Українські вечорниці: «Лучче було, лучче було не ходити, лучче було не любити…»
Українці на осіннє свято Покрови чекали з нетерпінням. Воно означало, що закінчився сезон важкої праці і можна трохи відпочити, розважитися. Від Покрови починався не тільки сезон весіль, але й вечорниць.
То що таке вечорниці? Хто туди й навіщо ходив? Чим там займалися і чому церква настільки негативно ставилася до цієї давньої української практики, що навіть хотіла її заборонити? Згадаємо також нещасних дівчат-покриток і те, як у радянську добу було важко досліджувати інтимне життя наших пращурів.
Навіщо вечорниці? А щоби пару собі знайти!
Вечорницями називалися молодіжні, як тепер кажуть, тусовки, на яких хлопці і дівчата ближче знайомилися, спілкувалися, жартували, танцювали, розважалися.
Найбільш сприятливим часом для вечорниць була пізня осінь і зима, коли не було нагальних сільськогосподарських робіт. Навесні і влітку молодь спілкувалася переважно надворі, «по кутках» села. В багатьох регіонах України сезон вечорниць починався з Покрови, в деяких – з зимового Миколая (19 грудня) і тривав до початку Великого посту.
Молодь була орієнтована суспільством на вибір шлюбного партнера, тож головна мета вечорниць – створення умов для вибору майбутнього чоловіка чи жінки. Особливо непокоїло це питання дівчат. Існували навіть відповідні приказки: «Хоч за старця, аби не остаться», «Хоч за лапоть, аби не плакать», «Нехай вже і патик, аби був у мене чоловік».
У другій половині ХІХ ст. за кількістю шлюбів українські землі випереджали всі інші регіони Російської імперії, а також інші країни Європи. Безшлюбність українці розглядали як соціальну аномалію.
Де збиралися: ну, майже, як зараз…
Для вечорниць винаймали хату, зазвичай у вдови, вдівця, або у бездітної пари. Віддячували господарям продуктами або грошима. Відповідальною за чистоту оселі й за позитивну атмосферу була дівоча громада, а господарські функції покладалися на парубоцьку ватагу. Як зауважують дослідники, «В Україні парубоцькі і дівочі громади відігравали вагому соціалізуючу роль… і навіть могли обстоювати інтереси молоді перед сільською громадою…» Хлопчачі ватаги були більш мобільними. Парубки могли гайнути на вечорниці і в інше село, дівчата ж подібного собі дозволити не могли.
Дівчата приносили з собою якесь рукоділля – переважно шитво, вишивання, прядіння, але відомо, що під час розваг займатися працею не надто зручно. Радянська етнографія саме на цьому робила наголос: що вечорниці були передусім елементом трудового виховання молоді. Нинішні етнографи припускають, що на вечорницях дівчата рекламували перед хлопцями, потенційними женихами, власну вроду, вміння жартувати, співати і танцювати, а також і свої навички, вміння майбутньої господині, адже це відігравало в тодішньому суспільстві неабияку роль.
Батьки про вечорниці знали і були не проти, щоб діти туди ходили. Навіть раділи – це означало, що хлопець чи дівчина вже виросли, незабаром поберуться і житимуть власним життям.
Спільна ночівля і евфемістична «притула»
На вечорницях молодь практикувала спільну ночівлю. Особливо поширена ця практика була на Поліссі, Полтавщині, Харківщині, Чернігівщині, Слобожанщині.
Вечорниці і спільна ночівля створювали сприятливі умови для тіснішого знайомства молоді, слугували підґрунтям для виникнення симпатії, що зрештою мало привести до бажаного заміжжя. Мало того, спільна ночівля була навіть негласно обов’язковою, а дівчата, які уникали цього, зазнавали осуду і помсти: «Коли знайдуться такі дівчата, що не хотять виходити на вулицю, тоді парубки мажуть їм дьогтем ворота, хату або інші будинки. Звичайно малюють парубка з великим фальосом, а коло нього дівчину. Виймають також ворота та заносять кудись на вигін, а деколи навіть побивають таких дівчат», – свідчила одна з опитаних етнографом жінка.
Попри те, що дівчата в Україні були більш вільними, ніж їхні однолітки в Московії, вони все ж не могли першими заговорити з парубком, першими запросити на танець, тим більше, першими зізнатися в коханні. Роль дівчини була переважно пасивною. Щоправда, у французького інженера Боплана, в його «Описі України», виданому в 1651 році, є цілий розділ, який називається «Як дівчата залицяються до парубків». Але вчені зазначають, що це, радше, винятки з правил, ніж усталений звичай.
