Українська письменниця Оксана Луцишина цьогоріч отримала Шевченківську премію за роман “Іван і Феба”. Про те, що здобула національну премію, пані Оксана дізналася пізніше за друзів та рідних в Україні, позаяк довгий час живе в Америці, тож ця новина долетіла до неї з різницею в часі. Але це були “емоції людини, яка в якомусь значенні повернулася додому”, каже письменниця. Оксана Луцишина поділилася цими емоціями в інтерв'ю Укрінформу.

ПРО МОЮ ПЕРЕМОГУ УСІ ДІЗНАЛИСЯ РАНІШЕ ЗА МЕНЕ

- Пані Оксано, після повідомлення про перемогу минулого тижня ви говорили про певний приємний шок. Можете розказати про той момент, коли вам в Америці про неї повідомили? Хто це зробив і як це відбулося?

- Ну, власне, ніхто не попереджав, що треба готуватися до приємного. Шок полягав у тому, що є ж різниця в часі між Америкою й Україною, і я вранці прокидаюся – а мені дзвонять по Вайберу люди, уже написали вітання батьки, друзі. Це було трохи несподівано. Адже цьогоріч був потужний короткий список премії й було за кого вболівати, мені так здавалося, і без мене.

- Тобто, про вашу перемогу дізналися раніше за вас, так виходить?

- Виходить, що так.

- А офіційно уже вітали – від оргкомітету премії?

- Ще ні, я так розумію, це буде перед церемонією. Але оскільки пандемія і церемонію перенесли, то поки що ніхто не знає, коли це буде. Утім члени журі зв'язувалися зі мною, вітали, але це були приватні розмови, через соцмережі, не в офіційному порядку.

ЯКАСЬ МІСТИКА В ТОМУ Є, ЩО ВЧИЛАСЯ В ШКОЛІ ІМЕНІ ШЕВЧЕНКА

- Дуже сподобалася ваша фраза про “емоції людини, яка в якомусь значенні повернулася додому” – у сенсі відзначення Шевченківською премією. Це говорить про те, що для вас ця подія важлива. Чим саме? Що вам особисто дає визнання вашої творчості на національному рівні?

- Ну, всякій людині приємно, коли її працю відзначають. А я ж довгий час уже живу і працюю за кордоном. А в нас досі є такий стереотип: мовляв, коли людина виїхала, то це назавжди і країною вона не цікавиться. Люди повторюють меседжі ще радянської пропаганди: якщо ти виїхав, ти буржуазний націоналіст і ворог народу. Адже генерувався такий образ тих, хто виїхав за кордон, аби тут, в Україні, таких людей недолюблювали. Але зараз часи змінилися завдяки комунікаціям і тому факту, що по світах працює багато наших заробітчан.

Адже все моє життя присвячено Україні, навіть мої університетські студії – це викладання української мови та літератури.

- Дізналася, що ви навчалися в школі імені Тараса Шевченка. Якась така “підказка долі”, містика – як думаєте?

- Думаю, що так, якась містика є. Хоча земній людині не дано бачити усієї картини, ми бачимо усе в своїх рамках, але недарма казали люди, що часу насправді не існує. Тому так, я думаю, що це така підказка долі, власне, оце ім'я Шевченка. Бо, звісно, те, що мене у тій школі навчали... Це була радянська школа. Типове викладання.

- Чи ви готові до цієї слави (чи, може, тягаря) – Шевченківської лауреатки? Впевнена, що вже тиждень надзвонюють чи пописують журналісти, додаються у друзі відомі й невідомі люди... Це приємно? Чи піддратовує?

- Ну, слава Шевченківської лауреатки – це трошки не те, що слава Анджеліни Джолі (сміється). А загалом, я ще не встигла з цим звикнутися. Справа в тому, що у нас тут в Техасі останній тиждень був доволі напружений через снігопад, у мене два тижні не було води й тиждень електрики, тож поки в Україні відзначали мій роман про 1990-ті, я мала нагоду тут відчути усі принади 90-х – без світла та гарячої води. Плюс це онлайн-навчання перед весняними канікулами – дуже важко! Я не уявляю, як це, коли вдома на онлайн-навчанні в тебе малі діти! У мене, слава Богу, діти виросли, мої коти живуть з колишнім чоловіком і, як казала в одному вірші Галя Крук, я «сам-сам, що буває лише в однині».

Але все одно: всі дуже виснажені. І тому ще не відчула це ні як тягар, ні як славу. Таке відчуття потоку наразі.

