Площа Чорнобильської зони відчуження – понад дві з половиною тисячі кілометрів. У розумінні більшості з нас – це забруднена і заборонена для вільного доступу територія. Для невеликої кількості – вона стала популярним туристичним об'єктом, куди курсують одноденні автобусні тури. І лише одиниці справді закохані в загадку, містику і магію цього «нескінченного смарагдового болота». Вони вважають, що зона – це величезний центр тяжіння, навколо якого ми всі завжди будемо крутитися.

Саме про поезію і магнетизм цього місця ми поговорили з українським письменником Маркіяном Камишом, який регулярно пішки відвідує свій Чорнобиль, аби в ньому знову з’являлася його поезія.

З 2010-го нелегально досліджує Чорнобиль як сталкер. Його роман "Оформляндія" – став книжкою року в Італії від la Repubblica як "...одна з сузір'я десяти книг, які найкраще відображають дух часу".

- Маркіяне, ви народилися через два роки після Чорнобильської катастрофи. Тобто трагедія, пережита вашими батьками, настільки відгукнулася в вас, що згодом ви стали нелегальним сталкером Чорнобиля і здійснили масу експедицій у зону?

- Я народився восени 1988-го, через рік після того, як мій батько востаннє їздив у Зону як ліквідатор. Для мене це надзвичайно персональна історія: я почуваюся ровесником аварії й ровесником української незалежності водночас.

Слово "Чорнобиль" – одне з перших, яке я запам'ятав у житті. До батька в гості приходили інші ліквідатори, я чув їхні кухонні розмови. Мені було роки три. І от вони обговорюють аварію, а я тиняюся поруч, не усвідомлюю взагалі теми, які піднімаються, тільки чую слово "Чорнобиль". Я його запам’ятовую і думаю, що це щось хороше: коли люди збираються разом ввечері й їм добре. Іронія, але через багато років Чорнобиль для мене тим і став: під час сталкерських тайних вечерь у покинутих прип'ятських квартирах.

Фото 1. Болото багатообіцяюче. Тікає кудись, ніби вже трясовина трясовин, але натякає: в усіх бобрових загатах, іржавих понтонках і бетонних каналах я щось пропустив — яскраву деталь, досі не нанесену на внутрішню карту. (Тут і далі підписи автора фото, письменника Маркіяна Камиша)

ОДИН ЗІ СПОГАДІВ ПРО ШКОЛУ – МОЄ ЖОВТЕ, ДИТЯЧЕ ПОСВІДЧЕННЯ «ЧОРНОБИЛЬЦЯ» І ЯК МЕНЕ ЗА НЬОГО ЦЬКУЮТЬ

- В романі «Оформляндія або прогулянка в Зону» у вас є цікавий момент про те, що ліквідатори виконали свою справу і пішли, отримавши свої дози, проблеми зі здоров’ям і рак, а їхні діти отримали право задурно кататися таборами і тавро «чорнобилець». Хтось справді пішов далі жити з цим, але у вас все інакше відбулося. Ви не сховали цей родинний бекграунд в шухляду, а повернулися на місце трагедії. І поверталися туди знову й знову, адже сумарно ви прожили в Зоні понад рік.

- Дуже хороше запитання. Я чую багато запитань про Чорнобиль, але про посвідчення ви добре зауважили. У мене один зі спогадів про школу – моє жовте посвідчення «чорнобильця» і як мене за нього цькують. У молодшій школі ми скидалися на шкільні обіди – і «чорнобильці» платили менше. Я з небагатої сім’ї, але через те, що я здавав менше на ці обіди, дехто мене зневажав і ненавидів. Це ніщо в порівнянні зі ставленням до людей, яких тільки евакуювали з Прип’яті у 1980-ті роки – до них взагалі часто ставилися, як до прокажених. Але навіть у 1990-ті тавро «чорнобилець» залишалося тавром. І логічно, що на деякий час я взагалі хотів цю тему полишити.

Та й Зона – центр тяжіння, навколо якого ми всі обертаємося. Хто потрапив на орбіту – там і залишиться.

Ну, і для мене це дуже персональна історія: батька, який помер у 2003 році. Через кілька років після його смерті, в Україні почав з’являтися широкосмуговий Інтернет, поширився «Live Journal» і з'явилися перші, поодинокі, звіти з нелегальних походів. І коли я побачив Амазонку просто поряд, з першого погляду спалахнула любов.

- Скільки років вам на той момент було?

- Це був 2008-2009, мені 20-21 рік.

Фото 2. Глухі закути Зони, де поросла хащами залізниця, нескінченне болото і тисячі острівців, поєднані трухлявими дошками мостів, мостиків і мостенят. З веж лісництв в туман навіть землю не видно. Лісництва називають по-різному, та виглядають вони однаково. Навіть закинуті пташині гнізда в тих само місцях.

ЗОНА ЯК НІЩО ДАРУЄ ВНУТРІШНЮ ТИШУ, БЕЗЦІННУ ПІД ГРАДОМ НОВИН

- І що, зовсім не страшно було? Адже там радіація. Чи то така була любов, що рвала всі греблі?

- Тут передусім – про красу, загадку. Я ніколи не розумів і ніколи не зрозумію, особливо після початку путінської війни, людей, які йдуть туди за "адреналіном" і називають себе "екстремалами". Це курам на сміх.

Зона як ніщо дарує внутрішню тишу, безцінну під градом новин. Тишу, глибшу за гімалайську, карпатську і тишу пакистанських пустель. З тієї тиші проростає наснага, як із закинутих човнів виростають щогли дерев і широкі паруси крон.

Я народився після великих географічних відкриттів, але до колонізації космосу, тож Зона – моя терра інкогніта. У 2008-2009 інформації було обмаль, кілька звітів, аромуючих чистою конкістадорщиною. Зона здавалася нескінченною, не нанесеною на карти, з більшості місць фото взагалі не було.

Це зараз візит утратив цінність, тому нині мені йдеться передусім про поезію. Нещодавно, в моєму видавництві "Нора-Друк", вийшла книжка «Оформляндія. Чормет. Ряска» – збірка моїх творів, друге видання. Знаєте, є режисерські версії фільму, так от це – театральна. Я залишив тільки музику, тільки поезію, прибрав усе інше.

Я взагалі вдарився у лаконізацію, став писати вірші. Вони почали приходити так зненацька. Зараз я вірю, що поезія – довершена форма вираження Зони.

- Несподіване натхнення?

- Чисте. Мої літературні відносини з Зоною все лаконізуються і вже стислися до віршів. Я писатиму їх і далі. Єдине, що я про Зону поки писатиму.

Парадоксально, збірка «Оформляндія. Чормет. Ряска» ніби підбиває підсумок мого емоційного дослідження Зони, але у віршах я повертаюся туди знову. І колись ще засяду за великий роман про Чорнобиль. На що це буде схоже? Щось між Переком і Пінчоном, але не скоро.

- То будемо чекати на велику книгу, а зараз уточню: коли ви говорите, що вас заворожує краса, ви говорите про природу, чи все ж і про індустріальну красу?

- Люблю гул станцій автоматичного контролю радіації, скрегіт лапок птахів, що сідають на битий фарфор лепівських "чашок", настирливий писк радіометра і шкряботіння білки, яка видирається на стіну прип'ятської висотки.

Зрештою, візерунок палого листя в умивальнику на закинутій вулиці – щовесни я видивляюся в ньому особливі візерунки. Вони знаменують – хороший буде рік чи поганий. Моя таємна, персональна, гаруспічна карта.

Я зневажаю забобони, але в Зоні свідомо створюю масив ритуалів, бо вони маркують простір, перетворюючи його на дім. І чим більше ходиш, тим більше хочеться цих ритуалів створювати: привалюватися в тих само місцях, обходити закинуте тими самими маршрутами, повторювати і зациклювати. Насправді, я експлуатую доволі простий ефект: в есхатологічній істерії епохи та атмосфері постійної тривоги повторення це дарує ілюзію стабільності й "розряджає" психіку, а фітоциди соснового лісу – довершують справу.

Для мене давно важать незначні елементи, вже непомітні людям, які там працюють і ще непомітні тим, хто залетів по дотичній. Наприклад, перед комендантською годиною із Зони виїжджають машини, одна за одною. Гул змінюється гулом, наростає і зливається в супергул, що затихає моментально з настанням комендантської години. І в цій обірваній луні, чистій музиці авторитаризму є водночас щось прекрасне: бо ти цю симфонію порушуєш. Я давно говорю, що нелегальний похід у Зону – це вишуканий акт громадянської непокори, розтягнутий у часі на тиждень.

Фото 4. Письменник Маркіян Камиш.

У ЧОРНОБИЛЬСЬКІЙ ЗОНІ Я БИ ЗАЛИШИВ ТІЛЬКИ ПІШІ ТУРИ

- Чи бували у вас через це сутички з поліцією? І взагалі, як за це могли покарати, якби вас там знайшли?

- Поліція там поводиться адекватно. Хлопці охороняють Зону не від сталкерні з фотоапаратами, а від браконьєрів і тому подібних персонажів передусім.

Зараз постійно звучать пропозиції нас криміналізувати. І це повний абсурд, радянська авторитарна логіка, ота похмура симфонія комендантської години.

Просто одна історія: я взагалі в Зоні не залишаю надписів, але в 2018-му вирішив зводити в Прип’ять неймовірного українського художника Гамлета Зінківського.

- Якого преса називає українським Бенксі?

- Так. Ми добралися до Прип’яті, він намалював на стіні Палацу культури «Енергетик» свої прекрасні, лаконічні дао. Та потім його роботу замалювали: на стінах будівлі палацу з’явилося багато каракулів, і виконавці від ДАЗВ, не розбираючись, замалювали все. А робота Гамлета насправді була доречна до місця питанням: «Які відповіді ми тут шукаємо?». Щорічно в Зону приїжджають десятки, а то й сотні тисяч людей, хай би задумалися зайвий раз, що вони взагалі там шукають.

Фото 5. Ніщо не перебивало шум тиші. Тільки віддалений гул станцій автоматичного контролю радіації і скрегіт лапок птахів, сідаючих на битий фарфор лепівських "чашок".

- Але, не розбираючись, зафарбували абсолютно все…

- Те саме і з нелегалами. В Чорнобильській Зоні я би залишив тільки піші тури. Це, як зробити пішим Хрещатик – утопічно, але прекрасно. Піші мандрівки потребують часу, дають можливість відчути Зону і вчать цінувати Прип’ять. Поважати її у особливій формі: з пієтетом, але без пафосу.

Я недавно їздив у легальний візит, у журналістів просто не було часу йти пішки. І знову це відчув – "телепорт" у машині нівелює ефект паломництва.

- Мені здається, що автобусні тури в Чорнобиль користуються більшою популярністю в іноземців, аніж у самих українців.

- Так, але що це міняє? Людина отримає глибші враження, якщо поряд буде гід, закоханий у Чорнобиль. Піша форма пізнання Зони – унікальний український культурний феномен, достойний внесення в реєстри нематеріальної культурної спадщини. Цей метод пізнання Зони спокійніший і стриманіший за автобусний Діснейленд з мерчем і наклейкою радіації на лобі. Звісно, Зона – радіаційно забруднена територія, яка потребує спеціального контролю і статусу, але напрям руху мені очевидний.

ФІЛЬМ «БРАМА» ПРЕКРАСНИЙ. ДОБРЕ, ЩО З’ЯВЛЯЮТЬСЯ ТАКІ РЕЧІ В УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ

- Ви ж стовідсотково знайомі з п’єсою «На початку і наприкінці часів» та з фільмом «Брама», знятим за нею ж? Мені вони згадалися, коли ви розповідали про тавро «чорнобилець». У цій п’єсі дуже правдиво цей момент змальовано, аж до сліз: хлопчика-переселенця з зони цькували у новій школі, називали буквально «прокаженим». Дуже сильні й п’єса, і вистава та фільм за нею.

- Фільм «Брама» прекрасний. Це робота Володимира Тихого, екранізація Павла Ар’є. Добре, що з’являються такі речі в українській культурі. Це виринає у творах знову й знову, бо є характерним симптомом часу.

Фото 6. Натхнення проростає з тиші, як із закинутих човнів Зони виростають щогли дерев і зелені паруси крон.

- Ви зустрічали таких людей, як герої п’єси Ар’є? Там же, напевно, багато тих, хто живе постійно?

- З самоселами оптимально контактувати офіційним шляхом. Якщо у вас етнографічна експедиція, краще замовити приватний тур.

У моєму випадку йшлося про хардкорну етнографію: Янів з його металюгами. Одні хлопці там були адекватні й спокійні, інші – не дуже. Ми приходили компанією, по знайомству. Легально туди було неможливо потрапити в принципі.

Я давно хотів написати книжку про мародерів Зони. Виникло бажання цей феномен зафіксувати, бо взагалі немає матеріалу про металюг. Я зараз навіть жалкую, що не зробив тоді репортажу, а потім думаю, що так навіть на краще – робить мою повість "Чормет" унікальнішою, ціннішою.

В моєму випадку доречними були саме нелегальні візити. Та все залежить від мети. Важливо, щоби обраний метод максимально повно давав комунікувати з цікавими для літератури або дослідження людьми.

- Чи велика спільнота нелегальних дослідників Чорнобиля в Україні? Ви спілкуєтеся?

- Я ніколи про нелегальське комьюніті не писав, мене цікавить зовсім інше. «Оформляндія» і «Ряска» – це про мандрівку всередину себе, до Амазонки Полісся. Про ескапізм нещасливця-невдахи, мандруючого на кордон Ойкумени, де живуть дракони, закінчуються географічні карти й починається Ельдорадо.

Я ЗАХОПЛЕНИЙ МАГІЄЮ НЕСКІНЧЕННОГО БОЛОТА. ТАМ МОЄ МІСЦЕ

- Те, що ви зараз зробили паузу в мандрівках, означає, що ви щось у собі знайшли?

- Зараз я ходжу кілька разів на рік, заради поезії. Це допомагає в роботі над новим романом «Хазяїн». Сподіваюся, наступну річ допишу, і моє видавництво «Нора-Друк» захоче його видати. Історія абсолютного невдахи про екологію і корупцію, дві наші одвічні проблеми. І Зона там не фігурує, навіть слова не звучить, але поезія болота допомагає мені й зараз.

Зона – моя доля, тінь моєї гори. Ми з дружиною були в Непалі. Я там бачив людей, які живуть у тіні гори і на питання – «Чого ж ти тут живеш, тут же тінь, може переїдеш»? – непалець мені й каже: «Це моя гора і моя тінь». Так от, Зона – моя гора і моя тінь. Я захоплений магією нескінченного болота. Там моє місце.

І якщо карантин не закінчиться ще 10 років, в Україні я буду щасливим, бо моя неозора Моана – поряд.

Фото 7. Мій дім. В містечку біля Антен, схований у сосновому лісі. Для когось проста панелька, для мене — дім. Моя облуплена синя фарба на стінах під'їздів, іржаві поштові скриньки і папороть перед входом. Моя відсутність меблів у квартирах. Вона оквадрачує простір і, в кімнатах з обоями теплих палітр, повітря у спеку — густішає. З меблів тут шпалери замість столів і дивом цілі піаніно з робочими клавішами. На них навіть натиснути зайве боїшся. Хіба кілька разів і довго слухаєш танення звуків. Не транжириш ресурс того, що скоро забере час. Скільки проговорено на лавочках перед під'їздом? Скільки свічок спалено в квартирах? Скільки пташиних концертів прослухано перед балконом в густий ліс, що підступив і вже лоскоче вікна? Я запам'ятаю дім Зони таким.

«ОФОРМЛЯНДІЯ. ЧОРМЕТ. РЯСКА» – ЗРІЗ ТЕМНОЇ СТОРОНИ ЗОНИ

-  Я тепер починаю хвилюватися, що після того, як наша розмова буде опублікована, багато хто вирішить туди піти. Ви так магнетично розповідаєте про це.

- А як хтось прочитає Хантера Томпсона? Думаю, багато хто захоче безконтрольно обжиратися психоактивами. Вже не кажу – що людям може захотітися, якщо вони начитаються Генрі Міллера, Венедикта Єрофєєва або Чака Паланіка.

- Краще нехай читають Маркіяна Камиша!

- Хай і Камиша читають, хай усіх читають.

Фото 8. Моя книга, де зібрано все це. Там написано, що нелегальні туристи роблять мертві міста живими. Вдихають життя в пусті оболонки крихких хат і облуплених бетонок. Розводять на підлогах яскраві багаття темними ночами, розпивають спиртне, грають на гітарах, палять дешеві цигарки, розказують веселі історії, сміються, а потім — голосно хроплять в темряву. Вони роблять Прип’ять живою — гідною бодай чогось, за що варто жити і заради чого варто пройти сорок кілометрів холодної ночі, ховаючись у темряві від людей і машин.

- З чого порадите починати знайомство з вашими творами?

- «Оформляндія. Чормет. Ряска» – зріз темної сторони Зони. Ця книга найкраще підсумовує все, що я про Зону писав. Вона в авторській редакції. Книжку можна було зробити втричі товщою, але це якраз випадок, коли роки досліджень Зони вміщені в найкоротшу форму. Нічого зайвого.

Любов Базів. Київ

Фото: Claude Gassian © Flammarion; Oksana Ati; особистий архів Маркіяна Камиша