Нещодавно одна з великих книжкових мереж зробила заяву, яка спричинила широке суспільне обговорення, – про новий «наступ» російської книжки на український ринок. Як виявилося, мережа не мала на увазі зміну мовної політики чи стратегії формування асортименту, а основний зміст її допису полягав у тому, що захистити українську книгу належним чином може лише дієва державна політика, оскільки зусиль патріотичного приватного капіталу, видавців та покупців для цього не вистачить.

Здавалося б, українські видавці лише нещодавно – після Революції Гідності в 2014 році й введення санкції на ввезення російських книжок, нарешті розправили крила і повірили в те, що вони цілковито можуть заповнити полиці власною літературою, як це й має бути в цивілізованій країні – українські книжкові крамниці, українські книжки, українські автори. У достатньому обсязі з’явилася й художня література, і нон-фікшн, і перекладна література світових бестселерів.

Але чому ж і великі, й малі гравці українського книжкового ринку вголос заговорили про загрозу повернення вітчизняного книговидавництва ледь не на рівень кінця 1990-х, коли відбулося різке падіння друку книжок на душу населення, коли були введені податкові утиски на книговидавничий бізнес, а крім того – не було закупівель для бібліотек?

Розібратися у ситуації ми намагалися з Мар’яною Савкою, головною редакторкою і співзасновницею «Видавництва Старого Лева» – одного з найповажніших українських видавництв.

УКРАЇНСЬКІ ДІТИ ТА ПІДЛІТКИ РАДО ЧИТАЮТЬ НОН-ФІКШН, ДОРОСЛІ – МЕМУАРИСТИКУ

- Пані Мар'яно, ви вже майже 20 років у видавничій справі й достеменно знаєте ситуацію і зсередини – з боку письменників, і ззовні – з боку читачів. Почну з нас – читачів: які зараз тенденції, що саме українці хочуть читати? Які жанри сьогодні найбільше затребувані?

- Я вважаю, що Україна починає йти крок у крок зі світовим книжковим ринком. Цей процес триває вже кілька років: ми наближаємося до світових тенденцій синхронно із відкриттям кордонів і можливістю людей переміщатися по Європі. Люди бачать, яких авторів люблять Франція, Британія чи інші країни, й ці автори стають популярними також в Україні. Тенденції зараз формує європейський ринок, британський, зокрема, адже він є флагманом книговидавничого ринку в світі.

З іншого боку, є Сполучені Штати – також феноменальний ринок. Ми (книговидавці – ред.) дивимося на ці ринки, щоб розуміти – що там є популярним і що з нашого буде там популярним. Адже ми, працюючи в Україні, маємо продавати наших авторів за кордоном – і це вдається нам досить успішно, особливо, вони зацікавлені в українському нон-фікшні.

Це одна із хороших тенденцій чи трендів, популярних зараз і в Україні – українські діти та підлітки радо читають нон-фікшн – літературу, якої раніше практично не було, а зараз вона з’явилася: книги про космос, про природничі науки, про будову людського тіла, про моду, про відомих людей – всі ці теми зараз дуже цікаві.

Дорослі значно краще читають мемуаристику, її зараз більше з’явилося. Дорослі жанри нон-фікшн теж розвиваються, але вони тримають межу, бо коли в Україні з’явилося багато бізнес-літератури українською мовою, то в якийсь момент її кількість стала критичною – тиражність починає падати, адже аудиторія людей, які її читають, є обмеженою.

Але в топах завжди будуть хороші літературні фікшн-романи та художня література, яка має цікавий, захопливий сюжет й історичну основу.

Цікавим моментом карантину стало те, що він розвіяв один із наших страхів: ми боялися, що товсті романи будуть погано читати. Ні, навпаки, люди готові до лонгрідів, до читання великих обсягів. Наприклад, роман Софії Андрухович «Амадока» – зараз у топах, тобто люди готові читати великі книги. 

- Вони були готові їх читати через те, що на карантині з’явився час? Це тимчасове явище чи все ж – тенденція, яку ви констатуєте? 

- Буду сподіватися, що це початок тенденції, адже раніше нам постійно говорили, що книга, яка найкраще продається для широкої аудиторії, має певні обмеження по формату – вона має бути невеликої товщини, щоб людині психологічно не було складно прийняти рішення, що вона хоче її прочитати.

