Одеський кінофестиваль: «Золоті Дюки» та їхні герої
Церемонія нагородження, яка завершила роботу Одеського кінофестивалю в суботу 21-го серпня, ознаменувалася втішною єдністю думок глядачів і членів журі і стала тріумфом молодих кінематографістів.
Володаря Гран-прі ХІІ Одеського міжнародного кінофестивалю, що вручається, нагадаємо, за результатами глядацького голосування, можна було безпомилково визначити на фінальних титрах повнометражного дебюту Катерини Горностай «Стоп-Земля», які супроводжувалися такими бурхливими оплесками і захопленими вигуками, яких фестиваль, здається, ще не чув. Інші завсідники, що не схильні покладатися на смаки широкої аудиторії, стверджували, що цей фільм з його хиткою розповідною структурою має шанси заручитися прихильністю швидше професіоналів. У результаті стрічка отримала Гран-прі, а також призи від журі національного конкурсу за найкращий фільм і за найкраще виконання. Останній вперше на ОМКФ був присуджений всьому акторському колективу. Нагадаємо, що раніше "Стоп-Земля" отримала "Кришталевого ведмедя" як найкращий фільм конкурсу стрічок про підлітків Generation 14plus, що проходить в рамках Берлінале.
Бездітного глядача, який захоче, завдяки цій стрічці про київських старшокласників з їхніми шкільними буднями та інтимними труднощами, краще познайомитися з повсякденністю українських підлітків, перегляд може приємно здивувати і водночас підтвердить його побоювання. Стрічка гранично далека від будь-яких спроб згладити, стандартизувати манеру спілкування юних героїв, яка стане випробуванням для людей з підвищеною лінгвістичною чутливістю, настільки їхня мова засмічена ненормативною лексикою і словами-паразитами, настільки бідним, зведеним до якогось службового мінімуму і при цьому насиченим непоказним молодіжним жаргоном видається її словник – однак природність, жвавість цієї мови здатна захопити і тих, кого вона змушує кривитися.
Ще більше враження справляє замкнутість представленого світу. Крім відтворених з великою точністю лексики та одягу, а також влучно підібраного саундтрека, ніщо не нагадує про те, який рік, яке десятиліття на дворі, за винятком одного з героїв «War Note» Романа Любого, що промайнув на екрані монітора, і пережитого іншим нападу в ході занять зі стрільби: звук пострілів з пневматичної рушниці нагадав йому про перестрілку в рідному місті, що його було захоплено в результаті російського вторгнення. Схоже, десятикласників зі стрічки Катерини Горностай анітрохи не цікавлять не лише політика, а й мистецтво, в їхніх розмовах відсутні хоч якісь згадки книг і фільмів, вітчизняних або зарубіжних, класичних або сучасних. І, головне, складно відповісти, що їх взагалі цікавить. За межами школи камері не вдається застати їх за уроками, ніхто з персонажів не проявляє ніяких професійних схильностей або захоплень, їхні уявлення про подальші заняття вичерпуються наміром вступити, «можливо», до вишу, схоже, абсолютно не важливо, якого.
Ця спантеличуюча відсутність будь-яких серйозних інтересів і скільки-небудь осмислених планів поєднується з майже неуявною відсутністю агресії. Епізод, в якому рюкзак одного з учнів його веселі однокласниці перекидають одна одній у нього над головою, а потім заради жарту викидають з вікна, може стати для глядачів з менш щасливим шкільним досвідом єдиною упізнаваною сценою за весь фільм. Деякі вирішили, що відсутність у розповіді теми булінгу, а також на диво приязні відносини вчителів та учнів - це свідома ідеалізація, спроба представити шкільну утопію, простір терпимості і дружелюбності, де зовнішній вигляд, регіональні відмінності, гомосексуальність тощо не стають причиною для цькування, де хулігани відсутні як клас, а вчителі не лише не чіпляються до найнезвичніших проявів індивідуального стилю в одязі, а й поблажливо ставляться до відсутності старанності. Водночас ця безконфліктність відносин однокласників одне з одним і з вчителями, як і відгородженість героїв від «порядку денного», допомагають авторам зосередитися на основному завданні, показати переживання підлітка, що є наслідком не негативного впливу з боку навколишнього світу, а складного, часом болісного пошуку самоідентифікації, спроб освоїтися з новими відчуттями і душевними поривами, усвідомити свої бажання і взяти їх під контроль.
"Стоп-Земля", де з сюжету практично усунуто соціальний фактор, передає процес дорослішання через емоційне життя героїв завдяки неймовірній самовіддачі юних виконавців, їхній готовності і здатності розкривати свої надії і страхи, свій інфантильний егоїзм і свою інфантильну готовність до самозречення. При цьому стрічка здатна знайти відгук не лише нагадуванням про радощі та прикрощі, що залишилися в юнацькій порі, а й невпевненістю і сумнівами, які хвилюють нас і у дорослому житті, хоча ми і навчилися набагато краще їх приховувати. І витримане в стилістиці мок'юментарі інтерв'ю режисера зі своїми героями, в яких Горностай просить їх розповісти про свої відносини з однолітками і батьками, про свої плани, про своє розуміння любові, не лише допомагає краще розкрити характери персонажів і показати труднощі, з якими вони стикаються, коли описують свої почуття, але і виступає метафорою спроб дорослого встановити контакт з підлітком – через інтерес до іншого, через спогади про власні переживання. Питання, яке зі свого боку ставить Горностай її героїня: "Чи здатна ти побачити у тому, про що я кажу, щось близьке для себе самої?", адресоване і аудиторії.
