Леся Українка: Будь гарячий або холодний. Але не теплий

Не маючи підтримки нізвідки, вона просто мусила стати Квіткою-ломикамінь... Між іншим, і в літературі також. Хоча по-жіночому все-таки сподівалася на інше, тому з головою кинулась, бодай, у мистецьке щастя.

Із якою щирою радістю з Києва Леся Українка 7 грудня 1896 р. сповіщала тітку, вдову Драгоманова Людмилу Михайлівну:

- У Києві є літературно-артистичне товариство, мама там членом ще з минулої зими, а я вибрана оце недавно, тижнів три тому назад… 

Йшлося про діяльність Літературно-артистичного товариства, заснованого у 1895 р. Його гарячі засідання відбувались у будинку дійсного статського радника, князя Володимира Петровича Мещерського (нині – вул. Рогніденська, 2), великого ліберала. Тут влаштовувалися літературні бесіди й читання, мистецькі виставки, музичні вечори, концерти, святкування ювілеїв. Перший літературний конкурс (1897) товариства виграла Леся Українка, за що переможницю преміювали Золотим жетоном за кращий твір – йшлося про оповідання “Голосні струни”. Надалі 20-річна “літератка” активно виступала на засіданнях об’єднання, читала авторські твори, реферати, доповіді. 

Що її вирізняло з-поміж інших українських письменників?

Леся Українка була і залишалася людиною бурхливих пристрастей: чим більше життя прагнуло від неї забрати, тим більше вона жадала взяти.

У листі від 14 січня 1903 р. до Івана Франка вона чорним по-білому написала:

- Автор “Апокаліпсису” (остання книга Святого Письма називається “Об’явлення Святого Іоана Богослова”. – О.Р.) дав добру науку не так людям взагалі, як, власне, поетам та артистам: будь гарячий або холодний, але не теплий…. 

МАЛОЮ ЛЕСЯ БАЧИЛА СЕБЕ В РОЛІ… ХЕТТСЬКОЇ ЦАРІВНИ АНДРОМАХИ

Одна із найвідоміших жінок України усіх часів, майбутня письменниця, перекладачка, діячка культури Леся Українка (справжнє ім’я Лариса Петрівна Косач-Квітка) народилася 13 (25) лютого 1871 р. у найманому будинку (тепер – пр-т Відродження) у Новоград-Волинському Волинської губернії. Про це було зроблено запис у метричній книзі міської Соборної Преображенської церкви.

Батько, дворянин та високоосвічений поміщик Петро Антонович Косач (1842-1909), походив із гербового заможного українсько-козацького шляхетства. Правник за освітою, він добре знався на літературі та живопису, а навчаючись у Київському університеті Св. Володимира, брав участь у роботі української “Громади”, пізніше перейменованої в “Стару громаду”. До 1897 р. Петро Антонович служив маршалком Ковельського повітового дворянства, а в 1899 р. дійшов до рангу дійсного статського радника. 

Її мати, дворянка Ольга Петрівна Косач (з дому Драгоманова; 1849-1930), під літературним псевдонімом Олени Пчілки стала відомою українською письменницею, меценаткою, перекладачкою, етнографинею, фольклористкою, публіцисткою та громадською діячкою; саме вона у середовищі інтелігенції Лівобережжя запровадила моду на українську мову та вишиті сорочки. Свого часу велике враження на Ольгу Петрівну справили у Львові Іван Франко та Михайло Павлик – два духовних провідники національно свідомих галичан. Утім, найбільше вплинула на Олену Пчілку засновниця цілого жіночого руху в Західній Україні, письменниця Наталя Кобринська (1855-1920), котра згодом залучила колегу з Великої України та її дочку Ларису до участі та виданні у друкарні Товариства імені Т.Г. Шевченка феміністичного альманаху – “Перший вінок” (1887). 

Майбутні Лесині батьки побралися 28 липня (9 серпня) 1868 р. у мурованій Хресто-Воздвиженській церкві села Пирогове, яке тепер стало південним передмістям Києва. Свідками з боку молодого були Володимир Антонович та Василь Кістяківський, з боку молодої – Олександр Кістяківський і Михайло Драгоманов. У подружжя згодом народилося шестеро дітей: Михайло (1869-1903), Лариса, Ольга (1877-1945), Оксана (1882-1975), Микола (1884-1937) та Ізидора (1888-1980). 

*   *   *

Дослідники пишуть, мовляв, у містечку Возвягелі, Звягелі, а тепер – Новоград-Волинському, Лариса прожила перші вісім років. І лише навесні 1879 р. із Надслучанської Швейцарії, як колись городяни просто, але зі смаком називали мальовничі скелясті береги вздовж Случа, – родина переїхала до Луцька. 

