Зі Степаном Шолтесом зустрічаємося у його родовому будинку в Ужгороді: тут родина його батька – корифея Закарпатської школи живопису Золтана Шолтеса – живе із середини ХХ століття. Цьогоріч син художника вирішив перетворити батьківський будинок на меморіальний музей Золтана Шолтеса.

Наразі вже пройдено всі бюрократичні процедури – і дім готовий приймати гостей, а Ужгород збагатився на ще один (третій за ліком після Манайлового та Коцчиного) меморіальний музей художника.

Зустрічає гостей тут Степан Золтанович. Він показує будинок, картини батька та свої (часом можна порівняти, як малювали одну й ту ж локацію обидва пленеристи, наприклад, знамениту Ужоцьку чи церкву в Ясінях). Але найцікавіше, власне, поспілкуватися із сином художника про його батька за переглядом архівних фото. У Шолтесів їх багато, Степан Золтанович педантично збирає архів, так, як це робив його батько. За деякими зі світлин ховаються цілі пласти історії, як наприклад, за маленькою фотокарткою, на якій молодий священник Золтан Шолтес разом з отцем Августином Волошином (тим самим, що пізніше став президентом Карпатської України) освячують український стяг у гірському селі Волосянка. Ця подія стосується ужанського періоду творчості Золтана – тих буремних часів Чехословаччини, до приходу радянської влади, коли він, молодий панотець, що любив малювати, служив в Ужку за направленням греко-католицької єпархії. Священник, що малює... Художник, до якого приходять на сповідь колеги – уже навіть потім, у радянський час, коли священником бути не можна було... Золтан Шолтес завдяки цьому особливо вирізнявся на фоні інших. Та й живопис його теж – критики відзначали особливе світло в пейзажах Шолтеса. Хоча доля цього художника, як і кожного митця в ХХ столітті, була нелегкою: з переїздами, безробіттям, моральним тиском, відмовою від сану...

Хтозна, що відповів би сам Золтан Шолтес, якби спитати його: “Як ви змогли не втратити це відчуття любові до Божого світу у ті часи та ще й підтримувати інших, які приходили за порадою?” Хтозна, що б відповів закарпатський художник у сані чи священник із пензлем. Утім, частково цю відповідь можна “відчитати” з полотен художника в його будинку-музеї. Із них струменить стільки благодаті та любові, що йдеш звідти із переконанням: навіть у найтемніші часи можна нести світло людям. Якщо сам його бачиш.

ЦЕЙ БУДИНОК ЗАВЖДИ БУВ ЦЕНТРОМ, ДЕ ГОВОРИЛИ ПРО МИСТЕЦТВО

- Ідея створити меморіальний музей на батькову честь у нашому будинку зріла давно, цьогоріч так склалася доля, що померла дружина, я залишився тут сам, тому вирішив, що більш логічного часу для відкриття музею не буде. Хочу, аби тут бували люди, аби приходили подивитися на батьків живопис, на мої роботи, послухати розповіді про те, як він жив, як творив, що вкладав у роботи, для чого... Хочу, щоб тут говорили про мистецтво, цей будинок і за життя батька був саме таким центром. Батька дуже любили і поважали колеги, мистецтвознавці його називають представником другої хвилі Закарпатської школи живопису. До нього сюди приходили усі – й колеги, й ті, хто вважав його своїм духівником (багатьох він сповідав у цьому домі). Це було місце паломництва, місце зустрічі, місце пропаганди мистецтва Закарпатської школи живопису.

- Напевно, у вашого батька була така особливість – об'єднувати людей, бо я читала, що на його знамениту фару (будинок священника – діал.), яку він збудував своїми руками в Ужку, так само приїжджали і колеги, і гості, й політики... Кажуть, що там навіть була окрема кімната для Бокшая – з фарбами напоготові, пензлями та мольбертом.

