Наприкінці 2020 року в київському видавництві «Брайт Букс» побачив світ новий роман Валентина Бадрака «Собор. Київське перехрестя Вільгельма Котарбінського». Це – третій художній роман автора і 12-а книжка загалом. Письменник наразі звернувся до історії Києва, до часу, коли розписувався Володимирський собор, та висвітлив київський період життя кількох відомих художників. Нова книжка не оминула увагу критиків та, навіть, увійшла до підсумкових річних рейтингів, як одна із десяти найкращих за 2020 рік. Що й стало поштовхом поспілкуватися із письменником.
- Пане Валентине, можете ближче познайомити із вашою новою книжкою, про що вона?
- У новому романі я вперше звертаюся до минулого України, до значних, але досі прихованих для широкої аудиторії подій із творчого життя Києва. Це – історичний роман, він присвячений розписам Володимирського собору, які відбувалися з 1885 по 1896 роки. Цей короткий проміжок часу, насправді, можна вважати моментом повернення Києву статусу «Божого граду», а сакральне значення самого міста почало стрімко зростати.
Не останню роль у цьому зіграв видатний мистецтвознавець Адріан Прахов, який обрав Київ для реалізації власних творчих інтересів. Він, окрім того, був таємним радником, багатозірковим генералом, якщо говорити сучасною мовою. До того ж – давнім товаришем близької до імператора Олександра людини – тодішнього міністра внутрішніх справ Дмитра Толстого. Саме його позашлюбною донькою була епатажна дружина Прахова Емілія.
Завдяки Прахову Київ того періоду став перехрестям інтересів і зусиль багатьох відомих людей. Прахов упевнено й вдало здійснив реставрацію Софії Київської, Кирилівської церкви та спромігся домовитися про розписи Володимирського собору із виділенням на цю справу чималих ресурсів.
Щоправда, київська місія Прахова доволі суперечлива. У Києві він фактично відкрив світові геній Врубеля – простимулювавши появу легендарних розписів Кирилівської церкви. Але потім посприяв відлученню його від роботи у Володимирському соборі. Так само Прахов відлучив від справи життя відомого архітектора Олександра Беретті – спочатку від реставрації Кирилівської церкви, а потім – від добудови Володимирського собору. Це відбулося через помилки Беретті, але так вплинуло на нього, що він більше ніколи не повертався до архітектури і помер за рік до відкриття Володимирського собору.
Але в романі усе це подається читачеві через погляд на події польського художника Вільгельма Котарбінського…
Котарбінський і брати Свєдомські «Створення світу. Шостий день творіння». Фрагмент розпису Володимирського собору в Києві
- Чому саме Котарбінський? Чому ви обрали його головним героєм? В історії мистецтва вважаються більш вагомими імена Васнєцова, Врубеля або, навіть, Нестерова – які долучалися до розписів…
- Розумієте, багато хто вважає, що Котарбінський незаслужено забутий, і що його творчий внесок заслуговує на більшу повагу українців та поляків, та й усього світу. Наразі не так давно з’явилися нові цікаві дослідження, серед яких, на мій погляд, найбільш значне місце посідає ґрунтовна робота Василя Ульяновського.
Ба більше, є й неофіційні версії, які я не міг не взяти до уваги. Зокрема, Володимира Мнішенка, який багато років віддав тому, щоб у суспільстві з’явилися реалістичні оцінки творчої діяльності Котарбінського й Прахова, та їх сучасне сприйняття.
До речі, без допомоги Мнішенка не було б і цього роману. Справа у тому, що майже усі розписи католик Котарбінський робив удвох із православним російським художником Павлом Свєдомським. Але також відомо, що брати Свєдомські вели, як би сказали сьогодні, гламурний спосіб життя. Вони були заможними людьми і сезон холодів – майже пів року – проводили у Римі. Та й у Києві могли дозволити собі шикарний відпочинок, без озирання на творчу місію. Тому й з’явилися твердження, що розписи Котарбінського – це набагато більше, ніж 50 відсотків спільної роботи… Наприклад, на них можна побачити подвійне джерело світу у «Воскресінні Лазаря» та «Таємній вечері», нахилені хрести могил на дальньому плані у «Розп’ятті Хреста» та інші. Ці нюанси сучасні фахівці схильні відносити до почерку польського майстра.