Крім того, іноземні бестселери завжди продавалися краще, аніж українські автори, але є винятки, коли українські автори мають популярність, більшу від іноземних топів. Кожне з українських видавництв має своїх топових авторів – це хороша тенденція, коли українська література стає цікавою більшій кількості читачів. І ми постійно працюємо на те, щоби знайти ще більшу кількість тих зацікавлених читачів. 

НАДЗВИЧАЙНО БАГАТО ЗАЛЕЖИТЬ ВІД ХАРИЗМИ АВТОРА. НЕ ЖАНР ВИЗНАЧАЄ ТИРАЖНІСТЬ, А ОСОБИСТІСТЬ ПИСЬМЕННИКА

- Пані Мар’яно, розкажіть нам про топових авторів вашого видавництва.

- У нашому видавництві топовими авторами є Софія Андрухович, Дорж Бату (його роман «Моцарт 2.0» просто злетів у продажах одразу після виходу в світ). От зараз вийшов роман Ілларіона Павлюка «Я бачу, вас цікавить пітьма», і я прогнозую, що він має суттєвий потенціал стати бестселером, адже це література, яка захоплює, неможливо відірватися від читання.

Серед наших авторів прекрасно тримається в топах дитяча проза Галини Вдовиченко. У неї є серія «36 і 6 котів» – це такий, знаєте, автор-знахідка. Це тиражі 40+, зустрічі з дітьми навіть зараз, коли був карантин, плюс постійна робота автора зі своєю аудиторією – і це дає результат.

- То виходить, жанри, які хочуть читачі, – абсолютно різні, судячи з ваших топових авторів? Бату – це пригодницький жанр чи, навіть, сімейна комедія з фантастичними елементами; Павлюк – фентезі з елементами нуару і хорору, Андрухович – історичний роман, Вдовиченко – дитяча література.

- Так, всі різні. Надзвичайно багато залежить від харизми автора. Не жанр визначає тиражність, а особистість письменника і його позиція.

Дуже важливим є те, яким він постає в очах своєї аудиторії. Наприклад, візьмімо жанр поезії: є багато чудових поетів в Україні, але є Іздрик, який збирає неймовірні аудиторії. І коли видаєш саме його поезію, вона одразу в кілька разів краще продається, ніж інші прекрасні поети. Тут загадка його харизми: його поезія відкритих сенсів про життя, про стосунки, про людські думки, і така відвертість, яка є в Іздрикові, – це те, що підкуповує.

- У мене про поезію є дещо особисте питання: перед тим, як я видала власним коштом свою першу поетичну збірку, то зверталася до різних видавництв, і вони говорили: «Ми не беремося за поезію, бо зараз її не купують». Справді не купують? Зараз зовсім немає попиту на поезію? Крім Іздрика, зрозуміло.

- Справа в тім, що поезія – це елітарний жанр, розрахований на невелике коло читачів. Чи багато ви зустрічали звичайних людей, котрі захоплені поезією, слухають її, є активними читачами, стежать, купують книги? Їх дуже небагато. Навіть ті, котрі її люблять, рідко купують книги поетів, і тому популярними стають лише ті, котрі за поезію, мають ще сильну громадянську позицію чи елементи шоу, те, що захоплює більшу аудиторію.

Видавництво Старого Лева має поетичну серію, тому можу підтвердити, що це зовсім не комерційне видання, і дай Боже, якщо ми виходимо в благенький плюс, прикриваючи свої витрати. Але ми розуміємо, що це потрібно, адже ми маємо робити якісь речі для душі та для того, щоб поезія існувала.

До поетів мають бути увага і пієтет, адже для нації вони дуже важливі, а те, що вони не створюють комерційного продукту, – не їхня проблема. Просто має бути якомога більше людей, які розуміють поезію – їх треба теж плекати. Це, знову ж, у контексті розмови – яким є наш читач, що він готовий читати, як ми маємо його вирощувати і кого ми отримаємо через 10-15 років у ситуації, коли вся молодь діджиталізована і втрачає навички читання взагалі й паперового зокрема.

Я МАЛА ТАКИЙ ДОСВІД, КОЛИ ДЕЯКІ ВИДАВЦІ НАМАГАЛИСЯ ПЕРЕТЯГНУТИ НАШИХ АВТОРІВ

- Чи є в Україні боротьба видавництв за свого автора?