Інший тріумфатор фестивалю, "Із зав'язаними очима" Тараса Дроня, який отримав приз ФІПРЕССІ як найкращий повнометражний фільм конкурсу (це друга важлива нагорода стрічки після головного призу в конкурсі перших і других робіт Варшавського МКФ), також допомагає налагодити контакт з відокремленою спільнотою глядачеві, який до цієї спільноти не належить, і показує труднощі подібного контакту. Загалом, ця стрічка також фактично є повнометражним дебютом ("DZIDZIO Перший раз" був знятий у співавторстві і був проєктом швидше продюсерським, ніж режисерським), що показує сучасну Україну – часом дещо прямолінійно, але незмінно переконливо, – драматично розділену на тих, хто не лише намагається жити так, ніби на сході країни нічого не відбувається, але для кого справді нічого не відбувається, і тих, хто існує немов у постійній присутності неупокоєних привидів війни, тих, хто втратив на ній близьких, і тих, хто повернувся з її окопів, але, по суті, так і не зміг повернутися.
Фільм розповідає про дівчину, бійця змішаних бойових мистецтв, яка після загибелі коханого в зоні АТО прагне продовжувати звичне життя, виступає на рингу і намагається завести новий роман. Проте оточення героїні має намір замкнути її у травматичному переживанні минулого, і вихід із цього вузла скорботи сприймає як зраду щодо пам'яті полеглого, щодо його побратимів і щодо себе самої. При цьому, як показують автори, по-справжньому трагічною ситуацію героїні робить те, що, всупереч відчайдушним спробам відмовитися від нав'язуваної ролі принцеси-вдови героя, вона не може відшукати точку опори, щоб здійснити бажану втечу. Її товариші-спортсмени і ветерани, одержимі демонами ПТСР, мати її хлопця, що загинув на сході, обмежені, егоїстичні і зарозумілі у своїх стражданнях, все ж виявляються для неї ближче за тих, хто не знайомий з цими стражданнями і не здатний співпереживати їм.
Одне з найбільш виразних кіновисловлювань про наш світ під час війни, або, можливо, війни, що розчинилася у світі, у звичній навколишній реальності, фільм Тараса Дроня піднімає і більш широку тему нашої невитравної самотності, відчуженості особистості, труднощі взаєморозуміння навіть між тими, хто любить одне одного або переживає загальну втрату.
Відчуженість та спроби її подолання - спільна тема для двох головних переможців фестивалю, стала лейтмотивом конкурсної програми ХІІ Одеського МКФ, що відобразило досвід суспільства, яке переживає пандемію з її серією локдаунів. Серед найбільш яскравих її втілень можна назвати і "Простір" Дмитра Томашпольського, і "Суперника" Маркуса Ленца, який отримав спеціальний диплом журі, і "Leopolis Night" Никона Романченка, лауреата приза за найкращу режисуру, і "Татові кросівки" Ольги Журби, які були названі найкращим короткометражним фільмом і журі національного конкурсу, і журі ФІПРЕССІ.
Перша короткометражна робота, яка отримала на ОМКФ приз за найкращу режисуру, видається спочатку гранично розслабленим варіантом фільму-прогулянки в дусі трилогії Річарда Лінклейтера і "Всіх цих безсонних ночей" Міхала Марчака. "Leopolis Night" розповідає про знайомство і нічні пригоди трьох юних актрис львівського театру та їх однолітка, який приїхав на день зі столиці. Розповідь передає чарівність і гіркоту курортного роману, скороминущої ілюзії близькості і мрії про можливість почати нове життя.
Дебютна стрічка Ольги Журби продемонструвала професійну майстерність, інтерес до незручних тем і неабиякий драматургічний талант її автора. Мабуть, саме у цьому фільмі, чия камера, що весь час сіпається, і рвана, ніби скомкана манера монтажу передає переживання вихованця інтернату, що проводить останні години перед відльотом до США (і, здається, готовий пожертвувати новою і, ймовірно, справжньою родиною і всіма заокеанськими перспективами заради мрій про батька, який його залишив), в образі американки, яка усиновлює хлопчика, представлено найбільш переконливе втілення здатності людини долати всі бар'єри, що відокремлюють її від близьких, завдяки безумовній любові та співчуттю.
Як свідчить знайомство з переможцями та іншими фільмами Національного конкурсу ХІІ ОМКФ, велика частина яких була повністю створена або завершена після початку пандемії, з наслідками важкого для міжнародної кіноіндустрії випробування гідно справляються і національний кінематограф, і Одеський кінофестиваль.
Олександр Гусєв
