У вересні Державне агентство України з питань кіно провело другий тур 17-го конкурсного відбору кінопроєктів, які претендують на державне фінансування. Після цього Рада з державної підтримки кінематографії остаточно затвердила перелік з 31 фільму, яким за результатами пітчингу ці держкошти будуть надані. У соцмережах зустрічалися різні думки й оціночні судження щодо проєктів-переможців, зокрема висловлювалося побоювання, що вітчизняний кінопродукт може перетворитися на суцільне «Якесь-там весілля».

Я вирішила зустрітися з головою Ради з державної підтримки кінематографії Артемом Колюбаєвим і відверто поговорити. Розмова вийшла довга, емоційна й цікава. Торкнулися також питань:

● Чи обов’язково патріотичні фільми мають бути тільки драмами? Чи можливо говорити на теми патріотизму мовою більш легких кіножанрів?
● З яких причин українська анімація та дитячі фільми часто провалюються у прокаті?
● Які є механізми перевірки бюджетів кінопроєктів, заявлених на пітчинг Держкіно?
● Чи вірно, що відтепер для отримання держфінансування дебютного фільму, режисеру не обов’язково мати профільний диплом?
● Скільки приблизно фільмів на рік треба випускати, щоб таки називатися кінокраїною, і чи реально це для нас?

- Пане Артеме, ви як продюсер маєте за плечима кілька успішних фільмів (серед яких «Крути 1918»), але після обрання головою Ради державної підтримки кінематографії, я так розумію, продюсування відклали?

- Так, я продюсер, а про успіхи в нашій професії важко говорити – це дуже несталий показник. Ми всі намагаємося працювати на український кінематограф і робити своє кіно якісним та цікавим, а вже глядач – або фестивальний, або комерційний – оцінює наші успіхи.

Зараз я не продюсую, тому що дуже багато роботи в раді: ковід трішки вплинув на кінопроцес, маса проєктів зупинилося, заморозилося, перенеслося – ми все це зараз вирішуємо.

БУДЬ-ЯКИЙ КОНКУРС ЗАВЕРШУЄТЬСЯ ТИМ, ЩО Є ЛЮДИ, ЯКІ В НЬОМУ НЕ ПЕРЕМОГЛИ, І ВОНИ ЗАВЖДИ КАЗАТИМУТЬ, НІБИ ЩОСЬ ТАМ ВІДБУЛОСЯ НЕ ТАК

- Нещодавно відбувся 17-й пітчинг Держкіно, де експерти відібрали 31 картину, на яку будуть виділені державні кошти. Скажу чесно, люди, дотичні до українського кіно, по-різному сприйняли його результати, зокрема – дорікають, що серед переможців забагато розважальних проектів, і є побоювання, що у нас буде суцільне «Скажене весілля». Ви як керманич ради, що приймала остаточне рішення, як вважаєте?

- Щодо коментарів, які є в соціальних мережах і в ЗМІ – так було завжди і так буде завжди, бо будь-який конкурс завершується тим, що є люди, які в ньому не перемогли. І вони завжди казатимуть, ніби щось там відбулося не так, як їм хотілося, і пройшли якісь не ті проєкти.

Експерти обирали, голосували, дивилися пітчинги і приймали своє рішення. Рада не впливає на експертів. Хоча були випадки, коли експерти неплідно виконували свою роботу і рішенням ради цих осіб виводили з рангу експертів.

- Що мається на увазі під «неплідним виконанням» своєї роботи?

- Невчасне оцінювання проєктів, або оцінювання лише деяких проєктів та ігнорування інших. Або експерт просто не виходив на зв’язок з Державним агентством з питань кіно і взагалі нічого не оцінював. Доводилося впливати на ситуацію.

А в цілому, ви ж розумієте, всі ми люди і є поняття суб’єктивної точки зору – ми не можемо однозначно казати, що це правильно, а це ні, бо говоримо про творчість, а творчість оцінювати завжди важко. Для цього є певні критерії, які ми називаємо KPI (ключові показники ефективності, Key Performance Indicators).

Показник KPI стосується не лише комерційного кіно, бо, як ви правильно зауважили, легко все порахувати по фільму «Скажене весілля» – є бокс-офіс 1-ї, 2-ї і 3-ї частин. Там усе зрозуміло – про кіно сам за себе говорить його бокс-офіс. Можна бути не фанатом такого жанру і не ходити на такі фільми до кінотеатру, але глядач масово ходить і є успіх. Тому, це одна шкала оцінювання, коли є комерційний успіх – взяті державні гроші, повернені державі гроші, й повернені з відсотками.

