Найбільш плодовитий український письменник за межами України Василь Махно протягом двадцяти років живе і працює у Нью-Йорку. Активно видається в Україні, а також у США, Польщі, Німеччині… Його поезії й прозові твори неодноразово отримували різні нагороди та премії. Розмовляємо перед від’їздом письменника в Україну, де на вересневому Форумі видавців у Львові він презентуватиме свою чергову книжку.

ЗАХОТІЛОСЯ ПИСАТИ ПРО ХВИЛІ, МАРТИНІВ АБО ПРО ДЖМЕЛЯ

- Василю, зі Сполучених Штатів ти відбуваєш в Україну зі збіркою «Одновітрильний дім» на традиційний вересневий форум видавців у Львів. Що в цій книжці такого нового, що ти везеш її презентувати аж за океан?

- Попередню збірку я видав у 2017-му році, це був «Паперовий міст», потім була книжка мого найповнішого вибраного «Поет, океан і риба». Від 2017-го до 2021 року писалися нові вірші.

А що нового? Для мене завжди було важливе філософське осмислення світу, в збірці з’явилися мотиви музики – образ естонського композитора Арво Пярта, якого за останні п’ять років я для себе відкрив.

Також захотілося написати про моїх батька й маму. В «Одновітрильному домі» є вірші «Кропива», «Мама співає» та інші родинні чи інтимні поезії, але вони виходять за рамки цієї родинної інтимності, бо кожен може знайти в них щось своє.

- А що за назва така – «Одновітрильний дім»?

- Це метафора вірша, який пливе. Тобто ти його написав, і він уже живе своїм життям… Рухається під своїм вітрилом…

А ще в цих поезіях багато океанічних пейзажів.

Вірші треба просто читати і співпереживати їх, тоді можна зрозуміти, про що вони.

Я завжди намагався, щоб кожна наступна книжка чимось трішки відрізнялася від попередньої, прагнув якось зробити зсув стилістики або тематики, щось шукав для себе нове. Але з іншого боку, я зрозумів, що інколи мені хочеться писати про прості речі. Наприклад, про океанічні хвилі, про мартинів, про квіти, які викликають у мене емоції, або про джмеля. У цій простоті закладено щось важливіше і глибинніше...

ФОТОГРАФІЇ, ЯКІ РОБЛЮ В МАНДРІВКАХ, – ЦЕ МІЙ ЩОДЕННИК

- Твій есей «Уздовж океану на ровері» подає життя як подорож. Чи вважаєш ти цю ідею лейтмотивом усього свого життя, чи мандрівки – просто твоє хобі, спосіб відшукати натхнення?

- Подорож – це наша родинна карма. Почалася вона з того, що сім’ю мого батька насильно виселили з Надсянщини в 1945 році на Тернопільщину. Це сталося добровільно-примусово після Ялтинської конференції, на якій були ухвалені рішення щодо «вирівнювання» кордонів.

Радянські відповідні органи вивозили українців з території, яка належала до Польщі, переважно на Тернопільщину, Івано-Франківщину і, здається, на Волинь. Бо прізвище Махно я інколи зустрічаю в цих регіонах, а воно для них нехарактерне.

Я теж багато переїздив. Зростав на Тернопільщині, тоді п’ять років жив у Кривому Розі, з Кривого Рогу ми повернулись до Тернополя, а з Тернополя переїхав аж до Нью-Йорка.

Для мене подорож як така – культурологічна константа, яка має дуже важливий елемент, тому що багато віршів, есеїв народилися або написалися саме після подорожей.

Під час самих мандрівок – не пишу, лише фотографую.

- До речі, про фотографії… На обкладинці твоєї першої збірки оповідань «Дім у Бейтінґ Голлов», яка стала книгою року «Бі-Бі-Сі» у 2015-му, розміщено твій знімок, твоїми фотографіями повністю проілюстровано збірку «Уздовж океану на ровері». Що для тебе фотографія – те, що передає загальний настрій, вловлює якусь емоцію чи фіксує важливі деталі й метафори, які ти потім перетворюєш на текст?

- Так, фотографії допомагають зафіксувати мить. Це своєрідний щоденник…

Для мене дуже важливі деталі. Я їх фотографую, і потім із них можна вибудувати цілу розповідь або пережити емоційно ще раз той імпульс, який я відчув.

