Кава на знімальному майданчику. Репортаж зі зйомок

Буквально в останній день зйомок у павільйонах Національної кіностудії художніх фільмів імені Довженка я зустрілася з авторами, акторами та всією командою нового історичного серіалу, знятого за мотивами роману «Мелодія кави у тональності кардамону» львівської письменниці Наталії Гурницької.

У серіалі грають чудові українські актори: Олена Лавренюк, Тарас Цимбалюк, Віталій Ажнов, Анастасія Остреінова, Олена Лазович та інші. Режисер – Ірина Громозда, сценаристки Ольга Кржечевська, Наталя Яковлева і Наталя Уварова.

НАША СПІЛЬНА З ПИСЬМЕННИЦЕЮ ЗНАЙОМА КАЖЕ МЕНІ: ПОЧИТАЙ КНИЖКУ, ТАМ ГЕРОЇНЯ НА ТЕБЕ СХОЖА

Актриса Олена Лавренюк («Синевiр», «DZIDZIO Контрабас», «11 дітей з Моршина») зіграла в серіалі головну роль Анни, а також виступила продюсеркою (у співпродюсерстві з Сергієм Лавренюком) та шоуранеркою. На знімальному майданчику я зустрічаю її в неймовірно красивій вінтажній сукні в підлогу і високою зачіскою (справді чудовий лук для сучасного продюсера!).

-  Анно, як ви так сміливо за все взялися? Адже бути продюсером у такому великому проєкті та ще й одночасно грати в ньому головну роль – реально складне завдання, – запитую, коли закінчується її сцена.

- (Посміхається). Взялася, тому що дуже хочеться знятись у хорошому матеріалі. Це була моя мрія – зіграти в історичному фільмі. А потім… я прочитала роман «Мелодія кави у тональності кардамону», який одразу захотілось екранізувати!

Виявляється, якось одна знайома сказала їй: «Олено, почитай книжку, там героїня дуже схожа на тебе!». А авторці роману – Наталі Гурницькій ця ж знайома сказала: «Знаю актрису, яка дуже схожа на твою Анну». Таким дивним чином народилася ідея екранізації, але, коли вже до неї дійшло, актриса відмовлялася грати Анну, бо її історія починається з ранніх років, і акторці здавалося, що вона вже «не дотягує» до цього віку. Але сама письменниця переконала її таки зіграти цю роль.

«Те, що я реалізую екранізацію, здавалося мені чимось з області фантастики, але ця історія сама мене знайшла! Я просто робила свою справу, озвучувала свої ідеї, що хотілось би екранізувати роман, і як я це бачу. Все це зайняло близько 5 років – я знаходила людей, які писали сценарій, подавалась у всілякі фонди, мені вірили і надавали кошти», – поділилася зі мною Олена.

Серіал «Кава з кардамоном» – спільний проєкт Solar Media Entertainment та телеканалу СТБ, що створюється за підтримки Державного агентства України з питань кіно та Українського культурного фонду. Проєкт є одним із переможців 14-го пітчингу Держкіно України, й отримав свого часу найвищі 45 балів.

ПАНІ НАТАЛЮ – АВТОРКУ РОМАНУ – Я НАЗИВАЮ НАШИМ ТАЛІСМАНОМ

Мені здається, що фільми чи серіали, зняті за книгою, інколи виявляються більш вдалими й ґрунтовними, аніж ті, які знімаються виключно за сценарієм. Тоді історія вже ніби пройшла два етапи перевірки на глядацький успіх – була «прожита» письменником, а потім ще й сценаристом (хоча це спрацьовує не завжди).  

- Це правда, – погоджується актриса. – Для героїв – це точно краще. І з акторського боку легше – тобі вже чітко вимальовується всесвіт персонажа. Але «підводні камені» екранізації – у тому, що кожен, хто читає, уявляє свій світ, своїх героїв, себе на місці героїв, а тобі треба це все показати! І чи збіжиться світ у твоїй голові з тим, що вже є в голові у читача? Це велика відповідальність.

- Мені сказали,  що на майданчику часто буває авторка роману, за яким ви знімаєте. Так не часто відбувається. Розкажіть про свої враження від такої співпраці?

- Я називаю пані Наталю нашим талісманом! Вона прекрасно розуміє, що одна справа – написати роман, а зовсім інша – екранізувати, тому підказує якісь моменти дуже тактовно.

А інколи підходить і говорить: «Ой, тут у цих кадрах я взагалі бачу своїх героїв! Таке враження, що вони переді мною ожили».

Пані Наталя також долучилася до сценарію в плані редагування нам мови – вносить розмовні діалектичні нюанси. Її присутність на майданчику – вже як його аура, бо вона активно з нами співпрацювала протягом усієї екранізації.

НАВІТЬ У ВІТЧИЗНЯНОМУ КІНО ТРАДИЦІЙНО ПОКАЗУЮТЬ УКРАЇНЦІВ БІДНИМИ, НЕЩАСНИМИ СЕЛЯНАМИ

- У вас головну роль грає відомий польський актор Павел Делонг (який, між іншим, зіграв у стрічці «Список Шиндлера» Стівена Спілберга). Чи означає це, що серіал розрахований до показу у Польщі?

- Наша історія розповідає про часи Австро-Угорщини, тоді на тій території жило багато народів, і наш головний герой справді поляк, проте мети робити кіно для поляків у нас не було, просто ми знайшли актора на головну роль у Польщі – й пазл склався.

Але дійсно, оскільки більшість акторів– поляки, ми б хотіли, щоб серіал був показаний і в Польщі. Тож ми говорили про продаж та копродукцію.

У процесі зйомок ми стикнулися з проблемою: у нашому вітчизняному кіно традиційно показують українців бідними, нещасними селянами. Та й зараз, під час зйомок, я кожного разу мушу нагадувати: ми знімаємо серіал не про село! Я люблю село, це наша історія, але ми знімаємо про міщан, це – міщанська сім’я. От, настільки в нас сидить штамп, що українці вміють танцювати тільки гопак і їсти тільки сало. Доводиться пояснювати, що це танець, який танцюють міщани, і в таких сукнях ходили українці (вони тоді називалися русинами) – це теж був момент виборювання своєї державності. Тож це – суто український продукт, де залучені польські актори, – поділилася Олена Лавренюк.

Продовжую розпитувати: – Ви граєте жінку з іншої епохи, я зараз глянула, що у вас навіть лаку немає на нігтях! Тобто для ролі – й у житті доводиться трохи змінитися?

- Звісно! Я вже й забула, що таке фарбувати нігті, в мене вже давним-давно немає на них лаку. І це правильно, адже ми дуже сфокусовані на деталях.

- Вами зіграно вже багато сучасних героїнь, а ця робота чимось складніша?

- Насправді люди взагалі не змінюються, змінюється антураж навколо них, закони, соціум, а людські почуття залишаються однаковими. Немає різниці – чи це ХІХ століття, чи це сьогодення.

Складність тільки в костюмах і в сценарному плані, бо на той момент ми довго думали: жінки тоді не могли нікуди вийти самі, тільки з чоловіком – жінка була настільки обмежена. І кожного разу, коли ми вигадували якийсь цікавий хід, нам казали: це неможливо, бо історично вони того зробити не могли. Плюс носіння корсетів, складних суконь – це теж ускладнює процес, бо потрібно більше часу, щоб вдягнутися, зробити складну зачіску.

В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ БАГАТО СІЛЬСЬКОГО РОМАНУ ТА КОЗАЦЬКИХ РОМАНІВ, А МІСЬКОГО РОМАНУ – МАЛО

Походивши павільйонами кіностудії Довженка, у яких на цей період встановилося 16 століття, я справді знаходжу письменницю Наталію Гурницьку, з чиєї легкої руки й народилася вся ця історія.

Вона, посміхаючись, зізнається, що вважає дивом і величезною відповідальністю, коли бачить стільки людей, котрі повірили у її роман:

- Мені стає в перший момент трохи лячно, а потім думаю: а що я можу зробити, щоб допомогти? Я їжджу на зйомки, вболіваю душею буквально за кожен момент, ніби зараз проживаю ще раз свій написаний ще 10 років тому роман.

Каже, що ХІХ століття – її улюблене століття, а Львів – її любов з дитинства: «Якось я зрозуміла, що мені хочеться написати книжку, якої мені бракує в українській літературі, у нас багато сільського роману, романів часів козаччини, а чомусь оцей період ХІХ століття і міський роман – дуже мало висвітлено. Я написала те, що хотіла прочитати сама, я писала і сама проживала цю історію.

Коли шукала матеріали, наштовхнулася на історію забороненого кохання між бабцею і дідусем митрополита Андрея Шептицького. Але зрозуміла, що цілковито їхню історію я писати не хочу, бо вони мають право на приватність. А по-друге, це велика відповідальність – писати про таких визначних людей, і тут я не матиму простору для фантазії!», – повідала мені письменниця.

ЦЕ МІСТИКА, ЩО ЦЯ КНИЖКА ПОТРАПИЛА В ПОТРІБНІ РУКИ, ЇЇ ПРОЧИТАЛИ – І ЗАПРОПОНУВАЛИ ЕКРАНІЗУВАТИ

Те, що її книжка потрапила в потрібні руки і її прочитали, вважає ледь не містикою, оскільки спеціально не зверталася ні до кого. «Можливо, це відчуття, що людям бракувало такої історії, це ж як «Ті, що співають у терні», або «Грозовий перевал», або «Джен Ейр», тільки наше – українське!», – переконана Гурницька.

До речі, що примітно, історія любові у романі «Мелодія кави у тональності кардамону» розгортається на тлі революції 1848-1849 рр., яку прозвали «Весною народів», а книжка вийшла з друку 21 листопада 2014 року – саме коли почалася Революція гідності!

- Це було дуже містично: теж будувалися барикади, гинули люди, відвойовувалися свободи… Мені здавалося, що це вже давно в минулому, і коли почалася революція, я зрозуміла – змінюються лише декорації й обставини навколо людей, а самі люди – ні. В будь-яку епоху, навіть у час революцій і війни люди кохають і хочуть бути щасливими, попри ті неможливі обставини, – розповіла авторка роману.

ІНТЕР’ЄРИ Й УБРАННЯ В СЕРІАЛІ – НАБАГАТО РОЗКІШНІШІ, АНІЖ БУЛО ПРОПИСАНО У КНИЗІ

Зйомки проходили у різних мальовничих куточках України. Багато локацій знято у Львові: біля церкви Святого Юра та у Будинку вчених (там, до речі, знімали свого часу і «Трьох мушкетерів»). У Будинку вчених були використані не просто стіни – декоратори зробили історичні інтер’єри для зйомки. Знімали також і по вулицях міста, зокрема, й на площі Ринок.

У книжці є невеличке місто Жовква, яке також підійшло своїми локаціями для зйомок. Кажуть, це трапляється надзвичайно рідко, бо зазвичай, коли знімальна група приїздить у місцевість, яку описав автор, то бачить, що там або техніку немає де поставити, або ж сучасність уже абсолютно зруйнувала тло минулого.

Багато сцен знімали в Києві: були зйомки у Мамаєвій слободі (там проходило міщансько-селянське осіннє свято), у Лаврі, в особняку Полякова та в павільйонах кіностудії Довженка.

Для деяких епізодів виїздили до Умані, у Софійський парк – там герої каталися на човні – романтика ХІХ століття – квіти, парк, озеро.

Маєток головного героя зняли у невеличкому селищі міського типу Вишня (колишня назва Бенькова Вишня). З цією локацією вийшла просто дивовижна ситуація: коли шукали палац, де житиме герой і біля якого стоятиме будиночок головної героїні, зупинилися на одному зі старовинних палаців, і коли письменниця побачила його фото у Фейсбуці, її подиву не було меж – виявилося, що це палац Фредрів-Шептицьких – власне, людей, які й стали прототипами її героїв!

Як розповіла пані Гурницька, автори серіалу додали трохи барв і смаку до її «Кави» – все буде набагато розкішніше, ніж прописано у книзі.

«У мене він був звичайний шляхтич, а тут став графом! Мені уявлялося все більш камерно, а тут отримало справжній кінорозмах – усе видовищно, гарно: інтер’єри й навіть тістечка чи хліб, які були в ХІХ столітті! Всі ці детальки грають і творять епоху», – вважає авторка роману.

У НАС ДУЖЕ ВИСОКА ЯКІСТЬ ЗОБРАЖЕННЯ І ДЕТАЛЬНИЙ ПІДХІД ДО ІСТОРИЧНИХ НЮАНСІВ

Про графіки і дедлайни я поговорила з виконавчою продюсеркою серіалу Катериною Третяковою, вона розповіла, що прем’єра має відбутися у грудні, як і планувалося з самого початку: «Ми йдемо за планом, хоча, звичайно, процесу трохи заважав карантин, оскільки були певні обмеження для перетину кордонів. Всі зйомки відбувалися в Україні, але у нас залучені польські актори, а їм треба було перетинати кордон».

Вона вважає досить високими шанси на показ «Кави з кардамоном» в інших країнах, тому що в нього дуже висока якість зображення і надзвичайно детальний підхід до історичних нюансів: «Ми звіряємося з історичними консультантами майже по кожному кадру, з ними постійно на зв’язку художники, декоратори, костюмери. Хочемо зробити серіал максимально красивим. Була непроста задача для помічників режисера по кастингу акторів масових сцен – у нас революція, барикади, а обличчя сучасних людей зараз виглядають не так, як тоді! Доводилося відбирати, щоб у жінок у кадрі, наприклад, не було слідів ботоксу чи нафарбованого манікюру. Це маленькі деталі, але вони дуже важливі».

Одними з найскладніших моментів у роботі над історичними картинами виконавча продюсерка вважає екстер’єрні зйомки, оскільки зараз навіть історичні будівлі часто «осучаснені» пластиковими вікнами, або ж якимись штучками, яких не було в ХІХ сторіччі. «Ми довго-довго шукали куточки, які б виглядали, як позаминуле сторіччя, але, на жаль, дещо доведеться трохи домальовувати. Звісно, графіки буде небагато, бо ми все ж витратили чимало часу, щоб знайти автентичні споруди», – підсумувала Третякова.

МИ ОРІЄНТУВАЛИСЯ НА КАРТИНИ – В 1800-Х РОКАХ БУЛО ДУЖЕ ПОПУЛЯРНО ЗАМОВЛЯТИ ХУДОЖНИКАМ МАЛЮВАТИ ІНТЕР’ЄРИ

Художник-постановник серіалу Максим Німенко («Стоп-Земля» (2021), «Де гроші» (2021), «Ефір» (2018)) на екстер’єрні зйомки дивиться оптимістичніше, говорить, що питання екстер’єру вирішити легше – можна знайти вулиці, які майже правдиво відображають той час, або ж у постпродакшні «затерти» балкони чи кондиціонери на старовинних будинках», а от однією зі складностей роботи над історичною картиною він вважає саме інтер’єри.

Розпитую, чому.

Пояснює: - Тому, що історичні інтер’єри так само вже перероблені, перефарбовані, перетворені на музеї, в них складно працювати. Й у цьому плані будівництво павільйонів «розв’язує руки». Можна вивчити час і наситити інтер’єр необхідним реквізитом. У нас дуже детальний відбір предметів, аж до картин чи навіть газет – часто такі речі доводиться виготовляти спеціально під епоху.

У павільйоні більше можливостей, наприклад, для світла, тому що є сучасні технічні засоби спеціально під оператора. Я вважаю, що для історичного кіно дуже багато плюсів саме у таких зйомках.

Мені було цікаво дізнатися, що готуючи інтер’єри для «Кави», художники  орієнтувалися на картини того часу – в 1800-х роках було дуже популярно малювати інтер’єри. Люди тоді замовляли художникам детально змалювати їхній інтер’єр, без якихось інших змістів, щоб він це буквально «перефотографував».

«Це було дуже популярно і залишилася велика кількість таких картин – з них ми черпали свої ідеї й намагалися відповідати тому часові. В будь-якому разі, це Австрійська імперія, польська шляхта, українські купці – люди з достатками (не завжди аристократія, але все одно – ті, які мріють нею стати). Жовква у нас трошки бідніше живе, але в серіалі немає сільських хат», – розповів мені Німенко.

У «Каві» нам покажуть силу-силенну інтер’єрів: адже всього в серіалі, внаслідок розмаїтих сюжетних ліній, було знято майже 40 різних локацій: Анна народжується й виростає в Жовкві – це вже один комплексний інтер’єр, який включає п’ять кімнат, а також магазин, де вона працює. Потім – маєток Вітольда, розташований навпроти, куди вона часто ходить. Далі Адам забирає її до Львова і там вона змінює ще чотири різні квартири, доки не потрапляє в новий будинок Адама – це остання велика локація, яку знімали у львівському Будинку вчених.

- Я так розумію, що зйомки в історичних приміщеннях, все одно, трохи обмежують художників, а от у павільйоні – «руки розв’язані»?

- Звісно, павільйон розв’язує руки у плані знімального процесу, але над його створенням робота набагато складніша, об’ємніша й довша! Зробити ескізи, знайти референси, запустити в будівництво, обставити всю історію – і нарешті провести зйомки.

Потрібно все точно підвести під мізансцени: вікна та двері мають бути у відповідних місцях, зручних для сценарного задуму. Все починається зі сценарію, потім робляться креслення (ми робимо це фактично втрьох із режисером і оператором обов’язково). Режисер перевіряє по мізансценах, як хто куди зайде-вийде, чи там є двері, а не глуха стіна. Вирізати вікно після репетиції не є проблемою, але в цілому вся «махіна» має відповідати задуму сценарію і майбутньому виробництву.

На готових історичних локаціях – зовсім інші проблеми, наприклад – там не можна просто набити цвяхів у стіни й обвішати їх картинами (сміється), але це все суто технічні моменти, які можна подолати, завжди є компроміси.

У РЕКВІЗИТОРІВ ЗАВЖДИ Є ПРОБЛЕМИ ЗНАЙТИ ЩОСЬ – ЦЬОГО РАЗУ ДУЖЕ СКЛАДНА ІСТОРІЯ БУЛА З КАРЕТАМИ

- В чому суттєва відмінність у роботі з історичними картинами в порівнянні з сучасними історіями?

- Тут роботи багато і вона стосується розробки кожної деталі. Інколи доводиться замовляти бутафорію, тобто виготовляти предмет з нуля за історичним взірцем. Допустимо, у нас є крупний план, де дитина грається  брязкальцем. Ясно, що зараз ми такого не купимо! От, якщо потрібен якийсь глечик або чайний набір – це можливо знайти у колекціонерів, або ж використати репліки. А от дитяче брязкальце чи булочки певної форми – ні! Тому замовляємо бутафорам і намагаємося, щоби все було з натуральних матеріалів – нефарбований пластик, або, якщо цей предмет  був з дерева чи металу, – використовуємо дерево і метал, щоб усе виглядало переконливо.

- Яку річ із реквізиту було найскладніше знайти?

- Дуже складна історія була з каретами – якщо ми знаходили хорошу, яка добре виглядала зовні, то всередині салон був невідповідний. Зараз карети зазвичай використовуються для якихось свят чи весілля – вони мають трішки казковий вигляд і не мають історичної відповідності. Знайти добротні прості карети того часу було складно, і доводилося перероблювали салони в стилі того часу. 

МІЙ ГЕРОЙ ЗАДУМАНИЙ АВТОРКОЮ РОМАНУ, ЯК «СТІНОЧКА», ВІД ЯКОЇ ВІДШТОВХУЄТЬСЯ СЮЖЕТ

Після розмови з художником-постановником я вирішую пройтися по вже напівтемних після зйомок «старовинних» кімнатах і в одній із них бачу юнака у елегантному одязі позаминулого століття, котрий у задумі сидить на майже антикварній парчевій софі. 

Актор Павло Алдошин («Беренштейн», «Merry me», «Солона карамель», «Німа») грає героя другого плану, але той, кого він втілив у серіалі – персонаж-стіночка, від якого відштовхується сюжет.

- Розкажете трохи про свого героя? – запитую.

- Якщо перекладати сучасною мовою, я й мої друзі – це діти, які не знають жодних турбот.

- Мажори?

- (Сміється) Так! Ми – мажори, «золота» молодь того часу. Їм усе дозволено, і саме від того вони такі безвідповідальні. Їм нудно жити – немає правил і занадто багато свободи. Мій герой – Дмитро – був задуманий авторкою роману, як умовна стінка, від якої починається сюжет, а мені здається, що він набагато глибший у своїй трагедії. Я, як актор, захищаю свого персонажа і вважаю, що він не такий плаский, як його подає сюжет книги. Ми спілкувалися з письменницею тет-а-тет і вона погодилася, що Дмитра можна і треба робити більш глибоким і «багатошаровим».

-  А чим саме вирізняється для нього робота в історичному проєкті? Й чи довелося, крім сценарію, щось вивчати додатково, аби вжитися в епоху? 

- Перше правило: чим далі від нашого часу, тим нетиповішою має бути поведінка, тим вона має бути більш випуклою, об’ємною. Це за технологією. Але у мене інший підхід: я ніколи не тішу себе сподіванням, що я перероджуюсь у якусь іншу людину. Я просто беру проблеми Дмитра і поєдную їх із тим, як до тих проблем ставиться сьогодні Павло (тобто я), і відтворюю це на екрані. Немає ніякого занурення, перевтілення, я в це не вірю. Я – це я, який відчув себе Павлом в образі Дмитра 200 років тому. 

Мій персонаж обумовлює атмосферу існування головної героїні. Анна живе в таких обставинах: біля неї є Дмитро, є Мілош, є ще кілька чоловічих персонажів. Можливо, сценаристи далі пропишуть історію мого героя як неабияку цікаву. І це не через те, що я хочу далі його грати (сміється), а гадаю, це було б корисно для серіалу, й мені, як акторові, є ще що сказати цим персонажем.

Алдошин раніше працював у «Мізантропі» (сучасний мультижанровий театр, який нині припинив своє існування) і зараз не хоче повертатися на театральну сцену. Каже, що енергії такої сили не знаходить у жодному з інших театрів, тому вирішив усю свою енергію віддати кіно. Раніше він дуже часто знімався в рекламі, а зараз може собі дозволити не зніматися в ній, обираючи зйомки у вітчизняних стрічках.

«На жаль, наш кіноринок ще малий, схожий на маленьке дитинча антилопи, яке щойно вивалилося з материного лона, і ще мокре, спинається тремтячими ніжками на травичку. Для мене зараз – такий образ українського кінематографу. Але пологи вже пройшли і він народився, слава Богу», – вважає актор серіалу «Кава з кардамоном». 

Наразі письменниця Наталія Гурницька пише третю книжку з трилогії «Мелодія кави в тональності кардамону». Дві попередні видані. Тож з її героями має відбутися ще сила-силенна цікавих подій, перепитій, трагедій та звершень.

На завершення розмови уточнюю у продюсерки та актриси Олени Лавренюк: – То, напевно, чекати 2-й сезон?

- (Посміхається). Ми плануємо. Це ж лише уривок першої книги. Звісно, якщо глядачеві «зайде», то буде багато сезонів.

Мені б хотілося зняти продовження, бо ця культура мені близька – я виросла на межі з Польщею, мої бабусі наполовину польки – справжні львівські пані. Пам’ятаю, як вони несли свою культуру, і мені інколи прикро, що у нас українців змальовують стереотипно – виключно як селян. Хочеться показати Україну красивою, багатою, донести через екран цю естетику. У нас дуже багато красивих локацій, думаю, вперше в Україні будемо мати серіал із такою красивою картинкою.

Любов Базів. Київ

Фото: прес-служба «Кава з кардамоном»