- А як порахувати KPI авторського чи дебютного кіно?

- Це вже справді більш складні для оцінювання історії. Тут експерти і рада повинні повірити в те, що цей фільм буде цікавий для фестивальної аудиторії. Чи, у випадку дебюту – що ця молода команда чи впевнений (або невпевнений) у собі дебютант-режисер впораються з задачею.

Це більш важко і більш суб’єктивно. Хоча тут теж є певні КРІ-критерії – якщо говорити про артхаусне кіно, то можна побачити попередні картини режисера (у нас є багато авторів артхаусного та авторського кіно, яке дуже популярне на фестивалях). Ми розуміємо, що це певний клас певного жанру, тобто, довіряємо цьому режисеру автоматично. Звичайно, якщо всі інші показники правильно зроблені.

ХТОСЬ КАЗАВ, ЩО КОЖЕН ДЕБЮТАНТ-РЕЖИСЕР МАЄ ПРАВО ЗРОБИТИ СВОЮ ПЕРШУ ПОМИЛКУ ЗА КОШТИ ДЕРЖАВИ – ЦЕ ЖАРТ!

- Серед нововведень до подачі проєктів на державний пітчинг – з’явилося цікаве: зараз, щоб отримати державне фінансування на фільм-дебют, режисеру необов’язково мати режисерську освіту?

- Так. І особисто я був категорично проти цієї норми, і можу пояснити – чому. На всіх зустрічах і «круглих столах» я у цьому намагався переконати спільноту, але, на жаль, моя думка не стала фінальною. Це нівелює значення освіти. Наявність диплома за фахом «режисер» свідчила, що людина все ж не просто так вчилася 5 років, а щоб отримати фах, і може претендувати на те, щоб зняти свій перший дебютний фільм за кошти держави. Хтось сказав, що кожен дебютант-режисер має право зробити свою першу помилку за кошти держави – це жарт! Розумієте, коли скасовується ця норма, виходить, що будь-хто може бути режисером.

- Чи збільшилася кількість саме таких заявок?

- Так, було дуже багато заявок на дебют. Раніше їх також було немало і один дебютант міг виступати в декількох проєктах, оскільки продакшенам хотілося подати свій проєкт (а режисерів мало), і коли режисер погоджувався – у проєкту зростав шанс. Але це також не дуже добре, тому що, коли режисер подає 3-4 проєкти, це говорить про те, що йому байдуже, що знімати. Якщо він вірить у свій проєкт, то завжди буде подавати цей один проєкт, бо розуміє, що за 1 рік не зробить два. Це неможливо фізично. Авжеж, є винятки, але це точно не дебют.

Дебют – це важка і серйозна робота, й нівелювання значення диплома режисера означає: навіщо йти вчитися й отримувати вищу освіту в галузі, якщо можна просто податися з якимось хорошим продакшеном – й отримати дебют?

Я знаю багатьох режисерів, які не вчилися на режисуру, це мої друзі, але вони не подаються до дебютного кіно! Вони вже щось зробили: зняли короткометражні фільми, відеокліпи, інші історії, й тоді отримують фінансування в інших категоріях – у комерційному кіно, в авторському, теж не маючи диплома (там людина не зобов’язана мати диплом). Але, саме дебюти треба було залишати виключно для тих, хто отримав вищу освіту й має право називати себе режисером.

- На дебюти держава дає 100-відсоткове фінансування?

- Так. Не так багато категорій, які фінансуються стовідсотково. Дебюти до них належать. Також фінансування дитячого кіно й анімації теж доходить до 100 відсотків.

АНІМАЦІЙНІ ПРОЄКТИ ВИРОБЛЯЮТЬСЯ ДУЖЕ ДОВГО – ВОНИ ВАРТІСНІ, А КОШТІВ, ЯКІ ВИДІЛЯЄ ДЕРЖКІНО, НЕ ВИСТАЧАЄ

- Про анімацію. З цього 31 проєкту-переможця лише 1 – анімація. Мені, як мамі маленьких дітей, хочеться, щоб українських картин такого жанру було більше – тим більше, що у нас хороша школа анімації. Чому її так мало з’являється?

- Особисто мені так само, як батьку 2 доньок, хочеться, щоб було більше анімаційних, дитячих проєктів. Минулий пітчинг узагалі не підтримав жодного анімаційного проєкту.