ІМ'Я ШЕВЧЕНКА ТУТ ЯК ФІЛЬТР: ПОЛОВА ВСЕ ОДНО ПРОСІЄТЬСЯ

- Кажете, Шевченківська премія – не Оскар. Хоча є такі дві полярні думки про неї. Одні, власне, вважають її таким українським “оскаром в літературі”, а інші кажуть, що це кон'юнктурний конкурс. Яка ваша думка щодо цього?

- Бувало і так, і так, це була в різні часи і кон'юнктура, й серйозна відзнака. Проблема в тому, що багато хто використовує ім'я Шевченка, як певний символ – і навіть не те щоби нації, а влади. Але це не тотожні речі. Янукович мав владу, але чи презентував він дух цієї нації? Він дав цю премію якомусь барду, котрий співав російські пісні з матюками.

Але з іншого боку, цю премію присуджували письменникам, які загинули в таборах – як Стус. Її мали чудові поети Герасим’юк і Римарук. Останні роки тим більше надихають – премію давали Оксані Забужко, Тарасові Прохаську, Маріанні Кіяновській...

Тому я думаю, що ім'я Шевченка тут як такий фільтр – полова все одно просіється, і в результаті залишаться вартісні імена.

- Колись була на літтусівці у відомому київському кафе “Купідон”, там ішлося про Шевченківську премію, і хтось із письменників сказав цікаву фразу, мовляв, якщо ти більш-менш видний письменник, пиши, все одно її колись тобі дадуть – якщо не за життя, то посмертно. Чи справді є таке сподівання у письменників?

- У кого як. У мене ніколи не було такої орієнтації. Та й ніхто не пише з думкою про премію, напевно. Тобто, зазвичай ти пишеш, бо пишеться, і взагалі, як радив шевченківський лауреат Стус у листах до сина, якщо можеш не писати – не пиши.

Так, був такий період, коли Шевченківська премія виявилася ніби зарезервованою для аксакалів. Можливо, вони були і непогані, але це теж не найкраща стратегія – відзначати письменників лише з одного покоління. Це із серії перетворення на зомбі-ленд. Свого часу в нас була Академія, яку очолювали науковці, котрим сильно за 80.

- Такі тоді були тренди... 

- Можливо. Добре, що зараз відзначають ті явища, які дають розбудову державі – у різних сферах. Адже суть цієї премії, я думаю, не тільки в якомусь естетичному наповненні твору, а й в осмисленні письменником історичних подій чи певних ідей...

- Бути Шевченківським лауреатом за кордоном – це значимо? Чи додає це якоїсь ваги в очах колег?

- Я думала, що поза межами України про премію не знають. Але ситуація така, що вони можуть не знати, хто такий Шевченко, але ознака “національна” робить своє. Тобто, коли тобі дають національну премію, це не може не викликати поваги в колег.

І як тільки було написано у моєму Фейсбуці про премію, виявилося, що про це дізналися усі колеги в університеті. Або в Google знайшли, що це наша найвища державна відзнака. Якимось шостим чуттям всі збагнули сенс.

- Чи збираєтеся приїхати на вручення премії в Україну зі США?

- Подивимося на ситуацію з пандемією. Я в групі ризику, і хоча отримала першу дозу вакцини, поводжуся обережно. Пересуваюся містом тими місцями, де вже бувала, де знайомі бактерії, зустрічаюся із провакцинованими людьми чи тими, хто перехворів. Ну, і штами вірусу ж різні можуть бути – в Україні та США.

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ – ЦЕ ІСТОРІЯ ЧОЛОВІКІВ

- Зараз усі кинуться читати “Івана і Фебу”, а наклад у ВСЛ закінчився? Як так? Чи готові у видавництві додруковувати?

- Ми спілкувалися з Мар'яною Савкою, так, думаю, що роман додрукують.

- Цікава штука: більшість ваших головних героїв з поезії та прози – це, власне, героїні, жінки. А тут – премія за книгу, де центр – усе ж чоловік...

- Так, дійсно. Але роман спеціально писався, як певне наслідування життя. У рамках того, що називається мімезис. Мімезис полягає у тому, що історія України – це історія чоловіків. Жінки завжди за кадром. Хоч як би говорилося про те, що жінки частина цього процесу, але так завжди виглядало, що на першому плані – чоловіки.

Тому я хотіла це описати так, як воно було, принаймні цього разу. Може, іншим разом захочеться інакше. Ну, і так вийшло, бачите, що цей герой отримав відзнаку.

- Які у вас почуття до своїх героїв узагалі?

- Когось люблю більше, когось менше, але це все мої креатури, тому я на них дивлюся із певною гордістю майстра. А вже які там у них погляди – чи вони мізогінні, чи ні, то вже інша справа... Чим повнішими я їх покажу, тим вони вийдуть об’ємнішими. Тому я не маю до них поганих сантиментів.

