Вишити, щоб вижити
Свою першу вишиванку Оксана Муравльова вишила, коли її рідне місто окупували кремлівські найманці. За протидію бойовикам Оксана з чоловіком потрапили в списки ворогів «молодої республіки» і мусили виїхати спершу до Києва, відтак – до Краматорська. Там волонтерили в гуманітарному штабі. Чотири роки тому вишили перші сорочки для немовлят до акції «Народжені у вишиванках». Торік триста маленьких українців із міст, зокрема і прифронтових, Донбасу отримали перші вишиванки. До 15-річчя Всесвітнього дня вишиванки «Укрінформ» підготував спецпроєкт про тих, хто зберіг ідентичність на Сході нашої країни.
«Першу вишиванку я зробила в 9 класі разом із матусею. Вона ткала килими і навчила мене вишивати. Сорочка була в червоних і чорних кольорах, але візерунок – із популярного тоді журналу для жінок, не традиційний, а той, що ліг до душі. А потім я закинула вишивання. Років десять тому почала вишивати картини та ікони. І коли була пів року в онкології, вишивка мене рятувала. А та перша сорочка залишилась у моєму робочому кабінеті в технікумі, де я викладала українську, я не змогла її забрати. Тому першою вишиванкою стала вважати ту, яку зробила вже в Краматорську. Мені дуже хотілося сонця. Тому вона в мене орнаментальна, але з соняхами», – починає розповідь Оксана Муравльова. Вони з чоловіком – вимушені переселенці. Коли був незаконний «референдум» 11 травня, Муравльови на нього не пішли.
«Буквально наступного дня на електростовпах з’явилися намальовані «ДНР-івські» прапори. Звичайно, що мені це не сподобалось. У мене була жовта фарба, і я червоний та чорний кольори нею замалювала. Вийшов такий синьо-жовтий прапор. Я тоді не зважала, чи йшли люди по вулиці. Ми тоді ще не замислювалися, що треба боятися чогось. Увечері, коли чоловік вийшов із будинку по воду, почули шарудіння під хвірткою. Побачили, що вона облита гасом, хотіли вже підпалити. Ми вчасно встигли. А на ранок ми побачили на своїх воротах напис «Росія». Донька замалювала. У травні-червні в Ясинуватій стало незвично тихо, спорожніли вулиці. І щодня в нас на райдержадміністрації міняли прапори. Наші повісять український, вранці прокидаєшся – «ДНР-івський» висить. Наші знову міняють», – пригадує жінка.
5 липня Оксана з донькою поїхала у відпустку. Чоловік із другою донькою виїжджали вже під першим обстрілом. Погостювали в рідних, збиралися їхати в Ясинувату.
«З’ясувалося, що назад їхати вже не можна, – говорить Муравльова. – Востаннє ми змогли заїхати в Ясинувату 11 вересня 2014 року, нам треба було взяти дозвіл у комендатурі, щоб ми могли потрапити в хату. У нас було на збори кілька годин. І коли вже здали перепустку, чоловікові зателефонував знайомий і сказав, що з комендатури нас розшукують. Слава Богу, ми тоді вже були за межами міста. Чоловікові кілька разів дзвонили і казали, що його розшукують. Він був у списку «бандерівців», ворог «молодої республіки».
У Краматорську родина волонтерила: приймали переселенців, роздавали їм гуманітарну допомогу. Потім вирішили збиратися щосуботи з іншими переселенцями: говорити українською, вишивати.
«Пам’ятаю, до нас прийшла одна жінка, я дала їй клаптик тканини, навчила класти стібки, вона зіпсувала ту тканину, а потім ще й запитала: «А що ви мені за це дасте?» Мені було так дивно. Тобі дали матеріал, тебе навчили. А ти ще думаєш, що за те, що пошила трохи, тобі ще дадуть гуманітарку. І тоді я вирішила, що мій гуманітарний цикл закінчився», – з гіркою посмішкою згадує Оксана.
