводити фантастично, фонтанував ідеями, робив парадоксальні речі, утинав витівки.

Такий Шевченко мені більше подобається: він життєдайніший, ніж пам’ятник, який можна скинути й забути, бо приходить до нас у серце – це рідна людина, яку ми любимо. Я такого Тараса хотів подарувати українцям. 

Я дуже довго працював у медіа (вже на пенсії, слава Богу), був директором різних компаній, каналів, зокрема й радіоканалу UA:Культура, тому знаю, як подається інформація. От я, наприклад, кажу: «Я не знімав Шевченка як героя чи пророка, я творив Шевченка як духовну людину, яка протистоїть злу, його сила – в його силі духу». Чому ж треба викинути фінал моєї репліки і поставити лише: «Я не знімав Шевченка як героя і пророка». Як так можна? Взяли першу частину фрази, запустили її – і вона ретранслюється далі й далі. Дивлюсь – вже купа медіа про це говорять, спотворюють мої слова… 

Так і у питанні, якою мовою знятий фільм. Держкіно (його попередній склад) казало, що я порушую закон про мову і закон про підтримку українського кіно, який був прийнятий в 2017-му році. Але ж сценарій фільму був написаний у 2011-му, за 6 років до цього, і прийнятий Держкіно з діалогами українською, російською, казахською та іншими мовами у 2012 році! І ніяких грошей Держкіно на дубляж українською у 2012-му в кошторис фільму не закладало, бо вважало, що субтитрів українською буде достатньо. А дубляж українською – це десь 500-600 тисяч гривень по найменшому рахунку.

ЯКБИ НЕ БУЛО ГРОМАДСЬКОЇ ПІДТРИМКИ, Я НЕ ВИТРИМАВ БИ ЦЬОГО ТИСКУ

- Але ж дубляж у фільмі все одно є. 

- Це овервойс, який я начитав власним голосом. Озвучив той текст за 4-5 годин (бо компанія не мала грошей на більшу кількість змін), й у мене є до себе претензії, бо важко самому начитувати і самого себе оцінювати збоку, як режисер. Був би спаринг-партнер, редактор, який розуміється на цьому, то я б краще начитав. Взагалі, в компанії Інсайтмедіа кіно знімалося дуже нетехнологічно і з порушеннями законів виробництва. І коли б у фільмі були субтитри, нічого б такого злого в цьому не було.

Я ще раз кажу: коли я протиставляю Шевченка, який є носієм української ідеї, ворогам, які говорять з ним тією ж українською, то де ж це протиставлення? Де конфлікт ідей? Його немає.

І мені було боляче, що цього не зрозуміли в Держкіно і не підтримали фільм. Здавалося б, картина про Шевченка мала б мати кращу прокатну долю, а в дійсності – провалена, кудись засунута, відкинута компанією «Інсайтмедіа» та дистриб’ютором «Своє кіно». Таке враження, що цим організаціям не цікаво було створити з фільму соціально-культурне явище для українців, тому вони його умисне провалили.

Якби не було громадської підтримки, я б не витримав цього тиску, бо з 22 грудня 2017-го року, з моменту прийняття фільму Держкіно, нічого задля прокату фільму не робилося. І відтоді – два роки, як було заборонено це кіно по суті. І те, що мені доводиться цю Голгофу проходити, ну, я б жодному режисерові не побажав. 

- У кінострічці дуже цікавий музичний ряд – співачка Катя Chilly вокалізує мелодії, які написав Мирослав Скорик.

- Так, це останній фільм, який зробив Мирослав Михайлович в своєму житті. Я дуже йому вдячний, тому що пам’ятаю, як він з моїм батьком режисером Володимиром Денисенком творив мелодію до фільму «Високий перевал». Батьку комуністи забороняли показувати справжніх бандерівців, і тоді він попросив Скорика зробити музику, яка б відтворювала всю трагедію українства у важкий момент бандерівського, оунівського руху в боротьбі з Червоною чумою. Скорик сам був на засланні, знає – що це таке.

У Мирослава Михайловича було багато варіантів цієї мелодії й вони всі були по-своєму геніальні, але чогось бракувало. Тому Скорик і мій батько вирішили поїхати в Карпати, щоб знайти точну інтонацію, ходили там, бродили – і якось прийшли до церкви, де надворі було багато людей і всі хором молилися Богородиці: закликали її про допомогу і розказували про свої біди. То були українці, які вірили по-українському і молилися українською мовою. І ось цю мелодію великого хору українства Скорик відчув. Це абсолютно геніально: в одному голосі – мелодія, сповідь, молитва всього народу. Він зумів трансформувати це в фантастичну музику. Мало хто згадує про це, але часто «Мелодію» Мирослава Михайловича ще називають «Молитвою». Тобто, українці на підсвідомому рівні розуміють, що це молитва. 

- Те, що це остання робота Мирослава Скорика, додає ще більшої цінності фільму. 

- Безперечно. Мені дуже його не вистачає, я його постійно згадую, бо він для мене був наче продовженням батька в цій картині. І коли його не стало, це для мене була дуже трагічна подія. 

