Захарія Копистенський. Пером народу роському описувати славу

У велику середу Страсного тижня, 21 березня 1627 р. в Києві спочив руський шляхтич з Перемишля, український мислитель і письменник, відомий церковний діяч, архімандрит Києво-Печерського монастиря (1624) Захарія Копистенський.

Поховали просвітника в Успенському соборі Києво-Печерської лаври – у родовій капличці князів Корецьких, його покійних земляків із Перемишля, що складали українсько-литовський рід гербу “Погоня” з династії Гедиміновичів. У монастирському некрополі вже лежали останній київський князь Симеон Олелькович та його нащадки – князі Вишневецькі, Сангушки, Полубенські, Ольшанські.

На знак пошани над останнім прихистком теолога-літератора Захарії Копистенського поклали надгробну плиту з епітафією, яку склав український письменник, автор книги “Тератургіма” (1638) та соборний чернець Атанасій Кальнофойський:

- Милий брате! Коли проходиш повз саркофаг у Бозі спочившого архімандрита твого і мого Захарії із Кописна Копистенського, благочестивого, діяльного, незрадливого пресвітера, пастиря, богомольця – учись із усього його життя не жити, але вмирати. / Перестань гаяти час. Сей благословенний отець / Ніколи нічого не вважав настільки цінним, щоб / Замінити час; швидко він / Минає, і треба встигати йому опиратися. / Прислухайся до того, хто нагадує: / Сину! Використовуй час і бережись гріха. / Пам’ятай це / І, як святобливий архімандрит, / Миттєво скороминучий сей вік поміняєш на вічний.

*   *   *

Він народився наприкінці другої половини XVI століття, ймовірно, не пізніше 1585 р. і вважається представником роду дрібної руської шляхти – гербу Леліва. Їхнім дідичним селом було Кописно (Kopysno – село у гміні Фредрополь Перемишльського повіту Підкарпатського воєводства, у межах етнічної української території Надсяння). У 1408 р. король Владислав Ягайло надав “городище Копистно” разом із церквою Йосипові Бедуньові, засновникові роду дрібної руської шляхти. Після акції “Вісла”, коли у травні 1947 р. жовніри 9-ї піхотної дивізії Війська Польського запхали українців у сорок (!!!) вагонів та насильницьки відправили в Україну, – село поволі зникло. Тепер у Кописно мешкає, за переписом, одна людина…

Отже, Захарія Грицькович Копистенський був сином Грицька Федоровича Копистенського (1579-1612), чий старший брат став православним Перемишльським (1591) єпископом – Михаїлом (у миру – Матвій Федорович Копистенський; 1574-1610). Свого часу із Римської католицької церкви він на Унію не перейшов, тож за невиконання рішення Берестейського собору від 9 жовтня 1596 р. ієрея позбавили кафедри.

Мати майбутнього полеміста – Луція, походила з роду Ритаровських, що здавна жив у селі Ритаровичах попід Перемишлем.

*   *   *

Освіту Захарія Копистенський здобув: спочатку – у Перемишльській братській школі, а потім – у школі Львівського Успенського братства, де прекрасно оволодів не тільки грецькою та латиною. Скоріш за все, давні мови студеям викладав сам ректор Львівської братської школи, полеміст і письменник Йов Борецький (1560-1631). Окрім іншого, у той час Захарія ще й захопився риторикою.

Нащо це йому було потрібно? Тут слід пояснити суть поточного моменту. Після прийняття Берестейської унії 1596 р. православна церква по обидва береги Дніпра ледь на зникла. Більшість ієрархів Київської митрополії на чолі з митрополитом Київським вийшли з-під канонічної підлеглості Константинопольському патріархату та схилилися до союзу з Римо-католицькою церквою, як у народі говорили – пішли під Унію. Духовно зраджені православні миряни взялися боротися за свободу віросповідання самотужки.

Дієвим засобом ідеологічного опору спольщенню українців стали у великих містах церковні братства, що почали активно створюватися. Добровільно об’єднані православні міщани: у Львові від 1586 р. то були середньозаможні купці та ремісники Юрій та Іван Рогатинці, Іван та Дмитро Красовські, Л.Малецький та інші – відлагодили взаємодопомогу одновірцям. Упродовж двох століть (!!!) вони у місті Лева підтримували шкільництво й просвіту, фінансували церковні потреби, будували храми, відкрили шпиталь, замовляли ікони, налагодили зв’язки зі співплемінниками Греції, Молдавії, Московії, з південними слов’янами й таке інше.

