Практично у переддень літа в книгарнях з’явилася нова книга Доржа Бату «Таємниця старого Лами». Це – вже четверта з моменту його дебютного видання. І кожна попередня – стала бестселером в Україні: «Франческа. Повелителька траєкторій» у 2018 році, «Франческа. Володарка офіцерського жетона» у 2019-му та «Моцарт 2.0» у 2020 році.

На жаль, цього року автор не зможе особисто презентувати свою книгу на Книжковому арсеналі через пандемічні обмеження та свою свідому особисту позицію щодо неможливості проведення масових заходів під час карантину.

Ми розпитали в Андрія Васильєва (який пише під іменем Дорж Бату), як так сталося, що народившись і вирісши в Бурятії, і проживаючи зараз у США, він став одним з найуспішніших українських авторів. А також дізналися, де саме відбуваються події у його новому романі, чому ілюстрація є для нього такою важливою складовою книги, скільки бестселерів треба написати, щоб змогти жити з письменництва, та чому, врешті-решт, він досі не вважає себе письменником.

- Андрію, ваш новий роман «Таємниця старого Лами» писався саме в період пандемії й вийшов, коли вона, на жаль, ще не завершилася. Чи впливав цей фактор на вас у плані творчості або ж у практичному сенсі?

- Пандемія сильно на нас не вплинула, оскільки ми не припиняли працювати. (Андрій – спеціаліст з траєкторій космічних апаратів – ред.). Було пару днів на початку, коли нас відправили у відпустку, але загалом, ми, як і раніше, ходили на роботу, виконували свої обов’язки. Оскільки в космосі немає вірусів, тому ми працювали, і на творчість це теж не вплинуло абсолютно.

РОБОТА З ПЕРШОДЖЕРЕЛАМИ – ЦЕ ПЕРШЕ ПРАВИЛО ДЛЯ ІСТОРИКА, ЖУРНАЛІСТА, ПИСЬМЕННИКА І БУДЬ-ЯКОГО АВТОРА

- У вас доволі відповідальна робота, ніяк не пов’язана з літературною діяльністю, та ще й з жорстким графіком. Коли ви знаходите час на написання книг, адже всім відомо, що творчість вимагає його цілу купу?

- Це справді забирає доволі багато часу. Навіть не скільки написання, стільки пошук інформації, тому що подекуди, а точніше завжди, я працюю з історичними персонажами, а це – купа інформації, яку ти не знайдеш в інтернеті у відкритих джерелах. Тому треба записуватися у бібліотеки, особисто я користуюся бібліотекою Конгресу, маю туди розширений електронний доступ, і це набагато краще, ніж Гугл, тому що в Гуглі можна знайти анонс якоїсь книги, але не саму книгу, піратські ж копії я не завантажую принципово – це злочин.

Зараз я працюю над продовженням «Моцарта», й у мене побільшало героїв, у мене фігурує Флоренція XVI століття, відповідно, для того, щоб написати навіть простеньку сцену, мені потрібно знати дуже багато: як вдягалися, що їли, які були звичаї, як зверталися, як розподілялося місто, який був устрій. Це все дуже тяжко знайти просто в Гуглі, доводиться читати історичні книги, тому робота над книгою займає досить багато часу. У мене робочий день – 8 годин, по факту виходить навіть 10-11 годин, так складається останнім часом, що роботи дуже багато, плюс сім’я – і на написання книг залишається дуже мало часу насправді.

……………ВІДЕО - Уривок з аудіокниги………………..
https://www.youtube.com/watch?v=VoR2f-PUB2Y

Але у мене є правило – працювати над матеріалом кожен день, хай навіть по 10-15 хвилин чи по пів години. Звичайно, в ідеалі, щоб просунутися і написати главу, мені потрібно дві години для пошуку інформації й написання, бо саме написання не бере так багато часу – ти сидиш і пишеш. Багато часу займає пошук інформації. Я за першою освітою історик, за спеціальністю журналіст – і мені потрібно, щоб у мене всі факти відповідали дійсності. Я не користуюся Вікіпедією, тому що дуже великий ризик натрапити на недостовірну інформацію.

Взагалі робота з першоджерелами – це перше правило для будь-якого історика, для будь-якого журналіста, для будь-якого письменника і для будь-якого автора.

- Ви сказали, що пишете продовження «Моцарта», це вже буде ваша п’ята книга? На якій стадії зараз робота над нею?

