Інна Бурдученко. Згоріла зірка

15 серпня 1960 року в опіковому відділенні міської лікарні Сталіного (тепер - Донецьк) померла талановита українська актриса театру і кіно Інна Бурдученко, відома, в першу чергу, центральною жіночою роллю у військовій драмі “Іванна” (1959) режисера Віктора Івченка. До лікарів вона потрапила 30 липня - просто зі знімального майданчика свого другого фільму “Так ніхто не кохав”, … маючи 78 відсотків термічних опіків шкіри. Полум’я трохи пощадило обличчя, яке 21-річна актриса встигла затулити руками.

…До Борисполя тіло зі Сталіного доставили літаком, у цинковій труні.

На похорони молодої красуні, котра була на третьому місяці вагітності, здавалося, зібрався весь Київ. Дізнавшись про смерть улюблениці, режисер Віктор Івченко прийшов на церемонію прощання з величезним букетом червоних гладіолусів і перед закритою труною опустився на коліна, крізь сльози причитаючи:

- Такий талант згубили! - Жахливу втрату українського кіно Віктор Іларіонович важко переживав, невдовзі сам зліг з інфарктом.

Поховали покійну на Байковому кладовищі - того дня так періщив дощ.

…Друзі називали її Івушкою, але в пам’яті кіноглядачів вона назавжди залишилася Іванною. Свого часу інша радянська кінокрасуня Наталія Варлей (1947) нарікала, мовляв, не варто було їй у 1967-му грати Панночку - мертву відьму в кіноекранізації “Вій” за однойменною повістю Миколи Гоголя. Схоже, в картині “Іванна” Інні Бурдученко не варто було так переконливо зрікатися Бога...

Кажуть, мистецтво вимагає жертв, але чи таких?

Свого часу відомий актор Андрій Мягков (1938-2021) так висловився щодо кричущого протиріччя, що друге сторіччя злітає з вуст категоричних режисерів:

- Мистецтво вимагає жертв? - Ні, не повинно, це неправильно. Мистецтво має бути легким, веселим, дарувати насолоду, радість; якщо обов’язково вимагаються жертви - ні, це вже не мистецтво - я так вважаю ...

***

Інна Георгіївна Бурдученко народилася 31 березня 1939 р. у Чернігові і стала другою дитиною в родині; у батьків уже підростала старшенька - Валентина, котра, між іншим, також стала актрисою, у заміжжі - Валентина Георгіївна Бичкова.

Їхній батько - Ігор Опанасович Бурдученко походив із землеробської родини, що мешкала в Смолині Чернігівського району. Мама, Наталя Михайлівна була родом із Бахмача.

Виросли сестри у будинку на проспекті Миру, 10. Якщо заїжджаєте до Чернігова з Києва, він - п’ятий ліворуч при в’їзді в місто. Через дорогу від нього розлігся старий чернігівський Кавказ; колишню Москальську слободу в ХІХ столітті так переназвали, бо за переказами в тому районі оселилися колишні полонені горці, котрі воювали проти Російської імперії. Трохи далі, за проспектом Миру - стародавня Лісковиця, у 1950-х забудована “хрущовками”. На горі височіє козацька Катерининська церква, праворуч - Чернігівський дитинець, Вал зі своїми знаменитими гарматами.

До чого це я? Народилася майбутня Іванна у самому серці древнього Чернігова. Тут рукою подати до Десни, заливних лук та іншої краси. Ні, мистецтво тут не вимагало жертв, бо тут самим мистецтвом одвіку була краса.

***

Зумисне я поцікавився: звідки в театральній та кінопрактиці з’явилася та маячня?

З’ясувалося: швидше за все, афоризм “Мистецтво вимагає жертв” першим у практику запровадив російський драматург, режисер і теоретик мистецтва Микола Евреїнов (1879-1953), постійний автор Старовинного театру, а також Веселого театру для літніх людей, Театру В. Ф. Коміссаржевської та інших храмів Мельпомени у Санкт-Петербурзі.

У 1911 р. в петербурзькому театрі пародій “Криве дзеркало”, куди Миколу Миколайовича запросили в крісло головного режисера, він поставив власну ​​гротескну комедію Евреїнова “Школа етуалів”. Поясню: “етуалями” (від фр. “l’étoile” - “зірка”) називали тоді кафешантанних співачок з “ім’ям”. Так ось… За ходом пєси директор “Школи етуалів” вимагає, аби його підопічні виконували свої номери “безсоромно”, але разом із тим… “пристойно”.

