Війна на сцені та класика по-бродвейськи. Кого номінують на Шевченківську премію?

Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка визначив 51 твір, що позмагається за здобуття Національної премії 2021 року в шести номінаціях: «Театральне мистецтво», «Література», «Кіномистецтво», «Публіцистика, журналістика», «Музичне мистецтво», «Візуальне мистецтво».

Премія вручається до дня народження Тараса Шевченка – 9 березня. Сьогодні ми хочемо познайомити вас із претендентами у номінації «Театральне мистецтво».

1. Павло (Алєксєєв) Ар'є (драматург), Станіслав Жирков (режисер). Вистава «Слава Героям» Київського академічного театру «Золоті ворота».

Вистава поставлена в 2016 році. Продюсер – Ірма Вітовська.

«Слава Героям» є копродукцією двох театрів – Київського академічного театру «Золоті ворота» та Івано-Франківського обласного українського музично-драматичного театру імені І.Франка, за участі акторів Київського національного театру імені І.Франка.

Вистава порушує важливі й болючі теми української історії у формі, зрозумілій і близькій глядачам.

В основі сюжету драми «Слава Героям» лежить сучасна історія двох ветеранів – УПА та Другої Світової війни, – яких доля зводить в одній лікарняній палаті. Це зіткнення двох різних світів, переконань, досвідів. У взаємодії між ними, а також із іншими персонажами – медичним персоналом, серед якого працює онука ветерана УПА, з сином ветерана Червоної армії – оголюється проста істина: світ не чорно-білий; людська доброта чи злоба не визначаються приналежністю до того чи іншого політичного табору; кожен із нас має в собі щось добре й щось зле, кожен однаково переживає біль, радість, смуток, приниження. Людськість і людяність перебувають поза політичними штампами.

Вистава не втрачає своєї актуальності, адже працює з темами, болючими для кожного свідомого Українця, болючими для тих, хто не приймає ворожнечі між людьми одного народу. Посил вистави: примирення заради майбутнього. Від моменту її створення вона була зіграна на багатьох майданчиках в Україні й за кордоном.

2. Андрій Білоус (режисер, автор інсценізації (лібрето), перекладач), Ніна Колеснікова (хореограф-постановник), Усеін Бекіров (композитор), Борис Орлов (художник-постановник, виконавець головної ролі). Вистава «Шинель» за однойменною повістю Миколи Гоголя Київського національного академічного Молодого театру. Прем’єра відбулася у 2020 році.

«Шинель» у постановці Андрія Білоуса – це експериментальні прийоми поєднання психологічного театру, моновистави з елементами бродвейського мюзиклу. Розкриття основної суті гоголівського твору відбувається за рахунок зіткнення та переплетіння жанрів із засобами виразності. Вистава перетворює твір у фантасмагорію, де перетинаються нереальні видіння, події та дивакуваті образи.

Квінтесенцією вистави є образ Акакія. Його життя ми спостерігаємо через призму актора «А», який мріє зіграти Акакія в бродвейському мюзиклі, та актора Молодого театру. Незвичними є психологічні переходи головного героя, які ламають усі стереотипи. Синтез музичного, пластичного та сценографічного рішення доповнює образ вистави, роблячи історію об'ємнішою та відкриваючи глядачам найдрібніші деталі сутності персонажу.

Унікальність та новаторство спектаклю полягають у тому, що прозу Гоголя покладено на джазову музику, яка була спеціально розроблена командою театру спільно з композитором та творчою музичною лабораторією. Тепер текст визначного драматурга звучить зовсім інакше: з'являється відчуття грайливості, легкості, й на фоні цього – ще більш гротескно та виразно ми бачимо трагедію самого Акакія. Кожен персонаж має своє пластичне рішення, вплітаючись у загальну канву вистави. Завдяки чудовій хореографії багато яскравих персонажів, не втрачаючи своєї самобутності, сприймаються як один злагоджений ансамбль. Сценографія вирішена шляхом поєднання світла та дзеркал. Це рішення іще більше посилює ефект фантасмагорії. Воно, з одного боку, працює на образ актора «А», підсилюючи при цьому ефект сцени театру, а з іншого боку – гіперболізує гоголівський світ, перетворюючи його у задзеркалля.