- Зараз на стадії завершення, але оскільки кожна моя книга, так вже сталося, супроводжується медіа-проєктом, то мені ще буде потрібен час на його створення, а це зйомки, монтаж і те, що з цим пов’язано.

- А чому ви взагалі вирішили писати про Моцарта?

- У мене вся родина глибоко пов’язана з музикою, абсолютна вся без винятку (батько – художній керівник Бурятського театру опери та балету. Дідусь по матері – один із засновників бурят-монгольської класичної музики. – Ред.). Ну, от я – виняток. А Моцарт з’явився випадково. Якось ми з Яриною (дружина – Ярина Жук, американська дизайнерка українського походження – ред.) гуляли з собаками й у мене виникла божевільна ідея – почалася вона не з Моцарта, але я не буду все відкривати, оскільки це – частина майбутньої книги. Просто народилася ідея: цікаво, а як би Моцарт реагував на дійсність, якби він опинився в сучасному Нью-Йорку, чи зміг би він реалізувати свій талант? Ідея, по-перше, не нова, ідею подорожі в часі не я перший придумав, звичайно, але мені було цікаво поекспериментувати.

ФАКТИЧНО, ІЛЮСТРАТОР – ЦЕ СПІВАВТОР ОБРАЗУ І СПІВАВТОР ТВОРУ. МЕНІ ЗАВЖДИ ЦІКАВО, ЯК ІЛЮСТРАТОР ПОБАЧИТЬ МОЇХ ГЕРОЇВ

- Продовження роману «Моцарт 2.0» також буде ілюструвати ваша дружина Ярина Жук, яка проілюструвала щойно виданий роман «Таємниця старого Лами»? Я читала, що ви разом із нею багато займаєтеся пошуком матеріалів, що свідчить про ваш спільний інтерес до написання книг.

- Ми постійно обмінюємося інформацією, я раджуся з нею, ми постійно розмовляємо, знаходимо нові ідеї, нові ходи, все – в живому процесі, але ні, продовження «Моцарта 2.0» буде ілюструвати Юля Самелюк, ілюстраторка, яка працювала над першою книгою про Моцарта.

Ярина ілюструвала «Таємницю Старого Лами», і взагалі ідея про те, що це буде саме Ярина, у мене народилася ще до того, як я написав цю книгу. Вона була в тому монастирі, бачила на власні очі вчителів і все те, що там описується. Плюс – вона добре знає мене, тому в мене абсолютно не було жодних вагань.

Взагалі, з ілюстраціями дуже цікава картина: коли я тільки починав писати, ми ходили з Яриною в найбільші американські книгарні, яких у нас дуже багато, і дивилися на тенденції сучасного книжкового ринку. І з’ясували, що, виявляється, там немає ілюстрацій взагалі! Тобто, дорослий фікшен виходить без жодної картинки, подекуди буває робота над обкладинкою, і то не завжди, дуже часто – це просто обкладинка з фоном і літерами. Я розумію, що це сучасна тенденція, але вона мені не сподобалася категорично. Тому я вирішив, що не буду відповідати тенденціям сучасного ринку – у моїх книжках будуть ілюстрації. Хай це витратно і довго, але вони там будуть.

Я журналіст у минулому, телевізійник – я мислю картинками. Плюс для мене ілюстрація – це можливість дати читачеві певну відправну точку для створення образу в нього у голові. Дуже часто буває: коли виходить екранізація якоїсь книжки, всі кажуть – о ні, книжка краща! Я вам поясню, чому книжка краще: тому що читачеві ближче той образ, який він сам для себе склав у голові, а не бачення режисера. Комусь воно може сподобатися, а комусь – ні, й частіше за все, воно не подобається. Я ж допомагаю читачеві створити цей образ так, як я його також уявляю. Тільки я уявляю цей образ у тексті, а ілюстратор бачить цей образ у малюнках. Фактично, ілюстратор – це співавтор образу, це співавтор твору, він показує читачеві, як він це бачить, а мені завжди цікаво, як ілюстратор побачить моїх героїв.

- Чи ставалося, що вас здивувало, як ілюстратор побачив ваших героїв?

- Знаєте, я дуже ретельно підходжу до вибору ілюстраторів. До речі, «Франческу» спочатку мав ілюструвати взагалі не Сашко Ком'яхов, були дві вже відомі та розкручені ілюстраторки, до яких я звертався, але з жодною з них у нас не склалася співпраця (я був тоді молодий і нікому не відомий, нікому не було цікаво зі мною працювати, таке буває).