Про їхнє ремесло він висловлювався пишномовно, наче про високе мистецтво:

- Слід бути священиком, коли виконуєш шансонетку.

А коли одна з вихованиць “Школи етуалів” починає рюмсати, не витримавши різких зауважень директора, його помічниця намагається заспокоїти дівчину:

- Ну, облиш ревіти! Заради мистецтва мало від чого люди потерпають! Мистецтво вимагає жертв.

Іншими словами, в оригінал сентенції ніяка драма не закладалася. Більше того, афоризм з’явився в суто іронічному, можна сказати, комедійному контексті. Але… До трагедій ведуть хибно усвідомлені істини.

***

Тим часом у дитинстві Інна Бурдученко щиро захоплювалася літературою, відвідувала секцію художньої гімнастики. Хоча, відверто кажучи, її батько мріяв, щоб дочка обрала фах лікаря… Але сусіди заперечували: ні-ні, стане вона спортсменкою! Вийшло, як Інна вирішила сама; не випадково школярка відвідували творчі гуртки міського палацу піонерів, а на сцені виступала, знай, охоче та охоче.

Закінчивши Чернігівську середню школу №1, що й досі стоїть на проспекті Миру, 40, поїхала 17-річна випускниця до Києва. Та в 1956 роціістуденткою Київського державного інституту театрального мистецтва імені І. С. Карпенка-Карого вона не стала. За підсумками творчого конкурсу чернігівчанка до списків першокурсників не потрапила, а, втерши сльози, повернулася додому.

Відтоді життя своє без театру Інна Бурдученко не уявляла, тож влаштувалася на найнижчу посаду… робочої сцени, згодом стала реквізитором Чернігівського обласного музично-драматичного театру, що після Радянсько-німецької війни п'ятнадцять років працював у приміщенні колишнього Єлецького Свато-Успенського жіночого монастиря. Може, тому, що в тутешніх печерах підпільний обком патріотично діяв?

***

За першої-ліпшої пропозиції режисера та керівника трупи, заслуженого артиста Казахської ССР Б. А. Лур’є брала вона участь у масовках, а з часом почала виходти у світло рампи у ролі Джемми Уоррен, коханої головного героя у виставі “Овід”, поставленої за мотивами революційно-романтичного роману англійської письменниці Етель Ліліан Войнич.

За часів радянщини книжкою тією захоплювалися Михайло Калінін, Григорій Котовський, Микола Островський, Аркадій Гайдар, Зоя Космодем’янська і навіть Юрій Гагарін.

Пригадуєте увесь отой партійний пафос незламності:

- Знаєте, я, мабуть, став би дорогоцінною знахідкою для Ріккардо, якби йому тоді довелося мене лікувати. Адже він, як справжній хірург, страшенно полюбляє поламані кістки, а у мене того разу було зламано, здається, все, що лише можна зламати, за винятком - карку.

- І вашої мужності.

***

Перший театральний дебют додав творчої наснаги, і в 1957 р. Інна Бурдученко вступила до Київського інституту театрального мистецтва, де потрапила на курс знаменитого педагога, режисера Київського російського драматичного театру імені Лесі Українки Володимира Олександровича Неллі (1895-1980). Того року він саме набрав клас. Серед його учнів у різні роки були Анатолій Слісаренко, Юрій Мажуга, Броніслав Мешкіс, Володимир Бегма, Федір Стригун, Олександр Бойцов, Ольга Осіїк та інші.

Між іншим, тоді, також із другої спроби, до Театрального вступив Анатолій Паламаренко (1939), котрий став… одногрупником Інни Бурдученко. Ретельніше готуючись до вступних іспитів, майбутній майстер слова рік навчався у Білгород-Дністровському технікумі працівників культури.

Як пригадував педагогічну науку ментора Анатолій Несторович:

- Ще у 1957 році він (В. О. Неллі. - О.Р.) нам радив розмовляти виключно українською мовою, хоча від нього самого жодного українського слова ми не чули. Вважаю Володимира Олександровича своїм творчим батьком. Цей педагог намагався мене розвивати різнопланово: і в гуморі, і в серйозних речах.

З-посеред усіх студентів курсу Інна Бурдученко виявилася найпластичнішою. Як пригадувала інша однокурсниця, заслужена артистка УРСР (1977), артистка розмовного жанру Київської філармонії Тамара Малишевська (1938-2012):

- Мене наш викладач з танцю лупцював, а на Інну дивився, як на богиню.