Варто також згадати, що відомий літературознавець й історик мистецтва Ілля Зільберштейн якось зауважив: «У мистецтві російського модерну було два генія: Врубель і Котарбінський. Врубель був геній, який не знав, що він робить, а Котарбінський був геній, який знав, що робить...»
Що ж до інших імен, то їм присвячено чимало уваги з боку дослідників, критиків та літераторів. А Котарбінський, на моє переконання, цим художникам аж ніяк не поступається як майстер. Глибоко віруючий Васнецов писав у Володимирському соборі святих, олюднюючи їх – як дев'ятиметрову Богородицю з немовлям Ісусом. Та списував він їх із мирян – з образів власної дружини Олександри і сина. Закоханий у дружину професора, завжди суперечливий і оригінальний Врубель марив демонами, породженими тупиковими відносинами з фатальною жінкою Києва Емілією Праховою. Саме у Києві були написані перші демони Врубеля. Але тільки незворушний і загадковий Котарбінський тихо й впевнено працював…
- Що стало для вас поштовхом для написання цієї книжки?
- Якось я презентував у київському клубі книголюбів – навіть такий існує, попри наш електронно-смартфонний вік, – свою підсумкову книжку-альбом із розробленої мною геній-терапії. «Лица цивилизации» викликали в цьому винятковому середовищі читачів неабияку зацікавленість та шквал запитань. А після палкої дискусії до мене підійшов незнайомий чоловік і завів розмову про Володимирський собор. Очі у нього палали якимось нервовим і водночас переконливим вогнем, а в рухах легко було відчути нетерпіння та дивний надлишок енергії. Він буквально затягнув мене із дружиною та донькою, та ще чотирьох-п’ятьох учасників моєї презентації до собору. Там провів для нас таку цікаву лекцію-презентацію художників, що ми ходили буквально з відкритими від подиву ротами. Ще більше здивувань викликало те, що він виявився лікарем-хірургом, дуже близьким до сім’ї Прахових. Після тієї зустрічі із Володимиром Мнішенком – а саме так звати нашого нового знайомого, – було ще чимало зустрічей, і всі вони були приховано спрямовані на відкриття творчості Котарбінського та ексклюзивної київської місії Прахова. То ж не дивно, що я зацікавився. А коли йому сказав, що хочу написати роман про Котарбінського, він лише посміхнувся – досяг таки своєї мети.
- Щоб написати роман про реальну історичну постать, треба добре вивчити її біографію, знати її звички, вподобання, мотивацію вчинків... Де ви вишукували потрібну інформацію, чи користувалися архівними матеріалами, або, може, листуванням?
- По-перше, згаданий мною Володимир Мнішенко сам визвався надати ексклюзивні матеріали про сім’ю Прахових, зокрема, нариси, які не оприлюднені, хоча й готуються до публікації. Він же підказав, де можна придбати рідкісні книжки, наприклад, спогади сина Прахова – Миколи Адріановича. Та й сам я почав шукати і знайшов старі видання зі спогадами Нестерова, видання про Врубеля і Васнєцова. Чимало мені допомогли співставлення фактів та психологічних характеристик – це те, що я вже пройшов під час роботи над геній-терапією.
- Художній твір – це все ж не історична розвідка. Скільки у романі від документального образу Котарбінського, а скільки художнього домислу?
- Кожен мисливець за образом має орієнтуватися передусім на відомі факти – вони надають чітке уявлення про справжній психологічний портрет. Коли він у цілому готовий, то з’являються, так би мовити, рамки дій. Як чудово вказував потужний дослідник цієї сфери Карл Леонгард у своїй роботі «Акцентуйовані особистості», людина або герой книги із відповідними психологічними характеристиками можуть вчинити лише так, а не інакше. Інтуїція автора, звісно, має значення. Коли я займався геній-терапією, то ретельно вивчав, як працюють найкращі письменники-біографи. Не у сенсі літературного представлення героїв, а в площині проникнення у психічні стани героїв. Це Ірвінг Стоун (Джек Лондон, Зигмунд Фрейд), Карлос Рохас (Пікассо, Далі), Іоахим Фест (Гітлер).