І от власне Сашко Ком’яхов був перший ілюстратор, який мав свій погляд на «Франческу». Його бачення мені страшенно сподобалося тим, що він не малював ситуативні картинки, не малював ситуацію, а малював бачення, у нього були колажеві сюжети, які передавали настрій твору.

А Юля Самелюк, яка ілюструвала «Моцарта», якраз у даному випадку малювала ситуативні картинки, але намалювала так, що я не вагався жодної секунди. Те, як вона попрацювала, мені сподобалося на 150 відсотків, тому вона буде ілюструвати і продовження. Вона дуже творчо підходить до малюнків, вона любителька шифрів і в кожну ілюстрацію зашифровує купу інформації! Ілюстрації дуже класно розглядати і шукати в них щось приховане, оскільки сам твір – це детектив, тому в кожній ілюстрації Самелюк можна знайти деталь, яка тебе зв’яже з текстом, або деталь, яка зовсім не буде пов’язана з текстом, але ти її впізнаєш. Наприклад, у поліційному відділку на дошці зі злочинцями Юлія схематично намалювала всіх відомих кіношних злочинців, починаючи від Ганнібала, їх можна впізнати, це дуже круто.

А Ярину я обрав тому, що вона знала всі ці історії ще до того, як книга була написана. Вона знає матеріал, знає настрій і те, що вона зробила – на 250 відсотків відповідає тому, що є в тексті.

- Ваші романи дуже різні – тут й історія, і детектив, і пригоди, й аерокосмічні історії. А роман «Таємниця старого Лами» до якого жанру відноситься?

- Ви знаєте, я, як автор, ніколи не задумувався над цим питанням, я просто пишу історію, а як її обізвати – детектив, фанфік – це вже, вибачте, не моя проблема. Всі мої книги досить різні, дуже не схожі між собою. І те, що буде після продовження «Моцарта» – буде зовсім не схоже на те, що я робив до того.

- У старого лами ім’я – Чімітдорж, мені здається чи воно не випадково співзвучне з вашим псевдонімом – Дорж?

- Насправді, в цьому й полягає таємниця, тому що у моїй книзі фігурує мій учитель, якого звати Чімітдорж. Але згадуємо ми зовсім не його таємницю, і цей старий Лама – зовсім не Чімітдорж...

МЕНЕ ЧАСТО ЗАПИТУЮТЬ, ЯКА ЧАСТКА ПРАВДИ, А ЯКА – ВИГАДКИ? Я НЕ ЛЮБЛЮ ЦЕ ЗАПИТАННЯ, ТОМУ ЩО – ЯКА РІЗНИЦЯ?

- Книга містить ваші конкретні спогади про дитинство, чи це, умовно, колективні спогади всіх нас – тих, які народилися і росли ще за радянських часів? У якому конкретному місці відбувається дія?

- Це 1989 рік, якщо бути точним – період з лютого по липень. Дія відбувається в монастирі Даши Чойнхорлін, це за 30 кілометрів від міста Улан-Уде. Це діючий монастир, конкретна географічна точка: так, це мої спогади. Мене часто запитують, яка частка правди, а яка – вигадки? Я дуже не люблю це питання, тому що – яка різниця? Базується все на реальних подіях.

Якби я писав стовідсоткову правду, це не була б художня книжка, це був би історичний фактаж, мемуари, а це – не мемуари (я напевно ніколи не напишу мемуари, тому що вони будуть дуже страшні). Це художня книжка, де є художній прийом, компіляція, метафори, порівняння, але заснована вона на реальних подіях і фактах.

У мене завжди фігурують реальні персонажі. Той же Павло Гонтарь – це Павло Гінтов, музикант, який живе в Мангеттені. Я писав Гонтаря, просто дивлячись на Гінтова, власне – це і є він! І кожен мій персонаж має свій прототип. Я 20 років займався журналістикою і мені легше писати з натури, тобто я натурист – пишу з натури. Вигадати літературного героя – це треба мати неабияку майстерність (якої у мене, я вважаю, що ще немає), тому я користуюся реальними персонажами, яких поміщаю в нереальні обставини.

У «Таємниці старого Лами» так само – персонажі всі реальні, обставини подекуди вигадані, але загалом все базується на моїх спогадах. 