НАСТУПНОГО ДНЯ ПІСЛЯ ФІЛЬМУ ПРО МАХНА ХОЧ НЕ ЙДИ ДО ШКОЛИ

- А як тобі живеться з таким прізвищем, коли весь час, напевне, чуєш один той самий «гумор» – про батька Махна?

- Так… Пригадую, ще у школі, коли демонструвалися ті фільми, де Борис Чирков грав Нестора Махна, мені наступного дня в клас можна було не з’являтися.

Ареал поширення цього прізвища охоплює східну Україну, особливо Кіровоградщину, центральну Полтавщину, Запорожжя, – звідки воно й походить. Але я з тих інших Махнів – із «західних». Але думаю, Махни колись прийшли зі східної України на ті порубіжні землі Надсяння. Я навіть вірш із цього приводу написав.

Безумовно, у Радянському Союзі, особливо коли була політична конотація цього прізвища, його носії не дуже зручно почувалися. А уявляєш, як було людям із прізвищем Бандера чи Петлюра?

А сьогодні, коли відбулася реабілітація багатьох історичних персон, ці прізвища сприймаються радше позитивно. Усе залежить від часу й від ідеології, яка так чи інакше маніпулює суспільною свідомістю. Коли буваю в Україні й у готелях чи деінде називаю своє прізвище, то все нормально…

УСЕ ЖИТТЯ МРІЯВ ПРО РОВЕР, ЯКИЙ ПРИДБАВ УЖЕ У НЬЮ-ЙОРКУ

- Знаю, що все дитинство ти мріяв про ровер. Що для тебе означає велосипед?

- Ровер – це метафора подорожі, часу, а з іншого боку – спогад про дитинство, тому що він для мене був таким важливим. Я в дитинстві його не мав, але дуже хотів. Навіть уже не можу пригадати, чому в нас його не було.

Для мене це досі метафора дитинства, якоїсь дитячої мрії. Можна навіть сказати, травми.

І я придбав собі, звичайно, ровер, уже тут, у Нью-Йорку. Дуже люблю одне місце – фактично там уже починається відкритий океан, і можна побачити, як кораблі або відходять з нью-йоркського порту, або заходять туди, або стоять на рейді. Споглядаю за сегментом мосту Верразано, по якому рухаються авта, а під ним пропливають кораблі. І це мене завжди спонукає до писання.

- Чи надіваєш шолом, коли їздиш на велосипеді?

- Ні, хоча він у мене є.

- Декілька есеїв в «Уздовж океану на ровері» складаються з одного речення. Чому вирішив використати такий прийом і чи вважаєш, що одну метафору часом написати складніше, ніж великий за обсягом текст?

- Звичайно, більший текст написати складніше… Питання лише в тому, що кожен обсяг тексту, незважаючи на те, дуже короткий він чи довгий, несе певну інформацію і настрій. Як на мене, одне речення, після якого далі йде порожня сторінка, дає читачеві можливість на цьому білому полі зупинитися і замислитись.

«КУРИ НЕ ЛІТАЮТЬ» ПЕРЕРОСЛИ У «ВІЧНИЙ КАЛЕНДАР»

- «Вічний календар» – твій перший роман. Це не просто великий за обсягом текст, а родинна сага, що об’єднує життя багатьох поколінь (часів османської окупації, частини галицьких земель, Першої та Другої світових воєн) упродовж кількох століть. Яке з них найважче було описувати, а яке ти відчуваєш для себе найближчим?

- Найважче, очевидно, було описувати першу частину – османський період, а найближчою історією вважаю третю, тому що там багато реальних прототипів: серед моїх родичів, сусідів, серед людей, яких я просто зустрічав. Тобто коли я писав третю частину, то все було в мене перед очима. Коли писав першу і другу частини, мені доводилося перелопатити багато матеріалу і домислювати.

Для мене дуже важливий візуальний компонент. Я мушу побачити документ, місце, фотографію якогось будинку чи ще чогось. І тоді з цього я можу уявляти, як усе відбувалося.

Коли я писав першу частину, то потрапив на Міжнародний фестиваль поезії в Туреччині. За той тиждень я ходив містом, дивився на нього, був у Топкапі, бачив усі ці речі й відчував запахи міста. Це дало мені змогу витворити весь об’єм того, що я хотів описати.