- Я мала такий досвід, коли деякі видавці намагалися перетягнути наших авторів, і я про це дізналася, власне, від авторів, котрі встояли. Я мала ситуацію, коли деякі автори не встояли.

Думаю, що це більше в площині морально-етичних стосунків, я намагаюся ніколи такого не робити. Ми завжди говоримо авторам, що готові з ними співпрацювати, якщо у них вже закрита історія стосунків з попереднім видавцем. Адже стосунки напрацьовуються роками, це не просто видати книгу, це – вкладання величезних зусиль у промоцію автора, не лише в його книжку, а в розкрутку його бренду. Відповідно, коли ти «перетягуєш» автора з одного видавництва в інше, це мають бути дуже велика воля і бажання самого автора, наприклад – не підійшла співпраця чи не склалися стосунки, щоб ти відчував, що твоє сумління чисте і спокійне.

- Ви зі своїми авторами, напевно, так будуєте взаємовідносини, що їх від вас ніхто не «перетягне»? Як ви їх обираєте? Як автору потрапити до вас у видавництво, а тим більше – до вашого топу?

- Я вам розкажу, як до нас прийшов Ілларіон Павлюк. Нас познайомили Вікторія Стах і Михайло Бринних, це була якась вечірка з приводу відкриття нашої книгарні, й вони мені представили цю людину. А у нього такий образ – борідка, вуса, камізелька, ретро-стиль – ну, думаю, такий химерний чоловік, цікаво-цікаво, що ж він таке може писати, який в нього літературний стиль? Але потім, коли почала читати текст, зрозуміла, що це дійсно цікава література, і прийняла рішення, що це буде мій автор, а далі в процесі спілкування почала пізнавати його як людину. У мене з багатьма авторами склалися глибокі дружні стосунки, я розумію, що, можливо, в чомусь вони навіть заважають, бо люди стають близькими й рідними, і в певний момент може статися, що раптом цей автор прийде з текстом, який нам не підійде, – і тоді буде боляче…

З ілюстраторами так само. Болісно, коли розриваються стосунки, але це життя – неминуче щось стається. Я дуже ціную такі відносини, й якось несподівано у нас склалося міцне братерство з Ілларіоном, Доржем Бату і Андрієм Цаплієнком – всі троє наші автори, більше того – між ними теж власні дружні стосунки.

- Вони ж усі працювали в різних медійних структурах, всі телевізійники?

- Так, я завжди стежу за тим, де вони, як складається їхнє життя, і, чесно кажучи, переживаю за них по-сестринськи. А вони за мене переживають. І ти розумієш, що це вже інший рівень, ніж просто робочі стосунки, а може він і важливіший.

НАШІ РЕДАКТОРИ СИВІЮТЬ З ТИМИ НОВОВВЕДЕННЯМИ, АЛЕ МИ – ЗА ФЕМІНІТИВИ І ПРИЙМАЄМО ЦЕ

- У вас велика команда редакторів, ілюстраторів, людей, які власне створюють магію того, що ми називаємо Видавництво Старого Лева? Одразу уявляється величний замок, вас багато там у ньому?

- Можна собі легко уявити, як виглядає Видавництво Старого Лева, загугливши «будинок Старого лева». Це справді дуже красива будівля з величезними обкладинками книжок на фасаді – таке враження, що ти заходиш у велетенську книжкову полицю. У нас на першому поверсі є дитячий садочок, нагорі тераса, з якої відкривається цікавий краєвид. Цей будинок знаходиться на території FESTrepublic, це ревіталізований простір, колишній завод, який був повністю зруйнований, і наш партнер – компанія «Фест» – відновила цей простір. Там часто відбуваються різні фестивалі, концерти просто неба, так що Видавництво Старого Лева перебуває у вирі культурних подій. Це важливо – те, яким є наш дім. У нас загалом – із філією в Києві, з книгарнями в Дніпрі, Одесі, Львові – десь близько ста людей.

- Я не знаю, це багато чи мало. Напевно, достатньо?

- Скажімо так, ми далеко не найбільший за масштабами колектив і видавництво, ми ще входимо до числа великих видавців, але є значно крупніші за нас видавництва, котрі мають і своє поліграфічне устаткування, наприклад – «Віват», «Фоліо» чи «КСД», яке до того ж має велику мережу власних книгарень.