***

Подальшу творчу долю студентки другого курсу акторського факультету Київського інституту театрального мистецтва навесні 1959 р. вирішив, як водиться, випадок. Мешкала Інна не в гуртожитку, а на квартирі, яку винаймала на вулиці Круглоуніверситетській. Одного разу, спускаючись сходами на Хрещатик, отримала вона запрошення на зйомки в картині “Іванна”.

Як написав у своєму нарисі український прозаїк та сценарист однойменного фільму Володимир Бєляєв (1909-1990), до речі, автор трилогії “Стара фортеця”:

- І ось одного разу на галасливому перехресті вулиць української столиці один з учасників пошуків, другий режисер фільму В. Конарський (1908-1995) раптом зупинив свого супутника, теж члена постановочної групи і навіть вигукнув від несподіванки: “Дивись, Іванна?!” Віктор Феліксович хитнув головою у бік скромно вдягненої чорнявої дівчини з м'якими, дуже виразними рисами обличчя, котра саме переходила дорогу.

Обидва кіношники роздивилися її обличчя, поспостерігали за ходою, а потім… таки наздогнали. Приголомшеній дівчині не вірилося, як умить круто змінилася її доля. Та кандидатку на роль негайно повезли на студію, щоб показати постановникові стрічки. Із неприхованим інтересом Віктор Іларіонович Івченко (1912-1972) оцінив діамант. Кіногероїнь цей майстер кінопостановки вмів не лише добирати, але й виводити на орбіту всесоюзної слави. Досить сказати, що саме режисер В. Івченко продукував такі кіношедеври, як “Лісова пісня” (1961) з київською десятикласницею Раїсою Недашківською в ролі зеленоокої Мавки та “Гадюка” (1965) із Нінель Мишковою.

На центральну жіночу роль в стрічці “Іванна”, мушу вам сказати, пробувалося більш як 20 красунь - професійні актриси, довгоногі манекенниці, просто вродливі киянки. Когось камера любить, когось - ні. У травні 1959 року було зроблено 25 фото - та кінопроб, чернігівчанка із глибокими карими очима перевершила всі сподівання.

Отже, на роль Іванни затвердили другокурсницю Театрального інституту Інну Бурдученко. Режисер й асистент режисера щиро дивувалися: чому з першого разу приймальна комісія відмовила їй у прийомі до профільного вузу?

***

На знімальному майданчику Інна Бурдученко працювала з такою самовіддачею, що більшість колег дивувалася, як вона ще жива. Досить швидко дебютантка перетворилася на улюбленицею знімальної групи. Зважаючи на палаючі очі режисера, було видно: Віктор Івченко нарешті знайшов свою (!!!) актрису. Аби деякі сцени - зокрема страта - виглядали більш натурально, під час зйомок і без того гнучка Івушка з тонким станом по кілька днів… голодувала. Робота мчала настільки злагоджено, що стрічку зняли буквально на одному диханні.

Про що була картина, якщо хтось не бачив? То була драматична історія галичанки Іванни Ставничної, дочки уніатського священика Теодозія Ставничого (актор Анатолій Моторний). Оточення прищепило їй зненавиду до Радянської влади. Коли почалася Радянсько-німецька війна, з подачі нареченого - богослова-фанатика Романа Герети (В’ячеслав Воронін), котрий був агентом гестапо, Іванна пішла працювати в Український Центральний Комітет (УЦК) - “орган” співпраці з окупантами. Дівчині, як і іншим співробітникам УЦК, доводилося бувати в німецькому концтаборі “Цитадель”, розташованому у Львовіа, де в жахливих умовах утримувалися полонені радянські військовики. Поволі прозріваючи, Іванна вступила до партизанського загону, почала допомагати бранцям, брала участь в організації втечі. Життя дівчини закінчилося трагічно - нацисти її заарештували і жорстоко катували. Перед стратою дівчина зірвала із себе натільний хрестик.

Підкреслю, сценарій картини збудували за документальною повістю “Втеча з “Цитаделі” українського прозаїка Володимира Бєляєва, присвяченою трагічній долі української дівчини Іванни Маківчук. І літературне джерело, і кіносценарій, створений письменником, свого часу виконували ідеологічне замовлення: будь-якими методами викривати українських буржуазних націоналістів, уніатську церкву, священників, які співпрацювали з нацистами, формувати презирливе ставлення радянського народу до закордонних націоналістів і клерикалів різного штибу.

