Чи «з’їсть» цифрова книга друковану? Якою має бути назва, щоб на неї «клюнув» читач? Чому батькам варто читати підліткову літературу? Чи можуть онлайн-зустрічі замінити «живе» спілкування з письменниками? Як впливає аура автора на сприйняття його тексту? Чи справді літературний світ – це екосистема, де, як і в лісі, є різні рослини, починаючи від найвищих і найміцніших, до тих, які тільки проростають із землі? Та чому видавцю так важливо бачити перспективних авторів, йти їм назустріч і шукати в цій співпраці шанси й для себе?

Про все це – у цікавій розмові з видавцем, доктором наук із соціальних комунікацій, письменником, заступником директора Видавничого центру «Академія» Василем Теремком.

- Пане Василю, зрозуміло, що зараз не дуже сприятливий час для всіх, у тому числі й для українського книжкового ринку, але ви – оптиміст, тому мої питання, сподіваюся, вас не засмутять. У минулому березні – на початку карантину – прогнозувалося, що продажі книжок впадуть десь на 70 відсотків. Чи справдилися ці песимістичні прогнози?

- Це був справді серйозний виклик, оскільки карантинний режим життя впливає на психологію і на настрій людини, але видавець мусив адаптуватися до несподіваних умов. Продажі в книгарнях впали суттєво, й це сильний удар по галузі й конкретних суб’єктах – деякі з них навіть зупинили свою діяльність.

Частковий дефіцит компенсували продажі через Інтернет, але це все одно не вберегло від різкого падіння.

- Як це вплинуло конкретно на ваше видавництво? Тим більше, що у вас нішева література: навчальна, наукова, підліткова.

- Падіння є і в нас. За накладами – це десь 30-40 відсотків, за назвами – на відсотків 20. Надходження дають підстави зрозуміти, що це не надто загрозливе падіння, хоча й серйозний удар, через те багато що доводиться переглядати.

Ключова причина проблем – системна слабкість нашої видавничої сфери. Наприклад, падіння в американській, французькій, німецькій, британській видавничих галузях теж помітне, але для них цей удар менш відчутний, бо вони стійкіші.

ЯКБИ НЕ БУЛО УЧАСТІ ДЕРЖАВИ В ЦИХ ПРОЦЕСАХ, ДУМАЮ, БАГАТО ХТО ВПАВ БИ БЕЗ ШАНСІВ ПІДНЯТИСЯ

- А допомога держави хоч частково далася взнаки? Адже Мінкультом і УІК було реалізовано програму «Культура в часи кризи: інституційна підтримка».

- Звичайно, якби не було участі держави в цих процесах, думаю, багато хто впав би без шансів піднятися. Я не хочу критикувати державу, бо то найпростіше – критикувати. Скажу тільки про реалії: в минулому році бюджетні закупівлі для бібліотечної системи були зменшені приблизно вдвічі, а грантова підтримка була реалізована аж у грудні. І багато видавців, не впевнених у тому, що виконають у такий напружений термін зобов’язання, пов’язані з грантовою підтримкою, не взяли участі в цьому процесі.

Ще одна об’єктивна складність – книжки були видрукувані, а торгівля не працювала через карантинні обмеження, от вони й залягли на складах. А книжка має жити в читацькому світі з моменту свого народження, і цей розрив між виготовленням і розповсюдженням, який важко спрогнозувати, тривожить. Мої спостереження спонукають думати, що в нашій справі, крім фахового інструментарію, законів ринку, працюють і містичні закономірності.

ОНЛАЙН-ЗУСТРІЧІ «ЖИВИХ» НЕ КОМПЕНСУЮТЬ, БО ВОНИ МАЮТЬ ЕЛЕМЕНТ ШТУЧНОГО ХАРАКТЕРУ

- Також видавництва виявилися позбавлені, наприклад, тих же зустрічей письменників з читачами, а раніше це суттєво сприяло розповсюдженню книг. Чи ви примудрилися робити це онлайн?

- Онлайн-зустрічі «живих» не компенсують, бо вони мають елемент штучного характеру. Реальні зустрічі письменника з авдиторією дають сильні емоції. Тоді найкраще відбуваються вибір книги, формування ставлення до неї – на все це впливає аура автора. Безперечно, живе спілкування письменника з читачем – потужний чинник, щоб книга була ним сприйнята і він захотів її прочитати. Таке спілкування позначається і на сприйняття тексту.