У нас не так багато потужностей, але я вважаю, що ми одні з тих, хто розуміється на книжкових тенденціях і є законодавцями певного стилю та креативу на книжковому ринку. Тому я думаю, що ми впливове видавництво.

- Ми теж так думаємо. До речі, хочу передати вам окрему подяку від моєї колеги за роботу ваших літературних редакторів. Коли вона дізналася, що я йду на це інтерв’ю, так і сказала: «Перекажи обов’язково подяку, і скажи, що читати їхні книги – суцільне задоволення».

- Дякую, що ви передаєте подяку, бо переважно передають якісь негарні речі! (Сміється). Знаєте, у нас є така «непозбувна бентега», коли люди намагаються вишукати помилку в книжці й зробити з цього цілу нову історію.

- Після введення нового правопису, напевно, вашим літредакторам доводиться інколи дуже круто переробляти авторські тексти. Взяти хоча б фемінітиви. Чи всі автори на це погоджуються, взагалі – як вони реагують на зміни свого тексту, адже людина може собі писати за старим правописом, а потім отримує текст, а він не такий?

- Так, наші редактори (а переважно це редакторки, хоча є й чоловіки) сивіють з тими нововведеннями, але ми – за фемінітиви і приймаємо це.

У нас завжди редактор працює з автором у тандемі: після того, як здійснюється редактура, авторові відсилається текст – і він дивиться на ці правки, з чимось погоджується, щось відхиляє. Наприклад, була ситуація, коли Олег Сенцов відхилив практично всі правки редакторки в його тексті, який стосувався хронік його голодування. Сказав, що він саме так хотів – щоб текст був не зовсім правильним. Там були різні пунктуаційні й навіть стилістичні речі, але він наполягав, бо хотів таку «непричесану» мову. Звичайно, ми пішли на це, тому що у видавця завжди є спосіб вирішити ситуацію, можна написати «в авторській редакції».

УЯВИТИ СОБІ, ЩО УКРАЇНСЬКИЙ АВТОР ПРОДАЄТЬСЯ 100-ТИСЯЧНИМ ТИРАЖЕМ – МОЖУ, АЛЕ НЕ ДУЖЕ

- Чи часто у видавництво приходять рукописи від невідомих авторів? І чи трапляється серед таких «випадкових» матеріалів щось справді хороше, на що ви звертаєте увагу?

- Тривалий період, коли я була ще маленьким видавцем, я намагалася читати всі рукописи, які приходили на скриньку видавництва. Це займало неймовірну частку мого часу й у мене його не залишалося на інші важливіші речі. Вже потім, отримавши цей досвід, навіть читаючи лекції для молодих видавців-початківців, я кажу: «Не повторюйте моєї помилки, не читайте рукописи, які вам надсилають. Якщо ви знаєте, що за цей рік, з вашими потужностями й лімітованими оборотними коштами, ви можете видати десять книжок, то навіщо витрачати весь свій час? Втілюйте свої ідеї, а не сподівайтеся, що хтось вам зараз підкине «діамант» у тому потоці селу. Не буде «діаманту», або на нього можна чекати роки».

Тепер, коли у нас виходить десь 130 книг на рік, то рукописи йдуть дуже різними шляхами: переважно, це рекомендаційні речі – хтось когось рекомендував, і прислухаючись до рекомендації, якій ми довіряємо, ми беремо передивитися рукопис і прийняти рішення. Інколи нам просто подобається певний автор, і якщо він захоче з нами працювати – ми будемо раді.

Знову ж таки, у нас багато серій, а серійність вже визначає твій річний план. Ми розуміємо, що частину видавничого плану стовідсотково будуть займати наші серійні книги, тому залишається значно менше місця для того, щоб знайти ці «діаманти».

Ще є переможці різних конкурсів: скажімо, Нобелівський лауреат чи Гонкурівський. Хоча тут треба бути дуже обережними, тому що твір, який у світі може бути резонансним і стати бестселером, не обов’язково буде добре прийнятий і матиме таку ж вибухову дію в Україні. Може бути, що ти пів свого життя вкладаєш у твір, а потім виявляється, що це твір одного тиражу і більше він не має потенціалу, просто інша ментальність. Дуже багато нюансів у читацькому сприйнятті.