- У твоєму романі ледь не всі герої живуть у інші епохи. Який пласт історичної літератури слугував для створення образів?

- Це частина наукової літератури про Османську імперію, яка видавалася в Америці англійською мовою. До прикладу, коли я писав про Першу світову війну в другій частині, то дізнався, що існує щоденник турецького офіцера, який безпосередньо брав участь у воєнних подіях на Галичині. Я знайшов цю книжку, яка була видана турецькою мовою, але ж я турецької не знаю… Та, на моє щастя, щоденник було перекладено польською. Мені було цікаво, як турецький офіцер бачив Галичину, цих людей, воєнні події.

Мені довелося також придбати книжку про чортківських ребе – хасидську династію. У такий спосіб я побачив усю їхню генеалогію й окремих її представників, а також те, як усе відбувалося.

- У багатьох письменників романи поставали якраз із оповідання або із замальовки. Ти так само лише в процесі зрозумів, що готовий до великого тексту, чи планував від початку?

- Для мене в прозі важливі метафоричні деталі. «Вічний календар» виріс із мого об’ємного есею «Кури не літають». Там я згадую і про польських панів Респалдіз, і про те, що ми були понад двадцять років під османами. І потім у мене вибудувалася в уяві структура роману, рішення, що має бути три частини, хоча протягом писання багато що змінювалося.

Для мене цей перехід від поезії до прози був не те що складним, просто мені здавалося, наче щось втрачатиметься і цей перехід відбудеться не безболісно. І коли я, уже переїхавши сюди, почав активніше писати есеїстику, то зрозумів, що нічого страшного не відбувається. Пишуться й есеї, і трапляються вірші.

Я взагалі люблю есеїстику, коли поєднуються елементи фікшн і нонфікшн, у якій існує певне інтелектуальне підґрунтя... Для мене було важливо написати есеї про Монголію, Нікарагуа, Колумбію, Єрусалим. Тобто те, що розширювало би просторові береги, щоб і український голос лунав про ці місця, про ці культури.

Безумовно, все базується на національній основі. Національною основою завжди є мова. Бо так, як напишеш українською, не напишеш англійською чи корейською. І не тому, що це ти, а тому, що мова – це не просто набір слів і звуків. Мова – це спосіб мислення, внутрішня психологія, національний характер. Українською мовою можна написати про Єрусалим так, що він отримає свій унікальний тон для звучання й осмислення.

- Від часів відновлення Незалежності майже кожен прозаїк мріє написати той самий фундаментальний «великий український роман». Чи ставив ти перед собою цю мету, починаючи «Вічний календар», і як взагалі ставишся до ідеї створення одного канонічного тексту?

- Я такої мети не ставив, починав писати, покидав писання, повертався до нього... І так чотири роки.

Коли я вже його дописував, то зрозумів, що це справді буде великий за обсягом твір, де будуть витати ідеї землі, бо я дуже хотів передати дух землі через певні історичні події в тому трикутнику, який найбільше знаю, – Чортків – Язлівці – Бучач. Мені хотілося поєднати глобальний вимір із локальним, вкласти в ці топоніми всю історію України.

Я зараз працюю над іншим романом. Мені цікаво написати про щось зовсім інше, в інакшій стилістиці. Там будуть і Америка, й Україна, а також три біблійні розділи, вставлені в основний текст. Мені хочеться, з одного боку, показати протистояння поміж християнством і юдаїзмом, а з іншого – головного героя зі складним життєвим досвідом.

- А головний герой живе у Нью-Йорку на Статен-Айленді (у цьому районі мешкає В.М.), і він українець, письменник?

- Так, він письменник, українець, але живе не на Статен-Айленді, а в іншому місці. У нього дуже цікава історія потрапляння до Америки. А біблійні розділи він пише, бо хоче створити головну книжку свого життя. Цей герой постійно перебуває між Україною та Америкою: спершу він розлучається з дружиною, сходиться з ізраїльською професоркою літератури, потім зустрічає 25-літню жінку, його закручує вир подій. І він хоче написати цей важливий текст. Коли закінчує його, то відлітає в Україну. За час його відсутності над Нью-Йорком проноситься буря, яка затоплює будинок та все, що у ньому є, навіть рукопис. Коли герой повертається з України, то згрібає папери, висушує їх, сідає на ґанок і починає перечитувати.