- Ну, це не тільки для нього була кімната, бо до батька багато хто приїжджав. Митці, письменники, духівництво. Блаженний Теодор Ромжа (єпископ, священномученик греко-католицької церкви, канонізований у 2001 році, – авт.) любив у нього бувати, також Августин Волошин. Є стара фотографія, де отець Волошин, батько і ще один молодий священник Чийпеш із Волосянки освячують український прапор. То була тоді Чехословаччина (Степан Шолтес дістає альбом із фотокарткою, – авт.), тут, бачите, один навпроти одного стоять чеський жандарм та УНА-УНСОвець, обидва правоохоронці стоять струнко на освяченні – й те, що вони з різних держав, не заважало. А чому втрьох освячували прапор – бо, за правилами, національний стяг освячують три священники. Так, як і чин поховання каже, що ховають священника також три єпископи. Батька так ховали. І маму теж – як попадю.

- Цікаво, як батько – випускник духовної семінарії – зміг власноруч побудувати фару?

- Він у 1933-му році закінчив семінарію і потрапив до Ужка. (Цьогоріч на Закарпатті в межах проєкту УКФ “Орнамент” розпочнуть маркувати місця на Ужанській Верховині, де творили відомі художники, яких відносять до Закарпатської школи живопису, зокрема, й Золтан Шолтес. Проєкт масштабують на території Ставненської тергромади, що є місцем ужанської концентрації Шляху закарпатського живопису. На території цієї громади у 2020 році було досліджено 35 місць малювання чотирьох поколінь художників, які створили більш як 50 пейзажних картин). Там на той час був старий священник, але не було фари, до людей у село доїжджав священник, а вони хотіли мати свого, місцевого. То батькові в єпархії сказали, що ти, мовляв, молодий, любиш столярити, то підеш туди і фару собі побудуєш. У батька справді столярна справа була як хобі. Він то дуже любив. Це пов'язано якимось чином і з живописом, бо тоді художники самі собі робили підрамники для робіт. Батько мав хороші столярні інструменти, я їх потім подарував старому другові нашої сім'ї Василю Дубові, він живе у Кострині.

В Ужку в батька була перша дитина, перша фара. Він там 6 років жив і служив, ну, і звісно малював. Фара, до речі, досі існує – перед самим віадуком, у радянські часи там було дорожнє управління. Тепер не знаю, що в ній. Хоча, як їдемо з колегами малювати на Ужок, то зупиняємося поряд, у Волосянці.

- А в сам дім не заходите?

- Не звик. І з батьком теж ніколи не заходили, хоча стільки разів їздили туди малювати! Натомість от церкву в Ужку я люблю, багато разів її малював. Я стараюся завжди йти туди в неділю, тоді, як іде служба. Стану собі збоку і малюю. І постійно таке враження, що хтось за спиною стоїть.

- Може, хтось із корифеїв?

- Хтозна. Але відчуття таке постійно. Хтось спостерігає за моєю роботою. Справді, багато хто малював Ужанську церкву, так як і Струківську в Ясіні. І батько дуже любив їздити до обидвох, а в Ужанській служив, святив людям паски – є старі фото.

САМА ЗГАДКА ПРО РОКИ СЛУЖІННЯ НА ВЕРХОВИНІ БУЛА ДУЖЕ ДРАМАТИЧНА

- Чи ніколи не говорив батько про бажання відновити ту фару – він же її зробив своїми руками? Символічне місце...

- Ні, знаєте. І то далеко було не майнове питання. І навіть не питання ностальгії. Чому? Бо це місце для батька було пов'язане з дуже драматичними подіями: після приходу радянської влади він був змушений попрощатися з релігією, із саном...

- Зрозуміло тепер, він узагалі не хотів про те згадувати.

- І плюс до всього, це все дуже пахло Сибіром. Батько неодноразово був на допитах. То яка фара, яка реставрація? Усі б одразу побачили в тому політику. Тому, що батька не забрали до таборів як греко-католицького священника, завдячуємо його київським колегам.

ЯБЛОНСЬКА ЩОТИЖНЯ ТЕЛЕФОНУВАЛА В ОБКОМ ПАРТІЇ: “КАК ТАМ НАШ ЗОЛТАН ИВАНОВИЧ?”