Розказана таким чином історія, що перетворилася на авангардну виставу, стає по-новому цікавою глядачам, змінює сприйняття класичного твору, дозволяє кожному відкрити щось нове для себе й у собі.

3. Василь Вовкун (режисер), Іван Небесний (композитор), Ганна Іпатьєва (художник по костюмах). Опера «Лис Микита» Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької.

Опера написана на замовлення Львівської національної опери, прем'єра відбулася 21 лютого 2020 року. Лібрето Василя Вовкуна за однойменним текстом Івана Франка.

До реалізації постановки залучено міжнародну команду постановників: режисер – Василь Вовкун, диригент – Теодор Кучар (США), хормейстер – Вадим Яценко, балетмейстер – Марчелло Алджері (Італія), художник – Тадей Риндзак, художниця костюмів – Ганна Іпатьєва, художник світла – Арвідас Буйнаускас (Литва), 3D-мапінг – Світлана Рейніш, художниця-модельєр з виготовлення головних уборів – Людмила Табачкова.

Художній світ Франкової поеми розглядається постановниками як своєрідна модель соціальної дійсності. І не тільки тогочасної Галичини, а й людського простору взагалі, без часових рамок та обмежень. Проте ця дійсність, хоч і подана крізь жанрову призму казки, вражає своїми жорстокими, «нелюдськими» порядками. І це не дивно. Адже репрезентують її звірі, котрі віддавна підкоряються хижому, кровожерному, «звірському» законові боротьби за існування, який поширюється, на жаль, і на людське суспільство.

Режисер подає цей твір паралельно-двоадресним: він і для дітей, і для дорослих. У цьому випадку – справжній бестселер, але вже оперний, для сімейного перегляду; дійство, у якому Василь Вовкун органічно поєднує розважально-авантюрний та сатирично-викривальні змісти й підтексти. І важко сказати, чого тут більше: людського в звіриному світі чи, навпаки, звіриного у людському?

Основою композиційної постановки «Лиса Микити» є судовий процес, виокремлений автором лібрето Василем Вовкуном та композитором Іваном Небесним у головну площину дії та боротьби.

Лис Микита перемагає в цьому судовому процесі завдяки хитрості та неабияким здібностям. Глядач йому навіть симпатизує, посміхаючись, і трішки заздрить, адже він талановитий актор, геніальний режисер, успішна людино-тварина.

Гравітація до етно-фольклорного начала дозволяє трактувати цей твір не лише як сучасний, з яскравим автентизмом та з голлівудсько-бродвеївськими ефектами, а й як достойний національний музичний продукт.

4. Євген Лавренчук (режисер). Опера «La Traviata» Дж. Верді Одеського національного академічного театру опери та балету.

Прем'єра опери відбулася на сцені Одеського національного академічного театру опери та балету у листопаді 2019 року в рамках міжнародного оперного форуму «Open to Progress».

Режисером був запропонований власний метод роботи і з оперними акторами, і з самим матеріалом, постановка відрізняється новаторським підходом до класичного сюжету та сценічним експериментом.

Основним художнім досягненням даної постановки є не-оперний підхід у роботі з артистами – на підготовчому етапі проводився тренінг за методом Єжи Гротовського, який Євген Лавренчук адаптував саме для оперних артистів, а також створення візуального образного ряду, котрий нагадує кінематографічний метод, включення драматичних моментів (читання листів Джузеппе Верді) та саунд-дизайн на додаток до прописаної автором партитури.

Вистава отримала багато схвальних та критичних відгуків, які, зокрема, було відображено у численних статтях відомих українських і європейських критиків. Для загальнонаціонального оперного руху вистава стала резонансною подією та безпрецедентним приводом до обговорення у соцмережах з рекордною кількістю відгуків.

Саме за постановку вистави «LaTraviata» Євгену Лавренчуку було присвоєно Державну премію імені Леся Курбаса у 2020 році – вперше в історії цієї Премії – за постановку оперної вистави.