- Ще до локдауну і карантинів паперова книга потроху почала програвати соцмережам, телебаченню, комп’ютерним іграм. Вас це лякає, чи ви сприймаєте це як закономірний розвиток і трансформацію книговидавництва – перехід книг в електронну або авдіоверсію?

- Дуже складне питання. Піддаючись поверхневим реакціям, можна сказати, що лякає, і дуже катастрофічні процеси відбуваються! (сміється). Років десять тому я був у таких настроях, а зараз думаю інакше. Безсумнівно, книга вже давно втратила монополію у структурі вільного часу людини, як джерела інформації або чинника навчання. Є багато аспектів, в яких її статус вже не той, до якого звикли люди мого покоління. 

Але тим не менше – книга є і буде! Вона потрібна людині для розвитку в ній людського. Розумієте, під час роботи з екраном і з друкованою сторінкою у психіці відбуваються різні процеси, оскільки працюють різні півкулі головного мозку, встановлюється різний характер взаємозв’язків між півкулями. Неспроста Стів Джобс обмежував своїх дітей у роботі з екранною інформацією. І неспроста в багатьох технологічно розвинених країнах темпи продажів цифрових книг втратили тенденцію до зростання, відбувається повернення, хоч і повільне, до друкованої книги. Це означає, що книга друкована і цифрова, екран і друкована сторінка в певних пропорціях будуть співіснувати. І вони не ворогуватимуть, не будуть з’їдати одне одного, а спільно працюватимуть на користь людині.

Перед сучасним людством постало багато питань, які треба осмислити, особливо враховуючи той період життя дітей, коли їхня поведінка ще залежить від дорослих, а дорослі можуть створити якісний вибір для них.

- Видавничий центр «Академія» робить електронні версії виданих книг?

- ПДФ-версії деяких наших видань відкриті, думаємо над мультимедійними варіантами, авдіокнигами. Цього не можна ігнорувати, адже з’являється нова соціокультура, культура споживання комунікаційного продукту, і ми не зможемо переробити навички, потреби й стилі життя поколінь.

ТЕПЕРІШНІЙ ПІДЛІТОК АМБІТНИЙ, ВІН РОЗУМІЄ, ЩО ДОРОСЛІ МОЖУТЬ БУТИ ДЖЕРЕЛОМ ДОСВІДУ ЧИ ЗНАНЬ, ЯКІ НЕ ЗНАЙДЕШ В ІНТЕРНЕТІ

- «Академія» видає багато книг для підлітків, цей жанр називають «янґ-едалт». Але підлітки вже самі вирішують, читати їм чи ні, й неохоче піддаються впливу батьків, то вам треба комунікувати одразу з ними, а не діяти через дорослих?

- Тут я буду з вами дискутувати. Питання – якому впливові? Якщо сказати підліткові: «Це читай, а це не читай», ефект буде нульовий. Теперішній підліток амбітний і він розуміє, що дорослі можуть бути джерелом досвіду чи знань, які не знайдеш в Інтернеті. Його вже не здивуєш інформацією чи технологічними навичками – вони вправніші за своїх батьків, але, тим не менше, їм цікаво з дорослими, тому дорослі мають змінюватися. Хоча б у міру своїх можливостей.

- Пане Василю, ви займаєтеся видавничою справою вже дуже давно й академічно. Ви – доктор наук із соціальних комунікацій, видали серйозні книги: «Видавничий маркетинг», «Основні засади видавничого бізнесу», наукову монографію. А потім взяли та й написали… повість для підлітків «16 весна». Чому так відбулося?

- Якщо чесно, то якби не було потреби займатися чимось іншим, я б усе життя писав (сміється). Не знаю, що б із того вийшло, але за внутрішньою енергетикою та саморозумінням – це начебто моє. Однак я мало цим займаюся, бо все життя працюю з текстами інших людей. А це забирає час, енергію, бо якщо ти не віддаси її текстові й не з’єднаєш з енергетикою автора, то її бракуватиме книжці. Це дуже цікава тема, в ній багато табуйованих аспектів, які я ніколи нікому не розкрию, але, якби можна було, то міг би написати щось цікаве про те, як відбувається творення книжок з дуже великою кількістю різноманітних прикладів.