Це не зовсім точно… Так, голова Новоград-Волинського мирового з'їзду Петро Антонович Косач залишився у Звягелі, тоді як його дружина – Ольга Петрівна, у 1872 р. з однорічною Лесею уже виїздила до Відня, бо там її брат, М.П. Драгоманов перебував у науковому відрядженні. Відвідавши Флоренцію, Рим, Помпеї, мати із дочкою вже збиралися додому, та Михайло Петрович попросив сестру про послугу: передати у Відні приватні листи українцям, членам віденського товариства “Січ”. Так що не лише у Колодяжному Любитівської волості Ковельського повіту Волинської губернії зростала Леся. 

Епістолярна сторінка творчості Квітки-ломикамінь почалася дуже рано, але про що саме п’ятирічна Леся писала у перших листах до Женеви, до родини дядька Михайла Драгоманова? Дівчинка розповідала, як із іншими дітьми вони вивчали природу: узимку – ліпили снігові баби, навесні – закопували в теплу землю яйця вужів, щоб швидше вивелися вуженята, плавали на човні, смажили на свіжому повітрі шматочки сала. Коли молода родина переїхала до іншого будинку, родини Завадських, – у Лесиному житті з’явився великий сад. Фантазія дівчинки взагалі розквітнула. 

Вражає те, що ні в довгої кози, ні в індіанців діти Косачів не бавилися, а грали цілком поважні ролі героїв Гомера. Тендітна й миловида, ще не скута хворобою Леся пробувала себе в ролі… хеттської царівни Андромахи, котра після загибелі чоловіка Гектора, падіння Трої і вбивства сина Астианакта ахейцями стала рабинею і наложницею негожого сина Ахілла – Неоптолема… Отакої! 

Читайте також: Леся Українка. Порятуй мене від самої себе

*   *   *

Читати дівчинка вивчилась у чотири рочки, але знаєте, що п’ятирічна “літератка” найбільше полюбляла декламувати по пам’яті? “Русалку” (в оригіналі – “Świtezianka”) Адама Міцкевича у перекладі Пантелеймона Куліша. Запитайте, чому? Можливо, тому, що твір у специфічному жанрі “русалчиних балад” (“ballady rusałczane”) був про Україну. Адже головна героїня, рибка мешкала в озері… Світязь і деякий час та “Світезянка” зустрічалася з мисливцем, видаючи себе за… звичайну українку. А потім ви дивуєтеся, звідкіль у “Лісовій пісні” постала Мавка? Ось від якого пункту, як на мене, слід вивчати історію драми-феєрії. Офіційна легенда народилася трохи згодом.

Мовляв, гостюючи у свого вуйка Лева Скулинського у глухому поліському селі Скулин біля урочища Нечимного (нині – Ковельський район Волинської області), Леся наслухалася легенд про лісовиків та мавок. Справді, дядько Лев на прізвище Бас, хоча по-вуличному представників цього роду на тутешніх вулицях називали Басюками, випасав корів та доглядав за місцевою пасікою.

Вперше у лісову пущу, на береги таємничого озера Нечимне Леся з матір’ю, братом Михайлом та молодшою сестрою Ольгою приїхала улітку 1884 р. Як згодом написала Ольга Косач-Кривинюк:

- Ходили ми тоді геть скрізь: по лісі в бір, коло озера, а сидячи коло вогнища, почули багато-багато оповідань про той ліс, про озеро, про всяку “силу” лісову, водяну, польову та про її звичаї й відносини між собою та людьми. 

ДЕВ’ЯТИРІЧНА “ЛІТЕРАТКА” ТА ЇЇ “НАДІЯ” 

А далі – пішло-поїхало: “Саме із цих історій невдовзі народилася ідея “Лісової пісні”. Діти є діти… Таїна їх найбільше вабить. І мала Лариса бігала вночі до лісу, хоча дуже боялася. Тоді перемагала цікавість – дівчинка мріяла зустріти тих казкових істот. 

Не знаю, чи в бекґраунді української літератури враховуються сучасні алюзії, але все це мені нагадало сюжет кінокартини “Там, де живуть чудовиська” (“Where Тhe Wild Things Are”; 2009) геніального режисера і сценариста Спайка Джонза. За сюжетом, там після сварки з мамою хлопчик тікає з дому і опиняється на острові, де мешкають незвичайні істоти.

Фільм-фентезі, до речі, створено за мотивами однойменної дитячої книги американського письменника Моріса Сендака (Maurice Sendak; 1928-2012). В одному з інтерв’ю “Guardian” з притаманним йому запалом Моріс Сендак стверджував:

- Я відмовляюся брехати дітям. Я відмовляюся писати на догоду безглуздим уявленням про дитячу наївність. І це підштовхнуло до головного: мені захотілося говорити з людьми інакше, як я вважав, на більш чесному рівні, ніж той, на якому з людьми спілкується більшість літераторів. Адже життя справді важливе, адже можлива смерть, адже сьогодні може померти твій друг. Так у моїй творчості з’явилася мета – змусити дітей жити. Тому що я сам хотів жити. І – хотів вирости. 