Згідно з деякими даними, до 45% дівчат, які ходили на вечорниці, втрачали там цноту. Цьому сприяла погана обізнаність в інтимних стосунках, незнання фізіології. Розмови між дітьми і батьками про інтимні стосунки в українських сім’ях були неприйнятними і неприпустимими. Діти тривалий час реально не знали «звідки беруться діти».
«Розваги», які практикували на вечорницях, могли заходили дуже далеко. Відомий український етнограф і краєзнавець Марко Грушевський в одній із своїх етнографічних розвідок пише, що на Київщині, крім обіймів, поцілунків і всіляких пестощів серед молоді була відома «притула» – фактично статевий акт, який рядився в евфемізм.
А це пісня з Галичини:
- Гей, козаче, гуляй, гуляй!
Но ся до мене не притуляй!
- Що то вь мене за гуляння,
Коли нема притуляння!
Чому церковники хотіли заборонити вечорниці
Церкву дуже непокоїло те, що відбувається на вечорницях. Наприклад, у 1719 році вийшов указ Київської духовної консисторії, який забороняв вечорниці, бо там «диты, по ночам купами собираючися, неисповедимыя безчиния и мерзкия беззакония творят, справуючи себе игры, танцы и всякие пиятихи скверная..., а найпачее под час таких нечестивых сборов разные делаются ексцесса, яко то блудие грехи, девства растление, беззаконное детей прижитие».
Сільські батюшки в кінці ХІХ століття у проповідях зверталися до батьків: «Но откуда ночныя сборища нашей молодежи? Откуда пісни по ночам и разныя гріховныя безчинства? И все это бывает не только в обыкновенное время года, но даже во святой Великій пост! (…) Отцы и матери! Вы ответственны перед Богом за дітей ваших, и за малых, и за взрослых, а потому следіте за детьми и не позволяйте им позорить себя разными ночными безчинствами греховными…»
Варто зауважити, що церковники досить суворо ставилися до сфери сексуального і чуттєвого. Фізична близькість називалася різними словами (зокрема і звичним нам «спати»), але не любов’ю. Наприклад, у «Повісті временних літ» лише раз (із 47) зустрічається вираз, де слово «любов» вживається у значенні «секс».
Подружжю можна було кохатися тричі на тиждень; додайте сюди дні постів, свят і отримаєте приблизно 300 днів року, коли інтимна близькість була заборонена. Така традиція тривала до ХVІІІ століття (на Заході – до ХІІІ). Шлюб був визнаний одним із християнських таїнств. Обряд вінчання – тихий, урочистий, «неземний» – суцільна противага народним весільним гулянням з їх язичницькою вакханалією, сороміцькими піснями і жартами, зверненням до тілесного. Тож церковники намагалися нав’язати народу християнську етику та ідеалізовану цнотливість, але низова народна культура приймала те все доволі повільно. До ХVІІ ст. на Русі вважали, що вінчання – привілей князів і бояр. На весіллі заборонялося навіть хреститися: мовляв, «Весілля – не похорони». Але віки християнства все ж, далися взнаки: українців можна назвати вельми побожним народом, що відзначали іноземні подорожні. Дівчата берегли цноту не тільки «з відчуття сорому і через страх «неслави», а й через «гріх перед Богом». Для порівняння, російське прислів’я: «Грех – пока ноги вверх, опустил – Господь простил».
Хто такі покритки, або «На козаку нема знаку»
Спільна ночівля підвищувала шанси дівчини вийти заміж, але існувала також небезпека втратити цноту й завагітніти до весілля. Така дівчина ставала покриткою – одинокою матір’ю. Їй відрізали коси, а голову покривали хусткою. Подібне у традиційному українському суспільстві вважалося великою ганьбою, порушенням усталених норм і звичаїв. Дівчина мала переходити у стан жіноцтва «правильно» - через шлюбний ритуал.
Такі молоді жінки не належали вже до дівоцького гурту, але й до жіночого їх не приймали – вони були чужими в сільській громаді. Іноді вони залишали село й подавалися до міста. Іншим варіантом було вийти заміж за вдівця з дітьми: «Недобре було: отой парубок одкажеться, а другий же не возьме... А то вже так десь за вдівця піде: і своя дитина, і та дитина. У нас там одна була така (вона старша багато), і в неї хлопець був такий, нагуляний же. І вона пішла на шестеро дітей! У нього було шестеро дітей, та в неї сьоме, та ще трої привела – то десять душ!»