Здавалось, у тій ідеологічній юшці місця справжньому мистецтву нема. І - не буде. Пасквіль здатен лише ляпати брудом, а не проливати світло. Тим часом дебютна роль у великому кіно стала для Інні Бурдученко творчою індульгенцією. Адже 20-річна актриса не тільки щиро і правдиво зіграла кіногероїню, але і збагатила образ власною творчою індивідуальністю. На екрані Іванна Ставнична постала у розвитку, у логічній ґенезі - на переломному етапі її життя. За 90 хвилин екранного часу глядач побачив, як із тихої слухняної дочки, скромна, ошукана дівчина прозріла, почала орієнтуватися в навколишніх подіях і, зрештою, свідомо стала на шлях боротьби за власні переконання.

***

Звісно, була то заслуга цілої знімальної групи: режисера, оператора-постановника, художника, гримера. Упродовж картини ледь помітними, але іншими штрихами раз-у-раз відтінявся образ оновленої героїні - зовсім інший погляд, твердіші інтонації, незвичний вираз обличчя, непередбачуване народження сміливості.

Усі випробовування і труднощі знімального періоду повернулося сторицею… На 2-му Всесоюзному фестивалі радянських фільмів (квітень 1959 р.), картина здобула ІІ премію, що стало великим успіхом творчої команди. Наприкінці грудня того ж року в Жовтневому палаці у Києві відбулася давно очікувана прем’єра “Іванни” для кіноглядача.  

Успіх був вражаючий. Ще один її однокашник, майбутній актор Національного українського драматичного театру імені І. Франка Валерій Дудник (1939) згадував:

- На одну з численних прем’єр - до кінотеатру “Київ”, у лютому 1960 р. Інна запросила весь наш курс. Приймали стрічку приголомшливо, а після перегляду ми приготували королівське крісло і несли нашу Інночку через всю Червоноармійську вулицю до Театрального інституту - на руках. У вузі, через всю аудиторію вистелили килим, а чоловіки стали на коліно. Потім було шампанське, читали однокурсниці вірші, все було зворушливо.

***

Гра української актриси вразила і простого глядача: здавалося, що літературна героїня Інни Бурдученко - Іванна Ставнична в реальному житті існувала.  У широкий прокат військова драма режисера Віктора Івченка вийшла 14 квітня 1960 р. За підсумками року “Іванна” стала одним з найкасовіших в СРСР фільмів - її подивилися 30,2 млн глядачів, а впливові кінокритики назвали Інну Бурдученко “новою зіркою радянського кіно”.

Прийшла справжня слава: глядачі завалили актрису численними листами, а від кіностудій СРСР надійшов добрий десяток запрошень до співпраці. Купаючись у променях першої слави, на одній з кінопрезентацій вона познайомилася зі своїм палким шанувальником, старшокурсником Київського політехнічного інституту Ігорем Кирилюком (1936-1963), котрий набрався сміливості та познайомився із молодою кінозіркою.

Знайшовши кохання, Івушка раз-у-раз відкидала пропозиції, що надходили від провідних вітчизняних кіностудій: “Мосфільму”, “Ленфільму”, Свердловської кіностудії, - а залишалася вірною кіностудії імені О. П. Довженка. Як на зле, їй запропонували роль другого плану у картині режисера Анатолія Слісаренка (1923-1997), що мала робочу назву “Так ніхто не кохав” і демонструвала… виразну алюзію зі знаменитим віршем Володимира Сосюри.

Не знаю, як у вас, а у мене губи мимохіть шепочуть:

- Так ніхто не кохав. Через тисячі літ / лиш приходить подібне кохання. / В день такий розцвітає весна на землі / І земля убирається зрання. / Дише тихо і легко в синяву вона, / простягає до зір свої руки... / В день такий на землі розцвітає весна / і тремтить од солодкої муки...

***

Першим творчо забив на сполох режисер Віктор Івченко, котрий 30,2 млн глядачів відкрив “нову зірку радянського кіно”. Постановник попросив негайно розшукати кіно-Іванну, а, зустрівшись, усіляко вмовляв відмовитися від зйомок. Було зрозуміло, це експлуатація знайденого амплуа, й роль дівчини, яка знову вирвалася з лабетів сектантів, стане для Інни Бурдученко творчим самоповтором.  