- Які зараз наклади вважаються нормальними для України?

- У нас є власна традиція: ми видаємо книгу невеликим першим тиражем, скажімо, 2-3 тисячі, – й одразу розуміємо все за динамікою продажів. Може бути так, що наступного тижня вже віддаємо наступний тираж у друк, побачивши, що в першому тижні продажу дуже висока активність до цієї книжки. Тоді ще додруковуємо, щоб не було прогалин між тиражами.

У нас в прайсі вже багато книг 10+, тобто, їхній тираж понад 10 тисяч. Я думаю, що середній тираж (якщо брати сукупно наші книги – і ті, котрі зовсім мало подаються, й ті, котрі бестселери) – понад 4 тисячі. А так добре було б розраховувати десь на 10 тисяч тиражу, а якщо це автор бестселера, то це й 20+.

Уявити собі, що український автор продається 100-тисячним тиражем (такого ще не траплялося) – можу, але не дуже.

- Але 100 тисяч – це той тираж, з якого могли б жити, напевно, й автор, і видавництво. Бо я так розумію, що автори, навіть ті, про яких щойно говорили, не живуть зі свого письменництва, вони заробляють гроші в іншому місці, а це – для душі. Я правильно розумію?

- Деякі автори цілком можуть прожити на гонорари зі своєї книжки, але це має бути не одна книжка. Автору однієї книжки, навіть популярної, практично нереально, тому що тоді справді треба вибухово продати 100 тисяч за один рік.

У нас є автори, котрі мають сім або десять видань у лінійці, й ці видання постійно довидаються. Тоді автори отримують роялті від кожного з цих видань, і вже сумарно виходить зовсім непогано. Минулого року Галина Вдовиченко навіть писала про це пост, що за рік сумарно продалося 75 тисяч її книг. Це вже хороший результат, можна цього прагнути.

У НАС Є ДОСТАТНЬО ПИСЬМЕННИКІВ, ЯКІ МОЖУТЬ ПИСАТИ ЦІКАВІ ДИТЯЧІ СОЦІАЛЬНІ СЮЖЕТИ

- Я чула від фахівців, що дитяча література у нас зараз навіть перенасичена. Ви з цим погоджуєтеся?

- Ні. Не перенасичена. У нас, наприклад, досі недорозвинена така жанрова ніша як «книжки-картинки».

- Але ж це ніби не складно: гарний ілюстратор і трохи тексту.

- Це дуже непростий жанр, по-перше, він зайшов в Україну досить недавно, у нас майже не було «книжок-картинок». Їх і досі не сприймають батьки, думають: а за що там гроші платити, там усього чотири рядки.

Але така книга виходить дорога, бо у неї яскрава кольорова поліграфія. На заході до цього ставляться інакше: вони дивляться на якість, на сенс цих чотирьох рядків, тому для них зробити вибір і купити таку книжку – простіше.

Зате у нас найкраще розвинута для продажів у дитячій літературі вікова ніша 10-12 років – це діти, які найкраще читають. Наприклад, серед наших бестселерів є серія письменниці Меґан МакДоналд «Джуді Муді» – фантастично успішна серія книжок, авторка просто впіймала хвилю. Це те, що дітям подобається – про неординарну, з міцним характером, дівчинку й її пригоди, діти чекають наступних книг, бо вони написані легко, з гумором.

- 10-12 років – це вважається ще дитяча чи вже підліткова література? Тому що, знову ж таки, ваші колеги говорили мені, що саме підліткова ніша нашими авторами не охоплена.

- Ні, це ще не підлітки. А щодо незаповненого підліткового сегменту, то це з якого боку подивитися: якщо говорити про українських авторів, то їх скрізь, в усіх сегментах, не дуже багато, й у підлітковому зокрема.

За останні 10 років дитяча література в Україні суттєво розвинулася, з’явилося міцне середовище авторів, які пишуть для дітей і 10-12, і 13-15 років. Для підлітків з’явилися книги про різні соціальні проблеми, чого раніше не було. Але тут така ситуація, що наші люди не дуже й хочуть читати про проблеми, тим паче – своїм дітям не дуже радять це робити. 