- Маєте на увазі Яблонську, яка мала особливий пієтет до закарпатських художників?

- Це і Яблонська, і Чічкан, і Глущенко, Шишко. Батько був членом Спілки художників із 1946 року, то з ним на допитах трохи інакше говорили. Київські художники знали, що чекає колишнього греко-католицького священника із Закарпаття у Радянському Союзі, тому вони просто раз на тиждень дзвонили в Ужгород в обком партії й питали: “Как там наш Золтан Иванович?” Використовуючи свій вплив і ранг, вони допомагали йому.

- Цього було достатньо, щоб його не чіпали?

- Його чіпали, але, скажімо так, дуже культурно. Батько часто бував на допитах. Я спитав його про це уже тоді, коли став свідомим, чи, мовляв, не було насильства, погроз. Він сказав: ні, були розмови, моральний, психологічний тиск. Каже, слідчий із 5-го відділу якось казав: “Поймите, мы всем миром владеем!” Батько також знав, що за ним був закріплений “стукач”, який відслідковував кожен крок. І за Ерделі, Бокшаєм, Кашшаєм такий наглядач був закріплений, вони теж усі про це знали. Тому, зокрема, батько, як їхав на пленери в Ужок, ніколи не заходив на фару. Ну, а коли у 1948-му він таки здався на вмовляння колег і припинив сан, тоді зітхнула і влада.

БОКШАЙ БУВ У БАТЬКА НА ВЕСІЛЛІ ШАФЕРОМ

- Ви ужоцький період батька не пам'ятаєте, бо народилися уже після того, як його перевели в Турицю на Перечинщині...

- Так, я народився уже в Туриці. Але там до батька також часто приїжджали друзі та колеги, у Туриці у батька бував Тичина, Рильський, нащавляли (провідували – діал.) його. Під час Другої світової до нас у хату якось зайшов червоний командир – полковник армії, він попросив мене до себе на коліна, а я такий був кучерявий, білий хлопчик, – бавив мене, забавляв, плакав. У нього вдома лишилася жінка з таким же сином, як я віком, то він таким чином потішив своє серце.

І Бокшай у Турицю теж постійно приїздив. У них із батьком все життя були дуже близькі стосунки! Бокшай був його вчителем живопису в семінарії. Ось покажу вам фото (шукає в архіві). Гляньте, ось тут. Це батькове весілля. Впізнаєте старшого дружбу?

- Справді, це Йосип Бокшай. То він був у вашого батька за шафера?

- Був. Батьків вінчав мій дідо по материній лінії, в Кіблярах, мама теж походила зі священницької родини. Ось тут на фото дві малі дружки, які тримають мамі фату – це доньки Бокшая. Потім уже в 1970-ті роки, як батько повернувся до сану, Бокшай приходив до нього сповідатися – вони жили на одній вулиці в Ужгороді. До речі, підніміть це питання: вулиця в Ужгороді, де розташований музей Золтана Шолтеса, називається іменем Устима Кармелюка. Вулиця Шолтеса в Ужгороді теж є, але десь аж на висілках, на БАМі (мікрорайон в Ужгороді – авт.). Хоча б пасувало перейменувати, бо яке відношення до Ужгорода має Кармелюк?! А Шолтес має, ще й яке!

ФОТО З ВОЛОШИНОМ – ТО БУВ “СЕКРЕТ”

- Оце фото з Волошином, де вони освячують жовто-синій прапор... Як вдалося його зберегти в радянські часи? Адже якби, не дай Бог, хтось тоді знайшов і побачив, це означало би кінець...

- Батько не знав про його існування! Ну, і треба сказати, що майже всі, хто є на цій фотокартці, таки пішли в табори. Двоє із трьох, хто освячували прапор, – отці Чийпеш і Волошин...