- Ти часто кажеш, що проза – ахіллесова п’ята української літератури. Можливо, хтось із сучасників уже встиг змінити цю твою думку чи вразити тебе якісним прозовим творінням?

- Як на мене, з поезією справи кращі в Україні. Щодо прози – думаю, ця ситуація й надалі зберігає ахіллесовість. Є вдалі твори, які мені подобаються. Їх небагато. Критична маса прози відносно мала в пропорції до кількості населення. Інколи мені видається, що наша література боїться втілювати «глибші» ідеї, але відрадно, що вона так чи інакше реагує на сучасні події війни.

РУБЧАК БУВ МОЇМ БЛИЗЬКИМ ДРУГОМ, НЕЗВАЖАЮЧИ НА 30-РІЧНУ РІЗНИЦЮ У ВІЦІ

- Відомий український поет, який жив у Нью-Йорку (представник нью-йоркської групи), Богдан Рубчак ще у 2007 році написав блискучу передмову до твого першого «Вибраного». Чому звернувся саме до нього, адже знаю, що тісна дружба між вами зародилася вже після цієї передмови. Вважаєш його авторитетом для себе в літературі?

- Ми були знайомі з Рубчаком і час від часу зустрічалися у Нью-Йорку. Він колись запросив мене в Іллінойський університет в Урбана-Шампейн у 2002 році на конференцію, щоби я там виступив з персональним літературним вечором. Тобто наше знайомство доволі давнє. А коли в мене виникла ідея видати перше «Вибране» віршів, то я подумав, що якби передмову написав такий блискучий ерудит з тонким літературним смаком, як Рубчак, то це було би для мене за честь. Я звернувся до нього, і він не відмовився.

Опісля Рубчак переїхав із Чикаго до Бунтона, і ми почали дуже часто зустрічатися, обговорювати книжки, проводити читання. З кожним разом наші стосунки набирали глибинного змісту. Ми розуміли одне одного навіть із напівнатяків. Це дуже цікаво, тому що між нами різниця в 30 років, я належу до іншого покоління, я – з іншого берега, умовно кажучи.

- А з ким із представників нью-йоркської групи ти ще підтримуєш творчі та дружні взаємини?

- Я мав теж доволі близькі й теплі стосунки з Богданом Бойчуком. По-перше, він земляк, з Тернопільщини, народжений у Монастириському районі, і я з ним бачився й в Україні ще, і коли він приїжджав, то я організовував у нашому педуніверситеті в Тернополі творчий вечір. Так само з Юрієм Тарнавським підтримую добрі стосунки. Тобто представників нью-йоркської групи я знав чи знаю особисто майже всіх.

- Чи близькі тобі ідеї цієї групи?

- Сама ідея такої реформації української поезії і літератури загалом, яку вони хотіли зробити, і багато чого їм вдалося, – симпатична і життєдайна, певною мірою феноменальна. У повоєнній еміграційній літературі були окремі представники, але щоби така група ровесників, які народилися ще в Європі, але дозрівали тут і зберегли потребу писати українською мовою, – таке явище й справді унікальне.

Є документальний фільм про них – «Акваріум у морі», який зняв Олександр Фразе-Фразенко і до якого я теж був долучений… Невдовзі після прем’єр, в Америці та в Україні, помер Бойчук, потім відійшов Рубчак, нещодавно – Женя Васильківська... А режисеру ще вдалося зібрати їх усіх під один кінематографічний дах.

ЯК НЕ НАПИШУ ВІРШ, ТО У СВІТІ НАЧЕ ЧОГОСЬ БРАКУЄ

- Ти починав як поет, потім почав творчий пошук у малих прозових жанрах – спершу в есеях, потім – оповіданнях, а вже у 2019 році наважився на об’ємний роман, у якому понад 600 сторінок. Зараз пишеш новий роман… Чи заважає це реалізації інших творчих задумів?

- У мене завжди так відбувається, що я одночасно пишу кілька книжок.

Причому більш-менш спонтанно. З віршами я вже давно зрозумів, що вони – імпульс. І коли я довго не пишу вірші, то маю таке відчуття, що чогось у цьому світі бракує. Але це моє відчуття, насправді ж світові нічого не бракує.

Саме зараз роман поставив на паузу і більше пишу есеїстику – у формі псевдоенциклопедичних статей. Це будуть мої есеї в алфавітному порядку, обсяг кожної вкладається в тисячу слів. Попередня назва: «Енциклопедія імен, міст, птахів та усякої всячини».