*   *   *

Ось чому на світанку раннього українського Відродження – бути освіченою людиною в місті Лева вважалося модно, а інтерес до світла знань палахкотів у різних прошарках городян… Не дарма у виданій Львівською братською друкарнею збірці творів “Про виховання дітей” (1609), авторство якого приписують Йову Борецькому, нічого вищого за науку не було і нема, бо саме “з неї, як із джерела, все добре походить, і через неї чоловік чоловіком стає”.

Ось чому від самого початку епохи Ренесансу батьківська відповідальність у Галичині була узаконена. Як розповідає у книжці “Теорія та історія соціального виховання” (2012) кандидат педагогічних наук Ольга Іванівна Мальцева:

- Статут Львівської братської школи (1586) містив такі слова: “Хто любить сина, старанніше карає, а хто не любить, шкодує палиці”. Батьки несли відповідальність за те, “щоб діти вдома справлялися відповідно до порядку шкільної науки, навчання і виказували належну людськість свого часу для всякого стану”.

Аби освіта ставала доступною, громади прагнути створити для цього умови. Важко повірити, але шкільна книгозбірня Львівського братства мала повне зібрання творів Платона, Вергілія, Овідія, Цицерона, Лукіана, Валерія Максима та інших класиків. Подібний рівень освіти вважався… середнім. Про це опосередковано свідчать факти.

На думку директора Інституту українознавства імені І.П.Крип’якевича НАН України, академіка НАН України Ярослава Дмитровича Ісаєвича (1936-2010), у період 1551-1700 рр. у 72 міських бібліотеках Львова нараховувалося: 157 книг Цицерона, 90 – Аристотеля, 44 – Вергілія й таке інше. Увага до елліністики навіть на побутовому рівні була величезною, тому незаперечним є факт, що майбутній полеміст був добре обізнаний на красномовстві, що викладалось у братських школах України. Школу Львівського братства руський шляхтич з Перемишля закінчив, напевне, до 1608 р.

*   *   *

Приблизно від 1611 р. Захарія Копистенський викладав у Львівській братській школі. Як стверджує доцент кафедри романських мов та компаративістики Дрогобицького державного університету імені Івана Франка Євген Вікторович Пшеничний у монографії “Захарія Копистенський: життя і творчість” (1994), майбутній богослов прекрасно знав місто Лева початку XVII ст. Зокрема, він писав, що “Часослов”, наприклад, зберігався у львівській церкві Чесного Хреста на Личакові. Судячи з посилань у його magnum opus “Палінодії, або “Книзі захисту”, Захарія Копистенський користувався книгозбірнею Львівського братства.

Але справжню Істину передають із вуст у вуста. У той період молодий педагог познайомився з учнем Александрійського патріарха, освітнього діяча та мислителя Кирила Лукаріса (1572-1638), вихованцем Острозької академії, викладачем грецької мови Гаврилом Дорофійовичем (1570-1630), із яким товаришував ціле життя.

Побутує також думка деяких дослідників (Б.Струмінський), що Захарія Копистенський ще й у тодішній Німеччині навчався, хоча слід той не вивчений. Тим часом, у “Палінодії”, маючи на увазі себе, автор чорним по білому написав:

- І ми, россове, єсли для наук в краї німецкії удаємося, не по латинській, але по грецкій розум удаємося.

*   *   *

Аби бути переконливим у теологічних дискусіях, належало мати глибокі знання із різних царин тодішньої науки, й особисто здобути духовну практику, аби мати саме право говорити про Бога. Як переконує в “Історії Київської духовної академії” (випуск І, 1886) хроніст православної церкви Степан Тимофійович Голубєв (1848-1920):

- Початком чернечого життя Захарії Копистенського можна вважати період після 1611 р., коли той перебував у Путнянському православному чоловічому монастирі (нині – с.Путна Сучавського повіту, Молдова. – О.Р.). Також відомо, що деякий час він жив у засновника монастиря Манявський скит (нині – с.Манява Богородчанського району Івано-Франківської області. – О.Р.) схимонаха Йова Княгиницького (у миру – Іван Манявський; 1550-1621. – О.Р.), котрий у подобі великого ангельського образу, безперечно, справив на молодого богослова значний вплив. Перебування у скиті є певним доказом того, що замолоду Захарія Копистенський попервах готувався до чернечого життя.

