Доросла дитина українського театру, мандрівний персонаж «Березільської культури». Пам'яті Сергія Проскурні

1 лютого 2021 року на 64-му році життя помер видатний український режисер і культурний діяч Сергій Проскурня. Укрінформ звернувся з проханням до друзів і колег Майстра – поділитися своїми думками та спогадами про спільну роботу й спілкування з ним.

ЙОГО «НАСКРІЗНА ТЕАТРАЛЬНІСТЬ» БУЛА ЗАМІШАНА НА СУТО ДИТЯЧОМУ ЗАХОПЛЕННІ МИСТЕЦТВОМ ТЕАТРУ Й НА ПРЕКРАСНОМУ ТЕАТРАЛЬНОМУ АВАНТЮРИЗМОВІ

Олег Вергеліс, театральний критик, мистецький оглядач, письменник:

- Сергієві, який шокував нас усіх своєю неочікуваною фатальною мандрівкою у "засвіти", найменше личив "минулий час".

Здавалося, він, як людина театру, жив і творив – тут і зараз. Тобто, теперішній час, його час, – тут зараз.

"Майбутній час" Сергія – його марення про нові проєкти, які його фантазія продукувала миттєво, аби тільки дочекатися їх реалізації у майбутньому часі.

Якщо доречне таке словосполучення, то Сергій був "наскрізь театральною людиною", справжнім героєм на нашій театральній передовій (у боротьбі за світле сценічне майбутнє) і героєм за лаштунками, коли міг вирішувати, здавалося б, невирішувані проблеми. Долаючи різні проблеми, він не робив, а, власне, творив наймасштабніші театральні проєкти в Україні – «Мистецьке Березілля», «Гранди мистецтв», «Кропивницький»...

Отака його "наскрізна театральність" була замішана на суто дитячому захопленні мистецтвом Театру і певною часткою – на його ж прекрасному театральному авантюризмі, без якого вже й театр не театр, а якась келія.

З ним можна було час від часу дискутувати, сперечатися, інколи навіть конфліктувати (бо це ж Театр!), але миттєво перемагав його власний дитячий театральний ідеалізм, і всі колишні непорозуміння миттєво зникали, а спілкування – тривало...

Сергій був дорослою дитиною українського театру.

І "був" він (знову цей минулий час!) мандрівним персонажем "Березільської культури" бо, здавалося, ніби "позавчора" він гуляв у Харкові під ручку з Чистяковою, Меллером, Кулішем, Гірняком, Крушельницьким. Він все про них знав і сам себе позиціонував як "дитя Березілля".

І гідною шаною пам’яті Сергія була би спроба його друзів відродити його ж фестивальну ідею "Мистецького Березілля" (в оновленому форматі), на який майже ніколи йому не вдавалося віднайти адекватні бюджети.

Буде "Березілля", буде і Сергій. Тут і зараз.

ВІН ПІШОВ У ЗАСВІТИ З ПОВНИМ ВОРОХОМ СПІЛЬНИХ ПЛАНІВ З ВЕЛИЧЕЗНОЮ КІЛЬКІСТЮ ЛЮДЕЙ

Мар‘яна Савка, видавчиня, поетеса, письменниця:

- Є люди, які якимсь майже непомітним чином дуже сильно впливають на середовище, огортають собою багатьох. Сергій Проскурня – такий. Він мав у собі особливу легкість і щедрість душі, він не шкодував себе для інших і був другом для якоїсь несамовитої кількості людей. Хоча не знаю, може, йому вистачало небагатьох, а він просто вмів до кожного бути уважним. Ми познайомилися ще десь на початку 1990-х і відтак постійно оберталися в тих самих колах, але спільних проєктів не мали. І от 2013-й рік, середина літа. Дзвінок. Я іду вулицею Львова, спека. Голос у слухавці: «Мар’янко, я готую святкову академію до відкриття патріаршого собору на Лівому Березі. І хочу, щоб ти написала сценарій!» Я спантеличилася: «Сценарій?.. А скільки на це часу?» Сергій: «Та ще час є! Цілих 15 днів!» Я не встигаю щось відповісти, як він каже: «А! І я хочу, щоб це були сонети. 22 сонети з історії греко-католицької церкви». Я досі не розумію, чому я погодилася, може, просто тому, що дуже не хотілося йому відмовляти. Коли він загорявся якоюсь ідеєю, для нього не існувало перепон, часових рамок, технічних чи творчих обмежень.