Віктор Іларіонович накидав аргумент за аргументом…

Мовляв, слід рухатися зовсім в іншому напрямку, відкривати ширші творчі обрії. Не перший тиждень Інна Бурдученко готувалася до ролі Мавки, адже режисер уже почав виношувати задум екранізації “Лісової пісні”. На жаль, їхня довга розмова закінчилася нічим: усі моралі актриса вислухала і мовчки пішла. Хіба що зізналася Віктору Іларіоновичу, що погодилася на роль, бо їй потрібні… гроші - на весілля. І справді, 1 травня 1960 р. вони із Ігорем Кирилюком одружилися.

До останку Віктор Іларіонович переконував себе та колег, що Івушка не поїде в Донецьк, не зніматиметься у стрічці “Так ніхто не кохав”, а ось-ось повернеться на кіностудію, аби особисто повідомити про це. Побачилися вони в опіковому відділенні міської лікарень Сталіного - за кілька днів до смерті 21-річної актриси.  

Думаю, Інні тоді хотілося простих речей: щирого кохання, родинного затишку, звичайного жіночого щастя, солодких днів материнства - кожен кохає так, як досі ніхто не кохав.

- Так ніхто не кохав. Через тисячі літ / лиш приходить подібне кохання. / В день такий розцвітає весна на землі / І земля убирається зрання. / Дише тихо і легко в синяву вона, / простягає до зір свої руки... / В день такий на землі розцвітає весна / і тремтить од солодкої муки...

***

Тим часом хмари над її дебютною стрічкою, військовою драмою скупчувалися. Зі своєю драматургічно вибудованою “Іванною” режисер та виконавиця центральної жіночої ролі опинилися між ватиканським молотом та комуністичним ковадлом. За кордоном, зокрема - в католицьких країнах, картину заборонили: через начебто негативний образ Церкви та віри.

Як пригадував директор стрічки “Іванна” Григорій Давидович Чужий:

- Фільм про дівчину, яка загинула, порвавши із церковниками, став лідером прокату 1960-го року, лауреатом Всесоюзного кінофестивалю у Києві. Дивовижні очі Інни дивилися з афіш та обкладинок журналів. Але для знімальної групи картина виявилася фатальною. Микола Бажан, який повернувся з Італії, приніс Віктору Іларіоновичу Івченку газетну вирізку (за іншою версією, звістку привезли українські футболісти, повернувшись із закордонного матчу. - О.Р.)… То було послання Папи Римського (Іоанн XXIII. - О.Р.) з приводу нашого фільму. Як розповів сам Бажан, коли стрічку показали в Польщі, його заборонив митрополит Стефан Вишиньський (Stefan Wyszyński; 1901-1981; польський кардинал, архієпископ-митрополит Варшавсько-Гнезненський. - О.Р.). Підтримку своєї позиції він знайшов у Ватикані, а спеціальним посланням Папа Римський нібито прокляв фільм та всіх його творців.

Аби прояснити ситуацію, саме тут варто навести й іншу точку зору, до якої зокрема я, також схиляюся. Як написав у статі “Фільм, який обернувся трагедією” (“Жива вода”, №23 2013 р.) викладач Дрогобицької духовної семінарії Ігор Бриндак:

- У 1958 році у Ватикані було відкрито беатифікаційний процес у справі Митрополита Андрея Шептицького, який триває до сьогодні. Оскільки у Радянському Союзі офіційна влада вважала цього подвижника віри “ворогом народу”, до того ж дуже небезпечним, було вирішено зняти пропагандистський фільм із розвінчанням, а точніше - із паплюженням постаті Митрополита (за фабулою картини митрополит Андрей - лютий ворог Радянської влади, який у всьому звинувачує “проклятих антихристів, які прийшли зі Сходу”, і радить Іванні піти в монастир, щоб присвятити себе служінню Богу. - О.Р.)…

Прем’єра фільму збіглася з новою хвилею антирелігійної боротьби, ініційованої Микитою Хрущовим… Цю картину показували не лише в СРСР, але й у країнах так званого соціалістичного табору, рахуючиПНР. Власне, там “Іванна” вперше стягнула на себе критику з боку місцевих католицьких ієрархів. Відомо, що в Польщі Церква мала більше свободи, ніж у Радянському Союзі, і тому ксьондзи закликали вірян бойкотувати антиклерикальну стрічку в кінотеатрах.

