Голодомор 1932-1933. Пам'ятаємо
Цим подкастом Укрінформ вшановує 87-мі роковини голоду й геноциду в Україні, відомого як Голодомор, коли умисне створення радянською владою умов, несумісних із життям, за кілька місяців 1932-1933 років в Україні загинули мільйони людей (за різними оцінками, голодом закатовано понад 7 мільйонів українців).
День пам'яті жертв голодомору вшановується в нашій країні у четверту суботу листопада. Тож, ми закликаємо кожного небайдужого запалити свічку пам’яті о 16 годині.
ПРОСТО СЛУХАЙ:
ПРОСТО ЧИТАЙ:
Ніна Виноградська – ГОЛОДОМОР
Зроніть сльозу. Бо ми не мали сліз.
Заплачте разом, а не наодинці.
Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,
Що мали зватись гордо — українці.
Заплачте! Затужіть! Заголосіть!
Померлі люди стогнуть з тої днини,
Й благають: українці, донесіть
Стражденний біль голодної країни.
Згадайте нас — бо ми ж колись жили.
Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!
Ми в цій землі житами проросли,
Щоб голоду не знали люди вічно.
Павло Тичина – ГОЛОД
Хоч би світало... - Мамо, хліба!
Підвівся батько: замовчи!
Коло вогню в вагоні збились
і мруть голодні втікачі.
І дим їм очі виїдає.
Мороз проходить аж в кістки.
А за вагоном крик і гомін,
обмін, торгівля і свистки.
В лахмітті, в скорбі, у болячках
зігнулась мати. В щось дитя
укутала, та все: ну, спати -
навік засунуло б ти... Життя!
Прийшли сюди, а голод з нами.
Й нема людей поміж людей.
Ти чув?.. недавно десь тут жінка
зварила двох своїх дітей...
Одскочив батько: божевільна!
Мовчи! мовчи! До чого це? -
Схопилась мати й закричала,
а батько плюнув їй в лице...
Павло Тичина – Скорбна мати
Проходила по полю
Обніжками, межами.
Біль серце опромінив
Блискучими ножами!
Поглянула — скрізь тихо.
Чийсь труп в житах чорніє…
Спросоння колосочки:
Ой радуйся, Маріє!
Спросоння колосочки:
Побудь, побудь із нами!
Спинилась Божа Мати,
Заплакала сльозами.
Не місяць, і не зорі,
І дніти мов не дніло.
Як страшно! …людське серце
До краю обідніло.
Проходила по полю —
Зелене зеленіє...
Назустріч Учні Сина:
Возрадуйся, Маріє!
Возрадуйся, Маріє:
Шукаємо Ісуса.
Скажи, як нам простіше
Пройти до Еммауса?
Звела Марія руки,
Безкровні, як лілеї:
Не до Юдеї шлях вам,
Вертайте й з Галілеї.
Ідіте на Вкраїну,
Заходьте в кожну хату —
Ачей вам там покажуть
Хоч тінь Його розп'яту.
Євген Маланюк – «Року Божого 1933»
Ані шаблі, ані ножа
Не схрестити в останнім герці:
Та ж камінно-мертва душа,
Те ж безлюбе і чорне серце.
Вже нема хуторів і держав,
Тільки трупи в житах, тільки трупи
Та від хрипу крива іржа,
Що замкнула посинілі губи.
Може скажеш: зійде? проросте? —
Поміж ребрами хат, по дорогах
Диким зіллям здіймається степ
І регочеться з неба і Бога.
Диким, древнім, монгольським виттям
Необмежена далеч заводить.
Сірим попелом стало життя
Під огнем степової свободи.
Але сонце не згасло. Горить
Незворушене, байдуже-біле,
І освітлює тишу безсилу
Летаргічних століть.
Василь Симоненко – Голодна симфонія
Над прірвою віків,
повінчаний з журбою,
стою,
вдивляючись в тисячолітню млу.
І Голод
зводиться кістляво наді мною,
жене століття-зморшки по чолу.
Він сам не йде —
Його ведуть під руки,
бо він уже заслаб
і занеміг.
І жалібно
тремтять в повітрі звуки,
впиваються у душу,
мов батіг.
Гей ви,
його супутники цибаті!
До мене шкапу заведіть свою
він був не раз
в моїй селянській хаті,
бенкетував не раз
в моїм краю,
не раз давив
за шиї вузлуваті,
на цвинтар нас тягав
за голови патлаті,
на ребрах наших грав
симфонію свою.
Ведіть його сюди
до мене у кімнату —
я на прощання
вас хоч чаєм напою.
І ось вони зайшли —
Неправда і Жадоба,
свого супутника
кістлявого втягли,
розсілись край душі
і зиркають спідлоба
очима,
повними холодної імли.
Зіперся Голод-цар
на плечі Суховія:
з-під шкіри
пнулись ребра,
мов серпи,
намисто теліпалося
на шиї —
нанизані на жили черепи.
І тільки всівсь,
безсилий, на підлогу,
як скиглити
і хникати почав.
Фокстрот у судоргах
вистукували ноги,
а він крізь піну
жалібно харчав.
Микола Хвильовий – Голод
Обгризли дерева за повіткою коні,
Гаряче дмуха вітер в степ,
Кублиться по шляхах і по оселях стогін
Жах росте.
А сонце нагартовані язики гостре.
А сонце в рослину смертельні ножі.
Гинуть у тузі тремтячі роси.
Розпука біжить.
Мандрують на бездоріжжі халабуди.
За ними стежить журний рип.
А на горизонті в фіолетах закутий
Конає спечений грім.
Збентежено дивиться неосяжна блакить,
І одцвітають блідоволосі дні.
За повіткою голодні собаки
Доїдають торішній гній.
Микола Латишко – ГОЛОД
Я пам'ятаю, люди мерли -
Дорослі люди і малі,
На чорноземах України -
На рідній на своїй землі.
"Я хочу їсти", - казав мамі,
Я і до школи не дійду...
"Я знаю, мій коханий Колю,
Я помогти тобі прийду".
І плакав я із нею разом
В нас на порожньому дворі,
Запам'ятавсь той лютий голод
На все тяжке життя мені.
Мій брат вже спух,
сестра ще біга,
І колоски ідем збирать
На поле, що дала усім нам
Ота совєтська "благодать".
А люди бідні пухли, мерли,
Їх не встигали хоронить,
Молили Бога повсякденно,
Щоб "тридцять третій" пережить.
Я пам'ятаю сльози мами
Й сумного батька у вікні.
О! Ті картини незабутні
Запам'яталися мені.
О, незабутні роки муки!
І тридцять два,
і тридцять три,
Не дай же, Боже,
більш нікому
Того, що ми пережили!