ІЛЮСТРАЦІЯ – ЦЕ ВЗАГАЛІ САМОСТІЙНИЙ ЕЛЕМЕНТ У КНИЗІ. ТИ НІБИ ЧИТАЄШ ТЕКСТ І ДИВИШСЯ КІНО

- Ви цікаво сказали, що дружина була саме там на місці, фактично – стала вашими очима там. 

- Так. Вона була в цьому монастирі, все бачила на власні очі й знала, про що буде малювати.

Плюс є ще одна причина – мені потрібно було, щоб ілюстрації занурювали читача в ту атмосферу, а вона професійна дизайнерка, професійна художниця, яка дуже добре знає анатомію, малюнки, графіку. І як гарний фешн-ілюстратор, дуже добре малює тканину – складки, одяг, пози. Все це вкупі примушує читача вірити ілюстрації.

Розумієте, буває подивишся на ілюстрацію – очі криво намальовано, поворот голови неприродний, одяг не так лежить – це відволікає читача. В даному випадку, всі пози, позиції тіла – природні, плюс тканина, інтер’єри. Сама ілюстрація – це взагалі самостійний елемент у книзі. Ти ніби читаєш текст і дивишся кіно. Власне, це і є це кіно. 

- Пишучи свої книги, ви задумуєте, що за ними можна знімати кіно, і ви б могли це перетворити на сценарій? 

-  Я не думав спеціально про те, що за ними можна знімати кіно. Але я, як телевізійник, бачу картинками, тому, коли пишу, уявляю собі ледь не з якої камери на яку камеру переходиш. Коли пишу діалог, у мене обов’язково 2 камери і я бачу: камера 1-а – крупний план, очі, камера 2-а – співрозмовник, загальна картина, реакція. Я реально, коли пишу, уявляю собі картинку. Тому навіть самі режисери, коли читали, казали, що це фактично готовий сценарій. Там конкретні локації, конкретні герої, конкретна розкадровка. Весь матеріал викладений досить конкретно, тому знімати по ньому буде дуже зручно, якщо хто наважиться на це. 

Я РЕАГУЮ НА КРИТИКУ ВІД СПЕЦІАЛІСТІВ, А КРИТИКА З ФЕЙСБУКА МЕНІ ГЕТЬ НЕ ЦІКАВА

- Наскільки для вас важливі відгуки на ваші книги? Чи вразливі ви до критики, якщо вона раптом з’являється? 

- Відгуків дуже багато. Наприклад, якщо ви зайдете на Goodreads – це велика світова платформа, то оцінка на мої книги не опускається нижче, ніж 4,5 за 5-бальною системою. Це означає беззаперечний успіх. Звичайно, більшість відгуків позитивні й мені це подобається. Бувають і негативні. І це нормально, тому що це – дуже підозріла книжка, яка подобається геть усім. Навіть Біблія не всім подобається! У людей різні смаки, різні вподобання. Але на початку мене зачіпали негативні відгуки, потім я припинив реагувати. Я реагую на критику від спеціалістів, а критика з Фейсбука мені геть нецікава.

- Спеціалістів – це ви маєте на увазі видавців та літературних критиків?

- У даному випадку скоріше мене не цікавить думка літературних критиків, хай пробачать мене літературні критики. Мене цікавить думка фахівців. Наприклад, передмову до «Моцарта» писала Оксана Линів, блискуча українська диригентка, одна з найвизнаніших моцартознавиць у світі, яка знає про нього все. Її критика для мене важлива. Все решта – ні.

Передмову до «Таємниці старого Лами» писав Вахтанг Кіпіані, історик, який знається на радянській окупації. Його думка для мене дуже важлива.

Цю книжку читав Олексій Коваль, журналіст і сходознавець, який знає про буддизм набагато більше, ніж я, хоча за спеціальністю я «буддолог». Його думка – для мене важлива. Все решта – може бути, але я на це не реагую. 

УКРАЇНСЬКА МОВА НАРАЗІ ДЛЯ МЕНЕ – ЦЕ ІНСТРУМЕНТ, ЯКИМ Я ВОЛОДІЮ НАЙКРАЩЕ, ЩОБ ВИСЛОВИТИ ТЕ, ЩО Я ВІДЧУВАЮ

- Цікаво склалося, що ви прожили в Україні всього 9 років і за цей період стали настільки українцем, що вільно пишете книги українською і стали одним із найпопулярніших сучасних українських авторів. Тобто, ви себе певним чином ідентифікували з нашою країною, хоча й народилися, і проживаєте зараз далеко від неї? Як так сталося?