Читайте також: Леся Українка. Порятуй мене від самої себе

*   *   *

Так ось, повертаючись до Лесі Українки та вражень із часів її дитинства… Місцеві жителі й досі подейкують, що у Скулинському лісі живуть монстри, які часом лякають туристів. 

І останній акорд на тему витоків. Навіть мудрий вуйко – Михайло Драгоманов щиро дивувався, читаючи вірші талановитої племінниці: коли все це у неї почалося? Здається, ще учора, граючись, небога сиділа на груші, а тепер, образно кажучи, сидить на Пегасі.

Контакти родини Косачів із М.П. Драгомановим, звинуваченим у “сепаратизмі” та “українофільстві”, тому й поставленим в Російській імперії поза законом, – дорого їм коштували. Наприкінці серпня 1878 р. Лесині батьки їздили, начебто, на Всесвітню виставку в Парижі, а насправді зустрілися з Михайлом Петровичем. Їм думалось, що така безневинна подорож “не так-то кинеться в очі урядові”. Покара прилетіла блискавично – наказом по Міністерству внутрішніх справ Російської імперії від 7 (19) листопада 1878 р. Косача П.А. (зрозуміло, то була розправа за “українофільство” та “побачення з емігрантом Драгомановим” - О.Р.), з обжитого місця перевели на роботу до… Луцька. Царат мав цілий ряд варіантів покарань для нелояльних чиновників.

*   *   *

Три подальші роки (весна 1879 – весна 1882) Лариса з батьками мешкала на Замковій площі у Луцьку – в якості побутової екзекуції туди татка перевели на посаду голови Луцько-Дубенського з’їзду мирових посередників. Лише через рік домашні справи Косачів бодай якось налагодилися: родина із трьома малолітніми дітьми підшукала та винайняла половину одноповерхового приватного будинку над самою річкою Стир.

Чому саме Луцьк став дуже важливим для Лесі містом? Саме тут, на березі Стиру дев’ятирічна “літератка” написала перший вірш. Називався він “Надія” і став емоційним відгуком на заслання до Сибіру її улюбленої тітоньки Єлеї!

Олену Антонівну Косач (1845-1927) заарештували після 13 березня 1879 р. – у рамках розслідування справи про замах на Лебединому каналі у Санкт-Петербурзі на шефа жандармів Олександра Дрентельна. 34-річну акушерку столичної лікарні заґратили “ввиду крайней политической неблагонадежности”.

- Ні долі, ні волі у мене нема, / Зосталася тільки надія одна: / Надія вернутись ще раз на Вкраїну, / Поглянути ще раз на рідну країну, / Поглянути ще раз на синій Дніпро, – / Там жити чи вмерти, мені все одно; / Поглянути ще раз на степ, могилки, / Востаннє згадати палкії гадки… / Ні долі, ні волі у мене нема, / Зосталася тільки надія одна.

Відповідно до розпорядження від 21 квітня 1879 р. нового міністра внутрішніх справ Льва Макова, з Північної Пальміри Олену Антонівну вислали на п’ять років до міста Пудожа Олонецької губернії – під гласний нагляд поліції, але згодом перевели на поселення в Ялуторовськ Тюменського повіту Тобольської губернії. Відтоді слово “надія” стало маркером життя і творчості Лесі Українки.

А ви думаєте, звідкіля родовід веде її знаменитий вірш 1890 р. “Contra spem spero” (“Без надії сподіваюся”)?

- Гетьте, думи, ви, хмари осінні! / То ж тепера весна золота! / Чи то так у жалю, в голосінні / Проминуть молодії літа? / Ні, я хочу крізь сльози сміятись, / Серед лиха співати пісні, / Без надії таки сподіватись, / Жити хочу! Геть думи сумні!

*   *   *

Через батьків Господь кожному з нас дав власне обличчя, але кожен із нас вибирає його вираз. Далеко не все безжурно складалося в її житті, але випробовуванням вона не корилася. Відомо, що Леся народилася кволою дитиною, хоча тривалий час здавалася просто тендітною. 

Тому, мовляв, у сім’ї її ніжно кликали Зеїчкою, тобто тонесенькою бадилинкою. Насправді за основу імені доволі креативна Олена Пчілка взяла… назву декоративного сорту пістряволистної кукурудзи “Zea japonica”.

Усе змінилося у 1880 р., коли у дівчинки лікарі діагностували хронічну хворобу – коксит (кістково-суглобний туберкульоз). Потім трапилася друга подія, що прискорила перебіг хвороби. 6 (18) січня 1881 р. під час святкування Водохреща дев’ятирічна, благенько вдягнута “літератка” застудилася. Їй хотілося побачити, як святять воду… Та містян того року на річці Стир зібралося багато, тому кригу стала накривати вода. Лесині валянки геть змокли, а на морозі вона знаходилася кілька годин. Чим тоді ненька опікувалася, ніяк не второпаю. 