У нас є достатньо письменників, які можуть писати цікаві дитячі соціальні сюжети, насичені моментами для роздумів. Останнім часом видано безліч творів, які порушують гострі та не обговорювані в суспільстві теми: розлучення батьків, смерть, рак, суїцидальні настрої. Є люди, котрі можуть це робити, але ж дорослі, переважно, роблять вибір книги для дитини – і вони неохоче приймають такі твори. Тому що наші люди значно краще сприймають літературу для розваги, для отримання насолоди від читання і не люблять напружуватися та роздумувати над темами, які можуть засмутити.

Але тим не менше, такі теми потрібні, бо ми не виростемо, поки не пройдемо свої больові точки. І діти теж мусять їх проходити, вони не повинні виростати обмурованими стінами, щоби, не дай Боже, чогось не побачили і не зрозуміли правду життя. Навпаки, це правда життя в нашій країні, й інколи вона така жорстка. Дітей треба готувати до неї.

- Півтора-два роки тому в суспільстві велася широка дискусія з приводу того, що в шкільній програмі з літератури досі є автори, яким там уже не місце, натомість нових імен немає. Кого з сучасників, ви вважаєте, варто проходити в школі?

- Я вам скажу, що кілька років тому й було здійснено революційний прорив у шкільній програмі – Тетяна Стус (Щербаченко) стала упорядницею двох хрестоматій для 1, 2, 3 і 4 класів, які так і називалися «Сучасна українська література для дітей». І я, до речі, теж увійшла в обидві ці хрестоматії як авторка, і ще багато українських авторів, ціла низка з них – автори Видавництва Старого Лева.

Там і Сашко Дерманський, й Іван Андрусяк, і Тетяна Щербаченко, і Володимир Рутківський, і Галина Малик. У нас справді серйозне коло авторів, які вже увійшли в літературу для дітей, у школи – і діти абсолютно на «ура» сприймають ці тексти. Ми мали неймовірну кількість позитивних відгуків на ці хрестоматії – це дуже приємно. А одного разу я прийшла до школи на зустріч із дітьми – й відчула себе просто рок-зіркою, коли вони з криком – «Мар’яна Савка!» – кинулися до мене, обліпили. Я потім їм кажу: «Ну, давайте будемо читати вірші», а вони починають мені скандувати ці вірші напам’ять:

«В чорнім замку – чорний пан,
Має чорний він жупан,
Чорні чоботи й штани –
Отакооої довжини!».

І ти розумієш: Боже, оце популярність!

- Це прекрасно! Тобто дітям є що читати, і нам – батькам, треба просто показати, де це взяти.

- Була дуже гарна тенденція, коли в якийсь момент молоді й просунуті автори почали писати для дітей. Софія Андрухович написала книжку для дітей «Сузір’я Курки», Мар’яна Прохасько і Тарас Прохасько написали чудову трилогію повістей про кротиків. Мирослав Лаюк видав кілька книжок для дітей, Ірена Карпа. Це просто супер-супер досвід, я б дуже хотіла, щоб цього було більше.

Ми зараз готуємо збірку до Різдва – і там буде багато українських дорослих і молодіжних авторів. Це дуже гарно, коли оті вже колишні діти доросли до серйозних письменників, і пишуть для дітей. У нашому видавництві є така авторка Оля Русіна, вона прийшла до нас, коли їй не було й 16-ти років, навіть ще не могла підписувати договір, але ми надрукували її твір – теж для дітей – «Сестричка». Оля за цих кілька років виросла в дорослого автора, вона росте разом зі своїми текстами.

МИ ПОВЕРТАЄМОСЯ НА ТЕ Ж МІСЦЕ – ПРОЙШЛИ КОЛО І ЗНОВУ СТАЄМО НА ТІ Ж ГРАБЛІ

- Ми заговорили про такі приємні речі, що навіть не хочеться переходити до наступного блоку питань… Тим не менш, торкнемося й їх: у березні цього року ви прогнозували, що через карантинні обмеження у нас буде падіння книжкового ринку на 70 відсотків. Все справджується? Як з цього виходити, які нові шляхи шукати, якої допомоги видавці хотіли б отримати від держави?

