Центром Артанії була Черкащина. Й це вперто ігнорують що радянська, що російська науки
Арабські й перські мандрівники повідомляють про три країни русів – Куявію, Славію й Артанію. З Києвом і слов’янами все зрозуміло, але цю Артанію (явно – країну сарматів-аорсів) російські вчені хотіли поцупити так само, як цупили Русь.
Де її тільки не ліпили, аж до Мордовії. Але в арабських джерелах абсолютно чітко йдеться, що Артанія була поряд із Києвом – за 4 переходи, тобто – 120 км від Києва, а також те, що Київ знаходиться ближче до Волзької Булгарії (нині Татарстан), ніж Артанія. Крім того, араби чітко підкреслюють, що Артанія знаходилася між Дунайською Болгарією і Хозарією.
Ці абсолютно чіткі й однозначні повідомлення десятків джерел радянська і російська наука абсолютно тупо ігнорувала, так росіянами хотілося долучитися до описаного в східних джерелах "мілітаризму" Артанії – закритості її від іноземців та виробництва чудових мечів.
Цю Артанію видно неозброєним оком. В самому серці цієї початкової Русі, під Черкасами, є Ірдинські (вочевидь, Артанські) болота. Саме цими болотами нині обмежений цей Острів русів. Радянська історична "наука", така наука, що зуміла зігнорувати навіть назву цих боліт і відповідної ріки – Ірдинь, цілком явну паралель її назви з Артанією!
Ймовірно, поселення сарматів на середньому Дніпрі сталося після І ст. до н. е. Тут роксолани і аорси змогли закріпитися, та згодом, на фінішній прямій своєї асиміляції із слов‘янами, дати могутній імпульс творенню великої держави Київської Русі.
Давні арабські й перські джерела про Русь 9-11 століть сповнені численними повідомленнями про заболочений і вогкий "Острів русів", довжиною 3 дні шляху. Цих повідомлень – з добрий десяток, чимало з них записані очевидцями, тож проігнорувати такі джерела наука не могла.
Де тільки не шукали той острів, ледь не в Скандинавії й Криму.
Одна проблема, Скандинавія не поряд з Києвом і там нема згаданих арабами рік Рути і Дніпра, а в Криму – боліт.
Шукали-шукали, аж поки не знайшли...
"Щодо Русії, то міститься вона на острові, оточеному озером. Острів цей, на якому живуть вони (руси), займає простір на три дні дороги; укритий він лісами й болотами; нездоровий і вогкий до того, що досить стати ногою на землю, і вона вже труситься через велику кількість води в ній. Вони мають царя, який зветься хакан-Рус. Вони роблять набіги на слов'ян, підпливають до них на кораблях, висідають, забирають їх (слов'ян) у полон... Коли в якогось з них народиться син, то він бере вийнятий з піхов меч, кладе його перед новонародженим і говорить: “Не залишу тобі в спадщину ніякого майна, а будеш мати тільки те, що здобудеш собі цим мечем”... Плату, одержувану грішми, зав'язують дуже міцно в пояси свої. Одягаються вони неохайно; чоловіки носять у них золоті браслети. З рабами поводяться добре і дбають про їх одяг, бо використовують їх під час торгівлі. Міст у них багато, і живуть вони просторо. До гостей ставляться з пошаною і поводяться добре з іноземцями, які шукають у них захисту, та й з усіма, хто часто в них буває, не дозволяючи нікому з своїх кривдити або утискати таких людей. Коли ж хтось із них скривдить або утисне іноземця, допомагають останньому і захищають його.
Мечі в них сулайманові. Коли просить допомоги котрийсь з їх родів, виступають у поле всі: між ними нема розбрату, а воюють однодушно проти ворога, поки не переможуть його. Коли хтось з них має позов на іншого, то кличе його на суд до царя, перед яким і сперечаються; коли цар вирік присуд, виконується те, що він велить. Якщо обидві сторони вироком царя незадоволені, то, з його наказу, мусять розв'язати справу остаточно зброєю: чий меч гостріший, той і візьме гору. На боротьбу цю родичі (обох сторін, що позиваються) приходять озброєні й стають (одні проти одних). Тоді суперники вступають у бій, і хто подолає противника, виграє справу відповідно до своєї вимоги. Є в них знахарі, – деякі з них дають накази цареві, немов вони начальники їх (русів)...