НАМ ПОТРІБНА “КНИГА ГОЛОСІВ” ПРО РЕВОЛЮЦІЮ НА ГРАНІТІ

- Книжка “Іван і Феба” вийшла у 2019-у, яку найцікавішу рецензію за цей час ви отримували, що потішило чи здивувало?

- Я отримала за неї премію Львова – міста літератури ЮНЕСКО у 2020-му році, і це у своєму роді один із найкращих відгуків. А щодо читацьких реакцій – різне було. Казали кілька людей, що все було насправді не так, як у книзі. Ну, я це сприймаю досить спокійно, бо моє завдання – не описати події, не задокументувати їх, а привернути більше уваги до Революції на граніті. Одна книжка не може вичерпно описати ці події. Більше того, просто тільки художня література на це не здатна. Тут потрібні різні студії, потрібні рефлексії, мемуари, збірники живих голосів, де би ми чули учасників тих подій, зібрати ці інтерв'ю в одне видання. Дещо є в мережі, й я читала ці інтерв’ю, вони могли би стати основою для такої документальної книги-розповіді, хочеться, щоб це була така книга голосів. Щоб були якісь конференції про ті події, а вони чомусь відбуваються в Польщі...

А це ж нам потрібно – зрозуміти, яке це мало значення для нашої новітньої історії! Адже це, фактично, початок нашої новітньої історії, з цього почалася наша незалежність. І поки ми не збагнемо, що ж там відбулося, нам важко буде зрозуміти, як сталися наші наступні революції. Тоді були зовсім інші комунікації, тоді можна було організувати таку річ як інформаційна блокада. І вона була організована, бо це замовчувалося. В Ужгороді ми дізналися про страйк від студентів УжНУ. А ми тоді були в дев’ятому класі. І сказали: о класно, ми тоді втечемо з уроків і підемо їсти морозиво. Отак ми відзначили той факт, що в Києві голодували студенти.

Ну, бо насправді ніхто не розумів, що відбувається. Моя мама прочитала книгу і тоді сказала: так он що воно тоді відбулося! Але моя мама така не одна, таких пів України!

- Це до того, що наша Революція на граніті недоописана?

- Так. І моє, мабуть, головне завдання з цією книжкою полягало у тому, щоби звернути на це увагу. Важко, бо ми історію знаємо ривками. Є такий квантовий стрибок, тобто, детально висвітлена якась подія, а далі – прогалина. Це теж із радянських часів. От як, знаєте: ось тут Київська Русь, Мономах, а потім раз – і вже Гетьманщина. А де Львів? Галицько-Волинське князівство? А, та там же ж самі селяни з плугами ходили, що про них говорити...

У НАС ДОСІ СЛОВАМИ “ГЕНДЕР” І “ФЕМІНІЗМ” ЛЯКАЮТЬ МАЛЕНЬКИХ ДІТЕЙ

- Чи грає якусь роль узагалі гендер у літературі, на вашу думку, от як у суспільному житті, де є нюанси, наприклад, із зарплатами у чоловіків і жінок? Чи література жіноча конкурує з чоловічою? Чи, може, письменництво є тою цариною, де кожен проявляє насамперед свою творчість, без гендеру?

- Знаєте, у нас досі слова “гендер” і “фемінізм” – це такі поняття, якими лякають маленьких дітей. І виповзають якісь протестанти з плакатами на кшталт “Я проти гендеру”. Мені тоді хочеться сказати: а може ти також і проти Н₂O? І якщо ти протестуватимеш, то вода перестане існувати?

Замість слова “гендер” давайте поставимо слово “скелет” і спитаємо: чи можна проявити свою творчість без скелета? Якщо перефразувати есей Андруховича: чи можна визволити людину від її скелета?

А по-друге, у нашому суспільстві є таке переконання, що, мовляв, можна все сказати і так, без гендеру, без акцентів. Все, мовляв, і так зрозуміло. Але насправді треба знати, хто ти є, і писати тим голосом, який у тобі звучить, який ти представляєш. Це може бути не тільки гендер, це може бути соціальне походження, колір шкіри, якщо йдеться про інші нації (у нас же повно расових стереотипів, ті ж випади проти ромського населення, наприклад).

Тому не думаю, що є якась творчість дистильована, відірвана від реалій. Навпаки, ці реалії роблять літературу цікавою.

- Ви як жінка, літераторка, колись відчували утиски за гендерними ознаками? Може, чоловічі твори більше друкуються, чи, там, більші гонорари у чоловіків-письменників?