- Я бурят-монгол. Ми кочівники. Мені дід казав, що твій дім там, де стоїть твоя юрта і пасеться твоя худоба. У нас є поняття «тоонто». Тоонто – це мала батьківщина, місце, де ти народився. «Тоонто» – це відрізок пуповини, яку монголи закопують на місці народження. Це вважається місцем сили, але монголи не прив’язані до цього місця, бо характер господарства передбачає перекочівки. Тому я багато де кочував, багато де жив. І любив кожне місце. Україна для мене – це також другий дім. Я поїхав туди, не маючи нічого, з туманними надіями й планами. А вона мене дуже тепло прийняла, дала мені роботу, друзів, дах над головою. Тому в мене немає підстав не вважати Україну також своєю.

А щодо мови, тут дуже багато інсинуацій на цю тему є. Це мій особистий вибір, я, як автор, обрав для себе найзручнішу мову. Знаєте, як будь-який фахівець обирає для себе інструмент – він пробує багато різних брендів, марок, модифікацій, але обирає для себе найкращий.

Я вважаю, що українська мова наразі для мене – це інструмент, яким я володію найкраще, щоб висловити те, що я відчуваю. Саме тому я користуюся українською. Вона мені зручна, дуже точна, що важливо для автора. І я вчуся нею користуватися ще досконаліше. Звичайно, що мені допомагають люди, які знають мову набагато краще, ніж я, це мій беззмінний літературний редактор Олекса Негребецький. Він редагував усі мої книги, починаючи з «Франчески».

Він редагував навіть усі мої оповідання, які виходили в різних збірках! І я дуже сподіваюся, що він і далі зі мною працюватиме, тому що я його вважаю найфаховішим і найпрофесійнішим редактором, який дуже тонко відчуває настрій твору й автора.

Для мене це дуже важливо, оскільки, будемо відверті, без Негребецького мої твори були б не такі цікаві (посміхається). Це моя думка, тому що я бачу свої тексти до Негребецького і я бачу їх після Негребецького. Повірте, це велика різниця. Я не роблю рекламу Негребецькому, тому що він її не потребує, його роботи всі прекрасно знають, той же мультик «Тачки» по статистиці заливань українською мовою набагато популярніший, ніж російською! Його український дубляж – це просто шедевр – те, як він адаптує його. Тому я вважаю, що мені просто пощастило, я витягнув золотий квиток.

- Ви сказали, що якісь відомі ілюстраторки свого часу не взялися за книгу тоді ще нікому не відомого Доржа Бату, а от, виявляється, Негребецький погодився співпрацювати. Класно!

- Він не просто погодився, він сам звернув увагу і написав мені ще коли «Франческа» не була книгою, що: якби ви колись надумали написати книгу, я б її впорядкував. Я до того взагалі дуже скептично ставився до ідеї видати книжку, у мене ніколи в житті не було письменницьких амбіцій. І коли Негребецький написав, я подумав, що цей шанс я не маю права упустити! Коли він сказав, що буде моїм упорядником, я вже міг звернутися у видавництво і сказати: знаєте, а моїм редактором буде Негребецький (сміється). Для видавців це круто, бо я нікому не відомий, а він – це ім’я.

МІЙ ХРЕЩЕНИЙ ТАТО В ЛІТЕРАТУРІ – НЕГРЕБЕЦЬКИЙ, ХРЕЩЕНА МАМА – ІВАННА КОБЕРНИК, А МАР’ЯНА САВКА – СЕСТРИЧКА

- Справді шанс класний і ви ним гарно скористалися. То він – ніби ваш хрещений тато в літературі? 

- Так, хрещений тато в літературі – це Негребецький, а хрещена мама в літературі – це Іванна Коберник, тому що вона зацікавила мною видавців. А Мар’яна Савка з «Видавництва Старого Лева» – моя сестричка. У нас така літературна сім’я – хрещений батько, хрещена мати і сестричка.

- Рік тому я робила інтерв’ю з Мар’яною Савкою, й вона про вас дуже тепло згадувала. Тобто, видно, що ви один з її улюблених авторів, якого вона цінує.