«16 весна» написана тоді, коли в Україні була в розпалі війна. Коли мій зять добровільно пішов на війну, я бачив, що відбувалося з дочкою, з внучкою... яка аж тепер мені розказала, як тоді жила (вона була студенткою). А я почув від неї слова, які потребували зусиль, щоб утримати сльози: «А ти знаєш, я не була студенткою. Тато був там – і моя душа була там, я вже не могла відчувати те, чим цікаве студентське життя...».

У ту пору ми почали видавати підліткові книжки. Читаючи їх, знаходив щось про любов, непорозуміння батьків з дітьми, дітей із вчителями, про підліткові конфлікти, а мене не покидало відчуття, що в країні відбувалося інше. Я розумів, що багато дітей живе іншим життям, і відчував, що мушу якось означити цю реальність. По суті, в повісті мотив війни не основний, а рефреном звучить.

- А як вам писалося?

- У мене якось так складається: треба придумати героя із життєвою історією і дати йому можливість жити самому. Це дуже цікавий процес спостереження за віртуальним життям і самоспостереження: йти поруч з героєм, не заважати йому жити, але фіксувати все, що з ним відбувається. І в якийсь момент я зупинився, бо відчув спустошення, тупиковість. «Усе, слабак!» – сказав собі й відклав текст, тим більше, що робота завжди є. А через якийсь час текст і його герої повернули мене в процес, і я їм вдячний за дивовижний досвід!

ЕНЕРГЕТИКА, ЯКА ЗАКЛАДЕНА В ПІДСВІДОМОСТІ АВТОРА, СПРАЦЬОВУЄ Й У ТВОРІ. ХТОСЬ НАЗИВАЄ ЦЕ КОМПЛЕКСАМИ, ХТОСЬ – НАТХНЕННЯМ

- Письменникам, мені здається, часто доводиться чути питання: «А це ти про себе писав?»

- Є дуже багато літератури про психологію творчості письменника і про технологію написання бестселерів. Я, як людина, яка свідомо вступала на філфак, дуже цікавився цим процесом, але доти, поки сам не взявся за написання текстів, так і не розумів його характеру і сил, що ним керують. Мій досвід – не універсальний, але певні спостереження дають підстави сказати, що енергетика, яка закладена в підсвідомості автора, спрацьовує й у творі. Хтось це називає комплексами, хтось натхненням. Хто чим хоче хай називає, але щось таке є. І в перших текстах автора ця енергетика домінує. Я відстежую дебюти різних авторів (ми багато їх видаємо). Витіснені енергії в них пробиваються. Це не обов’язково копіювання якихось сцен свого життя, ситуацій, але, тим не менше, те, що Юнг назвав архетипом, який акумулює успадковану енергетику, а також власний, здебільшого – непростий, психічний досвід, працює.

От, наприклад, у «16 весні» є футбол. Він справді поставив мене на ноги в прямому і переносному сенсі – коли б не він, не знаю, як би склалося життя. Він задав паростки віри в себе й амбіції. Звичайно, є в повісті збірні образи, є ситуації, в яких сам був, про які знаю. Я від них відштовхувався, але робив адекватними життю героїв. Багато чого зринало несподівано для мене – це підхід, коли герой живе своїм життям, а ти живеш поруч із ним.

- Це якесь роздвоєння особистості виходить!

- Не думаю. Дайте волю вашому психічному станові, своїй енергетиці, і ви це відчуєте. Цього не треба боятися. Або ще таке із особистісного: я в житті не бачив жодного свого діда, і це проявлялося відчуттям неповноти власного світу. Мабуть тому в перших текстах мимоволі зринав образ діда – той комплекс, який у мені сидів. Зараз уже він не працює.

- У вас є і щось середнє між оповіданням і повістю з пікантною назвою… «Перший чоловік»…

- Історія її така: ми готували збірку оповідань для підлітків «Така любов», публічно звернувшись до потенційних авторів надіслати для неї тематичні твори. Коли їх читав, зрозумів, що не всі вони можуть бути в одній збірці, бо серед них було багато дорослих історій. Тоді й вирішили залишити за підлітковою збіркою назву «Така любов», а збірці з дорослими сюжетами дали – «Любов така», з підтекстом, що вона справді всілякою буває й різне витворяє з людиною.