Вони мужні й хоробрі. Коли нападають на інший народ, то не відстають, поки не знищать його всього; нищать і обертають їх у рабство. Вони високорослі, мають гарний вигляд і сміливі під час нападу; але сміливості цієї на коні не виявляють, а всі свої набіги роблять на кораблях. Шаровари носять вони широкі: сто ліктів матерії йде на кожні. Надягаючи такі шаровари, збирають вони їх у збори коло колін, до яких потім прив'язують...
Коли вмирає в них хтось зі знатних, йому викопують могилу в вигляді великого дому, кладуть його туди і разом з ним кладуть у ту ж могилу як його одяг, так і браслети золоті, які він носив; далі опускають туди безліч харчів, посудини з напоями і карбовану монету...
На самому початку межі країни слов'ян знаходиться місто під назвою Куяб (Київ). Шлях в їх країну йде степами, землями бездорожними, через струмки й дрімучі ліси. Країна слов'ян – країна рівна й лісиста; в лісах вони й живуть. Вони не мають ні виноградників, ні нив. З дерева виробляють вони щось подібне до глеків, в яких містяться в них і вулики для бджіл, і мед бджолиний зберігається. Це зветься в них сидж. Вони пасуть свиней подібно до овець. Коли вмирає хтось із них, вони спалюють труп його. Жінки їх, коли трапиться в них покійник, дряпають собі ножем руки й обличчя. На другий день по спаленні покійника йдуть туди, де воно відбувалось, збирають попіл і кладуть його в урну, яку ставлять потім на пагорок. Через рік після смерті людини беруть глеків двадцять меду, іноді трохи більше, іноді трохи менше, і несуть їх на той пагорок, де збирається родина покійного, їдять, п'ють і потім розходяться... Найбільше сіють вони просо. Під час жнив беруть вони просяні зерна в ковші, підіймають їх до неба і говорять: “Господи, ти, що постачав нам їжу (досі), дай і тепер нам її вдосталь”.
Є в них різні лютні, гуслі й сопілки, їхні сопілки два лікті завдовжки, лютня ж їхня восьмиструнна. Хмільний напій готують з меду. При спалюванні покійників вдаються в буйні веселощі, виявляючи тим свою радість з приводу ласки, зробленої йому (покійникові) богом. Робочої худоби в них мало, а верхових коней має лише одна згадана людина. Зброя їхня складається з дротиків, щитів і списів; іншої зброї не мають.
Ватажок їх коронується; йому вони коряться і від наказів його не відступають. Житло його міститься в середині країни слов'ян.
Згадана вище особа, яку титулують вони “господарем господарів”, зветься в них свіят-цар; ця особа стоїть вище від субанеджа (жупана), який є тільки його намісник. Цар цей має верхових коней, не має іншої їжі, крім кобилячого молока. Є в нього теж чудові, міцні й дорогоцінні кольчуги. Місто, де він живе, зветься Джарваб; у ньому відбувається щомісяця, протягом трьох днів, торг. Холод у їхній країні буває такий сильний, що кожний з них викопує собі в землі щось подібне до льоху, до якого приробляють дерев'яну гострокінцеву покрівлю, на зразок (покрівлі) християнської церкви, і на покрівлю накладають землі. В такі льохи переселяються з усією родиною і, взявши трохи дров і каміння, запалюють вогонь і розжарюють каміння на вогні до червоного. Коли ж розжариться каміння до найвищої міри, поливають його водою, від чого розходиться пара, яка так нагріває житло, що скидають уже одяг. У такому житлі лишаються до весни. Цар їхній об'їжджає їх щороку. Коли в когось з них є дочка, то цар бере собі на рік по одному з її убрань, а якщо син, то цар бере собі теж по одному з його убрань на рік. У кого нема ні сина, ні дочки, той дає на рік по одному з убрань дружини або служниці. Спіймає цар у державі своїй розбійника, звелить або задушити його, або ж віддає його під нагляд когось з правителів на далеких окраїнах своїх володінь”.
(„Книга дророгоцінних скарбів Абу-Алі Ахмеда Ібн-Омар Ібн-Даста" , 30-ті роки Х ст.)
У давнину Дніпро в районі села Мошни, що південніше Канева, розділявся на два русла, створюючи в буквальному сенсі острів довжиною близько 100 км, що тягнувся до села Стецівка нижче Чигирина. Згодом праве русло Дніпра замулилося й заросло, перетворившись на мережу дрібних річок і боліт. Нетипові для ландшафту Центральної України болота, попри меліорацію, збереглися тут до сьогоднішнього дня.