Не лише трудничеством, схимою та палкими молитвами були виповнені його дні. Як пізніше полеміст згадуватиме у власних творах, перебуваючи в буковинському Путнянському монастирі, він багато читав, як-то: книгу “Діалог про главенство Папи” архімандрита Варлаама, праці архієпископа Солунського Ніла Кавасила тощо.

Американський дослідник польського походження, доктор філології, дійсний член Української вільної академії наук Богдан Струмінський (Bohdan А.Struminsky; 1930-1998) у монографії “Захист єдності церковної” Льва Кревзи та “Палінодія, або “Книга захисту” Захарії Копистенського” (“Lev Krevzaʼs Obrona iednosci cerkiewney and Zaxarija Kopystensʹkyjʼs Palinodija”; 1987) стверджує:

- У Путнянському монастирі Захарія був членом монастирської братії й як послушник вивчав теологію. Схоже на те, що Львівське братство його туди відрядило задля вивчення книг, які б допомогли православним справно боротися з католиками та уніатами. Тобто, на той час колишній учитель ще міг бути звичайною світською людиною. Для нього перебування в обителях стало своєрідним університетом – адже за порівняно короткий час майбутній письменник-полеміст сягнув глибин теологічної науки.

*   *   *

Місця сили для кожного різні – уважний скрізь розгледить іскри мудрості.

Відвідував Захарія Копистенський також й Унівський монастир над річкою Гнила Липа (нині – с.Унів Перемишлянського району Львівської області). Є історичні згадки, що 24 лютого 1612 р., 18 січня 1614 р. та 11 липня 1615 р. Захарія Копистенський виступав як вибраний (!!!) архімандрит Унівського монастиря. Як пояснює кандидат філологічних наук Є.В.Пшеничний, до Уніва, де від заснування діяв православний монастир, але у 1700-1790 рр. знаходився під уніатами Василіянського чину, – Захарія Копистенський прийшов разом із схимонахом Йовом Княгиницьким; після від’їзду той залишив Захарію чи то архімандритом, чи то ігуменом.

Хоч як би там діялося, але особисту віру в 1611-1614 рр. Захарія Копистенський гартував, відвідуючи різні монастирі: Дорогобузький – Успіння Пресвятої Богородиці монастир, Свято-Преображенський у Городку, Яблочинський – на Підляшші, у землі Більській, у Ботках, Медині, у Кам’янці й таке інше.

Духовно змужнівши, молодий викладач повернувся до міста Лева, де буквально вразився листом Александрійського патріарха, освітнього діяча та мислителя Кирила Лукаріса від 26 квітня 1614 р. Той закликав братчиків до злагоди, взаємної поваги, уникнення розбрату, підкреслюючи: таке можливо лише за умов єдності, вміння поступитися в особистому заради визначеної спільної мети – зміцнення православної віри, розвитку освіти, національної за духом і європейської за суттю, бо головне на часі – консолідація українського народу на боротьбу за утвердження своїх прав. Ось чому віру слід було вкарбувати, в першу чергу, у друкованому слові, бо на початку раннього Відродження це поширювало писемність.

 У монографії “Спадковість традицій у ранній бароковій прозі: Львівське братство і Захарія Копистенський” Ю.В.Ларін наводить цікаві, під цим кутом зору, факти:

- Із 1616 р. Захарія Копистенський працював у Лаврській друкарні разом із Памвом Бериндою, який починав друкарську кар’єру зі Ставропігійського Свято-Успенського братства.

*   *   *

Утім, невдовзі доля повела цих двох друкарів на схід – там вставала зоря нової України. Із благословення архімандрита Києво-Печерської лаври Єлисея Плетенецького (в миру – Олександр Михайлович Томашевич; 1554-1624) у 1615 р. в місті на Дніпрі було засновано просвітницький Печерський гурток, учасники якого поставили за мету: спочатку – духовне і культурне оновлення обителі, що згодом переросло в інтелектуальне й культурне оновлення України.

Під той, як би ми сьогодні сказали, глобальний проєкт, створення “культурної робітні України-Русі” (Михайло Грушевський) архімандрит Єлисей придбав обладнання Стрятинської друкарні, заснованої в родинному маєтку під Рогатином (нині – село Стратин Рогатинського району Івано-Франківської області) львівським православним єпископом Гедеоном Балабаном (у миру – Григорій Маркович Балабан; 1530-1607) та його небожом Федором (Теодор Балабан; ?-1606).