Коли почали комплектувати дорослу, не вистачило текстів, от і вирішив написати щось сам. Дружині сказав, що пишу «хуліганську штуку», й почув у відповідь: «Ти там дивися – в тебе діти, внучка вже доросла, щоб потім не ховав очі». Вона – головним редактором, а я тоді директор – кабінети через стіну. Віддав їй читати, і тремчу, бо ж там всілякі є повороти. Мотив зав’язаний на героїні, яка має дуже неоднозначний досвід життя: була в шлюбі, багато шукала себе серед чоловіків, а потім зустріла хлопця, молодшого на дванадцять років. І в них зав’язується така любов, що в якийсь момент вона визнає його своїм першим чоловіком. І от, прочитавши оцю штуковину, заходить у кабінет не головний редактор, а моя дружина – гарячий піт і мороз вдарили мене одночасно, і тут чую «Ти знаєш, а вона сподобалася…». Мене й відпустило (сміється).

КНИЖКА, ЯКУ ПРОЧИТАЛИ БАТЬКИ Й ПІДЛІТОК, Є ХОРОШИМ ПРИВОДОМ ДЛЯ ДОВІРЛИВОЇ РОЗМОВИ

- Повертаючись до теми жанру янґ-едалт, що в ньому основне? Адже підліткова література охоплює все – там може бути і містика, і психологія, і детективи. А що обов’язкове: герої-підлітки чи специфічний стиль написання? 

- Теоретики кажуть, що є підліткова література і є література про підлітків. Підліткова література – це та, де підлітки живуть своїм життям і їхнє літературне життя цікаве для тих людей, які є підлітками. А ми спостерігаємо, що читають ці книжки не тільки підлітки. Вони цікаві й дещо молодшим читачам, і це мені зрозуміло: я теж любив читати «дорослішу» літературу, бо там досвід, до якого тягнешся. До них небайдужі й батьки підлітків, бо книжка, яку прочитали батьки і підліток, є хорошим приводом для довірливої розмови про щось і ні про що, але все-таки – більше про щось.

Коли батько чи мати повчально розмовляють із сином чи дочкою про них, і кажуть: так треба, так не треба – це дратує, а коли мова про якісь абстрактні речі, про літературного героя, його життєві обставини і поведінку – це зовсім інше.

Щоб книжку читали, вона за духом і за реаліями життя має відповідати питанням, з якими живуть і над якими розмірковують підлітки. Їм не цікавий не їхній світ. Дуже важливо, щоб автор знав підліткове життя, володів підлітковою мовою, але в міру.

У нас є автори, які добре відчувають це середовище. Наприклад, Олена Рижко якісно моделює сюжет, конструює проблему часто на межі розриву особистості й показує, до чого все це може призвести. Їй це вдається, бо вона ще й вправно володіє виражальними засобами.

- Вона мені розповідала, що для того, аби правдиво написати повість, де історія розгорталася довкола субкультури дигерів, довелося навіть спускатися із сином у підземелля!

- Так, це події з її повісті «Знає тільки Мару». Це її шлях, а хтось може уявити ті самі реалії. Якщо ж автор намагається вишуканою мовою передати атмосферу свого підліткового життя, яке розгорталося тридцять-сорок років тому, шансів на читацький успіх небагато. Йдеться, звичайно, не про історичну чи біографічну прозу. Амбітний і голодний на успіх автор мусить вийти із себе й зайти в стихію підліткового життя, що не кожному цікаво й посильно, бо це тяжка праця над своїм емоційним станом і зі своїм психічним «Я».

Більшість наших авторів – жінки, які вміють відчувати свої героїв. Надя Біла достатньо уважно придивляється до поведінки підлітків на межі норми, її повість «Крута компанія» – саме про круту компанію навиворіт. По-своєму це вдається Ірині Мацко, Оксані Сайко, Ользі Купріян, Ользі Лілік, Юлії Чернієнко, Оксенії Бурлаці, Алевтіні Шавлач, Марті Гулей. А ось дуже успішна повість Марії Морозенко «Я закохалася» представляє класичний підхід. Хотілося б, щоб потужніше був представлений досвід становлення чоловічих натур, що добре вміє робити Сергій Гридін. Є автор, який не розкривається і про себе нічого не розповідає – на обкладинці псевдонім, а назва повісті – «Кібершулер».