Як пишуть численні середньовічні джерела, цей острів мав довжину в 3 дні шляху (у давнину день шляху рахувався як правило в близько 30 км).
Як бачимо, в описові русів в арабів безліч явно сарматських рис – носіння чоловіками золотих браслетів, типовий одяг, зокрема шаровари і шапки зі шликами, велика влада жерців, поховальний обряд, культ меча тощо.
Вочевидь, ці роси в повідомленнях арабів і персів – це частина сарматських племен роксолан і/або аорсів, яка осіла в зручному місці в середині Дніпра – давньому цивілізаційному осередкові, пристосованому водночас до зведення городищ, землеробства й використання водного шляху Дніпра для торгівлі та набігів.
Ймовірно, поселення сарматів на середньому Дніпрі сталося в І ст. до н.е. (час масової появи сарматських археологічних пам'яток у регіоні Росі й Тясмина) і, можливо, підживлювалося іншими хвилями міграцій аж до піку Великого переселення народів у IV-V ст. Тут роксолани і аорси змогли закріпитися, та згодом, на фінішній прямій своєї асиміляції зі слов‘янами – дати могутній імпульс творенню великої держави Київської Русі.
Арабські й перські джерела повідомляють, що роси здійснювали Дніпром набіги, зокрема й на слов’ян. Попри це у часи антського слов’яно-сарматського союзу племен і в наступні століття залишки роксолан поступово асимілювалися зі слов’янами.
Починаючи з VIII-ІХ століть, племінна назва племені русів перейшла на все плем’я полян.
Поступово плем‘я русів асимілювалося з навколишніми слов‘янами, водночас зберігши і поширивши на слов‘ян основні компоненти своєї культури та племінну назву.
Для слов’ян характерна зміна „о” на „у” в коренях слів. Так, Руська правда в її найдавнішій редакції звучить як „Правда Роуська”, ім‘я антського вождя Божа звучить у авторів VI століття як Бож або Бос, а в автора XII століття, в „Слові о полку Ігоревім” – уже як Бус. Так само ріка Бог стала Бугом, а роси – русами.
Цікаво, що колись, у нападі наукової щирості, це все визнав навіть москвофіл Толочко. Ось як він писав про це:
"Вочевидь, "Русь" – дуже давнє слово іраномовного походження, пов`язане з назвами сарматських племен (роси, россомони, роксолани). Десь на межі VIII-IX століть воно закріпилося на середньому Дніпрі й перейшло на слов`ян. Не випадково літописець писав: "Поляни, іже нині зовомая Русь". Інакше кажучи, слов`яни з племені, яке стало ядром давньоруської держави, спочатку іменувалися полянами, але потім на них поширилася назва "Русь"... Вочевидь, зі словом Русь пов`язані й давні імена річок – Росі, а також її приток Росави й Роставиці".
Археологія на цьому "Острові русів" безподобна. Я колись був в одному сільському (!) археологічному музеї поблизу Черкас, то там такі експонати, що столичні музеї позаздрять. Місцевий наглядач музею розповідав, що наконечники стріл у них відрами викопують. І це ще треба врахувати, що значна частина цього "Острова русів" була затоплена в 1960-их роках Кременчуцьким водосховищем (майже без проведення археологічних розкопок).
МОСКВА ЧУДОВО ЗНАЛА, ДЕ ПЕРШОРІДНА РУСЬ, АЛЕ НАПУСКАЛА ТУМАНУ
У радянські часи на "Острові Русів" і в Артанії (Ірдині) поблизу Черкас проводився видобуток торфу. Крім торфу там знаходили безліч археологічних пам'яток. Ні на яких виставках вони, в результаті, не з'являлися. Торф – це було просто прикриття, аби без зайвого розголосу провести таємні розкопки.
У цей самий час у совку проводилися десятки конференцій і виходили сотні публікацій щодо локалізації ранньої Русі й Артанії, аби перенести їх подалі від України, хоча в арабів чітко записано, що Артанія (країна аорсів) розміщена за 4 переходи (120 км) від Києва, між Хозарією (Волгою) і Дунайською Болгарією, а Київ найближче з поміж Арсанії і Славії розташований до Волзької Булгарії (сьогодні це Татарстан).
* * *
На фото - приблизна карта Острова русів.
А хто хоче знати більше – підписуйтеся на мій Ютуб-канал.
Моя книга "Історія України" англійською мовою в кіндл-форматі.
Якщо вам подобаються мої відео або книги, ви можете це підтримати.
Олександр Палій
FB
реклама