***

Перша важлива заувага… Варто нагадати, що тодішній примас римо-католицької церкви у ПНР кардинал Стефан Вишиньський був критично налаштований до особи Митрополита Андрея Шептицького… На деякий час польський митрополит навіть підтримав заблокування канонізації українського святого. Однак, попри власні погляди, і кардинал Вишинський був переконаний: те, що сов’єти показують у фільмі “Іванна”, виходить за межі припустимого. Тому він теж закликав до бойкоту стрічки. Саме завдяки Стефану Вишиньському інформація про українську картину потрапила в Західну Європу, викликавши протести у католицькій пресі, рахуючи й ватиканську.

Друга важлива заувага… Трапляється, пишуть: мовляв, тодішній римський понтифік Іван ХХІІІ прокляв український кінематограф взагалі та фільм “Іванна” зокрема, тому й сталася вищезгадана трагедія із Інною, а далі, відповідно до ефекту метелика, зчинилися інші драми. Деякі українські журналісти, щоправда, уточнюють, що не прокляв, а проголосив анатему. На жаль, більшість людей думає, що прокляття й анатема - одне й те ж саме.

Третя важлива заувага, вона стосується самого терміну “анатема” (ἀνάθεμα).

Більшість схильна вважати, що з давньогрецької мови він означає “прокляття”, насправді – дослівно - значить “пропозиція” чи “щось присвячене”. Насправді слово “анатема” походить від грецького “анатітемі” (ἀνατίθημι), що буквально перекладається, як “те, що залишене” або “те, що вилучене”. Тобто анафема означає, що та або інша особа опинилася поза лоном Церкви. Іншими словами, мало місце відлучення. Так вживається цей термін здебільшого на Сході.

***

Четверта важлива заувага. У західному християнстві, католицькій церкві використовується термін “еxcommunica”. Він походить від латинського “комуніо”, що означає “спільнота”, та “екс” - “колишній”. Тобто поняття перекладається як “колишній у спільноті” і вказує на те, що певна особа (!!!) поставлена поза спільнотою, конкретніше - поза Церквою. Зрозуміло, ні анатема, ні екскомуніка не можуть стосуватися фільму, бо стрічка не є особою, а значить, не може бути членом Церкви.

П’ята важлива заувага. Відповідно до теологічних канонів, не міг Папа Римський Іван ХХІІІ відлучати ні творців фільму, ні акторів, Бо… вони не були вірянами (!!!) Католицької Церкви. Саме за цієї, власне, причини Іван Павло ІІ ніколи і не знімав з “Іванни” ані проклять, ані анатем, бо їх ніколи не накладали його попередники.

І – останнє. Подеколи стверджується, буцімто, занепад українського кінематографу є наслідком папського прокляття картини Віктора Івченка. Забобонні люди сприймають це настільки серйозно, що у 1990-ті роки навіть надсилалися офіційні письмові прохання до Папи Івана Павла ІІ… зняти чи то прокляття, чи то анатему 1960 року. Насправді, ніякого прокляття і ніякої анатеми не було.

На довершення викладеного. У 2000 р. Папу Івана ХХІІІ проголосили блаженним. Якби він насправді когось колись проклинав, це завадило б його беатифікації.

***

Оте політично-теологічне збурення діялося десь далеко, в політичній ноосфері Західної Європи, тоді як у Сталіному в розпалі стояв знімальний період стрічки “Так ніхто не кохав”. Робота - листи, робота - листи, робота - листи...

Інна жахливо скучала за батьками, за старшою сестрою, за чоловіком.

Із Донеччини вона написала татові і мамі:

- Хочу подарувати вам телевізор. Виберіть, який подобається. Вишлю гроші, а ви купіть самі.

Молодшому поколінню маю пояснити: у 1960-му році для звичайної радянської родини телевізор був великою розкішшю. Не мали його й батьки “нової зірки радянського кіно”. Ще відвідуючи родину в Чернігові, Інна Бурдученко пообіцяла це зробити, так би мовити, із першого гонорару. Була вона гарною дочкою.

Іншим разом актриса написала додому:

- У Сталіному знаходитимуся до 1 серпня. Дуже хочу всіх вас бачити. Скучаю! Лишень з’явиться вільний час, одразу приїду. У номері готелю буваю пізно ввечері, після 23-ої. Зателефонуйте, якщо не важко; дуже прошу.

То був її останній у житті лист. Потім надійшла дивна телеграма:

- Приїжджайте. Інна важко захворіла.

Батьки та рідні губились у здогадках: що сталося?