Хоча у владної матері – Олени Петрівни Косач щодо долі власних дітей був чіткий план. Навесні 1881 р. Олена Пчілка привезла Михайла, Лесю та Ольгу до Києва. Належало подбати про відповідний рівень освіти дітей. Додому до Косачів на Стрілецький провулок, 9 (тепер – пров. Георгіївський) приходили приватним чином викладати найкращі міські вчителі. Зокрема Михайло та Леся вивчали грецьку і латинську мови.

“ЧИ НЕ ОДИНОКИЙ МУЖЧИНА НА ВСЮ НОВОЧАСНУ СОБОРНУ УКРАЇНУ”

Невдовзі Мишолосія, – як ніжно рідні називали брата і сестру: Михайлика та Лесю, які були просто нерозлийвода – почали вчитись за програмою… чоловічої гімназії, а восени 1881 р. - взимку 1882 р. на вулиці Рейтарській, 19, Зеїчка брала уроки гри на фортепіано у першої дружини Миколи Лисенка, співачки (лірико-драматичне сопрано) і педагога Ольги Олександрівни О’Коннор (1854-1930).

У листі до Михайла Драгоманова Леся щиро зізнавалася:

- Мені часом здається, що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що натура утяла мені кепський жарт... 

Знай, сильніше праву ногу Лариси так крутило, що терпляча дівчинка плакала від болю. Діагнозу точного ще не було. Вважаючи, що це – звичайний ревматизм, мати лікувала Зеїчку… ваннами та мазями. Так почалася, як сумно згодом жартувала поетка, її “тридцятилітня війна” з туберкульозом.

Розвиднилося лише у червні-серпні 1883 р., коли Олена Петрівна Косач з дітьми відпочивала у матері, Єлизавети Іванівни Драгоманової (1821-1895) на хуторі Зелений Гай – місцині, що тоді перебувала за межами Гадяча. Саме там, уперше, місцевий лікар діагностував хворобу 12-річної дівчинки – туберкульоз кісток. 

*   *   *

11 (23) жовтня 1883 р. в університетській клініці на Бібіковськім бульварі (нині – Київська міська клінічна лікарня №18; бульвар Шевченка, 17) у Києві Зею вперше прооперували. На лівій руці юної пацієнтки завідувач кафедри госпітальної хірургії Київського університету Св. Володимира, професор Олександр Христофорович Рінек (1837-1916) видалив вражені кістки.

Більше вона не змогла грати на фортепіано, як це було раніше.

Разом із тим, швидко з’ясувалося, що хвороба перекинулася на кістки правої ноги. Подальші п’ятнадцять років нестерпні болі періодично переслідували поетку, аж поки у 1899 р., в Берліні не була вдало виконана операція, після якої Леся змогла відносно вільно пересуватися. 

Реабілітація після київської операції тривала довго – всю першу половину 1884 р. Повернувшись додому до Колодяжного, під педагогічним наглядом матері Леся продовжувала вивчати французьку і німецьку мови, про що на хутір Зелений Гай листом сповістила улюблену бабусю.

*   *   *

Ні, на співчутті до себе Лариса Косач ніколи не спекулювала, а навпаки – завжди і в усьому, прагнула допомогти меншому та слабшому. Не секрет що владна матуся, Олена Пчілка, більше любила сина Михайлика, бо Лесю вважала… малорозвиненою.

Але найбільше Ольга Петрівна Косач не терпіла доньчину вдачу, саме тому не віддавала Ларису до школи, а з чотирьох років навчала вдома за власною програмою. Аргументувала це Олена Пчілка… просто: мати бажала уникнути російського впливу на Зеїчку. Все це, як на мене, відбилося на характері майбутньої Квітки-ломикамінь, яку Іван Франко потім не безпідставно називатиме “чи не одиноким мужчиною на всю новочасну соборну Україну”.

Не беруся стверджувати, чи не спровокувало таке ставлення матері до дочки комплекс Електри – термін, що слугував аналогом Едипового комплексу в дочок; його ввів у обіг у 1913 р. Карл Густав Юнг. Але проти суворої й навіть норовливої Ольги Петрівни не менш вперта Лариса у підлітковому віці часто бунтувала. Дві сильні жінки в одній родині – це майже завжди проблема. 

Надалі вона прагнула уберегти від матусиного педагогічного тиску слабших. Дбаючи про освіту молодшої сестри, у 19 років Леся Українка написала для семирічної Оксани підручник. Знаєте, який саме? “Стародавня історія східних народів”. 

*   *   *

Отже, від початку травня 1882 р., Лариса Косач з батьками жила в селі Колодяжному, розташованому за 6 км від Ковеля. Одна з причин – Лесину матір, письменницю Олену Пчілку поставили під “негласний нагляд” за листування “преступного характера”. Аби хоча б ззовні життя тривало безтурботно, у гостинній садибі Косачів, придбаній у 1868 р. її батьком, часто влаштовувалися вечори і домашні концерти. Сюди навідувалися українські письменники, маляри, музиканти, як-то: Іван Франко, Ольга Кобилянська, Михайло Старицький, Галина й Остап Лисенки, Орест Левицький, Михайло Комаров.