Далі – більше. Аби, так би мовити, не залежати від постачальників, у Радомислі, маєтку Києво-Печерського монастиря, архімандрит Києво-Печерської лаври Єлисей Плетенецький облаштував власне паперове виробництво – “Паперню”.

*   *   *

А тепер – про найголовніше. Без майстрів та інтелектуалів залізяки не працюють. Тому спеціально задля літературної, проповідницької та видавничої діяльності архімандрит Києво-Печерської лаври Єлисей Плетенецький запросив до міста на Дніпрі освічених книжників та вмілих друкарів зі Львова й Вільно. З одного боку – колишній ректор Львівської братської школи Йов Борецький та поет і колишній викладач грецької мови у Львівській братській школі Гаврило Дорофійович були вже відомими полемістами-практиками, а з іншого – у 1603-1606 рр. друкарнею Балабанів у Стрятині керував… Памво Беринда, який, звісно, прекрасно знав і технологію друкарства, й саме обладнання.

Залишалося одне, щоб замкнути цикл опору ополячуванню: на Лівобережній Україні належало виховати і виплекати власні національні кадри. Ось чому в Києво-Печерському монастирі, на мій погляд, і виник так званий Печерський науково-літературний гурток.

У те інтелектуальне об’єднання поетів, перекладачів, видавців, теологів раннього Відродження входили Йов Борецький, Гаврило Дорофійович, Захарія Копистенський, Памво Беринда та його брат Стефан, Олександр Митура, Лаврентій Зизаній, Кассіан Сакович, Тарасій Земка, Петро Могила, Гаврило Дорофейович, Кипріян, Філотей Кизиревич, Теодор Скуминович, інші просвітники. Завдання вони поставили не з легких. Мінімум – підвищити роль і значення Києва в культурному житті України, максимум – для православного світу Київ є другим Єрусалимом.

Так ось… Душею Печерського гуртка, за словами академіка Української академії наук Сергія Олександровича Єфремова (1876-1939), “мозком, тією інтелектуальною силою, що на все кругом ознаки своєї думки, своєї ідеології накладає”, став саме Захарія Копистенський. Він не стільки писав, скільки надихав колег надією:

- Сильний мур мідяний, од Бога благочестю нашому поставлений в Росії.

*   *   *

Отже, на зорі 1616 р. на особисте запрошення архімандрита Києво-Печерської лаври Єлисея Плетенецького знавець друкарської справи, книжник Захарія Копистенський прибув до Києва. Тоді до книги київського Богоявленського ставропігійського братства за 1616-1631 рр. було вписано перший із відомих документів:

- Во иноцех Захарія Копистенскій исповедник, яко и ненавидящи злое прилепляющеся благому, составленое в Кіевеграде братство пріимаю и облобизаю, повинующеся Апостолу глаголющу: братолюбіем же друг к другу лыбезни. На сіе же и руку мою подписую. Писал дня 4 Генваря по старому правдивому року 1616.

У місті на Дніпрі “енергійний потомок галицького боярства” (Михайло Грушевський) одразу вступив до Київського епіфанієвського братства, потім став архідияконом та бурхливо розвинув видавничу і літературну діяльність, оскільки як келар очолив тутешню друкарню і вдався до “затеганя людей учоних”.

Довкола нього, наче планети, згромадилися фахівці найвищого ґатунку: окрім Павми Беринди – його брат Стефан, Лаврентій Зизанія-Тустановський, Філофей Кизиревич, Олександр Митура, Андрій Наумович, Тимофій Вербицький, Тимофій Петрович, Андрій Миколайович. Друкарня обителі розгорнулася й ожила.

*   *   *

Літературну творчість молодий шляхтич-полеміст почав із малого: Захарія Копистенський написав передмову до “Часослова” – першої книги, виданої 20 грудня 1616 р. Києво-Печерською друкарнею. Не випадково, після смерті архімандрита Києво-Печерської лаври, засновника Лаврської друкарні й першої в Центральній Україні паперової фабрики Єлисея Плетенецького саме ієрея Захарію Копистенського 20 листопада 1624 р. братія обрала архімандритом Києво-Печерської Лаври.

Минуло трохи часу, і 7 лютого 1625 р. король Польщі, Великий князь литовський, Великий князь Руський Сигізмунд ІІІ Ваза (Zygmunt III Waza; 1566-1632) видав про це ствердну грамоту. Та звістка стала значною перемогою християн східного чину, оскільки обранню Захарії архімандритом київської святині передувало гостре протистояння православних з греко-католиками.