ЛЬОЛЯ ДЛЯ НОВОНАРОДЖЕНОГО В ЯСИНУВАТІЙ
Відтак почали збиратися по неділях і започаткували ініціативу «Разом до перемоги». Плетуть маскувальні сітки, шкарпетки для бійців, шиють подушки.
У 2017 році, після того, як Оксана була амбасадоркою фільму «Спадок нації», його авторка Леся Воронюк передала дві вишитих сорочечки – для хлопчика і дівчинки, аби подарували до Дня вишиванки.
«У мене перша думка: прийду в пологовий, а там же не двоє дітей, а двадцять-тридцять. І як я виберу, кому дарувати? Ми вирішили зробити свято для всіх – і нашили ще 30 сорочечок», – говорить Муравльова.
Так на Донбасі стартувала акція «Народжені у вишиванках». За майже п’ять років кількість льоль збільшилася вдесятеро. Торік Оксані та ще трьом десяткам вишивальниць вдалося вручну оздобити сорочечки для всієї Донецької області. Льолі роздавали породіллям у Слов’янську, Дружківці, навіть прифронтовому Торецьку та інших містах.
«Усі батьки, яким даємо вишиванки, щасливі й радісні, дякують. Разом із льолями роздаємо книжечки з колисковими й дерев’яних ангеликів, на яких можна написати ім’я дитини і дату народження. Жодного разу ми не побачили негативу від батьків. Одна жіночка казала: «Берегтиму до весілля». Щоправда, не всі поки розуміють, навіщо вишиванка», – каже Оксана.
Вона мріє, що до їхнього гурту приєднуватимуться і майбутні мами, які вишиватимуть сорочечки дітям власноруч.
Кожна льоля – унікальна, стверджує майстриня.
«Не хочеться просто квіточку вишити чи пташечку. Є й елементи донецької вишивки. І всі різні. Ніби один і той самий орнамент, але то кольори змінили, то нитки. Коли я торік перекладала ці сорочечки, то з трьохсот, мабуть, тільки з десяток було однакових, решта – різні», – розповідає активістка.
Вони з жінками «відволікаються» на вишивання масок та інших виробів, що йдуть на продаж. Зароблені гроші витрачають на нитки, тканини, книжки зі схемами для вишивки, ганчір’я для маскувальних сіток, які й досі гостро потрібні на фронті.
Вишиванки для малюків об’єднують Україну. Нещодавно з Хмельницького надіслали нитки. Із Тернополя прислали тканину. До цього були посилки зі Львівщини, Франківщини. Позаторік передали п’ять метрів блакитної тканини з Ясинуватої.
«Мені цю тканину привезла жінка. Каже: «Моїй дитині вже 37 років, вона ніяк не завагітніє». Ми сіли з нею, зробили мотанку, я ще іконку маленьку вишила. Потім та жінка приїжджає і каже, щаслива: «Ти знаєш, завагітніла». А потім хлопчик народився, – усміхається Оксана. – Ми для нього передали льолю. Вона ховала її, як могла, коли їхала додому. Так радо везла сорочечку. Вони її вдома вдягали і нікому не показували, бо це може недобре закінчитися. Ця жінка – з Україною в серці. І на окупованих територіях є люди, які з тих чи інших причин там живуть, але з Україною в серці. Вони чекають, коли Україна повернеться».
Сорочечки, вишиті в Краматорську, цьогоріч поїхали в Нью-Джерсі, США, одна поїде в Прагу, ще одна – на Миколаївщину до Соломійки. Волонтерки передають льолі знайомим військовим або переселенцям, які стали батьками.
«Це як насіння. Ми кидаємо насіння в землю. А те деревце виросте через десять-двадцять років. Якщо матуся збереже першу льолю, дитина потім запитає: «Мамо, а що це таке?» І насіння, яке ми кинули, дасть Бог, якось потім виросте в міцне дерево. І ми будемо міцною державою. Будемо усвідомлювати, що саме з цього починається Україна. Головне, щоб ми всі об’єдналися, і разом ішли до перемоги. Коли кажуть про мир, то він буде тільки після перемоги», – переконана Муравльова.
Анастасія Федченко
Фото – з архіву Оксани Муравльової