Чому їм так гарно тут велося? Чому протягом життя думками раз-у-раз Леся поверталася в те поліське село? Читаємо:

- Колодяжне – це, власне, вдома, а решта, то це все так собі – між іншим. Для цілої нашої родини ця квартира (Київ, вул. Саксаганського, 97) не була нашим “вдома”. Вона була раніше в Колодяжному, поки ще цілою родиною ми там жили, а потім то все було тимчасове, випадкове і не своє.

З якої причини у доволі закритої Лесі сформувалося таке враження? Пише сестра:

- Наша сім’я жила в дуже близьких стосунках із селянами, всі ми, в тому числі й Леся, – може, ще більше, ніж хто, – мали між колодяжненцями не лише знайомих, а й приятелів, і товаришок, і товаришів. Тому весь їхній побут дуже скоро став нам відомим, а далі – й рідним.

НАДІЯ ТА РОЗПАЧ ЗА ОДНИМ ПИСЬМЕННИЦЬКИМ СТОЛОМ

Від липня 1949 року в Колодяжному діє Літературно-меморіальний музей Лесі Українки, який складають: основна будівля, “білий” Лесин будинок, побудований у 1890 р. для старших дітей як літературне шале-флігель, та батьківська “сіра” хата, споруджена татком поетки Петром Косачем у 1896 р. Остання назву отримала через… колір вікон та віконниць.
 

Тобто, як ви розумієте, тих “новоділів” у 1882 р. у Колодяжному фізично бути не могло. Скажу більше, обидні нинішні кам’яниці фактично збудовані з нуля, адже у роки Другої Світової маєток був знищений. У колгоспному селі Колодяжному, попри дощ, відкриття “білого” Лесиного будинку відбулося тільки 13 липня 1949 р.

Оскільки тутешній музей Лесі Українки тоді відкрився… на громадських засадах, обов’язки штатного екскурсовода виконувала сільський бібліотекар, 21-річна колишня ланкова Ніна Зіньківна Кошелюк. Саме з неї Літературно-меморіальний музей Лесі Українки й почався.

Адже останній спадкоємець садиби Косачів у Колодяжному, молодший брат письменниці – Микола Петрович, котрий у 1903 р. оселився тут із дружиною Наталією Дробиш, продав “білий” Лесин будинок у 1920 р. місцевому селянину Пилипу Силюку.

*   *   *

Тільки у 1938 р. жіноча спільнота Львова, – зверніть увагу, не Києва! – порушила в пресі питання про викуп, ремонт і збереження безцінної культурної спадщини.

Але й тут у благородну справу втрутився Совок… Оскільки спеціальної освіти Ніна Кошелюк не мала, а продовжувати навчання часу не було, наказом №82 Ковельського районного відділу культури від 5 вересня 1949 р. на посаду завідуючої сільською бібліотекою села Колодяжного направили Марію Пилипівну Скрильникову (1927-2010).

Далі було як завжди: на підтримання пам’яті “поетеси-революціонерки” держава грошей не виділяла, дах “білого” Лесиного будинку почав протікати. Не кажу вже про відновлення фруктового саду, лип і тополь, що колись росли по периметру, розбивку клумб із квітами – більшість робіт добродійникам доводилося фінансувати з власної кишені. А тут ще наказом №48 Ковельського райвідділу культури від 15 червня 1955 р. у Лесиному “білому” будинку відкрили… районну дитячу бібліотеку. Мовляв, а що, нехай школярики бігають до Квітки-ломикамінь по книжки.

Ну, гаразд: Совок минув, а нині як справи?

Два Лесиних будинки знову руйнуються і потребують негайних реставраційно-ремонтних робіт. Ще позаторік музейники підготували проєктно-кошторисну документацію на 8 млн гривень, хоча, на думку фахівців, потрібні 10 млн. Не одному журналісту директорка Музею Ольга Бойко пояснювала: цих грошей ні обласна влада, ні уряд не дають, а власними силами музейники спроможні виконати лише… косметичний ремонт, тоді як коштів на нову систему опалення забракне.

Читайте також: Леся Українка. Порятуй мене від самої себе

*   *   *

Певен, що Леся Українка легко могла б реалізувати себе і як музикант, і як маляр, і як літератор. Не дарма у листі Олени Пчілки до Івана Франка читаємо:

- Леся почала учитися у одного художника і намалювала олійними фарбами дуже гарні картини... – Йдеться про період, коли дівчина відвідувала Київську малювальну школу, засновану маляром і педагогом Миколою Івановичем Мурашком (1844-1909), що швидко перетворилася на центр демократичної художньої думки. У 1882-1991 рр. рисувальна школа М.І. Мурашка працювала на вулиці Великій Володимирській, 46 (тепер – вул. Володимирська).