- Десь так воно і є. Ми повертаємося на те ж місце – пройшли коло і знову стаємо на ті ж граблі. Нещодавно в статті про український книжковий ринок 1990-х років я знайшла інформацію, яким він був у ті роки – й зрозуміла, що фактично наша теперішня проблема родом звідти, з періоду правління Кучми. Можна вважати, що президент Кучма дуже доклався, щоб український ринок перестав бути українським. Саме в період з 1996 по 1999 роки відбулося різке падіння книжок на душу населення, були введені податкові утиски на книговидавничий бізнес, а крім того – не було закупівель для бібліотек.

А в 1999 році взагалі стався такий, для мене вражаючий, прецедент, коли за підписом тодішнього міністра освіти було дано дозвіл на те, щоб великі московські видавництва друкували книги для українських шкіл. Тобто, він дозволив московським видавцям видавати книги для українських дітей! Як на мене, це національна зрада в абсолютно відвертому форматі.

1999 рік – це найнижче падіння, бо на одну людину в Україні видавалося найменше книг, менше відсотка.

Я прийшла в український книговидавничий ринок (2001-2002 роки) фактично в період руїни, коли він не був українським просто за своїм принципом. Головними гравцями були видавництва, котрі мали російський капітал, вони мали свої книгарні, а ти постійно був у приймах. Була неймовірна кількість російських книжок, і нам завжди говорилося: вибирає покупець, тому нічого не можливо змінити, а ваші книжки ніхто не хоче.

Дуже часто я чула: навчіться робити книжки, потім будете конкурувати. Це принизливий принцип, який зараз намагаються повернути: мовляв, ви навчіться, а тоді будете у вільній конкуренції з російськими книжками, які знову поплили потоком через ліцензування.

Фактично, ситуація змінилася лише після Революції Гідності в 2014 році, коли ввели санкції на ввезення російських книжок в Україну й вони зникли з полиць. Українські видавці почали заповнювати ці прогалини й нарешті повірили в те, що вони можуть все робити українською мовою. З’явилися бізнесова література, нон-фікшн і популярна література, так званий научпоп, з’явилися багато видань і перекладної літератури різних світових бестселерів, навіть була конкуренція між видавцями за певних закордонних авторів. Також підросли й українські автори, їх стало помітно більше, і за якісь кілька років ми побачили, що нарешті стали господарями на своєму ринку: українські книжкові крамниці, українські книжки, українські автори. А потім запровадили ліцензування – й на полицях знову почало з’являтися багато російських книжок.

За 2019 рік було ліцензовано чи підписано понад 4,5 тисячі дозволів на ввезення книжок. Ці дозволи давав комітет Держтелерадіо, зараз це все у відомстві Міністерства культури. Чи міністерство культури давало ще дозволи, чи не давало, я не знаю. І яка кількість піратських видань в Україні – я теж не знаю, але підозрюю, що вони є.

Мене насправді тривожить інша ситуація – мене тривожить реакція суспільства на ці речі. Виходить, що в цій боротьбі за український книжковий бізнес ми самотні, такі, знаєте, ентузіасти, дивні люди, які щось хочуть змінити в цій країні. Хочуть довести, що українські книги українською мовою – це питання національної безпеки, і що ми провалили всю нашу культурну політику, починаючи від 1991 року, тому що у жодного уряду не було стратегії, як розвивати країну, як вибудовувати її культурний простір, за який не було б соромно в світі. Я знаю, що це таке – приїжджати на якусь величезну міжнародну виставку, де начебто є український національний стенд, – і палати там від сорому, як виглядає цей національний стенд.

ПОТРІБНЕ КВОТУВАННЯ КНИГАРЕНЬ, ДЕ Б ЧІТКО БУЛО ЗАЗНАЧЕНО ВІДСОТОК УКРАЇНСЬКОМОВНОЇ КНИЖКИ І ВІДСОТОК РОСІЙСЬКОМОВНОЇ

- Але останніми роками, ви самі говорите, ситуація змінилася, вже ж не соромно?

- Це все змінилося лише після Революції Гідності, й якщо ми постійно будемо тільки кров’ю виборювати можливість на національний розвиток нашої держави, то не знаю, скільки запасу міцності на це ще вистачить. Чому ми маємо усе робити в такий спосіб? Чому немає політичної волі формувати, стратегувати, мати таку країну, якою будеш гордитися, за яку точно не буде соромно? Чому настільки багато часу ми вже втратили, не зробили висновків і далі повертаємося реверсом на те ж коло?