Усі наші автори дуже цікаві, їх багато, а 2021 рік вимальовується роком дебютів. Думаю, що Софія Бенза, чия дебютна книжка вже буде в середині березня, здивує багатьох. Для розкриття інших прізвищ час невдовзі настане.

НАЙЕФЕКТИВНІШИЙ ПОСЕРЕДНИК МІЖ ТВОРОМ І ЧИТАЧЕМ – ЦЕ НАЗВА

- От ви сказали, що авторка сумнівалася в назві, про іншу назву сказали, що вона добре працює. А як взагалі відбувається вибір назви? 

- Був час, коли книжки конкурували тільки з книжками, і це видно з їхніх назв – тоді не настільки переймалися тим, як працює назва. А сьогодні книжка далеко не найсильніша в комунікаційній системі, вона має потужних конкурентів, тому авторам і видавцям доводиться ретельно працювати над усіма складниками її успіху. Якщо абстрагуватися від таких беззаперечних чинників, як репутація автора і розголос про твір, перша лінія роботи – назва, дизайн і художнє оформлення палітурки. Спрацьовують ще й репутація видавництва та презентаційні елементи в книжці.

Найефективнішим посередником між твором і читачем є назва, яка, будучи закоріненою в твір, має проникати в ключові чуттєві, раціональні сфери читача й ненав’язливо управляти його поведінкою. Маркетинг, психологія можуть допомогти в цьому авторові й видавцеві. Але це пів справи: якщо видавництво байдуже до того, яким є стиль його книжок і поведінки на ринку, не дотримується стильової єдності, навіть сильну назву приглушує книжковий потік.

Це цікава і не захищена від помилок робота – створювати назви. У редакціях газет колись був жарт про два типи журналістів: одні носять пиво, інші його п’ють. Носять ті, хто не вміє створювати назви, – тим, хто це вправно робить… (Сміється). 

- Зараз у ЗМІ спостерігається тенденція робити трохи «смажений» заголовок навіть до абсолютно нейтральних новин, щоб їх активніше читали чи дивилися.

- Культура змінилася. Є сильні фахівці, які вміють влучно це робити, і я ними захоплююся, але дуже дискомфортно бачити на різних ресурсах безліч логічних, семантичних, синтаксичних і граматичних помилок – неакуратність зашкалює.

ПОМИЛКА В КНИЖЦІ – ЦЕ ЗАВЖДИ ДОКІР І САМОДОКІР ВИДАВЦЮ. АЛЕ ПОМИЛКА ПОМИЛЦІ НЕ РІВНЯ

- До речі, про помилки. Періодично в соцмережах з’являються дописи (з відповідними фото) що, мовляв, у такому підручнику чи посібнику або переплутали прапори держав, або надрукували портрет не тієї письменниці, дали неправильне розв’язання, чи припустилися помилки в завданні. Чому це відбувається? Чому видавництва, які здійснюють надважливу місію, допускають це?

- Це складне питання. На нього спонтанно відповідати ризиковано. Я спробую висловити власну думку.

- Ну, у вашому ж видавничому центрі, який на такій літературі спеціалізується, такого не траплялося?

- Ой, не питайте мене – це дуже страшно! Помилка в книжці – це завжди докір і самодокір видавцю. Але помилка помилці не рівня. В книзі рекордів Гіннеса зафіксовані видання, в яких експерти не знайшли жодної помилки – їх небагато. А тепер про конкретику: є, скажімо, коректорська помилка, бо в людини, коли вона працює весь день, можливі зумовлені добовим циклом певні спади, розриви уваги. А є помилки як тенденція – і це вже проблема видавництва, його зона відповідальності.

Щодо навчальної книжки. Можливо, негативно позначаються ущільнені терміни їх готування. У будь-якому разі це питання стосується організування процесу і якості всіх його учасників. Може спрацювати і зворотний ефект: чим вища відповідальність, тим більший ризик, що десь когось «заклинить» – і він не побачить те, що не побачити не має права. А навчальна книжка – під різнобічним контролем. І значною мірою добре, що різні оператори цього процесу бачать і допомагають очищенню середовища та зміні процедур готування книг. Це не позбавляє видавців відповідальності – вони теж змінюються.