Лише з осені 1884 р. 13-річна “літератка” повернулася за письменницький стіл. У серці боролися дві рівноправні стихії – “надія” і “розпач”. Це й зрозуміло, їх, Мишолосію, болісно розчахнули навпіл – мати відправила сина Михайла в Холм (тепер – Польща): навчатися до тамтешньої чоловічої гімназії. Їй до гімназії було як і раніше зась… Треба ж дочку опікати від можливого російського впливу.

Про що тоді писала юна поетка?

30 жовтня (11 листопада) створено поезію “Конвалія”, а 3 (15) листопада – вірш “Сафо”. Останній твір довельми показовий для розуміння стану Лесиної душі:

- Над хвилями моря, на скелі, / Хороша дівчина сидить, / В лавровім вінку вона сяє, / Співецькую ліру держить. / До пісні своєї сумної / На лірі вона приграє. / І з піснею тою у серці / Велика їй туга встає. / В тій пісні згадала і славу / Величну свою, красний світ, / Лукавих людей, і кохання, / І зраду, печаль своїх літ, / Надії і розпач… Дівчина / Зірвала лавровий вінець / І в хвилях шумливого моря / Знайшла своїй пісні кінець. 

Безпросвітна туга минула, здається, лише у березні 1885 р., коли в Колодяжне з Києва привезли рояль. Як Леся зраділа інструментові, як кинулася грати, ніби хтось всесильний повернув її щасливі безтурботні літа. Разом із сестрою Ольгою вони не могли натішитися і, хоча Новорічні свята давно минули, жадібно розучували мелодії з опери “Різдвяна ніч” М.В.Лисенка. 

СЕРЦЕ НЕ ЗАМКНУТИ 

Тривалий час молода поетка тримала серце під замком, нікого із представників сильної статі туди вона не пускаючи. Окрім, звісно, брата Михайлика. Деякі дослідники першим коханням майбутньої великої поетеси називають Максима Славинського (1868-1945).

Коли підлітки познайомилися, Лесі минуло 15, Максиму – 18.

Що об’єднувало старшокурсника 2-ї Київської чоловічої гімназії та Лесю? “Плеяда”.

Поясню, у середині 1880-х рр. у Києві шанувальники красного письменства заснували літературний гурток, який напівжартома назвали “Плеядою”. Син садівника графині, обер-гофмейстрині Олександри Василівни Браницької, гімназист Славинський разом із Ларисою та Михайлом Косачами відвідували гурток, як й їхні найближчі друзі – Людмила Старицька, Володимир Самійленко, Олександра Судовщикова, Маргарита Комарова та інші.

*   *   *

Засідання відбувалися то на квартирі сім’ї Косачів (вул.Рейтарська, 19), то – у Лисенків (у тому ж будинку №19 вул.Рейтарської), а то – у Старицьких (тепер – вул.Толстого, 35), або у Судовщикових (буд. 11, нині – вул.Лабораторна). Зрозуміло, пильнували зібрання “Плеяди” мати Лесі – Олена Пчілка, а також Микола Лисенко, Михайло Старицький…

У листі до дядька М.П. Драгоманова від 24 грудня 1889 р. (5 січня 1890 р.) небога розповідала про власні творчі плани:

- Ми (молодіж) задумали видати цілу серію перекладів найкращих творів європейських авторів… Бувши в Одесі, я хотіла навчитись по-англійськи… По-італійськи я вже трохи підучилась сама… Надолужаю французьку та німецьку.

Про яких авторів йшлося, випливає з листа до брата Михайла від 26 листопада (8 грудня) 1889 р.:

- Володимира Короленка треба б цілого видати: “Ліс шумить”, “У Великодню ніч”, “Ночью”, “Старий дзвонар”… “В дурном обществе” я давно наважила перекласти, мама обіцяє дати “Сліпого музиканта”… Всеволода Гаршина теж треба цілого, я наперед беру “Красный цветок”… Список слід розширити, помістити туди: Сервантеса, Бомарше, Петрарку, Вольтера, Руссо, Андре Шеньє, Бальзака, Шарля Леконт де Ліля, Вальтер Скотта, мадам де Сталь, Владіслава Сирокомлю, Марію Конопницьку, Семена Надсона, Миколу Некрасова… 

ЯК ДОВЕДЕТЬСЯ ДУЖЕ ПОГАНО, ТО… ЙДИ КУДИ НА ДНІПРО 

Слід окреме слово сказати про Київ у житті Лесі Українки.

Не загалом розповісти про кожен приїзд чи рік перебування, бо вперше Лариса Косач відвідала Місто на семи пагорбах ще у 1876 р., а саме про злам 1880-1890-х рр.