- Щодо гонорарів не скажу, бо в Україні вони ні в кого не є надто високі. Тут радше жанр грає роль. У нас дуже популярна масова література жінок, котрі пишуть під псевдонімами, як Сімона Вілар, Люко Дашвар. Це такий жанр, що дозволяє досягнути певних фінансових висот за допомогою літератури.

А щодо утисків... Ми всі живемо в такому епістемному полі, в якому все жіноче відноситься до розряду девіації, відхилення, не-зовсім-нормальності. І це на всіх рівнях у суспільстві. Література – один із них. А корінь проблеми – на базовому рівні. Це коли у нас, наприклад, дівчаткам на вулиці хто завгодно каже, мовляв, не сиди на холодному, тобі ще дітей народжувати. Це може сказати батько, бабуся, продавчиня чи водій вантажівки. А дівчинці у 12 років не хочеться про це думати узагалі. От мені не хотілося. Тим більше, що мені в школі на уроці біології про це не надто добре й пояснили, бо вчитель біології був такий собі сором'язливий дядько, який цю тему дав на домашнє вивчення. Бо він не міг вимовити в класі слово “менструація”. Це так, коли б учитель математики не міг би вимовити вголос ім’я Піфагора з відомої теореми.

ЗДАЄТЬСЯ, ЩО ЩЕ МОЛОДА І ЮНА Й ПОПЕРЕДУ СТІЛЬКИ ВЕРШИН!

- Але тим не менше, ви тепер – такий собі матріарх на п'єдесталі, в тому сенсі, що ви – перша закарпатська письменниця, яка отримала національну премію в літературі, бо досі були лише чоловіки.

- (Сміється). Ви мене потішили словом “матріарх”! Це, знаєте, завжди було останнім словом, яке би до себе хотілося застосувати, бо ти живеш і тобі здається, що ти ще молода і юна, й попереду ще стільки вершин. Але правда в тому, що озираєшся і думаєш: так, мені 46 років і я справді перша закарпатка, яка отримала Шевченківську премію. Нема куди подітися від реальності. Це була насправді моя перша думка, коли мені повідомили про премію: мовляв, о, тепер дорога закарпатським жінкам відкрита. Тому я справді в якомусь сенсі почуваюся матріархом, мабуть.

- Готуєте уже список порад для наступниць?

- (Сміється) Ну, з огляду на рецепти успіху, я навряд чи буду помічна. Бо якби ми знали рецепт ідеального тексту, то всі були б уже в статусі Стівена Кінга. Але я не можу назвати себе настільки масовим письменником, який міг би роздавати поради. Є люди, чиї твори набагато популярніші в народі за мої, й думаю, що за рецептами успіху насамперед звертатимуться до них.

ЦЕ НЕ ДОКУМЕНТАЛЬНИЙ РОМАН, ТОМУ ГЕРОЇ ЗАВУАЛЬОВАНІ

- В “Івані та Фебі” дві основні теми – це життя головного героя і Революція на граніті та тема патріархальних устоїв у провінційній сім'ї. Як вдалося такі глобальні теми об'єднати в цілісну фабулу в книзі?

- Це саме життя таке. Якщо одне явище так потужно проявлене, то й інше проявиться так само потужно. За законами Всесвіту, туди, де вже є напруга, напруги тільки додається. Тут я просто йду за логікою самого життя, писала так, як усе відбувалося.

- Багато хто шукає прототипів у книзі. Чи питають вас, чого не називали героїв своїми іменами, чому вони завуальовані?

- Я радилася з кількома людьми – літераторами, істориками – як краще. Ми всі зійшлися на тому, що чесніше буде людей переназвати, ну, окрім політиків, які згадуються в творі. Тому що я, власне, хочу відмежуватися від документальної прози. Це не документальна проза. Це роман про. За мотивами. Але завжди знайдуться ті, які все знають і все бачили – тож я уже чула, що говорили, мовляв, о, я розгадав, ви там зобразили такого-то. А я собі думаю: та я в такого-то навіть інтерв'ю не брала!

- Ви викладаєте українську мову в Техасі й вже досить довго живете у США. Розкажіть про свою роботу, студентів: хто цікавиться українською мовою і літературою? З ким та чиїми доробками з української літератури знайомите своїх студентів?

- Студенти-мовники – це, як правило, аспіранти. Вони вже знають одну слов'янську мову (найчастіше це російська), й українська їм потрібна як мова для досліджень. Вони до цього серйозно підходять, проводять літо в Україні, щоб краще вивчити мову тощо. Їх мало, це може бути двоє чи троє на студіях. Українська в прикладній лінгвістиці не вважається світовою, це є мова національна і менш часто присутня в програмах університетів.