Я того ж дня взялася за роботу, читала історичні матеріали, які мені надсилав консультант, писала сонет, відсилала Сергієві. «Геніально! Бігме! Це саме те, про що я мріяв!» Як було відмовитися від того, про що він мріяв! Я встигла. Ми встигли. Це величне дійство на сцені Національного палацу мистецтв «Україна» мене вразило кількістю прекрасних людей, яких він зібрав на одній сцені. Я впевнена, що вони всі там були, бо головною їхньою мотивацією була дружба з Проскурнею.

Минулого року в березні він прийшов до мене на концерт-виставу «Не відпускай!» у порожньому залі Будинку звукозапису, це був другий день карантину. Він був серед десяти друзів у порожньому залі. Після того більше не бачилися, у кожного було багато часу попереду. Списувалися, говорили по телефону, планували. Він пішов у засвіти з повним ворохом спільних планів з величезною кількістю людей. Він нічого не згортав. Він просто пішов.

У НЬОГО ОДНОГО З НЕБАГАТЬОХ - ЗДАТНІСТЬ БУТИ РЕЖИСЕРОМ-ДЕРЖАВНИКОМ

Євген Ніщук, актор театру й кіно, народний артист України, ексміністр  культури

- Я мав честь працювати з ним у Черкасах над дуже цікавим матеріалом – в трилогії про Тараса Шевченка, я грав період молодого Шевченка. То була не просто цікава робота з режисером – він на якомусь метафізичному рівні провокував мене до розуміння постаті іншого Шевченка, не забронзовілого, не як пам'ятник з вусами, а власне, його живої суті. Це було дивовижно.

Сергій не просто чомусь навчав, він давав манки, провокацію. Він великий провокатор у хорошому розумінні, який провокує до дії творчості, до дії життя.

Стосовно нього мені найбільше подобається слово драматург, тому що він по суті був драматургом життя. Бачив стратегічні речі, входив у стратегічну групу моїх радників, коли я був міністром. Ми тоді запровадили новий формат відзначень, вшанувань, або святкувань державних дат. Режисерів в Україні насправді багато, в нього – одного з небагатьох, була здатність бути режисером-державником. Він міг подивитися на ту чи іншу подію не шаблонно, а зробити, наприклад, цікавий незвичний твір на день Чорнобиля, або створити фактично за пів місяця фантастичний оркестр на Майдані до 25-річчя Незалежності з оркестрантами з різних куточків України, яким у паспорті саме на цей час виповнилося 25 років. Він сам їх шукав по кожному інструменту і знайшов! Це неймовірний креатив.

Не секрет, що він долучався до деяких моїх доповідей у Верховній Раді, які стосувалися культурних процесів, бачення та стратегій. Я завжди хотів відійти від сухих цифр і бюрократії, тому радився з Сергієм щодо образності, цитат, які б краще донесли певні сенси.

В ньому поєднувалося багато чеснот і талантів: він сам музикант, писав сценарії й драматургічні твори, він актор, кіносценарист, продюсер, режисер, і виявляється (я про це дізнався тільки вчора) колись ще й малював! У однієї з наших актрис Лариси Трояновської, яка разом з ним навчалася на курсі у Олійника та Роговцевої, є картина від Сергія.

І ще одна дуже важлива річ – він відчував час. Це давало йому розкіш бути в одному стилі розмови, незалежно від віку того, з ким він спілкувався. Він завжди був молодим попри те, що йому було 63 роки.

Це надзвичайно велика втрата для галузі культури і для її розвитку.

У ЙОГО ГОЛОВІ ЗБЕРІГАЛОСЯ СТІЛЬКИ ІНФОРМАЦІЇ ПРО УКРАЇНСЬКИХ МИТЦІВ, ЩО ТЕПЕР НЕЗРОЗУМІЛО, ЯК БЕЗ ЦІЄЇ ІНФОРМАЦІЇ ОБІЙТИСЯ

Анжеліка Рудницька, співачка, волонтерка, громадська діячка:

- Так важко говорити про Сергія в минулому.