І я теж про неї не знав, я її отримав від родини одного з учасників тієї події. Іван Шелепець, директор школи у Ставному, організував ту подію, він був просвітянин, ми були знайомі за життя, батько часто зупинявся біля його будинку в Березному, як ми їхали на пленери. Вони при зустрічах постійно згадували про “один секрет”. Батько зазвичай питав: “Іване, та коли укажеш тот секрет наш?” – а він на те: “Скоро, Золійку, скоро”. Але за життя він його таки не розкрив. “Секрет” розкрив потім уже його син мені, сину Золтана Шолтеса. Річ у тім, що коли ту хату Шелепця в Березному вирішили продати, його син, знаючи про “секрет”, обшукав її вздовж і впоперек: на горищі під стропиною була захована бляшана коробка, а в ній – та маленька фотографія. Він здогадався, що це і є “секрет”. Передав потім світлину мені. Так вона є в архіві. Звісно, будь це в радянський час – та не дай Бог!

Але є у мене в архіві ще одне фото з цікавою історією за участі батька. Зараз вам покажу. Мова йде про похорони Ерделі в Ужгороді.

- Це якось стосується його священства?

- Так. Ерделі помер у 1955-му році, ось фото з велелюдного похорону, на який зійшовся увесь Ужгород. Тут батько виголошує надгробну промову, поруч Борецький, Бокшай, Глюк, далі Басараб, Балла, Микита, Чендей... Треба вам знати, що Ерделі за все своє життя не мав жодних нагород, але він був душа і тіло закарпатської спілки художників, він усе життя мріяв про Академію в Ужгороді. (Саме тому я схиляю голову перед Небесником, який назвав художній інститут в Ужгороді Академією і так утілив мрію Ерделі про це). Ерделі був світський чоловік – французький імпресіоніст, на відміну від Бокшая – віруючої людини, ортодоксального реаліста. Ерделі був визнаний як лівий художник-космополіт у недоброму сенсі для комуністів. Бокшай мав усі регалії: народний України й Росії, членкор, депутат Верховної Ради, орденоносець Червоного Прапора. У Ерделі цих нагород не було. Але коли він помер, ховати його прийшло все місто. Ховати його за релігійним обрядом було, звісно ж, категорично заборонено. Але перед похоронами художники все-таки вирішили, що він – християнин, і достойний того, аби його поховали по-людськи, зі священником. З тим і прийшли до батька. Це була ідея Борецького (Адальберт Борецький, художник – авт.). Він напередодні похорону прийшов до батька і сказав: “Золі, ми подумали і просимо тебе, аби сь на цвинтарі символічно відправив Ерделі”. Я чув ту їхню бесіду. Батько погодився, але сказав, що треба організувати так, аби не поламали цю справу там же на цвинтарі, щоб не перебили. Борецький пообіцяв забезпечити тишу під час промови батька, ну, і треба знати характер Бийли-бачія – він таки забезпечив тишу, та й після батькової надгробної промови уже нікому слова не дав. Бачте, він стоїть поруч із батьком тут, на фото? Зосереджений, напружений! То не був, звісно, релігійний чин поховання, але всі зрозуміли: якщо священник говорить над гробом прощальні слова – це символічна відправа. Батько пів дня готувався вдома, що і як казати. У його проповіді був закладений відповідний зміст, то так і вважалося, що Ерделі таки поховав священник.

ЗАКАРПАТСЬКА ШКОЛА ЖИВОПИСУ – ЦЕ НАСАМПЕРЕД ПЛЕНЕРНЕ МИСТЕЦТВО

- Змалечку батько вас брав зі собою малювати на Верховину. Які спогади маєте про ці вилазки?

- По-перше, я дивився на те, як він працює й учився. При батькові на етюдах я працював аквареллю – з четвертого класу. Я на той час уже ходив до Баконія (Золтан Баконі, художник, педагог – авт.), мої роботи у Сирії та Дамаску отримали золоту медаль на Всесвітньому конкурсі дитячого малюнку. А їздили з ним у гори малювати регулярно, все життя! Ми ж пленерні художники. Закарпатська школа живопису в значній більшості – це пленеристи. Тобто це художники, які 97% часу працюють із натури. Батько завжди малював у горах, а вдома потім лише доробляв – десь підмалював, десь додав чи змінив акцент. Я теж перейняв цю практику від нього. І знаєте, скажу вам, що коли працюєш не в горах, а в майстерні, то біднієш. Дуже бракує цієї краси! У горах вона усюди. Там є світло, колір, композиція, треба лише перенести все це на полотно.