Тож буду наполягати, що Котарбінський – на 90 відсотків реальний, хоча інколи доводилося себе стримувати. Ну, наприклад, хіба не було б цікавим для читача отримати хвацьку, закручену інтригу, якщо б на сторінках роману розгорнувся роман людський – між Котарбінським та дружиною професора Прахова, з інтимними стосунками та захопливим перебігом прихованих, але розгорнутих для читача подій? Але я не міг собі такого дозволити, бо це суперечить емоційно-психічному сприйняттю світу цим художником.
- Але в романі йдеться не тільки про Котарбінського...
- Звісно, я не стверджуватиму, що це роман про Котарбінського… Навіть, це не роман про Володимирський собор, Київ чи Україну. Врешті-решт, це роман про людську місію, і філософія польського митця дуже добре підходить для незвичної, але досить яскравої ілюстрації.
Я намагався намалювати на сторінках книги хитросплетіння багатьох відомих доль. Зокрема – торкнутися драми Врубеля, що розгорталася на тлі спритних інтриг безперечно унікального Адріана Прахова...
Ще в 1884 році у Венеції (куди Врубеля подалі від своєї дружини відіслав Прахов) Михайло написав ікони для мармурового іконостасу, на одній з яких в образі Божої Матері киянам легко було впізнати Емілію Прахову – але з порожніми, ніби у мертвої, зіницями. З неврастенічною одержимістю Врубель шукав образ демона і невпинно писав, ліпив Емілію, біг від самого себе, засипав у обіймах повій, але після винного чаду знову хапався за пензель і творив шедеври. Драма довершується тим, що церковна комісія за мовчазної згоди Прахова відкинула видатний талант Врубеля, й участь у розписі Володимирського собору стала для нього неможливою.
Обличчя відомих сучасників, що змінюють одне одного в престижному київському салоні впливової неординарної дружини Прахова Емілії. Природна, дуже життєва іскра почуттів між Вільгельмом і Емілією, яку чоловік і жінка утримують зусиллями, не дозволяючи собі перетнути заборонену межу. За дужками світських інтелектуальних розмов творчої богеми в просторій квартирі Прахових на розі Володимирської та Великої Житомирської ще одна драма – Малоросії-України й Польщі. Насильницька русифікація України і Польщі, Валуєвський циркуляр, Емський указ, нарешті, заборона у рік святкування 900-ї річниці хрещення Русі вживання в офіційних установах української мови та, навіть, хрещення дітей українськими іменами. Усе це було спресоване у одній ємній фразі імперського міністра Петра Валуєва: «Української мови не було, немає і бути не може, а хто цього не розуміє – ворог Росії».
Не залишилася у книзі без уваги й акція, а точніше – спецоперація імперської Москви з встановлення на Софійській площі пам'ятника Богдану Хмельницькому. Зокрема, збоченість ідеї у вибитих на ньому зовсім не сакральних словах, написаних імперськими технологами від імені українського народу: «Хочемо під царя східного, православного».
До речі, Котарбінський, як ніхто інший, розумів різницю між вірою та релігією, а релігійний важіль впливу імперії на парафіян Південно-Західного краю (як тоді називали Україну) відчував кожною клітинкою своєї душі.
Що ж до головного героя, то саме у Києві, куди Вільгельм Котарбінський приїхав у 1887 році на запрошення професора Прахова, його називали “польським містиком”, а надзвичайні полотна його пензля продавалися за шалені гроші по всьому світу. Заможні кияни з почуттям вишуканого смаку вважали за честь замовити йому роботу, і виразні, а часом химерні образи, народжені неординарною уявою Вільгельма Котарбінського, прикрашали будинки далеко не тільки шанувальників та меценатів живопису – Терещенків і Ханенків. До речі, їм також приділено увагу в романі.