Хочеться, щоб це була його чергова режисерська авантюра, яка закінчиться сміхом Проскурні. Але цього разу режисером був Бог, і ми нічого не можемо змінити.

Він завжди був поруч – на відстані одного дзвінка чи повідомлення у будь-який час дня чи ночі.

Ми говорили про усе на світі. Про життя, проблеми культури, про фестивалі, українських митців, які відчувають себе непотрібними в своїй країні; про плани, яких завжди більше, ніж можливостей; про шалені ідеї, про болючі взаємини і втрати; про боротьбу за своє – попри все; про красу музики, суконь, архітектури, ідей, взаємин, людей, про долю України. Ми часто дискутували, але це були найделікатніші дискусії у світі, де у кожного була своя позиція і повага до протилежної точки зору.

Сергій захоплював своїми ідеями усіх знайомих, мислив масштабно, завжди був готовий підтримати, вражав своїм тонким відчуттям світу і людей, беріг пам‘ять про великих українців, був знайомий зі знаковими для України людьми і розповідав про них із пристрастю. Я завжди просила його писати те, про що він знає. Останні роки Сергій знімав фільм про Україну і з любов’ю розповідав про кожен куточок української землі, яку знімав, вивчав, популяризував.

У його голові зберігалося стільки інформації про українських митців, що тепер незрозуміло, як без цієї інформації обійтися. Без порад, підтримки, провокацій, розіграшів, ніжних розмов.

Є безліч речей, за які я вдячна Сергієві. Але з особливою любов’ю бережу в серці інклюзивний концерт, на якому я співала з дітками, які не чують, талановитими дітками з інвалідністю. Зазвичай таких тем усі уникають. Ми це зробили на великій розкішній сцені. Діти були щасливими. А ми з Сергієм – ще щасливішими.

Останній рік Сергій готував масштабний проєкт до 50-річчя пісні «Червона рута». Для мене в проєкті Сергійко вибрав невідому пісню Володимира Івасюка, яка мала ожити завдяки його енергії. А ще ми збирали відеозаписи «Червоної рути» з моїх поїздок на фронт. Напланували багато цікавих атракцій. Але локдаун зруйнував ці плани.

Ми через карантин давно не бачилися і жартували, що якось зберемося і відсвяткуємо і наші дні народження, й усі пропущені свята...

Останнє повідомлення від Сергія було на Різдво: «ДИВО ТАКИ СТАЛОСЯ. А скільки ще буде попереду?!».

Тепер – лише у спогадах.

Сергійку! Так боляче втрачати. І так страшно, що це про тебе.

Плачу. А ти вже не підставляєш плече, делікатно і доречно, як вмів це робити лише ти. Я рідко дозволяю собі бути слабкою. Але з Сергієм це було легко. Я могла плакати у нього на плечі, а він умів підтримати навіть мовчки.

Співчуваю рідним, друзям.

Нам буде без тебе самотньо...

Але якщо Бог забрав тебе – значить Йому ти потрібен для якогось великого божественного дійства, і воно буде прекрасне...

Світла пам‘ять...

ЯКЩО ЯКІСЬ ЙОГО ІДЕЇ БУЛИ ДАЛЕКИМИ ВІД РЕАЛЬНОСТІ, ТО СМІЛИВО КАЖУ: ТИМ ГІРШЕ ДЛЯ РЕАЛЬНОСТІ

Євген Лавренчук, головний режисер Одеського національного академічного театру опери та балету:

- Познайомився з Проскурнею, коли мав 14 років. У Львові. І все життя він був і є для мене символом творчості та свободи. У такі хвилини співчувають близьким та рідним. Але Сергій не мав близьких, усі, кого він знав були рідними!

Він не був геніальним режисером, він був геніальною особистістю, яскравим персонажем українського мистецтва. І якщо якісь його проєкти чи ідеї були далекими від реальності, то сміливо кажу: тим гірше для реальності. Сергій Проскурня назавжди залишиться в моєму серці та в моїй пам'яті.