- Чи легко тобі пишеться?

- Я думаю, писати загалом важко. Уяви собі, що навколо нас існує великий огром української мови. У ній – 200, 300, 400 тисяч, мільйон слів, і ти підключений до цієї мови, як радар, і ці слова, так би мовити, у цьому ефірі, у повітрі, – вони дрижать, викликають у тебе якісь емоції, ти ними мислиш. А тобі треба з цих слів укласти текст, сказати щось, і це дуже складний процес.

Писання – це упорядкування цього великого українського словника лише тобою.

Я часто тепер міркую про відповідальність перед мовою. І коли ти усвідомлюєш це, – то процес писання стає важким. Для мене не становить проблеми написати про будь-що, але треба зважати, що до тебе вже написано мільйони книжок.

- Знаю, є режисерський сценарій за оповіданням «Капелюх, дактилі, сливи». Чи зверталися до тебе як до консультанта, або, можливо, ти допомагав створювати сценарій?

- Так, я брав у цьому участь. Антон Трофимов, що живе у Нью-Йорку, закінчив театральний інститут, режисуру в Юрія Іллєнка. Прочитавши мої оповідання, він обрав саме це й написав режисерський сценарій. І ми з ним кілька разів з цього приводу зустрічалися. Але режисерський сценарій і оповідання – це різні речі. До того ж, шлях від сценарію до фільму – доволі тернистий.

- Часто письменникам не подобається екранізація їхніх текстів, адже під час створення фільму зміщується фокус і подекуди втрачається початковий авторський сенс. Чи не відбулося це саме із твоїм оповіданням? Наскільки ти задоволений сценарієм?

- Сценарієм я загалом задоволений, він відбиває всі ті сенси, структуру оповідання і передає те, що я сказав. Я не вважаю, що не можна ні на йоту відхилятися від першопочаткового тексту, лише все мусить бути збалансовано і працювати на загальну ідею.

АМЕРИКА – КРАЇНА УТРАМБОВАНИХ ІНСТИТУЦІЙНИХ І ПОЛІТИЧНИХ НЮАНСІВ

- Тут в Америці чи ти цікавишся українською політикою? Та й зрештою – американською?

- До певного сенсу цікавлюся політикою, але не так, щоб аж надто. І українською, й американською. Навіть українською більше, ніж американською.

Мені здається, що Америка – це країна утрамбованих інституційних і політичних нюансів, де багато що, звичайно, залежить від того, який президент, але не в усьому. А для України, скажімо, чи для Східної Європи загалом – це дуже важливий момент, тим паче, що Україна має багато викликів. Тому я навіть писав есеї для «Нового времени» у проєкті українського ПЕН-клубу «Мости замість стін» – про те, як можуть порозумітися українські схід і захід у контексті теперішньої війни з Росією.

- Чому, як ти гадаєш, багато українців у США підтримували на виборах Дональда Трампа, який відверто симпатизував Путіну?

- Тому що для багатьох, очевидно, його традиційні, умовно кажучи, цінності були співзвучними.

Але чому саме українці – не знаю. Мені важко казати про це, тому що немає якогось соціологічного опитування. Ми просто кажемо: українці підтримували Трампа. Але я знаю, що багато українців підтримували Байдена. Безумовно, що є симпатики і того, й того. Причому були, є і будуть. Це залежить від багатьох чинників...

- Чому, на твою думку, доволі потужна українська діаспора у Нью-Йорку така розрізнена, розбита по таборах, які інколи неприязно ставляться одне до одного. Чим це зумовлено?

- Так історично склалося. Політичні ідеї, які сповідують ті чи інші групи, різняться між собою. І, здавалося б, що після здобуття Україною Незалежності, мали би відбутися братання і загальна любов, але ці ідеї передаються з покоління в покоління і якось запліднюють молоді голови.

Я не бачу в цьому нічого особливо страшного, тому що таке саме подрібнення, лише в ширших масштабах, спостерігається і в Україні. Важливо, аби ця опозиційність не набула такої ворожнечі, яка б заважала діалогові, можливості вислухати одне одного й обрати кращі ідеї, що працювали б, хоч як би це пафосно звучало, на ідею України.

Володимир Ільченко, Нью-Йорк

Фото автора