- Ми скоріше друзі, аніж колеги, взагалі про роботу не говоримо, якщо чесно. Списуємося, обмінюємося враженнями, питаємо, як справи одне в одного. А коли я приїжджаю в Україну, теж не говоримо про справи, тому що про справи ми говоримо з моїми відповідальними редакторками. З Мар’яною у нас стосунки більше дружні, аніж як у видавця й автора. 

- Я у неї запитувала, чи існує боротьба за автора у видавництва? Буває таке, що авторів переманюють?

- Буває й переманюють. Будемо відвертими, видавництво – це бізнес. Написання і література – це бізнес. Звичайно, що особисті стосунки мають вагу, але також мають вагу й пропозиції видавництв. Наразі жодне видавництво не запропонувало мені умови кращі, аніж «Старий Лев». 

- А якби запропонувало – все одно ви б зважили на дружбу, мені так здається.

- Я думаю перша, хто б про це дізнався, була Мар’яна. Тому, що я люблю робити все відкрито й обговорюючи. Не буде так, що в один чарівний день Мар’яна дізнається, що моя книжка виходить в іншому видавництві з преси. Бо це – свинство, і я так ніколи не буду вчиняти. 

Я ПІДРАХУВАВ – ЯКЩО Я НАПИШУ 50 БЕСТСЕЛЕРІВ, ТО ЗМОЖУ ЗАРОБЛЯТИ ЦИМ НА ЖИТТЯ

- Коли ви відчули себе письменником? Після якої виданої книги? Це розуміння приходило поступово чи раптово? Адже ви говорите, що не думали писати, а потім одна, друга, третя, четверта книга! 

- Ні після якої. Я не вважаю себе письменником. 

- Отакої! Вся Україна вважає, а ви – ні! 

- Давайте думати, як математики: критерії письменництва – я не заробляю письменництвом, це не моя професія. Воно приносить прибуток, але не такий, щоб на нього жити. В житті я займаюся зовсім іншою справою – я математик. А по-друге, я не вхожий у професійний цех письменників. Я не відвідую фестивалі, зустрічі, грубо кажучи – не вхожу в тусовку українських письменників. Вони собі окремо тусуються, я собі – окремо, тому що я живу далеко. Якби я жив в Україні, можливо, я б і відвідував якісь письменницькі тусовки.

Письменник – це дуже відповідально. Люди вчаться в літературних інститутах на письменників, вони мають спеціальну освіту. Я такої освіти не маю. У мене немає премій, нагород, звань. То якщо звести кінці з кінцями, то я всього лише автор, людина, яка пише історії й видає їх.

- Тобто, ви – успішний автор цікавих книг? 

- Я всього лише успішний автор. Так, мої книги добре продаються, мої книги популярні, але я не письменник. Якщо я буду цим заробляти на життя, це вже буде зовсім інша розмова. 

- Мені здається, в Україні складно лише книгами заробити на життя. 

- Я підраховував: якщо я напишу 50 бестселерів, я можу заробляти цим на життя. Такої мети немає, але суто математично – це можливо.

- То будете пробувати? Які ваші подальші плани на цей рахунок?

- Плани – просто писати. У мене немає якихось конкретних планів з приводу там отримати Пулітцера чи Шевченківську премію. Мене це абсолютно не цікавить. Я буду далі писати про те, що мене хвилює, і видавати книжки, якщо в них будуть зацікавлені видавці й читачі.

МЕНІ ЧАСТО СТАВЛЯТЬ ЦЕ ПИТАННЯ, НУ, НА ЖАЛЬ, У МЕНЕ НЕМАЄ ЧАСУ НА ЧИТАННЯ КНИГ

- Якщо говорити про вас як про читача, то кого ви читаєте?

- Мені часто ставлять це питання (посміхається), але, на жаль, у мене немає часу, щоб присвятити його читанню, працюючи по 10-11 годин на день, плюс сім’я велика. Але я читаю Ілларіона Павлюка, він мій улюблений автор. Мало того, його «Танець недоумка» я читав ще до того, як він вийшов у світ. Ларік для мене авторитет, приклад того, як треба працювати. Він теж журналіст й уміє вибудувати купу фактів не просто в ланцюжок, а в якесь павутиння, яке читача просто обплітає. Ти потрапляєш у ті тенета і не можеш вибратися, поки не дочитаєш книжку. 

Зараз я читаю «Не твоє собаче діло» Мартина Якуба, дуже цікавий у нього твір.