ВЧОРА ВНОЧІ ВИПАДКОВО НАТРАПИЛА НА ФОТО, ДЕ МИ ПІСЛЯ МОЄЇ ВИСТАВИ, ДЕ ТИ ПОДАРУВАВ МЕНІ ШАЛЕНО КРАСИВІ ТРОЯНДИ

Римма Зюбіна, актриса:

- Я безліч разів саме при Сергієві розповідала цю історію, бо вона для мене дуже важлива. І знаю, що йому було приємно і в сотий раз почути її. Розповім і сьогодні, знаю, що Сергій почує.

Це було давно. Влетіла я в театральну залу Театру оперети, за кілька хвилин мали розпочати гастрольну виставу європейського театру, на яку важко було потрапити.

Наші місця були поруч, ми привіталися:

- Гарно виглядаєш, – каже Сергій.

- Ой, та ледь встигла, зранку озвучка, потім репетиція, ще в школу до сина, ще кілька справ – і сюди на 7-му, а ще й треба було так одягтися, щоб і тут, і там комфортно було.

Пролунав другий дзвінок. І раптом, Сергій бере мене за руку:

- Ходімо, швиденько!

- Куди?

Він підлітає зі мною до буфету, все ще тримаючи мене за руку, замовляє мені бутерброди, тістечка, каву і каже:

- Ти ж голодна, якщо ти зранку бігаєш, то ти ж не встигла навіть нічого поїсти за весь день.

- Але вже третій дзвінок!

- Спокійно поїси і тоді ми підемо на виставу.

Це було так несподівано, я ж не жалілась і не просила. І здавалося, що це дрібниця. Ні, це не дрібниця. Бо ніхто й ніколи так не робив для мене. І це не про їжу. А про інше...

Я потім жартувала, що з того моменту Ти в моїх очах піднявся до Небес.

Після цього наші стосунки стали дуже теплими і близькими.

А ці фото – незабутня репетиційна ніч, на годиннику 12:00, дощ не зупиняється, сцену залило, ми всі мокрі, тексти в руках розчиняються від зливи, але ми з режисером Сергієм Проскурнею 8 травня 2015 року працюємо до 2 ночі й щасливі.

А тиждень тому я згадувала, як ми знімали "Наш Шевченко", а вчора вночі випадково натрапила на фото, де ми після моєї вистави, де ти подарував мені шалено красиві троянди. І ми сміємося…

Я навіть не знаю, як закінчити ці спогади.

Ти тепер, дійсно, злетів до Небес...

ВІН УМІВ І ЛЮБИВ ШУТКУВАТИ, ЯКОСЬ ПО-ЧЕХОВСЬКИ

Антон Логов, художник:

- Дізнався, що не має більше з нами Сергія. Дуже сумно від цього. Бракує слів. Він був для мене якоюсь особисто близькою людиною. Чудовий режисер і драматург.

З Сергієм Проскурнею я познайомився особисто в 2017 році на театрально-художньому фестивалі в Кропивницькому, де робив вуличну інсталяцію. Сергій поруч проводив кінопокази під відкритим небом. Йому сподобалась моя скульптура. З того часу ми товаришували. Не так часто бачились, але переписувались, і Сергій постійно коментував мою творчість у Фейсбуці.

А взагалі, він умів і любив шуткувати, якось по-чеховськи.

Останній раз ми бачилися з ним на нашій «Польоти уві сні та наяву. Виставка» в Довженко-Центрі. Сергій був у захваті від експозиції. Розповідав про свої зустрічі з Параджановим і Балаяном.

«Ти молодець, Антошка-Картошка!», – останнє, що я почув від нього. Більше ми не бачились...

Сьогодні ми всі зрозуміли, що всіх нас об’єднав саме Сергій Проскурня. І в кожного він свій закарбувався в пам’яті. Веселий, іронічний, добрий, аристократичний, драматичний, театральний і дуже близький...

Світла пам’ять.

Спогади зібрала Любов Базів

Фото: З особистого архіву Ольги Стельмашевської та з відкритих джерел