Адже Київ для Лесі завжди був не місцем проживання, а просвітленням. Як Париж, чи що. Із Ялти 21 січня 1898 р. до матері О.П.Косач дочка писала:

- Учора ввечері по вулицях так бриніли потоки, що мені зовсім згадався Київ у березні, і наш Латинський квартал… 

Тут варто пояснити. Були часи, коли Латинським кварталом кияни називали верхню частину вулиці Тарасівської – за аналогією з однойменним кварталом на південь від університету в Парижі, де мешкали професори, студенти, митці. Їй було що згадувати… У 1889-1890 рр. із братом Михайлом та його товаришами вони разом жили на вулиці Тарасівській, 18. Веселе студентське оточення, постійні дискусії на теми літератури й мистецтва, інтерес до театру та його прем’єр, а головне, уроки гри на фортепіано, коли на книжкових полицях здебільшого стояли… партитури Шопена, Бетховена, Вагнера, Гайдна і навіть Мендельсона.

*   *   *

У листі з Ялти від 16 лютого 1898 р. до сестри Ольги Косач вона писала:

- Як доведеться дуже погано, то… йди куди на Дніпро, на Байкові гори, куди хочеш, тільки на простір… Нема гіршого товариства для смутно настроєних людей, як чотири стіни, а в Києві нема ліпшого товариства, як Дніпро, сади, гори і гарні перспективи улиць.

Із часом Леся Українка виходила на прогулянки та заримовувала свої київські маршрути. Променад камерними алеями Ботанічного саду нагадував їй рідну Волинь, урочище Сирець зринало як улюблений полтавський Зелений Гай, а Золотоворітський сад, Фундуклеївський яр, Куренівка, Боярка стали до глибини серця милими локаціями.

Навіть коли в останні роки життя поетесі кілька разів довелося побувати на лікуванні в Єгипті, країна фараонів її тому причарувала, бо Блакитний Ніл Лесі нагадував образ… “синього Дніпра, коли згадується мила, далека батьківщина”. 

*   *   *

Зрештою, як знавці європейських мов, Лариса Косач і Максим Славинський покинули лише закликати інших учасників київської “Плеяди” до перекладацької діяльності, а разом підступилися до ліричних перлин з “Книги пісень” Гейне (Christian Johann Heinrich Heine; 1797-1856). Так виник, за спогадами українського історика та політолога Олександра Шульгина, “зворушливий роман”.

Минули роки, і друга романтична зустріч молодих людей сталася лише улітку 1892 р., коли до Колодяжного на вакації приїхав тоді вже студент Київського Імператорського університету Св. Володимира Максим Славинський. Адже до друку в Львові готувалося їхнє з Лесею українськомовне видання поезій німецького романтика Генріха Гейне. Виданням опікувався сам Іван Франко, а передмову до нього написала Олена Пчілка. Це притому, що Лесина мати… недолюблювала Максима.

Одне слово, у садибі Косачів молоді люди натхненно взялися редагувати власні переклади “Книги пісень”, більшість із яких виконала Леся. Вони незчулися, як праця переросла у високі почуття. Не випадково саме Максиму Славинському присвячені такі шедеври любовної лірики Лесі Українки, як “Горить моє серце”, “Стояла я і слухала весну”, “Сон літньої ночі”, “Хотіла б я піснею стати”.

*   *   *

Проте у 1898 р. Максим Славинський залишив Україну та переїхав до Санкт-Петербурга, де служив співредактором газет “Північний кур’єр”, “Свобода і право”, “Вільна думка” і секретарем журналу “Вісник Європи”.

30 червня 1899 р. він пошлюбив Марію Сосчину (1879-1958), котра також працювала над перекладами з різних мов.

Чомусь так складається, що занадто сильних дівчат дуже сильно кривдять. Лесина сердечна рана загоювалася не один рік. Це неозброєним оком видно, коли читаєш твори із першої збірки “На крилах пісень” (1893) чи цикл віршів “Мелодії” із другої книги “Думи і мрії” Лесі Українки, виданої у Львові “Українською видавничою спілкою” в 1899 р. У вірші “Єврейська мелодія”, складеному 26 червня 1896 р., біль впресований у кожне слово:

- Ти не мій! Розлучив нас далекий твій край, / І вродлива чужинка забрала! / Ти там, може, знайшов незаказаний рай, / Я ж без тебе, мов квітка, зів’яла. / І зостались мені лиш пісні та думки… / Ті пісні наші бранці зложили, / Прислухаючись, як край Євфрату-ріки / Вавілонськії верби шуміли… / “Ти в руїнах тепера, єдиний наш храм, / Вороги найсвятіше сплямили, / На твоїм олтарі неправдивим богам / Чужоземці вогонь запалили. / Всі пророки твої від тебе відреклись, / І левітів немає з тобою. / Хто погляне на стіни, величні колись, / Покиває, сумний, головою. / Ти не наш, але вірними будуть тобі / На чужині ізраїльські люди, – / Що Господь сам обрав за святиню собі, / Те довіку святинею буде!” / Милий мій! ти для мене зруйнований храм, / Чи я зрадити маю святині / Через те, що віддана вона ворогам / І чужій, неправдивій богині.