- А як пейзажисти вибирають місце в горах? Всюди ж красиво, то як обрати локацію, щоб вона вдало виглядала на картині?

- Це кожен відчуває індивідуально, і в кожного пленериста є своє улюблене місце. А є такі локації, про які знають усі, і всі там малюють. В Ужанській долині – це церква в Ужку і перевал, на міжгірській Верховині – старий перевал Верецький, там, де зараз мадярський пам'ятник. Або Яблунецький перевал – там є місцина, де одразу видно Говерлу та Петрос, ніде більше такої точки нема. Ще один момент: більшість пленеристів знають, що для вдалого ракурсу не варто йти високо в гори. Для хорошої пейзажної композиції завжди потрібен передній і середній плани, а високо в горах середній план “провалюється”, його часто немає.

А ще в цьому сенсі відповім вам фіглею. Знаєте, чому художники пленеристи швидко малюють, а довго ходять? Бо вони настільки ліниві, що якийсь кущик не можуть домалювати – вони шукають такий пейзаж, де би той кущик уже готовий ріс.

- Дотепно!

- А взагалі – кожну мальовану з натури картину пам'ятаєш, я навіть пам'ятаю, про що з колегами тоді говорили. А ще коли малюєш у натурі, цікаво спілкуватися з місцевими. Я дуже люблю, коли люди підходять під час пленеру. Завжди питаю: “Красиво?” Каже: “Дуже!” “А схоже?” – “Дуже схоже!” Ідемо з тим дідом до другого художника. “Красиво?” – “Красиво!” “А схоже?” – “Дуже схоже!” Це завжди приблизно так. Кожен художник один і той же пейзаж бачить по-своєму, тим і цікавий пленер. Хтось тінь додав, хтось змінив композицію... Це ознака пленерного живопису. Ми не копіюємо природу, а висловлюємо цю красу своїм поглядом на неї, так, як кожен те бачить.

БАТЬКО З РАДІСТЮ ВІДДАВ МЕНЕ ВЧИТИСЯ ЖИВОПИСУ ДО ІНШОГО ПЕДАГОГА

- Цікаво, що ви вчилися в іншого викладача живопису – у Баконі. Батько не хотів сам сина навчити?

- Батько з задоволенням віддав мене до нього в гурток, вони дружили з Баконієм. Розумієте, педагогіка – це окремий талант. Не завжди геніальні художники – добрі вчителі! Я вам того самого Бокшая наведу за приклад. У старі роки він брав рюкзак і їхав до Львова електричками викладати у Львівській академії. Я його питаю, мовляв, Йовжко-бачі, нашто то вам у такі роки – викладати у дипломантів? “Піштіку, ще не знати, хто кого учить: я їх чи вони мене!” У нього метод викладання був такий: в аудиторії Бокшай ставив свій мольберт серед інших, брав піпу (люльку – діал.), надягав фартух і малював. Хто хотів – підійшов, щось спитав, чи він пройшовся між учнями і глянув. Але працював разом із ними.

- Деякі художники зараз, аби не носити за собою етюдник, беруть фотокамеру, знімають натуру, а вже потім перемальовують на полотно...

- Не люблю цього. Це я не вважаю мистецтвом, це блюзнірство. Малюєш – то дай свою думку! На фотоапараті є об'єктив, а він завжди переломлює світло, наприклад – гори він робить нижчими. Тому я такі методи не поважаю.

НАМАЛЮВАТИ ТРЕБА ТАК, ЖЕБИ ХОТІЛОСЯ ТАМ БУТИ!