За якої причти з’явилося таке високе повеління? Як сам український письменник зазначив у панегірику “Про князів Четвертинських” (1623), щоправда, маючи на увазі “пресвітлого православного князя Стефана Святополка Четвертинського”:

- Бог-Вседержитель, усіх добр давця, зволив обдарувати вашу милість оздобами: розумом високим, оборотністю і розсудом поважним, швидкодумністю, а дільним у всьому будучи, є ти сторож прав, свобод та вольностей і сторожем Корони і першим супірником татаринові, сидячи у дверях України, ніби в чоло ворогові засаджений.

*   *   *

По смерті свого ментора у ділах та молитвах – Єлисея Плетенецького, Захарія Копистенський перебрав на себе архімандритство та й очолив Печерський гурток теологів-інтелектуалів. Отож сам Господь наказав йому зосередився на полеміці із представниками інших християнських течій.

Найбільшим полемічним твором автора вважається, звісно, “Палінодія, або “Книга захисту” Католицької Святої Апостольської східної церкви і святих патріархів, і про греків, і про росів християн, у ласці Божій, за благословенням старших, через архімандрита Захарію Копистенського написана” (1621-1622). Спрямований проти католицизму та Унії трактат спалахнув ідеєю об’єднання Східної Європи у лоні православ’я. Тривалий час твір існував у численних списках – від 40 до 44 розділів, тоді як сам письменник до самої своєї смерті рукопис редагував – щось додавав, щось переробляв.

Тим часом, як стверджує у “Сучасному словнику з етики” (2014) упорядник, кандидат філософських наук, професор Михайло Григорович Тофтул:

- За глибиною і ґрунтовністю праця “Палінодія...” не мала собі рівних у тогочасній полемічній літературі. Познайомившись із нею, Іван Франко назвав твір фундаментальним, а про Копистенського написав, що з усіх полемістів він “...найближче підходить до типу новочасного вченого”.

Колись зчинялися полеміки – не рівня сучасним балачкам із образами. У творах тогочасних ідейних супротивників йшлося не про те, як дошкульніше звинувачувати опонента, а в який спосіб елегантно утвердити власну гідність, піднести національну свідомість і засвідчити гордість. Ось чому саме вищою науковою фазою духовної полеміки вважаються авторські праці Захарії Копистенського взагалі й “Палінодія” зокрема. Не випадково, згадуваний Каменяр називав твір нового українського мислителя “фундаментальним”, бо ж його автор “стоїть на висоті історичного розуміння релігійного розвою”.

*   *   *

Що допомогло руському шляхтичу з Перемишля від літературної дискусії піднестися на рівень саме наукової полеміки? Божа ласка, глибока ерудиція, аналітичний склад розуму, висока літературна майстровитість. І все це через наведені до місця і перевірені факти з церковної та світської історії.

Це дозволило Захарію Копистенському полемізувати з католицьким богословом, архімандритом Віленським, архієпископом Смоленської архієпархії Руської унійної церкви Левом Кревзою-Жевуським (Leon Wawrzyniec Kreuza-Rzewuski; 1569-1639), твори котрому, схоже, допомагав писати такий інтелектуал, як архієпископ Полоцький, засновник чернечого ордену Василіян Йосафат (у миру – Іван Гаврилович Кунцевич гербу Ружа; 1580-1623).

У розпал теологічних диспутів із віленськими православними двоє згаданих апологетів Унії видали у друкарні купців Мамоничів гостро полемічну книжку “Захист єдності церковної” (“Obrona jedności cerkiewney, abo dowody, którymi się pokazuie, iz Grecka cerkiew z Łacińską ma być ziednoczona, podane do druku za rozkazaniem przewielebnego w Bogu oyca j. m. oyca Józefa Wielamina Rutskiego archiepiskopa”; 1617).

*   *   *

Розглядаючи проблему загальнослов’янської єдності, а під тим кутом зору – розвиток писемності у слов’ян та взаємодію їхніх культур, у своїй відповіді архімандрит Києво-Печерської лаври Захарія Копистенський заявив про… зверхність Папи Римського, а Унію назвав “шкідливою”, оскільки вона не сприяла єдності конфесій.