Ми – не судді, ми теж – біль. І ніхто з нас не знає, чи судитимуть нас наші боги, чи чужі істукани? Як на мене, у вірші “Єврейська мелодія” Леся Українка ще раз засвідчила приклад свого далекобачення. Чому так вважаю? Стежте за думкою.

*   *   *

Через два десятиліття, точніше, у березні 1917 р. Максим Антонович Славинський виступив співзасновником Української Національної Ради в Петрограді, був членом її Виконавчого комітету, а потім і взагалі представляв Українську Центральну Раду при Тимчасовому уряді Російської імперії. У 1918 р. він служив послом Української Народної Республіки у Празі.

Залишившись в еміграції у Чехо-Словаччині, починаючи з 1923 р., Максим Антонович читав лекції з історії західноєвропейської літератури в Українському педагогічному інституті імені Михайла Драгоманова, обіймав посаду професора новітньої історії в Українській господарській академії в Подєбрадах, співпрацював із урядом УНР в екзилі.

Думаю, керівництво НКВС не подарувало небезпечних звинувачень, виголошених Максимом Славинським у залі Географічного товариства в Парижі 17 травня 1937 р., коли той читав свою доповідь “Національно-державна проблема в СРСР”:

- Геть від Москви, від всякої Москви – червоної та білої. Подалі від режиму – царського, більшовицького і демократичного, від будь-якої імперської єдності – зовнішньої і внутрішньої, геть від Москви взагалі. Терор є невід’ємною приналежністю радянського режиму. Національні жертви незчисленні, без перебільшення обчислюються вони мільйонами.

*   *   *

А тепер уявіть, що це діялося не просто у залі Географічного товариства в Парижі, а в приміщенні, де відбувалося спільне засідання Комітету дружби народів Кавказу, Туркестану й України.

Уявляєте, на який ярлик “сепаратизму” той промовець заслуговував?

27 травня 1945 р., як небезпечного “українського буржуазного націоналіста”, М.А.Славинського агенти радянської контррозвідки із відділу СМЕРШ (складноскорочення від гасла “Смерть шпигунам!”) у Празі заарештували; на вулиці 77-річний український професор мав необережність звернутися до радянських солдат… рідною мовою.

Літаком (!!!) дідуся доправили до Києва – задля з’ясування всіх обставин.

Він помер у шпиталі Лук’янівської в’язниці в Києві 23 листопада 1945 р., так і не дочекавшись вироку трибуналу НКВС.

МАТИ Й ДИТЯ БІЛЯ ПТАШИНОГО ГНІЗДА

Сентиментів слід уникати, але ж…

На згадуваній уже вулиці Саксаганського, 97 (колись – Маріїнсько-Благовіщенській), зайдімо до літературно-меморіального музею великої української поетки. Нехай подарують мені музейники, не цікавлять нас не численні відвідувачі, ні бурхлива епоха, ні старе фортепіано зі свічниками, за яким Лесю несли хвилі музики; ні полиці з книгами, які “літератці” були більш вірними, ніж чоловіки та подруги.

Можете не зупинятись у спальні батьків, де висить одна з небагатьох картин, написаних Лесею Українкою. Нехай вона і називається “Мати і дитя біля пташиного гнізда”, але це теж до певної міри знак того, ким Квітка-ломикамінь могла стати, але за різних причин не стала.

Може тому – поруч висить бандура. Це саме той інструмент, що Леся Українка подарувала хлопчикові, який водив по селах видатного українського кобзаря Гната Гончаренка (1835-1917). Бо той, як писала Леся, “грає ліпше, ніж співає: в музиці він віртуоз межи простими бандуристами”.

*   *   *

А тепер на мить зупиніться….

Перед нами – київські покої, де мешкала Леся з наймолодшою сестрою Ісидорою. Підходьте, дивіться…

На письмовому столі, поряд із залишеними рукописами, лежить дарунок її “любого друга” Сергія Мержинського. Здається, банальщина – листівка із репродукцією картини “Сікстинська мадонна” (“Madonna Sistina”; 1514) Рафаеля Санті.

Заплющуйте очі, тепер відкривайте…

Помічаєте схожість між поглядом Богородиці та сумними очима на портреті Квітки-ломикамінь? Спробуйте до знання і розуміння її творчості та фактів біографії додати все, що знаєте про материнську любов і загалом про те, що і як відчуває та почуває жінка, якій не судилося розчинитися в любові вповні. Натомість у творчості Леся Українка створила себе заново, викладаючись до останку в поезії й прозі, у геніальних драматичних поемах, аби мати сили жити далі.

Олександр Рудяченко. Київ
 

Читайте також: Леся Українка. Порятуй мене від самої себе