- Чи випитували у батька, відомого пейзажиста, інші художники щось на кшталт: “Здайте локацію, Золі-бачі”!

- Вони були всім відомі, ці локації, але кожен по-своєму бачить. Що таке композиція закарпатського пейзажу? Це гора, річка, небо, потім кущик жеби був і полянка. “Жеби хотілося там бути,” – як казала моя мама, коли оцінювала батькові картини. Батько умів так намалювати, щоб там хотілося бути. Це мало хто умів та й уміє.

ВОСТАННЄ НА ПРИРОДУ З БАТЬКОМ ЇЗДИЛИ НА ВЕРЕЦЬКИЙ ПЕРЕВАЛ

- Пейзаж – це така сімейна риса Шолтесів, батька вважають передусім пейзажистом, у вас цей жанр теж переважає в творчості...

- Я гордий тим, що я син свого батька, і учень його мистецтва, бо, знаєте, те, що він робив усе життя (батько помер у 81 рік і малював до останнього) – це дорого вартує!

- Куди їздили на етюди востаннє?

- Останній виїзд на природу був у Нижні Ворота на Верецький перевал. Той перевал мальовничий, там дуже гарні ялиці! Я його туди повіз і навіть на гадці не мав його фотографувати (хіба ж було знання, що то був батьків останній виїзд на етюд?). Але там був Турбич, лікар, і сфотографував нас, тому маю ось цю останню його фотографію за роботою на природі. Батько уже тільки сидів, я подавав йому стільчик, етюдник, фарби, ганчірки... Він, до речі, казав перед смертю, мовляв, щось часто мене почали фотографувати, значить – скоро помру. І ще говорив: “Щось багато робіт купують, відчуваю, що скоро помру”. Батькові роботи справді часто купували, особливо люди, які виїздили за кордон, вони приходили до нього за тим духом наших гір, за тими барвами. Не кожен міг так передати нашу природу, як він! Батько казав: жеби тобі ся вдала зима, треба там замерзнути на місці, малюючи.

- Читала, що є недомальована робота Золтана Шолтеса...

- Є, є! То Ужгородський замок, звідси, з нашого двору чудовий вид на нього був, доки не забудували місто! На тій роботі він зачав його малювати з дахів, але докінчити не встиг. Ота його робота досі стоїть у гаражі – у батька, й у мене теж завжди майстерня була не в будинку. Знаєте, фарби та розчинники мають сильний неприємний запах, а в будинку, де жінка, діти – цього не мало бути. Так вважав батько, та і я так вважаю.

- Зараз часто підробляють роботи відомих художників, і Золтана Шолтеса зокрема. Натрапляли на такі випадки?

- О, так, мене часто просять проконсультувати щодо купленої роботи – чи це справжній Шолтес, чи підробка. Часом продавці вдаються до таких ходів, аби продати роботу, що не те що неприємно стає, але доводиться навіть пояснити, чому так робити не можна. Був якось випадок, коли в Ясіні один чоловік продавав роботу начебто Шолтеса й усім розказував, що його мати була коханкою Золтана Шолтеса, що художник, мовляв, постійно зупинявся у неї, як приїздив до Ясіні малювати, і подарував кілька робіт. Я приїхав до того чоловіка, глянув на ті роботи – то були закуплені місцевим лісгоспом пейзажні роботи, досить примітивні пейзажі, але він навіть не потурбувався зняти ззаду з картин печатку лісгоспу, тобто їх явно не дарували чиїйсь матері, а списали при інвентаризації, і той чоловік їх просто “дістав”. Мені було також зрозуміло, що писав їх не Золтан Шолтес. Але я принагідно і тій людині пояснив, чому не варто розпускати чутки про “коханок Шолтеса” – батько був священником, у них із мамою були ідеальні стосунки, там навіть мови не могло про таке бути! Тому це виглядає доволі ницо – продавати живопис такими методами.

Тетяна Когутич, Ужгород
Фото надано координаторами проєкту Шлях закарпатського живопису ("Орнамент") спеціально для Укрінформу