- Це екзотика?

- Так, у хорошому сенсі. Це щодо мови. А літературу ми читаємо в перекладах, часом це частина міксу з української та європейських літератур, і туди вже записуються студенти дуже різні. Чим ближче до сучасної літератури, тим більше перекладів, але якщо говорити про Розстріляне відродження – треба часто переробляти, бо переклади застарілі. Це все речі, видані в 1950-60 роках, це підручники, які студент навіть не може купити, я полюю за ними на букіністичних сайтах і потім сканую для них.

- А з власною творчістю ви знайомите своїх студентів?

- Я стараюся цього не робити. Але через соцмережі вони все одно про це знають. Тоді починають розпитувати, цікавитися...

Я Ж НЕ ЗНАЮ, ЯКИЙ ОЛІГАРХ ЗА КОТРОЮ З ПОДІЙ СТОЇТЬ

- Чи дивує ваших студентів, наприклад, те, що в Україні 30 років іде боротьба за становлення державної мови?

- Ми з вами самі дивуємося, чому в нас це відбувається на 30-му році незалежності, знаєте!

А зі Штатів певних процесів не видно, і для них Україна та Східна Європа – це розмиті поняття. Мені постійно доводиться показувати людям мапи – де була Україна в 30-х роках ХХ століття, потім де була Україна в 1945-му році, й що змінилося після. Багато хто не орієнтується як слід у мовній політиці, вважає, що тут, в Україні, також говорять по-російськи. А є такі студенти, що слідкують за ситуацією і знають, що, зокрема, помінялася транслітерація слова Kyiv англійською на мапах.

- Як відреагували на премію у вашому університеті, чи вітали?

- Ми всі працюємо в онлайн-режимі. Моя кафедра мене вітала, і завкафедри, й колеги, і навіть мої студенти. Я навіть не сподівалася.

- Словом, в Америці вже всі в курсі?

- (Сміється) Ну, так, в окремо взятому університеті в Америці.

- Очевидно, ви стежите за суспільно-політичним життям в Україні. Що вас останнім часом приємно і неприємно здивувало?

- З відстані це, насправді, не так добре видно, як би хотілося. Мені потрібні після кожної події коментарі друзів, розмови про це. Часом здається, що подія радісна, але я водночас не розумію, що за нею стоїть. Наприклад, чому наш президент забороняє певні канали і в той же час у країні садять у тюрму певних людей. Тому іноді замість того, щоб радіти – хочеться просто замислитися. Я ж не знаю, який олігарх за чим стоїть.

ХОЧЕТЬСЯ ДИВИТИСЯ ВПЕРЕД І СПОДІВАТИСЯ, ЩО МОЯ ГОЛОВНА КНИЖКА ЩЕ ТАМ, ПОПЕРЕДУ

- Чи презентуєте свої твори в США і чи відрізняється сприйняття їх тут, в Україні, й в Америці?

- Я тільки почала, знаєте, презентувати свої твори в США. У 2019 році завдяки Аскольду Мельничуку в мене вийшла збірка перекладів віршів англійською. Це був ключовий момент мого життя, це було об'єднання двох моїх іпостасей, ідентичностей в одну: Оксана, яка пише, та Оксана, котра живе в англомовному світі й має кар'єру... І тут раптом ці дві Оксани виявилися однією людиною, і ось ця книжка – як доказ того. Навіть мій власний факультет запрошував мене почитати для студентів, це було дуже цікаво, вірші добре сприйняли.

- А в Україні?

- Я приїжджаю раз-два на рік, зазвичай. Але через пандемію не була вдома з вересня 2019 року. Це спільні вечори з друзями, колегами, вони надихають завжди.

- Чи є у вас мрія як в української письменниці? Може, ставите собі якусь мету, хочете щось досягнути чи, може, змінити своїми творами?

- Напевно, моя мета – це сказати певну правду. Для того, щоб її сказати, я мушу її наслухати. Але ця мета не має стосунку ні до суспільних інституцій (Спілки письменників чи оргкомітетів премій), ні навіть до читача. Це правда заради самої правди. Її цінність у тому, що вона є, і в тому, що я її чую. Все.

Усе інше – якщо воно є (як-от національна премія), то це бонус. Але якби його не було, то, думаю, це б мене не зупинило.

Чи написана моя головна книжка? Не знаю...

Зараз мені хочеться дивитися вперед і сподіватися, що вона ще там, попереду.

Тетяна Когутич, Ужгород
Фото з відкритих джерел