Матір-одиначку піддавали осуду і зневажали, а її дитину називали «байстрюком» – глузуючи й утискаючи в правах. Вся провина за втрату цноти покладалася на дівчину, адже «на козаку нема знаку». В поодиноких випадках парубка, за те, що «звів» дівчину, могли примусити одружитися з нею або виплатити грошову компенсацію.
Покриткам – нещасним дівчатам з поламаною долею, паріям українського традиційного суспільства, присвячено чимало творів українських письменників. Особливо співчував їм Тарас Григорович Шевченко.
«Ой не ходи, Грицю…», або чи зверталися українки до любовної магії
«Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці, бо на вечорницях дівки – чарівниці!» В цій українській народній пісні ХVІІ століття, авторство якої приписують легендарній Марусі Чурай, ідеться про те, як дівчина, ображена зрадою Гриця, отруїла його. Мати дівку била (тоді подібне було цілком звичною практикою), а та ще й виправдовувалася: «нехай же не буде ні тій, ні мені, нехай дістанеться Гриць сирій землі».
«Привороти» і «відвороти» були так само популярні, як і ворожіння, але не настільки, як наприклад у Росії. До цих практик українки вдавалися в крайніх випадках. Вважалося, що шлюб має триматися на обопільних почуттях, аніж на магії. Зазвичай дівчата зверталися по допомогу до бабок-знахарок, ворожок. Приворожити можна було за допомогою спеціальних замовлянь, які промовлялися над їжею і напоями, одягом або слідом того, кого хотіли приворожити, «прив’язати». Втім, українські замовляння, попри славу українок як «відьом», більш м’які у порівнянні з російськими. Російські замовляння вирізняються агресивністю, а деякі обряди любовної магії, які існували аж до початку ХХ століття, вражають своїм бузувірством (наприклад, щоб «привернути» чоловіка, жінці потрібно було вирвати статеві органи собаки або свині, зварити їх і з’їсти, примовляючи ще й моторошне замовляння).
А це невинний «рецепт» з Гуцульщини, записаний Гнатом Хоткевичем: «До сходу сонця дівчина, бажаючи приворожити хлопця, іде до криниці, підставляє під струмінь води кусник цукру і говорить особливе заклинання, потім три рази повинна умитися і скоренько йти домів, щоб ніхто не перейшов дорогу. Се повинна вона повторити в першу неділю після «нового» місяця і в перший понеділок, за кожним разом висушуючи цукор. Відтак сей цукор потовчи і дати або з’їсти або випити хлопцеви якнібудь незамітно, – тоді безслівно хлопець пришле старостів».
Прикметно, що в добу раннього Середньовіччя переважали чоловічі замовляння – саме чоловіки вдавалися до магії, щоб привернути до себе увагу тієї чи іншої жінки. Жінкам магія була не потрібна – вони самі були втіленням магічного начала.
Темні сторінки прихованого життя українців
Щодо сексуального життя українців – це тема маловивчена через те, що протягом десятиліть була фактично табуйована. Заборона діяла і на початку ХХ століття – подібні дослідження вважалися «непристойними», «порнографічними» і до радянських часів. Наприклад, у 1913 році було заборонено і конфісковано декілька томів «Антропофітеї» – визначного етнографічного дослідження статевого життя європейців (були там розвідки і про українських селян Австро-Угорщини, здійснені відомим етнографом і фольклористом Володимиром Гнатюком). Видавця і редактора неодноразово притягували до відповідальності і він навіть звертався за підтримкою до Фройда – і той її надав, сприяючи публікації праці.
Яскравий приклад з радянських часів – еротичне (дехто називає його порнографічним) зображення ХІІ ст. на Золотих воротах Києва, яке фактично «зустрічало» всіх, хто в’їздив у місто – як простих подорожніх, так і відомих історичних діячів. Графіті виявили в 1981 році, але науковці публікувати його категорично відмовлялися. Воно було проаналізовано і цілком, без купюр оприлюднене в статті співробітника інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України Юрієм Писаренком лише в 2005 році.
Тож поволі, завдяки працям українських етнографів, інтимне життя наших пращурів, попри товщі століть, стає більш зримим, а від того і більш зрозумілим.
Світлана Шевцова, Київ
При підготовці матеріалу використано праці Ірини Ігнатенко «Шлюбно-сімейні стосунки у традиційній культурі українців»; Оксани Кісь «Жінка в традиційній українській культурі (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.); Євгена Мороза «Веселая Эрата: секс и любовь в мире русского Средневековья».
Перша ілюстрація: «Вулиця» — літній варіант вечорниць. Полтавщина. Світлина С. Дудіна, 1894