У “Палінодії...” полеміст уславив мужній “яфето-росскій” (читай: український) народ, його волелюбність. В іншому авторському творі, видаючи в світ "Бесіди на посланія Св. апостола Павла", звернувся із таким закликом до православного люду Захарія Копистенський:

- Радуйсь і веселись православний Яфето-Російський роде. Веселіться й тіштеся всі роди одного з нами благочестя й ісповідання! Зволив Бог повістити своїх правовірних таким даром – книгою рівного з апостолами учителя Св. Івана Золотоустого! Се другий Павел зі сходу, як птах, перелітаючи вселенну, дарунком до вас приходить, і в нім – смію сказати – сам Ісус Христос вам приноситься: в однім і другім (Павлі й Івані) говорив він! Се від престолу первозванного Св.Верховного апостола Андрія Св. Церкви Константинопольської преславний учитель прибуває до своїх країв (епорія) – до Росії й до інших, бажаючи в сих часах гоненія научити своїх і в правих догматах утвердити...

Щоправда, як мислитель свого часу, Захарія Копистенський дещо ідеалізував життя первісних християнських громад, що спільно володіли майном і жили за заповідями віри Христової. Окрім того, вкрай обережно Захарія Копистенський ставився до світських наук і філософії, вважаючи всю європейську вченість похідною від давньогрецької любомудрості.

*   *   *

Не віриться, але за життя архімандрит Києво-Печерської лаври свій головний твір полеміста (свідомо?) не видрукував. Чому? По-перше, закінчивши у першій редакції “Палінодію...”, полеміст службовим становищем не зловживав. Він знав: Лаврська друкарня повністю завантажена замовленнями, бо друкувала дві фундаментальні збірки “Бесід Золотоустого на Діяння апостолів – на 14 послань апостола Павла” (1623), і ще одну велику книгу (250 000 знаків), на кшталт його “Книги захисту”, не спроможна виготовити. Так би мовити, потужностей бракувало.

По-друге, слід зважити на буремний час, коли народилася смілива книжка. Зокрема восени 1623 р. засновник чернечого ордену Василіян, архієпископ Полоцький – Йосафат, вирушив до Вітебська із пастирським візитом. Тим часом православних городян, підтриманих жителями інших білоруських міст і деяких сіл, розлютив арешт православного священника Іллі Давидовича, який всупереч заборонам уніатів продовжував богослужіння в курені за містом. Отож, 12 листопада 1623 р. збурені православні напали на архієрейський будинок й розірвали Йосафата (Кунцевича). Закривавлене тіло потягли через усе місто Вітебськ до Західної Двіни, куди й скинули небіжчика.

По-третє. Потім спалахнути київські міжконфесійні конфлікти, що у 1624 р. створили напружену ситуацію у Місті на семи пагорбах, коли досить небезпечним стало, взагалі, публічно виступити з релігійною полемікою. Зокрема наприкінці року за рішенням київського війта (1621-1625) Федора Ходики (1550-1625) були опечатані православні храми. Тож у січні 1625-го містом пролетіла чутка, що король призначив настоятелем Києво-Печерського монастиря… свого ставленика, який прямує до Києва, щоб силою захопити обитель. Розлючені міщани та козаки схопили війта Ходику й уніата, священника церкви Святого Василія Івана Юзефовича та кинули в Дніпро – “води пити”, поки ті не втопилися, а храми розпечатали.

*   *   *

Побоюючись розпалення міжконфесійної ворожнечі, навіть попередній трактат – “Книга про віру єдиної і Святу Соборну Апостольську церкву”, у 1619 р. Захарія Копистенський видав… без зазначення автора і друкарні, а тільки під чернечим псевдонімом ченця Азарії.

І ця картина в Україні століттями не змінювалася. Через великий розмір навіть після смерті автора “Палінодії...” київські богослови вважали за краще популяризувати фундаментальний твір… у витягах, переробках і широких цитуваннях, аніж друкувати повністю.

Тут навіть інший феномен склався. Попри те, що “Книга захисту” Захарії Копистенського не видавалася аж до XIX ст., її в підросійській Україні прекрасно знали. Скажу більше, трактат той вплинув на ціле покоління вітчизняних письменників XVII-XVIIІ століть.

Високим стилем він надихав і зазирав у майбутнє, наче тримав раду із нащадками:

- Ачкольвек і я за велице щасливого почитав би-м себе був, гди би ласка Божая притомності моїй дарувала насладитися єще в живих так пресвітлого княжати [Острозького, Василія Костянтиновича]. Але того там віку будучи мал в братії моїй, і на всем недозрілостю об'ят, не удостоїв-єм ся. А вет же і нині не за щасливого ся почитаю, гди мі ласка Пресвятого Духа дарувала пером такую народу роському описувати славу?