У КРАЇНІ Є ВЕЛИКА ПРОБЛЕМА ТЕКСТІВ: ЯКІСНИХ ТЕКСТІВ НЕ ВИСТАЧАЄ

- Які наклади в Україні вважаються нормальними, і взагалі чи настане момент, коли письменник зможе жити з книги, яку він видав? 

- Я починав працювати, коли можна було за рік продати понад 100 тисяч примірників книг однієї назви. Тоді мені сказали: не тішся, це недовго буде. Не вірив. Сьогодні книжка на українському ринку, якщо не брати до уваги авторів бестселерів, розходиться накладом від 500 до 2 тисяч примірників. Ми поки що видаємо тисячу - півтори тисячі примірників, видання для студентів – у середньому 500 примірників. Це дуже сумнівні проєкти з погляду економіки.

У цінових співвідношеннях книжка не найдорожчий продукт на українському ринку, якщо брати до уваги складники собівартості. В Україні дешева праця авторів, працівників видавництв, книгорозповсюджувачів. Еквівалентно книги в нас значно дешевші, аніж у Європі, а всі матеріали, з яких їх виготовляють, – за європейськими цінами.

Цей рік не показовий. Колись я читав, що автори деяких книг мали пристойні винагороди – сотні тисяч гривень. Їх забезпечували наклади: десятки тисяч примірників. Ви навіть можете здогадатися, про кого йшлося, бо таких авторів небагато. 

- Мені тільки Кокотюха спадає зараз на думку! 

- Думаю, що він – професійний письменник. Андрій Кокотюха не один такий, але – один із найяскравіших у цьому: чимось метафорично нагадує мені Мартіна Ідена.

ЛІТЕРАТУРНИЙ СВІТ – ЦЕ ЕКОСИСТЕМА, ДЕ, ЯК І В ЛІСІ, Є РІЗНІ РОСЛИНИ, ПОЧИНАЮЧИ ВІД НАЙВИЩИХ, ДО ТИХ, ЯКІ ТІЛЬКИ ПРОРОСТАЮТЬ ІЗ ЗЕМЛІ

- Ви сказали, що у вас цей рік буде роком дебютів. А чи немає такої спокуси – надрукувати когось відомого-відомого?

- Є багато таких спокус. Ми коло них кружляємо – хтось на нас реагує зацікавлено, з кимось працюємо, хтось має зобов’язання перед іншими видавництвами, і ми розуміємо, що це дуже делікатна грань поведінки.

- Між українськими видавництвами є боротьба за письменника? 

- Такої відкритої, зі скандалами я не знаю (сміється). Далеко не всі порушують правила цієї боротьби. У нашому середовищі більшість – це люди, які розуміють роль правил. Але в країні є велика проблема текстів: якісних текстів не вистачає.

- Я говорила з вашою колегою, то вона сказала: ну, звичайно, всі хочуть видати Жадана чи Іздрика! Але ж, крім них (яких я поважаю і люблю), напевно, що є ще талановиті письменники, які можуть бути дуже популярними?

- Розумієте, літературний світ – це екосистема, де, як і в лісі, є різні рослини – від найвищих і найміцніших, до тих, які тільки-но проростають із землі. Видавцеві важливо бачити це середовище, перспективних авторів, іти їм назустріч і шукати в цій співпраці шанси для всіх.

Видавництво не займається гуманітарною справою, не розвиває літературу, але, працюючи в полі своїх інтересів, може допомагати літературі, гуманітарній справі й конкретним людям.

- Тобто ви пішли напрямом – і він чудовий – відкривати нові імена? 

- Щось таке бачив у поведінці своїх університетських викладачів, але більше навчила цього робота в обласній молодіжній газеті «Ровесник» (Тернопіль). Я став її редактором, мало що вміючи, бо тоді там була зміна поколінь. Зі мною прийшли хлопці, які теж мало що вміли – ми разом училися. І зараз ті хлопці – помітні в українській журналістиці фігури. Можливо, це комплекс, що походить із того часу, але мені справді цікаво бачити, як народжується письменник. 

Любов Базів. Київ

Фото Володимира Тарасова