У Києві Котарбінський дружив з неспокійним, переслідуваним демонами, Михайлом Врубелем і побожно зосередженим Віктором Васнецовим, що негласно вважався першим художником Володимирського собору. Але саме цей поляк залишився в Києві та прожив тут понад тридцять років. Із художників собору в Києві залишився хіба що учень Васнецова Володимир Менк.
Котарбінський чимало зробив для мистецького життя Києва, і це не тільки виставки та картини для багатіїв. Він розписав ще кілька церков, серед яких ті, що у Радомишлі та у містечку сім’ї Терещенків – Глухові. Сучасникам він здавався найбільш відстороненим від дійсності: немов дивиться всередину себе і в глибину часу.
Прожив три десятки років у готелі «Прага» на вулиці Володимирській, а останні роки – в Емілії Прахової на Десятинній; вона також залишилася в Києві після розлучення із Адріаном Праховим.
- Раніше у своїх книжках ви присвятили чимало уваги дослідженню особистостей. У чому родзинка особистості Котарбінського та чим понад усе вас вразив цей художник?
- Особистість завжди багатогранна й суперечлива, обов’язково має сильні та слабкі місця, які майже завжди – родом із дитинства. Наприклад, мій улюблений письменник юнацтва Джек Лондон був безперечним зразком волі та справжнім чоловіком, не кажучи вже про його шедеври, але при цьому залишався інфантильним у площині психічного розвитку. Еріх Фромм, один із найбільш вагомих психоаналітиків та філософів нашої цивілізації, змінив свідомість мільйонів людей, а сам наприкінці життя вчинив навпаки – взяв участь у політичній кампанії, тобто справі, яку вважав марною. Це я про те, що особистість кожен із нас сприйматиме за різними критеріями.
Суд Пілата. Фрагмент розпису Володимирського собору в Києві
Котарбінський не йшов проти вітру, як, скажімо, Вінсент ван Гог. Не купався у променях слави, як Рафаель. У своєму власному житті він відверто дивувався своєму більш шанованому співвітчизнику Генріху Семирадському, якого захоплювало життя у стилі «лакшері». Був нескінченно далекий від набожного Віктора Васнецова, зовсім не розумів напруги Михайла Нестерова. Найбільш близьким йому був, хоч як дивно, Михайло Врубель – він мав схожий багаторівневий світогляд: жив миттю, але думав про вічність.
Але Врубель жив надривно, у розладі з собою, тоді як Котарбінський знайшов шлях до себе. До речі, не в останню чергу завдяки Києву та Володимирському собору.
За внутрішнім покликом Котарбінський дуже схожий на Леонардо да Вінчі – такий самий одинак, так само невиправний дивак, так само зосереджений на спокійному пошукові істини. Десь своїм аскетизмом та пристрастю до роботи він навіть нагадує мудреців Сходу та філософів, таких як Рамакришна чи Дайсецу Судзукі. Творчій вимір щастя не зовсім людський – у сенсі переживань пересічної людини.
Наразі я переконаний, що Котарбінський був філософськи збалансованим і гармонійним, особливо у свій достатньо успішний київський період. Його бачення місії людини у цьому світі – у здатності розгадати цю вічну загадку та сумлінно виконати обов’язок реалізованої особистості. Інколи це досить важко, бо не кожному випадає, як Сомерсету Моему, розкішна вілла на березі моря із 13-ма слугами.
Мене особисто свого часу вразили останні дні одного із найбільш видатних письменників нашої цивілізації – Дмитра Мережковського. Вразили тим, що він наполегливо працював до самого останнього дня, попри те, що із дружиною голодував, мерз та ще й перебував у громадській ізоляції. І все ж він залишав світ щасливим, бо, як колись визначив творче щастя Борис Пастернак, йому «вдалося висловитися». Так само і наш польський містик – спромігся сказати «своє слово» – на полотнах.
До речі, характерна деталь – його творчим середовищем були смерть, таємнича стихія води і наповнені щільним туманом, маргінальні психічні стани людини. А ще він писав янголів. Утім, на порівняння з демонами Врубеля, витканими зі схожих ниток, його ангели були далекі від метання й вічної тривоги, проте умиротворені, такі, що знають усе про паралельні світи.