***

30 липня 1960 г. під час зйомок другої в творчій біографії Інна Бурдученко-Кирилюк картини “Так ніхто не кохав”, що тривали на Донбасі, в одній зі сцен героїня Інни, сектантка Христина, рятувала з палаючої будівлі прапор.

Що відбулося далі, у подробицях розповіла стаття “Дорога наша людина” Людмили Іванової, вміщена 9 вересня 1960 р. у центральній радянській газеті “Известия”:

- На Київській кіностудії імені О. П. Довженка знімався фільм “Так ніхто не кохав”. За сюжетом, комсомолка рятувала з палаючого барака перехідний червоний прапор, яким була нагороджена комсомольсько-молодіжна бригада. Сцена відповідальна і небезпечна, тому вирішено було знімати трьома апаратами з трьох точок і різними об'єктивами, що рівнозначно зйомці трьох дублів. Така обережність цілком виправдана - з вогнем не жартують.

Ось дерев’яний барак, занадто старанно облитий бензином і нафтою. Спалахнуло полум’я. Пролунала команда режисера:

- Приготувалися! Почали!

Тричі повторювали дубль, а потім зчинився тріск, будівля зарипіла та завалилася: на Інну впали палаючі крокви. І, знаєте, хоча на знімальному майданчику чергувала завчасно викликана пожежна команда, лише один молодий шахтар Сергій Іванов, який знімався в масовці, метнувся рятувати актрису. Він сам отримав значні опіки, але героїню виніс. Проте... було пізно. Що, власне, сталося, згодом з’ясувало слідство… У шаленій гонитві встигнути відзняти третій багатокамерний дубль у підлозі застрягнув підбор актриси, і тієї самої миті на неї впала палаюча балка.

***

Існує доволі груба формула, за якою реаніматори визначають шанси пацієнта, який отримав опіки, - на виживання: до віку хворого додають відсоток пошкодженого шкірного покриву. Якщо сума більше 100, шансів вижити немає. У випадку Інни Бурдученко результат виявився катастрофічним  - 78% + 21,3.

З огляду на особисте розпорядження тодішньої міністерки культури СРСР Катерини Олексіївни Фурцевої лікарі опікового відділення Сталінської міської лікарні приділили Інні Бурдученко-Кирилюк найвищу увагу. Що там лікарі, улюбленій актрисі всенародну підтримку надали донори СРСР: вони масово здавали потрібні кров і шкіру. Шальки терезів гойдалися довгі два тижні.

Ледь-но вагітна Інна приходила до тями, вона починала вголос розказувати, якою в її виконанні буде Мавка, мріяти про нові ролі, які неодмінно зіграє, коли остаточно вилікується. Її дитині так і не судилося народитися, а сама актриса так і не зазнала щастя материнства.

***

Отримавши дивну телеграму, мати - Наталя Михайлівна, терміново примчала в Сталіне. Її зустріли, відвезли до міської лікарні, де в опіковому відділенні лежала молодша дочка. Тільки тоді рідні почули правду про те, що сталося.

Стримуючи сльози відчаю, біля ліжка забинтованої з голови до п’ят дочки мама сиділа подальші два тижні. Інна фізично не могла нічого їсти, але просила неньку годувати її - щоб швидше одужати та повернутися до роботи. Тим часом у пацієнтки зробився величезним живіт, наче перед пологами. Днів за три-чотири до смерті молода актриса повністю втратила зір.

- Матусю, - кликала вона Наталю Михайлівну, - я тебе не бачу. Усе переді мною як хто марлею закрив...

Ці 14 днів від ліжка коханої дружини не відходив і чоловік Ігор.

Щодня він приносив свіжі квіти, нашіптував найніжніші слова. Вагітна Інна Бурдученко-Кирилюк стиха мріяла про донечку, яку вони назвуть Іванною. Перед тим, як піти за межу, дочка попросила:

- Мамо, сядь на ліжко; поклади мою голову собі на коліна. Я помираю.

Бідна Наталя Михайлівна знепритомніла...

І тоді Ігор вперше зрозумів: не буде у них донечки Іванни, не буде у нього Інни.

Режисер Віктор Івченко не зняв Інну Бурдученко-Кирилюк в ролі Мавки у своєму виплеканому фільмі “Лісова пісня” за однойменною поемою Лесі Українки.

***

Була створена і працювала комісія з розслідування причин загибелі актриси І. Г. Бурдученко-Кирилюк. Щодня випливали нові й нові деталі трагедії.