- Він встигнув побачити фільм?

- Він його бачив на показі в музеї Шевченка, і бачив на здачі озвучення фільму, яка, до речі, відбувалася без присутності генерального продюсера фільму. На відміну від мого продюсера, Мирослав Михайлович приходив скрізь, де показували картину. І коли вже озвучка була готова, також прийшов подивився разом зі мною удвох. І він весь час мені казав: «Добре, добре, Сашку. Все добре». 

ШЕВЧЕНКО ГРАЄ НЕ ПРОСТО НА БАЛАЛАЙЦІ, ВІН У КАДРІ ГРАЄ НА РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ!

- А ще у вашому кінофільмі Шевченко грає на балалайці, за що вам теж «прилетіло» від критики… 

- Шевченко грає не просто на балалайці, він у кадрі грає на Російській імперії! Це ж казарма! Чи, може, в російському царському війську був полк-оркестр українських народних інструментів і Шевченко там міг грати на бандурі? Мені кажуть: балалайка андреєвська, у неї неправильний гриф, вона трикутна. Та вона була всяка – і трикутна, й овальна була від 17-го до кінця 19-го століття! Це взагалі не російський інструмент, а татарський, і це абсолютно нічого проросійського не значить у картині. Обговорювати балалайку в медіа – це ще один із прийомчиків очорнити фільм, це робота на плебс, який буде читати і подумає: «А-а, єрунду зняли» і на фільм через це не піде.

Але 5-а колона нічого цим не досягне. Вона тут нам совкову культуру колись створила і далі продовжує творити свої речі ганебні. Приїхали, захопили Україну, живуть на кістках і на в’язах нашого народу, і думають, що вони тут довго затримаються. Вони ж приставлені до стінки. Їхнє покоління скоро зникне з цієї нашої землі й їх не буде. «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте, та вражою злою кров’ю волю окропіте». Вони ж і бояться цього. 

- Пане Олександре, незважаючи на ваш пригнічений настрій, кіно у вас дуже хороше, красиве, світле. Після перегляду залишається віра, що таки з тієї «тюрми народів» є вихід. Життя перемагає. 

- Щасливий, коли віриш. Мені, звичайно, важко, але я не є нещасним. По-перше, тому що я і без кіна можу писати прозу чи вірші (мені це цікавіше навіть). А по-друге, світ навколо прекрасний, і цей фільм навчив мене ще більше вірити. З’явилися ті, хто підтримує картину, хто глибоко зрозумів її й побачив, що це шлях до нашого майбутнього. Це вже перетворюється на громадську акцію духовної непокори тим, хто примушує людей жити старими шаблонами. Ці шанувальники й врятували мене.

Я вважаю, що нам потрібна програма діяльності Держкіно. Ніхто не розуміє, які фільми треба робити, немає сценаріїв на замовлення. Коли ми не знаємо, які теми зараз цікаві державі, то під що вони дають гроші? І замість того, щоб знімати життєствердні фільми, половина фільмів у нас знімається про поразки, про наше виродження.

Крім того, що я режисер, у мене, як глядача і діяча культури, є свій світогляд. Я не можу показувати бруд, мені це не цікаво, як режисеру. Я можу показувати тільки високе, або те низьке, яке це високе піднімає, а не завойовує чи нищить.

Є дати народження видатних українців, є ідеологічні потреби народу. Потрібні фільми про віру та довіру одне до одного, про те, як в Україні уживаються різні народи, існують різні етичні правила, традиції культури різних народів. У кінематографі Франції чи Німеччини, наприклад, на цьому будується купа різних історій і цікавих колізій. Ми теж багатонаціональна країна. Потрібні фільми про високу любов, про перемоги українців у різних війнах – істерни, пригодницькі фільми з карколомними сюжетами, українські бойовики. Потрібен врешті сучасний український герой, який завжди перемагає! Ясно, що я не всі теми назвав, але це лише одні з небагатьох, якими треба насичувати наш кіноринок і з яких мала б складатися програма Держкіно з розвитку сучасного українського кінематографу.

У нас просто немає такої кількості режисерів, які можуть добре знімати, – і державні гроші даються під продюсера. Це теж проблема. Треба окремо робити сценарні конкурси, окремо – режисерські, окремо – продюсерські.

- Пане Олександре, я вам дякую за цю розмову й за фільм. Сподіваюся, що таки його побачить якомога більше людей. 

- Зустріч із цим фільмом буде тривалою для українців, це вже зараз мені зрозуміло. Я бачив реакції залу. Я виконав свій обов’язок перед Тарасом Григоровичем, перед своїм батьком, перед Скориком, перед Параджановим, перед усіма, хто заклав у мене зерно розуміння й святості.

Мистецтво – це річ, яка відкриває таємниці людського духу, воно завжди пов’язане з релігією, а релігія – це ж невідоме, таємниця. Я себе почуваю щасливим.

Любов Базів. Київ

Фото: Володимир Тарасов