- Ви кажете: схожий на Леонардо. Маєте на увазі, що Котарбінський, як колись Леонардо, тривалий час залишається незрозумілим і не до кінця прийнятим? Це до того, чи ви особисто вірите у відродження цього митця та широке сприйняття світом його генія?
- Безперечно, вірю – багато сил на небі цього прагнуть, а механізми вже увімкнені. До речі, й мій роман – один із таких кроків.
Спробую дещо пояснити, щоб мої слова не виглядали висловом «ще одного дивака».
Цей польський хлопець пережив нещасливе кохання, і це була майже заборонена любов, до кузини. Таке інколи буває у житті. Щоправда, на відміну від інших, він вважав, що його зрадили близькі люди. Батько, дядько та й сама кохана, яка змирилася з жорстким рішенням старших. Вгамувати нестерпний біль удома, поблизу Варшави, було майже неможливо, тому Вільгельм вирушив шукати творчого щастя у Римі, зосередившись на власних творчих поривах.
Він не тільки вирулив із вирів душевної кризи, але й досяг чималих успіхів. Отримав золоту медаль за найкращий малюнок від Академії Святого Луки, низку замовлень від східних багатіїв. А ще – пережив клінічну смерть від голодного тифу, і часом було так важко, що якось довелося вкрасти хлібну булку. Його врятували брати Свєдомські, які переїхали із далекої Росії до Рима у пошуках творчого щастя. І з того часу вони майже не розлучалися, настільки міцною стала дружба.
А ще – після потрапляння у темний тунель смерті Вільгельм став бачити те, що не могли інші люди – інфернальне. І багато що відобразив на своїх оригінальних, інколи надзвичайно дивних полотнах.
Тим часом, коли всі художники собору роз'їхалися після його офіційного відкриття в 1896 році, Котарбінський залишився в Києві й створив чимало шедеврів. Окрім розпису згаданих соборів, він написав «Смерть Месаліни» і «Поцілунок хвилі», фактично перевершивши свого співвітчизника Генріха Семирадського, на якого довгий час рівнявся. Його «Оргію» купили для імператорського музею після того, як полотно отримало золоту медаль на виставці у Львові. Художник зневажливо ставився до слави, відмовивши у продажу картини «Лепта удовиці» самому Павлу Третьякову – після дивної вимоги московського мецената зробити на картині підпис російськими літерами.
Вільгельм Котарбінський «Оргія»
Звання академіка Котарбінський отримав майже одночасно з Врубелем, але занадто пізно – у порівнянні з іншими художниками. Це його так само мало турбувало, як і гроші. Він творив кожен день, мешкаючи в готелі та нітрохи не турбувався щодо розкішного замку, який побудував собі Семирадский у Римі. Жити, щоб творити – такий, як видно, був девіз цієї людини, окриленої й одночасно дивної для оточення.
- Кажуть, кожна творча особистість, а може й будь-яка людина має власну загадку. Чи мав її Вільгельм Котарбінський?
- Хочу вірити, що художник багато чого знав про потойбічний світ. Довести це неможливо та й недоречно, як у історіях про Блаватську або Парамансу Йогананду… До наших часів дійшла така інформація: що деякі полотна художника засмучували їхніх хазяїв, впливали на їхні психічні стани. Наприклад, «Могила самогубці»…
Або такі спогади Миколи Прахова: кожної ночі до Котарбінського навідувався невідомий інфернальний гість – чи то уві снах, чи то у видіннях. А художник був ще й талановитим шахістом. Вранці він розповідав дітям Прахової – останні роки прожив у неї – про те, що він грав уночі та переміг. А одного ранку, важко зітхнувши, зізнався, що, нарешті, програв… І сьогодні помре… Так і сталося…
Містика Котарбінського, звісно, залишилася нерозшифрованою. У тому числі, й мною. Можливо, це справа наступних дослідників, бо, переконаний, що сакральна таємниця художника притягуватиме до його образу та його робіт ще чимало шукачів істини.
Петро Кернозенко. Київ
Фото Геннадія Мінченка, Олени Худякової та Сергія Аніщенка