До мене ще потрапили записки однієї дівчини, яка народилася і виросла на Шрі-Ланці, але потім приїхала в Україну. І вона пише про це записки, безумно цікаво, насправді. Це ще не видано, але я дуже сподіваюся, що з цього буде непогана книжка.  Ну, і плюс обов’язково я читаю професійну літературу, яка, в основному, стосується математики. Або історичні книги, різна документалістика, записки, переписки, листи, каталоги – це я читаю.

Найостанніше, що я прочитав з художньої літератури – Емануель Ачо «Некомфортні бесіди з чорношкірим чоловіком». Це дуже крута книжка. Колишній футболіст відверто розмовляє про расові питання. Дуже класно розтлумачує – як правильно/коректно їх називати – афроамериканцями чи black Americans, які проблеми у їхній громаді, з чим вони стикаються щодня, чому їм, цілком законослухняним громадянам, просто з іншим кольором шкіри, страшно зустрічатися з поліціянтами. Дуже просто, на простих прикладах він пояснює ключові проблеми своєї громади. І це погляд з абсолютно іншого боку. Знаєте, часто можна почути: «Та чого вони там вигадують? Та які в них там проблеми?» Ну, звісно, ви не в курсі проблем чорних американців, бо ви білі, звідки ви про них можете знати? Така ж ситуація, що й з ЛГБТ – «та чого вони вимагають?» Звісно, звідки ви знаєте про їхні проблеми, якщо ви навіть не хочете їх почути? В Україні, на мою думку, такого латентного, побутового расизму – в рази більше, аніж у США.

- А на кіно часу вистачає?

- Кіно перед сном деколи дивлюся. Люблю чомусь трилери, це напевно теж вплив Павлюка, що ти зі мною поробиш? (Сміється).

- З Ілларіоном ви подружилися, коли разом працювали в журналістиці в Україні? 

- У нас цікава й містична історія знайомства. Я з ним познайомився ще до того, як переїхав в Україну. Я переїхав в Україну в 2002 році, а з Ларіком познайомився у 1993 році у Владивостоці.

Ми разом були в тихоокеанському варіанті «Артеку», називався він – Всеросійський дитячий центр «Океан». Це була зміна юних журналістів, я був у радіозагоні, а він – у телевізійному. Такий був серйозний малий. Ми познайомилися, спілкувалися, і навіть в одну дівчинку були закохані, а вона вибрала Ларіка! (Сміється). Згодом ми роз’їхалися, він до себе на Сахалін, я – до себе в Бурятію. А потім несподівано зустрілися в коридорах телеканалу «Інтер» і не впізнали один одного, а коли на «К1» почали працювати в одній кімнаті – нарешті склали пазли. Ми з ним фактично одночасно видалися в одного видавця. 

НА КНИЖКОВИЙ АРСЕНАЛ НЕ ПРИЇДУ, ОСКІЛЬКИ НЕ ВВАЖАЮ ПРАВИЛЬНИМ ПРОВОДИТИ МАСОВІ ЗАХОДИ В ЦИХ УМОВАХ

- Я вам дуже дякую за розмову, шкода, що вона відбувається не наживо, але будемо сподіватися, що коли закінчиться пандемія, ви приїдете до України і вже про нову книгу ми поговоримо не через монітор.

- Я зараз знаходжуся в Міннесоті – це центральна північ Америки. У нас зараз відмінили маски взагалі. Ми живемо так, як жили раніше: все відкрите, повні ресторани. Єдине, якщо масовий захід більше, ніж 500 людей, то всі носять маски. Але ми рік сиділи вдома. У нас взагалі нічого не працювало. Страшенно незручно, але всі сиділи по хатах, тому що нам пояснили, що це небезпечно, ми побачили, що люди помирають і ми мусимо подбати про тих, хто живе поряд із нами. Не знаю, яка у вас ситуація з вакцинацією, знаю, що непроста, а у нас у Міннесоті вже вакциновано 70% населення. 

Мені пропонували приїхати на «Книжковий Арсенал», і Мар’яна Савка сказала, що зробить все для того, щоб я приїхав, якщо буду вважати це за потрібне.  Але я сказав, що не приїду, оскільки не вважаю правильним проводити масові заходи в тих умовах, які склалися. На мої автограф-сесії традиційно збирається велика кількість людей, збираються черги, це близький контакт, а я не хочу наражати своїх читачів на небезпеку, тому відмовився від участі цього року в масових заходах в Україні. Можливо, наступного, якщо все буде о’кей, то я залюбки приїду.

Любов Базів. Київ