*   *   *

Ким ми є, коли не стаємо борцями за Ідею? Невігласами?

Наприкінці 1610-х Захарія Копистинський затоваришував у Києві із бранцем совісті, незламним православним шляхтичом Леонтієм Карповичем (у миру – Лонгин; 1580-1620). Здобувши ґрунтовну освіту, той інтелектуал і поліглот вів простий спосіб життя, що зумовило авторитет у жителів Вільно. У січні 1609 р. його обрали послом на Варшавський вальний сейм, де делегат відкрито виступав проти київського клірика, митрополита Київського, Галицького і всієї Русі Іпатія Потія (у миру – Адам Львович Потій; 1541-1613).

Повернувшись додому, друкар працював у Братській друкарні Вільно, готуючи до видання “Тренос, тобто плач єдиної Святої Вселенської Апостольської східної церкви з поясненням догматів віри” українського письменника та мовознавця Мелетія Смотрицького (у миру – Максим Герасимович Смотрицький; 1577-1633). Друкарню уніати закрили, книжки конфіскували, а Леонтія Карповича на два роки запроторили до буцегарні.

Після звільнення бранець прибув до православного Києва, де у Києво-Печерській лаврі прийняв чернечий постриг. Схоже на те, що Леонтій Карпович був одним з членів Печерського гуртка, а також брав участь у становленні Київської братської школи. Ще 1615 р. його висвятили як першого архімандрита Віленського Свято-Духівського монастиря, котрий запровадив в обителі суворі “общежительні” правила, а потім на посаді ректора очолив братську школу.

У серпні 1620 р., під час пастирського візиту в Україні Єрусалимського патріарха Феофана III, який повертався із Московії та відновив українсько-білоруську православну ієрархію Малої Русі, Леонтія Карповича обрали кандидатом на Володимирське і Берестейське єпископство, але хіротонізуватися він не встиг, бо передчасно помер. Тож рукопокладено було архімандрита Трахтемирівського монастиря Ієзеквїля (Йосифа) Курцевича.

*   *   *

За час перебування Захарії Копистенського у Києво-Печерській лаврі у Печерській друкарні світ побачили такі важливі для подальшого формування національної самосвідомості видання, як “Слова на латинов” Максима Грека (1620), “Номоканон” (1620), “Служебник” (1620), “Вірші на жалосний погреб зацного рицаря Петра Конашевича Сагайдачного” Касіяна Саковича (1622), “Псалтир” (1624), “Акафісти пречистій Богородиці й Ісусу сладкому” (1625), “Акафіст успінню Богородиці” (1625), “Часослов” (1625) і перший (!!!) словник української мови “Лексіконъ славенноросскій і именъ тълкованіє” Памви Беринди (1627).

Тут ось що слід підкреслити: усі канонічні видання не просто ретельно готувалися, а богослужбові книги інтелектуалами з Печерського гуртка звірялися з грецькими оригіналами і в разі потреби – виправлялися.

Окрім того, друком з’явилися видання із авторськими теологічними та дидактичними передмовами Захарії Копистенського: “Часослов” (1616), “Анфологіон” (1619), “Бесіди на 14 посланій Св.апостола Павла” (1623) і “Бесіди на діяння святих апостолів” (1624) Іоана Золотоустого, “Номоканон, сиріч Законоправилник” (1624), “Толкованіє на Апокаліпсис” архієпископа Андрія (1625), “Тріодь пісна” (1627).

Варто зауважити, що у Лаврській друкарні паралельно закладалися підвалини і редакційної справи, й основи національного маркетингу… Адже у майстерно оформлених виданнях вміщувалися не тільки передмови і післямови з описом підготовчих робіт і зазначенням списку осіб, які працювали над виданням – перекладачів, редакторів, друкарів, а й герби меценатів та присвячені благодійникам вірші.

Але, у першу чергу, Захарія Копистенський став відомим, як автор богословських трактатів, написаних українською книжною мовою, а саме: “Книга про віру єдиної і Святу Соборну Апостольську церкву” (1619-1621), “Книга про правдиву єдність правовірних християн Церкви Східної, там же і проти апостатів і про їхню брехливу унію” (1623), “Казанье на честном погребэ Еліссеа в ієрохимонасех Евфіміа Плетенецкого” та “Оміліа албо казанье на роковую память Еліссеа Плетенецкого” (обидві: 1625), тощо.