Справа в тім, що анімаційні проєкти виробляються дуже довго – вони вартісні, а тих коштів, які компанії беруть у державного агентства з питань кіно, не вистачає. Дехто, беручи ці кошти, розуміють наперед, що їм цього не вистачить…

- Але ж їх стовідсотково фінансують?

- Так, проте є обмеження. Ще минула рада впровадила неформальне обмеження – має виділятися не більше 25 мільйонів гривень на проєкт. А коли у тебе загальний кошторис 40 мільйонів, ти намагаєшся втиснути це в 25 і заявляєш, що десь 15 ти ще збереш. Тобто, маєш надію і починаєш їздити по фестивалях і копродукційних майданчиках, шукати спонсорів.

Тому багато проєктів не виходять вчасно, а деякі анімаційні проєкти, які вийшли – не виправдали сподівань і глядач не пішов на них. Це коли ми вже починаємо говорити, що у нас є артхаус-анімація, тобто анімація не для комерційного глядача. На мою думку, анімація завжди повинна бути комерційною, тому що це сімейний продукт – на нього завжди беруть не 2 квитки, а 3-4-5, в залежності від величини родини. І я впевнений, що українці ходили б на власну анімацію.

- Ви кажете ходили б? От, у цьому році в прокат вийшов анімаційний фільм «Віктор робот» і… провалився в прокаті. Через що? Виявився артхаусним?

- Знаєте, коли ви щось робите і це не виходить комерційно, прийнято говорити, що то було артхаусне. Думаю, що там є конкретні причини – чому він провалився, і, напевно, це погана комунікація з власним глядачем. Треба все ж робити фокус-групи і розуміти, який стиль анімації подобається українцям. Ви ж знаєте і про успішні кейси, коли анімаційні картини збирали дуже хороший бюджет – «Микита Кожум’яка», «Викрадена принцеса: Руслан і Людмила».

Це – базисне розуміння економіки, потрібно розуміти свого споживача, а в даному випадку – глядача. Ми маємо спитати себе – що ми виробляємо і для кого ми це виробляємо. Це про запит аудиторії. І якраз оці фільми, про які ми згадали і які здобули успіх у глядача, зробили люди, які розуміють українську аудиторію і виробляють готовий продукт вже з селебріті в цьому продукті, з усім тим, що зараз на слуху і користується попитом в українців. Тоді це призводить до успішного бокс-офісу.

- Ще «Фокстер і Макс» – був дуже хороший фільм, але, мені здається, там не дуже добре з бокс-офісом було.

- Мені теж це дивно, тому що картина дуже якісно вироблена. Це високий рівень продакшна.

СПОДІВАЄМОСЯ, ЩО НАЙБЛИЖЧИМ ЧАСОМ ПОБАЧИМО «МАВКУ» – І ЦЕ БУДЕ ЩОСЬ ПРОРИВНЕ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ АНІМАЦІЇ

- Крім 1-го анімаційного проєкту, серед переможців пітчингу – ще 3 проєкти у категорії дитяче кіно. Це ж теж малувато?

- У нас дуже мало дитячого кіно взагалі. «Фокстер і Макс», до речі, – це якраз дитяче кіно з елементами анімації – там був анімований пес, але це художній фільм з категорії дитячого кіно (яке також фінансується на 100 відсотків).

І з цією категорією у нас також проблема саме тому, що в українському кінематографі продюсери не розуміють свою аудиторію. Це коли дорослим уже не цікаво, а маленькі ще не розуміють.

- Я дуже чекаю анімаційний фільм «Мавка. Лісова пісня» – ми з сином уже скупили весь їхній мерч, усіх «мавчиків» зібрали! От вони – точно розуміють свою аудиторію і спілкуються з нею!

- Я був на Одеському кінофестивалі, бачив робочі матеріали, вони там робили презентацію. Дійсно, це вже інший клас анімації, і ви правильно говорите: вони розуміють свою аудиторію, тому що аудиторія вже підігріта. Певні торговельні продуктові мережі вже залучили ліцензію, і це круто, коли український продукт видає ліцензію! Таких успіхів повинно бути більше. Може вироблятися будь-який продукт з героями фільму, тим паче, що це українська аутентична історія. Ми сподіваємося, що найближчим часом побачимо «Мавку» – і це буде щось проривне для української анімації.

- Хотіла запитати ще про долю чудового фільму Віктора Андрієнка «Легенди Чарівнолісся». Я була на презентації тизера – щось дуже цікаве, фільм має вийти у 2022 році?

- У цього фільму складна дорога до глядача – спочатку був один продюсер, потім він змінився, запросили мене. Наразі я теж залишив цей проєкт, але там з’явився американський продюсер і партнер – ми з Віктором Миколайовичем повірили цьому партнеру і він має залучити американські кошти для реалізації цього проєкту в більшому масштабі. Цей рік був трішки втраченим через ковід, але є сподівання, що все складеться.

Я ЛЮБЛЮ ГОВОРИТИ, ЩО МИ КІНОЗБІРНА – ЗБІРНА УКРАЇНИ З КІНО, І МАЄМО ГРАТИ ОДНІЄЮ КОМАНДОЮ

- Є ж такі фільми-довгобуди, які отримують держфінансування, а потім роками не виходять на екран. За який термін узагалі мають бути освоєні кошти, які виділяються, і якщо кіно не знімають за рік – що тоді?

- Є судові випадки – це коли щось пішло зовсім не так і судом зупинено знімання фільму, або є якісь суперечки між державним агентством і виробником, або між виробниками всередині компанії.

Є консервація проєкту – це коли з якихось об’єктивних причин, виписаних в законодавстві, може бути зупинено виробництво проєкту.

Може бути і недофінансування: коли ви хочете отримати 50 відсотків фінансування у держави, то щоб отримати їх, треба принести документ, що підтверджує наявність у вас інших 50 відсотків. Але так часто стається, що під час виробництва у держави 50 відсотків беруть, а з іншими 50 відсотками не складається – передумав інвестор чи змінились обставини. Бувають об’єктивні й трагічні причини, чому зупинено виробництво фільму. Бувають просто сварки, якісь непорозуміння. Це жаль, тому що ми – українські кіновиробники – всі одна команда, і маємо турбуватися одне про одного й допомагати.

- Тобто ви не конкуренти?

- Абсолютно! Ми просто не можемо бути конкурентами, тому що у нас дуже маленьке середовище і ми виробляємо один продукт. Я люблю говорити, що ми кінозбірна – збірна України з кіно, і маємо грати однією командою. Не можна радіти, що якийсь фільм провалився в прокаті, тому що це ж відносини не між компаніями-конкурентами, це відносини між нами і глядачем.

Є дуже багато зацікавлених «друзів», щоб український глядач не дивився українське кіно – маю на увазі нашого сусіда і його «ботів». Я люблю читати коменти на різних ресурсах, і бачу, що там багато російськомовних коментарів про «погані» українські патріотичні фільми. Ти розумієш, що людина стовідсотково не дивилася це кіно, що це просто «боти», які відпрацьовують певні інформаційні посили. З цим треба боротися! Мені не подобається, що наші журналісти часто грають на руку наших ворогам, говорячи про українське кіно. Я розумію, що не можна прикриватися важливістю теми і робити неякісне кіно або зловживати бюджетами в кіно (таке теж трапляється), це треба відслідковувати й карати, але треба мотивувати українського глядача дивитися українське кіно – і це наша спільна задача!

- Я це цілком підтримую! Все ж хочу уточнити про бюджети і терміни. Тож, формально – за рік кіно має бути знято?

- Формально так, але є різні періоди. Після отримання коштів максимальний термін звіту – це рік. Через рік ви можете звітувати про певну кількість коштів й отримати наступні. Маю на увазі, якщо ви, наприклад, завершили виробничий процес і перейшли до монтажно-тонувального.

Є багато знятих фільмів, у яких проблеми починаються на монтажі – не знаходять порозуміння режисер із продюсером, або бувають проблеми, коли зловживають сценаристи і вимагають від продюсерів більше коштів, чи якимось чином розривають авторські права з компанією-виробником. Так з’являються проєкти, які не доходять до глядача, на жаль.

ЗАРАЗ МИ ПРИЙМАЄМО РІШЕННЯ ПРО ФІНАЛІСТІВ ПІТЧИНГУ, А ПОТІМ ЦІ ВСІ ФІНАЛІСТИ ЩЕ ЙДУТЬ НА ФІНАНСОВУ АНАЛІТИКУ

- Ви сказали, що часто буває, що не вистачає фінансування або його менше виділяють. Але ж існує інший не дуже хороший бік – коли бюджети умисно «роздувають»?

- Так, авжеж, бувають. Я вже згадав про граничний ліміт коштів, виділених на один проєкт – не більше 25 мільйонів гривень. А буває, що люди мають проєкт на 15 мільйонів і… підтягують його до 25 мільйонів.

На щастя, в цьому році при Державному агентстві з питань кіно є фінансова комісія – це такий третій етап, тому що раніше все у два етапи відбувалося. Проходив пітчинг сценарію (він вичитувався), потім пітчинг проєкту (у вільному доступі всі могли це дивитися у Ютюб трансляції), і потім приймалося рішення. А зараз ми приймаємо рішення про фіналістів, а потім ці всі фіналісти ще йдуть на фінансову аналітику.

От із 16-го конкурсу кілька проєктів відправили на доопрацювання. Ми маємо таблицю, в котрій фінансові експерти зазначають свої зауваження – і там були значні зауваження й по цінах, і по кошторису, і по тому, як вони цей кошторис вираховували.

Наші фінансові експерти гарно розуміються у своїй справі – й це надзвичайно добре, тому що раніше вся відповідальність лягала на Державне агентство з питань кіно, хоча вони не могли за це відповідати, тому що де-факто не мали на це ніякого впливу. Вони з цим стикалися вже тільки тоді, коли компанія-продакшн приходила здавати проєкт і звітувати про використані кошти, а там ставало видно, що щось завищено. Зараз є фінансова комісія, яка всі проєкти аналізує і формує свої зауваження.

- Тобто, контроль посилився?

- Якщо є незначні зауваження, ми відправляємо компанію на перемовини з фахівцями, вони вносять правки. А якщо зауваження серйозні, то компанія має доробити фінансовий кошторис, виправити помилки і прийти знову.

ЧАСТО БАЧУ, ЯК НАШІ БЛОГЕРИ, КОМЕНТУЮЧИ УКРАЇНСЬКИЙ ФІЛЬМ, ЗАКЛИКАЮТЬ НЕ ХОДИТИ НА НЬОГО – ЦЕ ДУЖЕ ДИВНО

- От, фільм уже знятий, починається його прокат – і тут інколи виникає прикра ситуація, коли кінотеатри ставлять його в свій розклад на сеанс у дуже невигідний час, коли приходить найменша кількість глядачів. Відповідно, каса штучно зменшується ще й через це?

- У нас немає квотування українського кінематографу, як на радіо, наші кінотеатри не зобов’язані надавати якийсь пріоритет українському кіно і часто справді ставлять його на менш популярний час. Дистриб’ютори намагаються з цим боротися, ведуть перемовини, але їм усе одно дають незручні сеанси.

- Виходить замкнене коло. Кінотеатр не ставить у зручний час, люди не йдуть, каса не збирається.

- Так. Це замкнене коло. Але розумієте, це ж просто бізнес: кінотеатр розуміє свою аудиторію, і маючи фільм «Марвел», знає – скільки глядача на нього піде. Ставлячи в противагу українське кіно, вони усвідомлюють, що їхня каса провалиться...

Але тут таки мова про довіру українського глядача. Є українські картини, на які продаються повні зали. Глядач хоче дивитися українське кіно, але я погоджуюся з вашою тезою, що якби був зручніший розпис, на сеансах було б більше глядачів. Це – дилема, і, напевно, треба якийсь час дотувати кінотеатри за втрачені кошти.

- Існує ж іще «народний прокат», коли виробник сам їздить по Україні, домовляється з локаціями й показує свій фільм.

- Це промо-тури, і, до речі, вони теж фінансуються Державним агентством з питань кіно. Ми, як Рада, виділяємо кошти – невеликі, але достатні для того, щоб об’їздити всі регіони України і представити свою картину.

Це дуже круто, на своєму досвіді знаю – ми робили це на власному комерційному проєкті, який знімали без державної підтримки, а потім їздили регіонами – там неймовірний глядач, тому що Київ уже трошки розбалуваний.

А ще – я зрозумів, що робити прем’єру треба в першу чергу для глядачів, а не для преси! Преса скрізь шукає провокацію і щось таке, за що можна зачепитися. Часто бачу, як наші блогери, коментуючи український фільм, закликають не ходити на нього – мене це дивує. Мені здається, що будь-який допис про українське кіно повинен завершуватися словами: «Це моя особиста думка, але обов’язково сходіть, щоб мати свою власну».

Я стикався з тим, що люди мені люто намагалися довести, що українське кіно – це погано, а на питання, які українські стрічки вони подивилися, відповіді – нуль. Для мене це болісно і я сприймаю це як образу, тому що ми так можемо нівелювати будь-яку сферу життєдіяльності країни.

Україна може представляти себе і свої наративи на міжнародному рівні, демонструючи те, що відбувається в країні – це комунікація, наприклад – потрапити на фестиваль із фільмом, в якому відкрито говориться про ворожий конфлікт з Російською Федерацією.

Я був присутній на Венеціанському кінофестивалі, де наше кіно було в основній програмі, на якій присутні й росіяни! І є надія, що люди, подивившись його, зможуть абстрагуватися від новин, якими їх зомбують удома.

Кінематограф – крутий комунікатор, якщо його правильно використовувати, оскільки є різні думки про кіно патріотичного виховання.

- Був же навіть спеціальний пітчинг у Мінкульті для фільмів патріотичного спрямування.

- Зараз вони зробили пітчинг серіалів, але й тоді було дуже багато сперечань щодо патріотизму.

Патріотизм – це не лише воєнне кіно, не стоїть завдання знімати лише кіно про війну і про те, що Україна з 2014 року перебуває у воєнному стані. Патріотичне кіно – це кіно про видатних українців, про українську сім’ю, про українську традицію. Будь-яке кіно, вироблене на території України, українцями і для українців, має бути патріотичним.

ЦЕ ОСВІТНЯ ФУНКЦІЯ ТАКОГО КІНО – І ТАКИХ ФІЛЬМІВ МАЄ БУТИ БАГАТО, ТУТ Я НЕ ЗМІНЮЮ СВОЮ ДУМКУ

- У 2019-му році, ви, коментуючи недофінансування стрічки «Шевченко: Перший самурай», заявили, що влада ігнорує історичні фільми. Зараз ви опинилися на місці влади. Думка змінилася?

- Щодо «Самурая», то, здається, що йому все ж дали коштів, тому що він був завершений – по-моєму, Міністерство культури профінансувало та якусь частину дофінансувало Держкіно.

- Бачите, то ваші слова тоді почули?

- Я вважаю, що так. У цьому аспекті скажу кілька слів про фільм «Крути 1918», який ми робили. Цей історичний факт я особисто знав ще зі школи, бо цікавився історією, але тоді, розказуючи про фільм, зіткнувся з тим, що люди цього факту не знають! Ми провели аналогію з 2014 роком, що пройшло майже 100 років, а нічого не змінилася – й Україна так само, через 100 років, бореться за свою незалежність.

Є різні думки, як загинули ті хлопці, хоча є факт – студентський загін тримав оборону цілий день, що дозволило відбутися підписанню угод. Це була рішуча битва і про неї мало було знято вже кілька фільмів, а не лише один!

Уже пройшло кілька років після прем’єри, а кожного року, на річницю бою під Крутами, обласні центри просять фільм для показу. Ми даємо його показувати безкоштовно для курсантів, військових, студентів, кадетів – і мені подобається, що потім нам надсилають відеоматеріали з показів – люди виходять зі сльозами на очах, говорять, що не знали цю сторінку історії України, і це їх зачепило. Це освітня функція такого кіно, і таких фільмів має бути багато, тому я не змінюю свою думку.

- Серед проєктів, які подавалися на цьогорічний пітчинг, було багато подібних історичних чи патріотичних фільмів?

- Не багато. Люди швидко пристосовуються до обставин, і кінематографісти – одні з перших, хто вміє це робити. Я маю на увазі обставини, які трошки змінили світ – COVID-19. Ми впродовж кількох місяців знаходилися вдома і передивилися все, що було можливо, на всіх ресурсах, які були можливі – і стало зрозуміло, якого контенту не вистачає. Дещо змінився акцент – усім набридло бути в негативі й тривозі, а інтернет завжди говорить правду, бо бачить запити користувачів – люди хочуть легких історій, де не треба думати, а просто відволікти мозок.

Зараз у кінотеатрах має шалений попит дуже дороге кіно, на яке ходять, як на виставу, наприклад – фільм «Дюна», про який я чув багато сперечань – це артхауз, комерційне кіно чи якась незрозуміла нова форма кіно?

Я подивився останнього «Бонда», і це вже не той «Бонд», який був раніше. Це свідчить, що наш зарубіжний партнер також шукає нові форми й робить щось наосліп, як і ми! Просто з однією відмінністю: в нього дуже багато коштів, але комерційних коштів, тому там до помилок теж відповідально ставляться.

ЦЕ ПОШУК СЛАВИ – ЗНІМАТИ ДЕПРЕСИВНІ ФІЛЬМИ, ТОМУ ЩО ЇХ БЕРУТЬ НА ФЕСТИВАЛІ, АБО КОМЕДІЇ БЕЗ ЗМІСТУ І СЕНСУ, ТОМУ ЩО НА НИХ ІДУТЬ

- От, напевно, чогось легкого, світлого, романтичного українського й немає – або «порожня» комедія, або важка військова драма.

- Цього року на пітчинг було подано дуже багато романтичних комедій і кілька отримали фінансування.

Знову ж таки, повертаючись до кон’юнктури, логіка українського виробника така: він бачить, ага, у нас є кон'юнктура війни – робимо військові фільми. По-перше, нам не зможуть відмовити, тому що ми робимо військовий фільм, а коли раптом відмовляють військовому фільму, починають маніпулювати цим, що також дуже погано для індустрії.

Або ж: ага, треба знімати депресивні фільми, тому що їх беруть на фестивалі. Або ж: будемо знімати комедію без жодного змісту і сенсу, тому що на неї йдуть люди. Це все пошук слави.

Мені теж не вистачає ромкомів, я люблю американські ромкоми, і саме їх ми дивилися на карантині. Зараз усі ми постійно знаходимося в інформаційному полі, яке щільно заповнене негативною інформацією, і ці негативні імпульси доходять до всіх. Людина хоче собі якусь надію, подивитися – і посміхнутися, що не все втрачено.

- Про надію й посмішку: пам’ятаю, ще до пандемії за підтримки Міністерства інформаційної політики починав зніматися серіал «АТОбайки» – комедія про бійців АТО. Яка його доля?

- Це навіть звучить страшно. Коли ми ще тільки починали роботу, то розуміли, що нас можуть просто розтяти чи розірвати на шматки, тому що «комедія про бійців АТО» – звучить дуже неоднозначно. То була спроба екранізувати реальні історії, які відбувалися з реальними людьми на війні, й тому оце «АТОбайки» – байки про АТО. Ми зробили пілотну серію.

У нас був крутий наратив: кожна серія починається з фейкового російського коменту – щось відбувається в Україні, а якісь там «Life News» коментують. А потім ми бачимо – що насправді відбувалося. Таких історій у нас було безліч!

Ми дуже переживали, коли була презентація в Національній гвардії, там було все вище керівництво Національної гвардії, військові, герої цієї війни, з протезами, без кінцівок… І після перегляду вони підійшли до нас зі сміхом, зі сльозами, і казали, що мають десятки крутих історій, і такі історії мають бути, тому що вони підбадьорюють, бо кожен хоче знати, що ця війна чимось має завершитися.

Ще був крутий хід, у нас кожна серія починалася з того, що дід у майбутньому розповідає історію, як то все було, своїм онукам – і стоїть титр: «Крим. Україна, 2052 рік». Глядач до останньої серії не знає, хто з головних героїв – цей дід. Це був би дуже крутий проєкт.

- Він дійде до глядача?

- Ситуація така, що всі бояться, канали кажуть: ні, ми зараз таке поставимо – і про нас скажуть, що ми канал, який сміється над війною?

А це – правдива історія про те, як наш ворог маніпулює інформацією, про те, що війна відбувається ще й інформаційно – російські пересічні мешканці вірять своїм новинним каналам і всьому тому абсурду. Ми це висміяли (мені здається, дуже влучно), а коли ти смієшся над своїм ворогом, ти стаєш сильнішим за нього. Переконаний, цим серіалом ми знайшли певну форму, яку можемо використовувати в нашій інформаційній боротьбі.

РІБЕЙТИ – ЦЕ ДУЖЕ КРУТА ІНІЦІАТИВА, І ВОНИ ОБОВ’ЯЗКОВО ЗАПРАЦЮЮТЬ, ЦЕ ПИТАННЯ ЧАСУ

- Давно наболіла тема кеш-рібейтів, наскільки скоро впровадяться в життя і будуть працювати?

- Я маю надію, що скоро. Це дійсно проблема, тому що закон є, і треба, щоб він виконувався. Є деякі протиріччя, які, на щастя, нам обіцяли швидко виправити. Окрема подяка голові підкомітету у сфері кінематографу та реклами, заступнику голови Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики Павлу Сушку, він займається цим питанням і постійно на зв’язку з індустрією. Це питання часу – є певний період, коли ці правки вносити, виносити на голосування, голосувати.

Також є дуже крута ідея національного рібейту. Знов-таки, це стосується розвитку регіональних кінокомісій – коли фільм знімається в якомусь регіоні і регіон зацікавлений, щоб кінострічка знімалася саме у них, то долучає додаткове фінансування до цього проєкту. Це крута ініціатива і на міжнародному, і на національному рівні.

- Офіс Президента видав розпорядження про створення регіональних кінокомісій ще минулого року. Вони вже в багатьох регіонах почали працювати?

- Зараз ми з Радою робимо промоційні тури по різних регіонах, ось були на Хмельниччині, приїхали якраз, коли було заявлено про створення Хмельницької кінокомісії. Потім відбувся Хмельницький кінофестиваль. Тобто на місцях є розуміння, що таке креативна економіка і що таке залучення кінопроцесу в регіон.

Люди розуміють: ага, ми тут витратили одну гривню, а ця гривня повернула нам ще п’ять. Це ж і в Європі відбувалося: наприклад, у Македонії знявся епізод для «Гри престолів», і все – туди туристи уже їдуть дивитися той Залізний замок чи якийсь інший замок.

Я був на початку створення наших кінокомісій з навчальним туром в Італії по італійських кінокомісіях – там регіони навіть змагаються між собою, заманюючи до себе кіновиробника! Це дуже круто, це говорить про здорову конкуренцію і про те, що у нас дуже круті локації.

КИЇВ УЖЕ ЗНЯТИЙ НА 105 ВІДСОТКІВ. Я ДУЖЕ ЛЮБЛЮ НАШЕ МІСТО, АЛЕ СКІЛЬКИ Ж УЖЕ МОЖНА ЗНІМАТИ МОРЕ В КИЄВІ?

- Але ж не всім регіонам пощастило з локаціями! Чи в кожному щось можна знайти?

- Усі регіони мають чудові локації! Проблема в тім, що Київ уже знятий повністю, на 105 відсотків – усі київські квартири, всі київські краєвиди. Я дуже люблю наше місто, але скільки ж уже можна знімати море в Києві! Є прекрасне море в Одесі. В Криму, на жаль, недоступне, але скоро буде доступне, я маю надію, що ми все ж повернемо Крим.

Але зараз, знімаючи краєвиди в регіонах, продюсери мають розривати процес виробництва, оскільки у регіонах немає павільйонів, інтер’єрів, багато витрат на відрядження – і вони вирішують знімати все тут. А якщо запрацюють національні рібейти, то столичний виробник оцінив би: ага, я витрачу кошти на відрядження і добові, але отримаю бенефіс у бездоганній новій локації.

Тоді будуть розвиватися і павільйони в регіонах, і студії звукозапису, і студії візуальних ефектів. Для роботи зі звуком, візуальними ефектами чи з монтажем із новими технологіями – люди можуть знаходитися будь-де! Це все працює навіть між країнами, не говорячи вже про одну.

Це буде гарний спосіб залишити молодь на місцях, розвивати креативні індустрії, креативну економіку. Ми хочемо бути до цього дотичними, і кіно може бути локомотивом цього процесу.

- Скільки фільмів на рік оптимально випускати нашій країні, щоб охопити і внутрішнього глядача, і мати якусь міжнародну фестивальну історію?

- Можна спробувати вираховувати коефіцієнт вдалих фільмів, але все одно кількість переходить у якість, це правило, яке не можна відмінити. У нас 52 тижні на рік – то якщо б ми вийшли в режим, коли раз у два тижні в прокат виходить українська картина, ми точно стали б кінокраїною.

Пам’ятаєте, була ситуація, коли до ковіду ми назнімали стільки українського кіно, що доводилося ставили дві прем’єри на однин вікенд і конкурувати одне з одним. А це дуже погано, можливо, у супермайбутньому, коли вже наша індустрія буде настільки розвинена, ми й будемо конкурувати одне з одним, а наразі поки що цього не треба.

Є надія, що всі вакцинуються – і наші кінотеатри будуть працювати в повному обсязі, тому що 50 відсотків наповнення – це дурниця, руйнування бізнесу й самої ідеї. Маю надію, що кінотеатри працюватимуть – це не найстрашніше місце, де можна заразитися цією хворобою.

А прем’єра двох українських картин на місяць – те, до чого ми маємо прагнути і поступово дійдемо.

Любов Базів. Київ

Фото: Володимир Тарасов