Я думаю, що може бути й гірше, але переконана, що у нас зараз з’явилося багато позитиву, хоча б тому, що навіть у ситуації карантину видавці отримали кошти – 150 мільйонів гривень надійшли вже в бюджет на допомогу видавцям. Вони будуть розподілені залежно від певних витрат, які мали видавці, плюс це будуть закупівлі книжок. Зараз починається адміністрування процесу, ми вже подали свої папери, буде сформована експертна рада, яка має затверджувати ці закупівлі. Дай Боже, встигнути до кінця бюджетного року. І виходить, що ми фактично ентузіасти ринку, які намагаються втримати українські книжки. А чому ми не маємо орієнтуватися на громадянина України, це нам тільки потрібно, чи це потрібно всім українським людям?

- Уявімо ситуацію, що російськомовна книга все ж зникла з наших полиць, але в Україні є немала частка читачів – російськомовних українців, які хочуть читати російською і купують книги російською. Це теж ринок. Як ми маємо тут діяти: вірити, що вони перейдуть виключно на українськомовну літературу? Чи в такому випадку – щоб знизити ризики небезпеки піратства – могло б стати оптимальним, щоб українські видавництва друкували певну частку російськомовної літератури? 

- Звичайно, є українські видавництва, які давно друкують двома мовами, і завжди будуть, якщо буде попит.

У мене зараз дві проблеми: одна – це російський капітал на українському ринку, тому що коли ви купуєте книжку, виготовлену в Росії, то ваші кошти йдуть у Росію. Друга – коли ви видаєте в Україні книжку російською, вони ніби залишаються тут, але залишається питання: а що в принципі змінюється? Чи не страждає в цей момент політика державної мови? Як на мене, страждає.

Я вважаю, що потрібне квотування книгарень, де б чітко було зазначено, що українськомовної книжки має бути стільки, а от такий відсоток може бути книжки російською мовою. Інакше у нас ніколи не вирівняється ситуація, коли українці таки зможуть перейти на державну мову. В побуті ми можемо говорити, як хочемо, та хоч на суахілі! Але кожен службовець, кожна людина в сфері обслуговування має говорити державною мовою. Це нормально, так скрізь у цивілізованих країнах. А для того, щоб людина нормально володіла мовою, вона має читати й отримувати читацьке задоволення.

ТРЕБА ПРОПОНУВАТИ ЧИТАЧАМ ЛІТЕРАТУРУ, ЯКА ДАВАТИМЕ ВІДЧУТТЯ: Я ЛЮДИНА З ПОЧУТТЯМ ГІДНОСТІ

- Коли ви тільки взялися за видавничу справу, то починали з дитячої літератури. Чи були у вас тоді амбітні плани перетворитися на відоме видавництво, яке представлятиме різні жанри? Як ви тоді взагалі відважилися, коли самі ж говорите – на книжковому ринку була руїна?

- Тоді я просто хотіла створювати красиві дитячі книжки. Я почала писати як дитячий автор з потреби, тому що у мене не було розуміння, які автори є на ринку, та, зрештою, їх було мало. Я така людина, що якщо мені чогось бракує, я це створюю. Так само сталося й у варіанті книговидання.

В 2012 році ми сильно переформувалися: стали великим видавництвом, почали співпрацю з інвестором, здійснили кадрові зміни, розширили команду і вирішили, що діти, котрих вирощували на наших книжках, вже достатньо дорослі й можна зробити їх своїми ж читачами, але дорослого сегменту літератури. Поступово почали друкувати більше дорослих книжок, але й зараз у нашій лінійці 60 відсотків займає дитяча література, і головний дохід – теж від дитячої літератури. На своїх дітей українські батьки не так шкодують грошей, як на себе, – це теж правда життя.

А ми не шкодуємо власної уваги на дітей, бо в далекій перспективі віримо, що на наших книжках виростає нова українська людина, громадянин, який робить свідомий вибір і має достатньо внутрішньої свободи, щоб приймати власні рішення, бути собою, бути особистістю. А цій особистості від нуля і до ста років треба пропонувати літературу, яка даватиме відчуття: я людина з почуттям гідності.

Любов Базів. Київ

Фото Євгена Котенка