Дерев’яний зруб занадто щедро облили бензином - не лише стіни, але й дах.

Своєю владою на знімальному майданчику 37-річний режисер Анатолій Слісаренко змушував 21-річну актрису забігати в палаючий дерев’яний барак - дубль за дублем. Попри те, що, благаючи негайно припинити зйомку, це жахіття відмовлявся фільмувати оператор-постановник Сергій Ревенко. Попри те, що актор масовки, місцевий мешканець Едуард Бредун волав: “Інно, не заходь туди, не треба!”

…На Байковому кладовищі режисер Віктор Івченко шепнув директору картини “Іванна”, мовляв, їм слід було уважніше поставитися до знаків. Тоді уваги вони не звернули, що в перший знімальний день (діялося це у Львові), у монастирській келії зненацька почала обвалюватися стеля. Невже то був небесний знак? Утім, митцям, вихованим в епоху войовничого матеріалізму, було не до дідівських забобонів.

***

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ.

Після тріумфального в СРСР прокату стрічки “Іванна” трапилася низка трагічних подій, а саме:

- син художника-постановника Михайла Юферова загинув під колесами тролейбуса;

- дочка сценариста Володимира Бєляєва померла від невідомої хвороби;

- режисер Віктор Івченко наразився на інфаркт; постановник вижив, але до самої смерті потерпав від хвороб серця, бо напад змінявся нападом; потім, у 49 років, несподівано пішов за межу його син, знаний режисер Борис Івченко (1941-1990).

Упродовж короткого проміжку часу зійшло зі світу сім кіношників, пов’язаних з картиною, а за воєнною драмою закріпилося звання “проклятого фільму”.

Коли Сергій Параджанов  прийняв  стрічку  “Так  ніхто  не  кохав”, картина простояла майже рік. Під назвою “Віра. Надія. Любов” з’явився фактично новий сценарій, а наприкінці грудня 1961 р. розпочався дозйомочний період. У новому варіанті залишилося, може, 20% із того, що відзняв  Слісаренко, - здебільшого фрагменти з Інною Бурдученко! Більшість сцен перезняли. Стрічку під назвою “Квітка на камені” закінчили в червні 1962 р. Здали б на місяць раніше,  якби не  виник  конфлікт із московським начальством, що виступило проти… відновлення роботи над картиною.

24 квітня 1961 р. Верховний суд Української PCP розглянув справу за фактом загибелі актриси І. Г. Бурдученко-Кирилюк: режисер Слісаренко А. О. потрапив за ґрати та за вироком отримав термін - п’ять років позбавлення волі та п’ять років заборони працювати в кінематографі. Однак, через два роки, за амністією, засуджений звільнився достроково, а з 1964 р. почав працювати на Київській студії хронікально-документальних фільмів. Коли в 1986 р. “Литературная газета” видрукувала статтю “Людина з валізою” Галини Силіної про його перебування під гітлерівцями та співпрацю з німецькими окупантами, привласнення бойових нагород та фінансові зловживання на режисованих картинах, Слісаренка звільнили з кіностудії та виключили із лав Спілки кінематографістів України.

***

ЗАМІСТЬ СІКВЕЛУ. Якийсь дивний збіг обставин: рівно через три роки, 15 серпня, але 1963-го, повертаючись мотоциклом до Києва з Одеси, Ігор Кирилюк потрапив в автокатастрофу і загинув.

Коли у старшої сестри Інни - Валентини Георгіївни Бичкової-Бурдученко, народилася молодша дочка, назвала її Інною. Минув час, пасербиця - Інна Дмитрівна, у свою чергу, стала мамою і дала своїй донечці ім’я Іванна, яке тітку обдарувало ранньою славою.

Біда на цьому не відпустила родину. У 1966 році під час нічних польотів загинув чоловік Валентини Георгіївни військовий льотчик Дмитро Бичковий.

Як давно це почалося? Дуже давно.

…Коли ще Валя та Інна Бурдученки були маленькими, навіть до школи не ходили, ворожка кинула на картах їхній матері, а потім оголосила долю:

- Старша буде щасливою, але недовго. А ось менша... згорить у вогні.

- Та що ви таке кажете!?! - замахала руками перелякана Наталя Михайлівна.

- Це не я, а карти так кажуть, - констатувала ворожка.

Пізніше Наталя Михайлівна не раз згадувала те пророцтво.

Олександр Рудяченко.