5. Сергій Маслобойщиков (автор інсценізації, режисер-постановник, художник-сценограф), Наталія Рудюк (художник по костюмах), Олександр Бегма (композитор). Вистава «Verba» за мотивами драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Прем’єра відбулася у 2019 році.

Вистава має свої особливі художньо-моральні коди, які оприявнено передусім у її своєрідних ритуалах, ніби спонтанно народжених, матеріалізованих нашою свідомістю тут, у нашій спільній присутності.

Ця актуалізація «вічного» тексту Лесі Українки через «новопрочитання» елементів нашої прадавньої пам'яті, через жести-архетипи, через своєрідне чаклунство, яке відбувається тут-і-зараз, – здобуває абсолютно особливу енергію смислів, оновлюючи їх – вже на території тих самих екзистенційних першооснов.

Багатоповерхова філософська архітектура вистави завдячує й поетиці кінематографу, передусім, динамічно-функціональній, «живій», «розумній» сценографії, дивовижній, подеколи сутнісній тиші мізансцен, парадоксально здобутим сценічними засобами «крупним планам» – фішкою кінематографа.

Особливої уваги заслуговує художник по костюмах Наталія Рудюк. Вона моделює накладання ніби «відгуку» брейгелівського костюму – з архетипами селянського – на силует костюму національного, вписуючи подію в культурний універсум.

Успіх виставі значною мірою забезпечив композитор і виконавець ролі Лукаша – Олександр Бегма. Сполука в його музиці стародавніх, народних, язичницьких тем, мотивів і смислів – і досконалих сучасних світових акустичних новацій представляє амбіції на новітню театральну музичну мову.

Універсум цієї вистави утримує всі її компоненти – текст, режисуру, сценографію, костюми, музику, акторське виконання – у нероз'ємній сутнісно-смисловий єдності.

6. Тамара Трунова (режисер-постановник, співавтор музичного рішення), Наталка Ворожбит (автор п'єси), Оксана Черкашина (виконавиця ролі Наташі), Андрій Ісаєнко (виконавець ролі Стаса), Валерія Ходос (виконавиця ролі Юлі). Вистава «Погані дороги» Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра.

Рік оприлюднення: 2018.

П’єса Наталки Ворожбит «Погані дороги», за якою створена однойменна вистава Тамари Трунової – одне з перших висловлювань про війну на сході України на великій театральній сцені.

Ворожбит написала її, збираючи історії й свідчення реальних людей для сценарію фільму «Кіборги». Та якщо «Кіборги» – це про міф та звитягу, то «Погані дороги» – про саме життя, яке завжди переважатиме смерть. Про людину на війні. Війна на сході України – це не лише вибухи, обстріли та імена загиблих. За її лаштунками, по обидва боки фронту триває життя (не)звичайних людей, яких поєднали розбиті дороги Донбасу.

Вперше п'єса була поставлена у лондонському театрі Royal Court у жовтні 2017 року.

Українська прем'єра вистави «Погані дороги» за п'єсою Наталі Ворожбит у постановці української режисерки Тамари Трунової відбулася 27 вересня 2018 року.

Вистава «Погані дороги» Тамари Трунової – перше і єдине втілення твору «Погані дороги» на українській театральній сцені. Театральні критики неодноразово називали твір одним із кращих висвітлень військової тематики на українській театральній сцені.

Жанр вистави «Погані дороги» – шість історій про життя і війну. На Донбасі війна розпочалася ще в 2014-у й триває донині. Цей аспект досі не був достатньо висвітлений у мистецтві, зокрема з позиції жінки. При перегляді вистави ми стаємо свідками художнього осмислення режисеркою Тамарою Труновою нашого спільного національного воєнного досвіду, який є однією з найболючіших та найактуальніших тем на сьогодні.

Премія вручається до дня народження Тараса Шевченка – 9 березня. Номінантів буде визначено в шести номінаціях: «Театральне мистецтво», «Література», «Кіномистецтво», «Публіцистика, журналістика», «Музичне мистецтво», «Візуальне мистецтво».

У наступній публікації ми познайомимо вас із претендентами у номінації «Література».

Любов Базів. Київ
За матеріалами Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка