Він пішов вступати до театрального інституту «по приколу», а вже на четвертому курсі його запросили грати на головній сцені України. У тридцять з невеликим років – отримав Шевченківську премію, а пройти по вулиці невпізнаним він може хіба що у Маямі (та й не факт, що там не зустрінуться прихильники). А вистави з його участю незмінно збирають аншлаги у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка.

Одна з яскравих післякарантинних прем’єр – «Сірано де Бержерак» режисера Юрія Одинокого, у якій народний артист України Олексій Богданович блискуче зіграв головну роль.

- Пане Олексію, до вистави «Сірано де Бержерак», де у вас головна і дуже об’ємна роль, ви готувалися практично у перервах між локдаунами і карантинами. Як працювалося в таких умовах?

- Довго працювалося (зітхає),  тому що спочатку ми потрапили в перший локдаун. Почали – до нього, потім – локдаун, потім якась така непевна весна, потім – літо таке ж… Активної сконцентрованої роботи не було, вона була дуже розтягнена в часі, а цей стан – виснажливий для творчих людей. Вже хочеться продукт випускати, а немає можливості. Ти весь час собі думаєш: завтра, завтра, завтра, це як у школі, коли екзамен у тебе ще далеко (сміється), а потім «хлоп!» – прем’єра – і ти голенький. Перший повний прогон вистави – відбувся саме на прем’єрі – в мене ще такого не було! Тому прем’єра вийшла досить екстремальна (чесно скажу, я навіть не певен був, яка сцена йде за якою). Адже прогони – це коли від початку до кінця на репетиції проганяється вистава, ти фіксуєш для себе певні речі. І ще одна проблема – це віршований текст – якщо щось забув, то вже не викрутишся як у прозових виставах (сміється).  

- Риму так сходу не складеш!

- Тим паче, текст Едмона Ростана перекладав Максим Рильський, тому не так просто його адаптувати зі своєю «поетичною майстерністю». Тому, це було дуже нервово і на межі якоїсь істерики.

Я ВОСЕНИ ХВОРІВ НА КОРОНАВІРУС – ВІДМІНИЛИ ТРИ ВИСТАВИ... ТОМУ ПРАКТИКА, ЩО НА РОЛІ МАЄ БУТИ ОБОВ’ЯЗКОВО ДВОЄ АКТОРІВ, ЗАРАЗ НА ЧАСІ

- Я вам, як глядач тієї прем’єри, хочу сказати, що ми не помітили цього! Все було класно зіграно і виглядало зібрано. Крім того, вистава ж цікаво закручена – перший акт, це ніби репетиція. Я реально майже повірила, що актриса забула текст і стала хвилюватися за неї! У вас – головна роль, і, попри те, що у вистави два склади, ви роль Сірано де Бержерака граєте один.

- Один. Це дуже тяжко таку центральну роль грати вдвох, тому що елементарно не вистачає часу для того. Хоча з цими пандеміями тепер у нас в театрі практика, що на ролі має бути обов’язково двоє людей – тому, що всі хворіють.

От, я восени хворів на коронавірус – відмінили три вистави... Тому така практика зараз просто на часі. Хоча я цього не люблю, чесно кажучи. У мене таке враження, що я маю з кимось змагатися. Я не люблю змагатися, це щось із категорії спорту і до мистецтва не має ніякого відношення. Виходити і доводити, що ти кращий, аніж твій партнер, це, мені здається, щось мілке і мізерне.

- Коли одну роль грає дві людини, то може бути, що підсвідомо один переймає собі якісь прийоми чи манеру гри іншого?

- Безперечно, так. Це впливає на тебе, хочеш ти цього, чи ні. А ще й якщо партнер із хорошою фантазією, може придумати щось, то тобі незручно потім це на себе перейняти, бо це – вже злодійство виходить! Ти ніби крадеш у когось. Я не люблю, коли я краду, і не люблю, коли в мене крадуть. Тому навіть не пам’ятаю, коли я був призначений на роль ще з кимось.

- Але ж це максимальна відповідальність.

- Безперечно. А що робити? (Посміхається).

- Чи подумували ви над моновиставою? Там ви точно будете взагалі один віч-на-віч з глядачами!  

- У мене в кар’єрі моновистав не було. Бачите, зараз це розкіш – робити моновиставу: трупа дуже велика, всім треба дати роботу. І коли один актор забирає на себе певну кількість сцени, часу, зараз цього не варто робити.

Можна робити щось у форматі творчого вечора, десь поза театром або на камерній сцені. Я і жанр цей – таке спілкування з глядачем обличчя до обличчя – не дуже люблю. Мені він не імпонує, тому що я, все ж, схильний думати про ту «четверту стіну», яка відділяє актора й глядача.

- А у вас виходить її збудувати?

- Не виходить. І ні в кого не виходить. Ті, хто говорять – «я не відчуваю глядача», або «я так перевтілююся, що не знаю, хто я і де я» – не вірте їм, це неправда! Все одно ти відчуваєш глядача, чуєш його дихання, його емоцію, і багато акторів навіть схильні йти за глядачем, а це дуже погано, тому що це вже таке, знаєте, виходить «чего изволите?».

Я схильний, щоб глядач тягнувся на сцену, а не сцена робила для глядача те, що він хоче побачити і почути. Це дуже складний момент, особливо в комедії: глядач сміється, а ти ще більше йому даєш, а він ще сміється, а ти ще більше даєш. Добре, коли у актора є естетичний смак, а якщо немає? То це вже трошки схоже іноді на пошлість, чого я не люблю. Іноді й у мене таке буває, я ж не кажу, що я святий, але я борюся з цим (посміхається).

НАШІ ГРИМЕРИ ЗРОБИЛИ МЕНІ «ПЛАСТИЛІНОВИЙ» НІС, ВІН ДУЖЕ ВАЖКИЙ І Я ВЕСЬ ЧАС ДУМАВ – КОЛИ Ж ВІН У МЕНЕ ВІДВАЛИТЬСЯ

- Зараз втамую своє дитяче питання: ви ж у «Сірано де Бержерак» граєте з накладним носом – чи заважає він вам? В один момент я навіть подумала: а чи зручно йому дихати взагалі, не говорячи вже, чи комфортно грати дві години з гумовою маскою на обличчі?

- Безперечно, це проблема. На прем’єрній виставі у мене був ніс із гумозу – це як пластилін. Зараз цим не користуються в театрах, вже новітні технології, але тоді не було такої можливості й мені дівчата, наші гримери, зробили такий «пластиліновий» ніс, він дуже важкий і я весь час думав про те, коли ж він у мене відвалиться.

Потім я все ж наполіг, щоб мені зробили інший – такий легенький, з латексу, який гарно тримається і не заважає. Вже з третьої вистави я почав грати з цим новим носом, але там теж була оказія! Цей ніс треба клеїти на певний клей, він такий білий – гримери мені клеять, а я кажу: може, треба трошки менше клею, бо він потече? Ні, ні, нам сказали так. Я й вийшов на сцену… і в мене по обличчю потекли білі смужки – я був ніби вампір, тільки не з червоними, а білими патьоками на обличчі. До того ж, той клей заклеїв мені рота! Я, чесно кажучи, навіть хотів зупинити виставу, тому що не міг говорити, але якось уже переборов себе.

Та ніс – не найбільша проблема цієї вистави – вона дуже емоційно затратна: це віршований текст, багато рухів, багато сцен, які швидко міняються, енергетично ти виснажуєшся, звичайно. Але я задоволений: я бачу публіку, яка в кінці реагує, це тішить і моє самолюбство, і взагалі думаєш, що не даремно ми рік мучилися (посміхається).

А от про першу дію хочу додати: мені здається, що вона трошки задовга, її забагато, тому що репетиційний момент, який відтворюється на сцені, – це для театральних гурманів, а звичайний глядач не може зрозуміти, що відбувається. Ну, мало ж людей відірвалися від книжки Ростана «Сірано» і пішли до театру! В основному, приходять звичайні люди, яким важко зрозуміти, що відбувається, вони лякаються, що і в другій дії може бути така сама «незрозуміла» історія. Я зробив би коротшу першу дію: умови гри ми б вам дали, ви їх прийняли, а тепер ми будемо грати сюжет Ростана. Але режисер вважає по-іншому, сперечатися з ним я не буду, тому – як є, так є.

- А мені сподобалося все – вистава вийшла дуже естетичною і красивою...

- …хоча я був налаштований на провал, якщо чесно. Я справді думав, що це буде тотальний провал.

Я Б НЕ РЕКОМЕНДУВАВ НІКОМУ ПРИХОДИТИ НА ПРЕМ’ЄРИ, ТОМУ ЩО ПРЕМ’ЄРА – ЦЕ СТРЕС

- Коли у вас такі думки з’явилися, вже під прем’єру чи з самого спочатку?

- Напередодні прем’єри. Тому що я розумів – ми не мали чистих прогонів і актори просто дезорієнтовані. Я був здивований і збентежений, коли в кінці нам влаштували такі приємні оплески і я відчув такий відгук залу. Зараз усе трошки по-іншому, ми вже освоїлися, трошки стали нагліші, сміливіші. Взагалі, я б не рекомендував нікому приходити на прем’єри, тому що прем’єра – це стрес. А стрес – деструктивний, ти не можеш дозволити собі якісь вольності, ти затиснутий у рамки, ти не знаєш, як буде глядач реагувати, яка буде його емоція. Тому для мене прем’єри – це з області несвідомого.

Внутрішня свобода у мене з’являється десь на 10-ту виставу. Може є актори, які вміють це робити з першої вистави, – на жаль, я не вмію (сміється).

 – А як ви зрозумієте, що це – провал? Всі глядачі вийдуть з залу, чи не будуть аплодувати? Як це зрозуміти? Чи вже по ходу гри відчувається?

- По ходу гри. Слава Богу, в мене таких явних провалів не було, щоб помідори летіли, або крики із залу «ганьба», такого начебто не було. Але все одно, це страшно, коли ти вперше виходиш до глядача. Це корида: ти розумієш, що з тим биком, який сидить у залі, треба буде боротися – і невідомо, хто кого.

- Побороти бика або приручити?

-  Так, треба його приручити лагідністю й добром, або побороти напором власної енергетики. Публіка буває різна, і для мене це весь час боротьба – чи вона мене, чи я її.

ПІСЛЯ ВИСТАВИ «ВІЙНА» Я ПЕРЕЖИВАЮ ВІДЧУТТЯ ПРОВИНИ ПЕРЕД ГЛЯДАЧЕМ, БО РОЗУМІЮ, ЩО ЦЕ ЖОРСТОКО, ЩО Я ЛОСКОЧУ НЕРВИ ЛЮДЯМ

-  Ми почали вже говорити  про «четверту стіну», але ж у вас є вистава на камерній сцені, де ви дуже близько до глядача. Це дуже  сильна річ – вистава «Війна»  режисера Давида Петросяна. Вона не стільки про війну реальну, стільки про ту, яка відбувається всередині нас. У вас там важка драматична роль, ви граєте батька, який повертається з війни, власне, з реальної війни у війну душевну.

- Це річ дуже неоднозначна, але ми свідомо ішли на це, ми нічого не змінювали – так п’єса написана. Це норвезький драматург Ларс Нурен, який сповідує «театр жорстокості» і пише для цього театру.

Ми знали – що ми беремо, знали, що п’єса дуже жорстка, і деякі моменти ми навіть трошки згладили, тому що там є речі, які я навіть не розумію, як би я це міг сказати…

- Не уявляю, які там мають бути ще речі, тому що я ж вам говорила перед інтерв’ю, що коли була на одному з перших показів «Війни» – почала ридати вже з перших хвилин. І вже завершилася вистава, а я все ще ридала. Настільки це в мені відгукнулося в той момент. Це було страшно і правдиво.

- Там ще страшніше було. Знаєте, я після цієї вистави переживаю відчуття провини перед глядачем. Бо розумію, що це жорстоко, що я лоскочу нерви людям – я ж не питаю у них, чи вони хочуть, щоб я це робив, а я змушений лоскотати. І я ж чую ту мертву тишу в залі, коли люди навіть не рухаються від того відчаю, мені навіть трошки жаль цих людей. Ну чого вони повинні мучитися, хай я мучуся – в мене професія така! І мене особливо тішить, коли закінчується вистава – і люди не хочуть аплодувати...

- Я пам’ятаю, яка тоді теж запала тиша…

- Тиша. І це було страшно. Думаю: «Ого! Навіть не буде оплесків після цієї вистави?!»

- Бо ми не знали, як реагувати – настільки глибоко і сильно в тобі все перевернулося.

- Це вже навіть не з мистецької області, а щось на грані патології й натуралізму, тому глядач так і реагує. Не звикли до такого театру в нас. У нас він трошки інший. Театр – це така розважальна штука, феєрверки, конфетті, а тут раптом – така жорстока й болюча тема.

Але, бачите, молода публіка ходить на цю виставу. Здавалося б, що їх має спонукати, щоб іти навіть на цю назву? А ходять. Дивишся на них – і думаєш: у нас усе добре, у нас є молодь, яка вміє думати, яка не тільки у фейсбуці й інстаграмах сидить, а яка ще хоче щось дивитися, хоче щось читати.

- Маєте на увазі, взагалі молода публіка ходить на вистави, чи конкретно на цю?

- Дуже багато молоді взагалі ходить до театру і ходить добровільно. Я кажу «добровільно», тому що ми раніше грали цільові вистави для шкіл, тобто – дітей змушували ходити до театру. Діти їх не дивилися, а займалися своїми справами: у них свої справи, а у нас на сцені – свої, ніхто нікому не заважав. Зараз цього немає, молоді люди ходять до театру не з примусу, і це мене тішить, тому що хоч як би там було, але театр – це не масове дійство, не естрада.

Я не хочу сказати, що ходять тільки обрані, але все ж – це означає, що є люди, які здатні мислити, думати і не бути сірою масою, яка, на жаль, є в нашій країні.

ЯКБИ ТІ СПОКУСИ ПРИЙШЛИ ДО МЕНЕ ЗАРАЗ, НЕ ЗНАЮ, ЯК БИ Я ВЧИНИВ. МОЖЛИВО, ЯК КАЖЕ МОЛОДЬ, ПОВІВСЯ Б. АЛЕ ТОДІ – НЕ РИЗИКНУВ

- Ви в Національному академічному драматичному театрі імені Франка служите з 1984-го року. Зізнавайтеся, вас за цей час не намагалися переманити до іншого театру України, а можливо за кордон?

- Звичайно, були спокуси, й дуже реальні. Якби ті спокуси прийшли до мене зараз, не знаю, як би я вчинив. Можливо, як каже молодь, повівся б. Але тоді – не ризикнув. Це була й Москва, тоді наймодніший, найпопулярніший театр Васильєва, вони із-за кордону не вилазили. У них помер актор, а щоб не зупиняти репертуар, їм треба було когось нового ввести на його ролі, й чомусь їхній вибір упав на мене, хоча я ж із Києва. Я туди поїхав, тиждень там побув, подивився, але… не ризикнув. Запропонував їм компромісний варіант, що я буду грати вистави в театрі Франка та їздити до Москви на репетиції й вистави. Режисер сказав: «Ні, так не буде. Треба визначатися». Я подякував і повернувся до Києва.

Був ще один ласий шматочок, коли мені запропонували дворічне стажування у Школі драматичного мистецтва у Лондоні, і я… не поїхав. Вони мені телефонували нескінченну кількість разів, питали, в чому причина? А я не міг їм пояснити – в чому. Я ж не можу сказати, що я – «совєцький человек», що в мене купа комплексів, що я просто боюся їхати! Нас же налякали жорстоким обличчям капіталізму.

- Це які роки були?

- Буквально, десь кінець 1980-х. Ще був Радянський Союз, ми були ще великою могутньою країною. Я закомплексував і не поїхав, і час від часу про це згадую й вважаю, що це була таки помилка з мого боку. Тоді трошки мені завадило кіно, думав, що мене почали знімати і тут буде якась інша перспектива.  

КОЛИ ДЕРЖАВА НЕ МОЖЕ ВИНАГОРОДИТИ ГРІШМИ, ВОНА ТЕБЕ НАГОРОДЖУЄ ЗВАННЯМИ, МЕДАЛЯМИ, ОРДЕНАМИ

- Перспектива й справді тоді, здавалося, була, і вас високо оцінили в Україні – у тридцять з невеликим років ви отримали Шевченківську премію за роль у кіно «Злочин з багатьма невідомими» режисера Олега Бійми! Наскільки це державне визнання тоді вплинуло на вашу кар’єру, на життя? Чи змінилося у вас зараз ставлення до державних нагород?

- Бачите, коли держава не може винагородити грішми, вона тебе нагороджує званням, медалями, орденами. А все ж актор має бути фінансово незалежною людиною, так у світі повелося – якщо ти людина медійна й популярна, ти не маєш бути бідною людиною. У нас, на жаль, це не так і це – несправедливо, мені здається.

Звичайно, це приємно, коли отримуєш і звання, й якісь відзнаки. Але я пам’ятаю: коли отримав національну премію, я розумів, що це нонсенс, бо такого не було, що така молода людина отримує національну премію! Такі премії отримували люди у віці, з заслугами, регаліями, це вже ніби підсумок життя був. Чесно кажучи, я після того йшов до театру на напівзігнутих ногах і дуже переживав, як сприймуть у театрі цю подію. Але благо, не було такої явної фронди. Я бачив, що багатьом це було неприємно, але це – нормально, це властиво творчим людям – і заздрити, і думати, що я мав бути на тому місці.

Ми ж усі приходимо в цю професію найкращими, найталановитішими. Ми маємо бути тільки першими (посміхається).

- А в подальшому наявність цієї нагороди якось допомагала по життю?

- Це дуже швидко забувається, чесно вам кажу. Ейфорія триває протягом тижня: ти ходиш, не знаєш, що з собою робити, тобі хочеться підскакувати, бігати, щоб весь світ на тебе дивився. А потім побавився і звикаєш, живеш собі далі.

Я пам’ятаю, як їхав у гості до покійної мами, і мені саме по дорозі зателефонували й сказали, що я отримав звання. І от я приїжджаю до неї, такий весь в ейфорії, й кажу: «Мамо, а ти зараз спілкуєшся, між іншим, з народним артистом!». А вона так пильно на мене подивилася, не привітала навіть і каже: «Товариш народний артист, йди принеси води». Я приніс – і вона те відро з водою на мене вилила! Я був вражений і тільки потім я зрозумів, що вона правильно зробила, вона тією водою остудила мій внутрішній шал, мою гординю, яка з мене перла.

Звичайно, їй хотілося сказати, мабуть, якісь компліментарні слова, їй було приємно, що син отримав нагороду, але вона побачила, що з сином відбувається щось неймовірне і його треба трошки приземлити. І згодом я зрозумів, яка моя мама молодець, мудра жінка.

Я ПІШОВ У АКТОРИ «ПО ПРИКОЛУ». Я Ж НЕ ЗНАВ, ЩО ЦЕЙ «ПРИКОЛ» СТАНЕ МОЇМ ВИРОКОМ НА ВСЕ ЖИТТЯ

- Ви ж перший актор у своїй родині?

- Так, у нас ніколи не було акторів.

- А звідки такий потяг до акторства з’явився?

- Я ніби не фаталіст, але вірю, що фатальне існує в нашому житті. Був собі звичайний хлопчик, бігав, грав у футбол, бився з хлопцями, і тут раптом таке в голову збрело дитині! Зараз молоді люди сказали б – пішов в актори «по приколу». Я ж не знав, що цей «прикол» стане моїм вироком на все життя!

Я не серйозно заходив до того театрального інституту, просто мені хотілося подивитися, які студенти туди приходять, що то за така якась дивна тусовка. Був не готовий абсолютно, якісь там віршики знав зі шкільної програми, от, так і зайшов – наглючий і епатажний, тому що мені нічого не було потрібно, я просто подивитися зайшов. Мені в голову не могло прийти, що комісія за мене вчепиться і мене потягнуть до театрального інституту.

Це вже потім з’явилася маса комплексів, я затиснувся, як мабуть, ніхто зі студентів, тому що зрозумів, що вляпався, потрапив не туди, куди мав потрапити.

Тоді я злякався, але мої амбіції не давали мені права піти з вузу. Звичайно, я цього не показував, не скиглив, але всередині була страшна боротьба з собою, а потім мене почали хвалити. І, от коли почали хвалити, я зрозумів, що якщо мене хвалять, значить я заслуговую на те, щоб мене хвалили. А на 3-му курсі вже з’явилися вистави, я вже головні ролі почав грати. 

- А до театру Франка ви прийшли на 4-му курсі?

- Так, я ще був на 4-му курсі, а мене вже запросили до театру. І це мені піддало такої впевненості в собі, тому що ти ще студент, а тебе вже запрошують працювати до театру, з нашого курсу тільки мене запросили.

ЦЯ ТЕМА НАДЗВИЧАЙНО БОЛЮЧА, ТОМУ ЩО КОЛИ ТИ НЕ УСВІДОМЛЮЄШ СЕБЕ УКРАЇНЦЕМ, ТО ТИ Й НЕ ДОВІРЯЄШ МОВІ

- Вас називають голосом української культури, тому що ваш голос, мені здається, впізнають усі. Він не просто красивий і звучний, у вас ще й гарна вимова, ви боретеся за чистоту мови, були одним із поборників прийняття закону і про квоти, тобто – мова для вас дуже важливе значення має?

- Безперечно, важливе, тому що я ж звідки приїхав до Києва? З кордону з Росією. У нас на Сумщині звучала більше російська мова, тому що й кордон близько, і це ж було модно – говорити «по-руському». А в основному – суржик, мішанина, тому що близько Білорусь і Росія. Я погано володів українською, наді мною трошки навіть жартували з цього приводу. Але я вирішив, що якщо буду працювати в Україні, треба вивчити мову.

Взагалі ця тема надзвичайно болюча, тому що коли ти не усвідомлюєш себе українцем (я кажу пафосні слова, я це знаю), то ти й не довіряєш мові.

Я живу в соціумі, виходжу на вулицю, бачу, як люди говорять мовою, яку їм протягом 350 років насаджали, і у них немає протестного відчуття, вони не замислюються, чому ця мова прийшла до них, «ето наш язик». А чому він сюди прийшов, цей «язик»? Та тому, що вас протягом 350-ти років змушували говорити ним! Прикро, що люди не усвідомлюють цього, бо це недовіра до своєї національності, ти не довіряєш, нівелюєш її. Тоді, хто ти? Треба більше просвітницьку роботу вести, щоб люди знали, чому це сталося.

Це ж не якісь фантастичні речі, все можна легко втілити. Але треба, щоб це не просто декларувалося на папері, а йшло зсередини. Тому ця тема для мене непроста.

- Принаймні, ви свій просвітницький вклад у це вносите і через українськомовний театр, і через роботу на радіо.

- Так, я багато зараз працюю на радіо, ми відновлюємо «Театр перед мікрофоном». Коли я був молодим хлопцем, на радіо була така Ніна Миронівна Новоселицька, яка робила програму «Театр перед мікрофоном». Вона мене тоді покликала і ми записували вистави, а потім з її відходом це все закінчилося. На щастя, зараз ми потрошку намагаємося це відродити. На радіо «Культура» є така затята дівчина Наталя Коломієць, під орудою якої це відбувається. Я так розумію, що треба величезних сил докладати, щоб це утримати, щоб це не закрили чи у щось інше не трансформували. Я вдячний, що вона так опікується цим сегментом нашої культури. 

- Знаю, що ви озвучили книгу Юрія Винничука «Весняні ігри в осінніх садах». А вас часто залучають до озвучування аудіокниг? Це зараз популярна тема.

- Я записав усього 2 книги. Не люблю такі марафони, якщо чесно. Я люблю більш компактні речі. От ми на радіо робимо формат від 1 до 1,5 години. Це людина сіла, або на кухні готує якусь страву, включила передачу – і від початку до кінця її послухала. Щоб не розтягувати. Я взагалі не люблю серіалів, коли одна подія розтягується на 10 серій.

- До речі, про серіали й про кіно. Як зараз у вас складається в цьому напрямку?

- У мене зараз складні відносини з кіно. Я відійшов від цього не тому, що я проханий, а тому, що бути однією з тих «говорящих голів» я не можу, у мене це погано виходить. Є серіальні актори, але хоча я знімався в серіалах, я не серіальний. Звичайно, треба заробляти гроші, треба утримувати сім’ю і це хороший заробіток, але поки що я не знаходжу в себе сили влитися в ту індустрію. Та я, мабуть, і не дуже потрібний цій індустрії.

А стосовно серйозного українського прокатного кіно, то, по-перше, його мало знімається. І я теж до нього ще не можу, чи вже не можу дійти. Я не роблю з цього трагедії, внутрішньої панічної атаки у мене немає: якщо воно буде – то прекрасно, що це станеться зі мною. Якщо цього не буде – я не буду лікті гризти – значить мій час був тоді, на початку незалежності, коли ми працювали над українською класикою. Але все ж, сподіваюся, що ще матиму якусь нагоду помелькати на екрані (сміється).

- Напевно, пауза в кіно дає змогу більше віддаватися театру, і на сцені, й перед мікрофоном?

- Чесно кажучи, я б більше віддався життю! Тому, що наша професія емоційно дуже затратна. Я не кажу, що тяжка, бо тяжка – це в шахті. Але вона емоційно багато забирає у тебе. Я вже стільки тих емоцій із себе видушив – і сміх, і сльози, і все-все. Вихолостив себе певною мірою. Тому мені зараз хочеться залишити частинку для життя. Бо дивишся, а повз тебе проходить природа, події, подорожі.

- Під час карантинного періоду вдалося трохи відновитися? Багато хто говорить, що скористався нагодою для єднання з природою і собою врешті-решт.

- Та вимушена зупинка не давала мені внутрішнього натхнення, я був, як і всі люди, заручником ситуації. Я був в’язнем. Це не той стан. Мені хотілося б, щоб це закінчилося, щоб я знову міг дозволити собі подорожі, й вільно себе почував у світі. Але мені здається, що це ми матимемо проблему ще не на один рік.

Я НЕ ЛЮБЛЮ ГЛАМУР, НЕ ЛЮБЛЮ ДОРОГІ КУРОРТИ: ЗАСМАГАТИ, ПИТИ КОКТЕЙЛІ, НІ ПРО ЩО НЕ ДУМАТИ – ЦЕ НЕ ДЛЯ МЕНЕ

- То все ж, як ви відновлюєтеся, де знаходите натхнення? 

- У мене немає сталої структури, за якою я живу – бувають різні банальні речі, які доставляють величезне задоволення. Треба іноді робити щось, що вибиває тебе з повсякденного стану. Наприклад, ти знаєш, що тобі треба піднятися на 2-й поверх, обов’язково треба. Чому? Та тому, що там стоять спортивні тренажери, з якими ти мусиш дружити!

- Складається дружба?

- Ой, найтяжче, що є – це примусити себе піднятися на 2-й поверх. А це конче необхідно, щоб бути в формі, щоб у тебе вистачало сили на виставу, щоб у тебе дихалка не збивалася, щоб ти елементарно був здоровою людиною! Іноді себе береш за шкірку і тягнеш по тих східцях, щоб там або крутити велосипед, або щось робити з гантелями. Це така паралель мого творчого життя.

Звичайно ж, я люблю подорожувати. Дуже багато країн об’їздив. І карантин для мене – просто як ніж до горла, тому що я звик 3-4 рази на рік дозволяти собі такі вояжі. Я не люблю гламур, не люблю дорогі курорти: засмагати, пити коктейлі, ні про що не думати – це не для мене. Мені треба дивитися, рухатися, спостерігати, як люди живуть: які вони, що за характери, яка ментальність у них.

Цього зараз не тільки мені, а багатьом бракує страшенно, тому що я не можу пірнути в атмосферу, в якій мені було потрясаюче комфортно.

- Тим більше, що в таких подорожах ви себе відчуваєте вільніше, ніж в Україні – вас там менше впізнають, бо тут – кроку ступити не можна, щоб хтось не попросив сфотографуватися.

- Безперечно. Там ти – звичайний турист. Але й далеко від батьківщини трапляються цікаві випадки: у Маямі є така вулиця, де демонструються машини, там дуже широкий тротуар, де люди ходять туди-сюди – «шелесть- шелесть», як Проня Прокопівна по Хрещатику. І якось я йду по тому променаду, аж тут наші – українці – впізнали, вітаються зі мною. Мені з приємністю тоді подумалося, яка ж малесенька наша Земля, все таки, що в Маямі можна зустріти своїх прихильників з Києва.

Любов Базів. Київ