*   *   *

Як у різноманітний спосіб опиратися латинізації і спольщенню, Йов Борецький, Гаврило Дорофійович, Захарія Копистенський, Памво Беринда навчилися, ще будучи членами Львівського братства. Їх особистий досвід міжконфесіональної боротьби виявився безцінним для Києва. І діяти довелося у трьох різних напрямках.

По-перше, через запровадження в Місті на семи пагорбах уніфікованих навчальних програм, зокрема через курси риторики, заснованих на глибокому вивченні трактатів Цицерона, Аристотеля, Квінтіліана, у чому завжди були сильними уніати. Згодом це стало ефективною теологічною зброєю у написанні богословських трактатів.

По-друге, запровадження постійних практик усних полемік змусило глибше вивчити національну історію та культуру, бо саме там вишукувалися переконливі факти про світоглядні відмінності двох християнських конфесій.

На часі виявилися нові національні герої, чиє життя пропагувалося як взірець: знаний лицар Петро Конашевич Сагайдачний, архімандрит Єлисей Плетенецький і так далі. Безпрецедентним став сам словник української мови “Лексіконъ славенноросскій….” Памви Беринди.

Навіть канонічна збірка текстів “Анфологіон” (інші назви – “Трефологія”, “Мінея святкова”), переклад якого на слов’яно-руську мову виконав тодішній ігумен Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря Йов Борецький, полемічно заявила в Києві святкові служби на пошану перших святих України-Русі – княгині Ольги, Володимира Святославича, Бориса і Гліба.

*   *   *

По-третє, ймовірно, найпомітнішим полем битви стала полемічна література, адже в переконливій для читача формі доводилося захищати й особисті теологічні чесноти, і власну життєву позицію, і національні інтереси. Так почався новий розділ у розвитку київської книжкової традиції, яка від тем міжконфесійних полемік рухалася в бік створення національної літератури.

Тому візьму на себе сміливість стверджувати: якщо “батьком української літератури” ми справедливо вважаємо Івана Котляревського, то “прадідом української літератури” слід визнати Захарію Копистенського.

Підсумовуючи власну “Палінодію, або “Книгу захисту”, український мислитель нового ґатунку благав наостанку всякого читача:

- Наконець замикаю і печатаю тую книгу упоминеннєм таковим:

- В пильной а уважной ховайся, правовірний, осторожності, аби ся яко не захвіяти в вірі, венці о правді, ту в той книзі описаной, не вонпити. А то, гди противниці свої якії, которії не могуть бути правдивими, только в словіх позорнії ставити будуть виводи, любо єсли би хто по том против моєї книги видав письма якії, – не вірити їм і не тревожитися.

*   *   *

…З-поміж інших достойників, видатних церковно-політичних діячів та просвітителів, як-то: Єлисей Плетенецький, Петро Могила, Інокентій Гізель, Памво Беринда та інших – спочивав вічним сном більш як 300 років й один із творців українського Відродження Захарія Копистенський.

Третього листопада 1941 p. разом із Великою церквою, що віддавна слугувала стародавньою усипальницею київських князів, каплицю Успенського собору Києво-Печерської лаври, де у лівому приділі Св. архідиякона Стефана спочивав у Бозі полеміст та архімандрит, – було висаджено у повітря. Від величного храму залишилися фрагменти східної стіни, вівтар і два стовпи.

24 серпня 2000 р. Блаженнійший Володимир освятив Успенський собор, відновлений з руїн під орудою народного архітектора України Олега Граужиса – у тому вигляді, в якому величний храм, кажуть, існував з XVIII по XX століття. Але хто, який архітектор чи президент, своїми діяннями здатен відновити усипальницю київських князів взагалі та могилу одного з творців українського Відродження Захарії Копистенського зокрема?

Мимоволі на думку знову спадають слова соборного ченця Атанасія Кальнофойського, яких таку склав епітафію достойнику:

- Милий брате! Коли проходиш повз саркофаг у Бозі спочившого архімандрита твого і мого Захарії із Кописна Копистенського, благочестивого, діяльного, незрадливого пресвітера, пастиря, богомольця, – Учись із усього його життя не жити, але вмирати. / Перестань гаяти час. Сей благословенний отець / Ніколи нічого не вважав настільки цінним, щоб / Замінити час; швидко він / Минає, і треба встигати йому опиратися.

Олександр Рудяченко