Українська письменниця, сценаристка і драматургиня Катерина Бабкіна наприкінці жовтня 2021 року отримала за свою книжку «Мій дід танцював краще за всіх» премію Центральної Європи Angelus.

Ця літературна нагорода вручається щороку, починаючи з 2006, за найкращу прозову книгу, опубліковану польською мовою. Премію вручають авторам (які походять із Центральної Європи) за найкращі прозові твори, у текстах яких вони звертаються до найважливіших та найактуальніших тем сучасного світу, дають поштовх до міркувань і глибокого пізнання інших культур.

В Україні книга «Мій дід танцював краще за всіх», на жаль, не потрапила в жоден шорт-лист якихось відзнак і не була відзначена нічим, окрім гарних продажів.

- Пані Катерино, ми вітаємо вас із прекрасною літературною відзнакою! Наскільки для вас отримання премії «Angelus» було несподіваним, чи, можливо, навпаки – ви впевнено торували до цього шлях усією своєю попередньою творчістю?

- Я не мислю категоріями премій, і я точно цього не очікувала! Зазвичай цю нагороду отримують автори більш серйозні й вже більш знані на європейському ринку, аніж я, якщо йдеться про українців (раніше лауреатами премії ставали українські письменники Юрій Андрухович («Дванадцять обручів», 2006), Оксана Забужко («Музей покинутих секретів», 2013), Сергій Жадан («Месопотамія», 2015) – Л.Б.). У мене не так багато поки що книг вийшло за межами України. Тому я не думала, що її отримаю, але мені було дуже приємно, що я потрапила у фінал, і дуже приємно було поїхати на гала-нагородження.

Щодо того, наскільки це сподівано чи несподівано: я точно знаю, що книжка «Мій дід танцював краще за всіх» дуже добра. Вона потрапила в шорт-лист міжнародної премії «Зустріч» – це українсько-єврейська літературна премія, що покликана відзначити спільний досвід українців та євреїв упродовж століть, виражений у друкованому слові. Це премія для книг, які зачіпають українсько-єврейську тематику. Натомість в Україні ця книжка не потрапила в жоден шорт-лист якихось відзнак і не була відзначена нічим, окрім добрих продажів. Ну й о’кей. Але я, незважаючи на це, точно знаю, що вона дуже добра, і це точно не кінець її життя.

- Книга розповідає про життя кількох сімей і охоплює великий період – майже 100 років, в ній описано багато різноманітних подій і фактів. Наскільки ці факти історично достовірні? 

- Історично вона достовірна. У всіх нас є такий чарівний інструмент, називається «Гугл» – усе можна перевірити: що як було, в якому році та ін. Щодо того, де я брала цю інформацію, то я живу в цій інформації – це історія моєї сім’ї, моїх предків, моїх ровесників, їхніх сімей та їхніх предків. Всі ці історії, в тому чи іншому вигляді, відбувалися насправді. Вони почуті, переказані, донесені, акцентовані й перемішані між собою, звичайно, але реальні.

ЧЕРЕЗ ТЕ, ЩО ТОРКАЮСЯ ТЕМ ЄВРЕЙСЬКОЇ ІСТОРІЇ ТА ХОЛОКОСТУ В СВОЇХ ТЕКСТАХ, МЕНЕ ЧАСТО ЗАПИТУЮТЬ, ЧИ Я НЕ ЄВРЕЙКА. ЗОВСІМ НІ, ХОЧА МЕНІ ДУЖЕ БЛИЗЬКА ЄВРЕЙСЬКА КУЛЬТУРА

- Ви вже не вперше торкаєтеся історії єврейського народу в своїх творах, мені ось згадалося, що й в оповіданні «Коробка з ґудзиками» (яке увійшло до 30 визначних оповідань незалежної України), головна героїня – Анька має єврейське коріння і завдяки цьому виїздить з України.

- До Голокосту Україна взагалі була країною, де чи не найбільше єврейського населення скупчувалося в поселеннях, містах, окремих містечках. Наші історії, наші культури дуже тісно переплетені. І це відбувається в літературі. У мене багато таких персонажів, я часто працюю з такими історіями. 

- Вони справді вам болять, чи це те, що ми називаємо мейнстрим? 

- Це навряд чи вже є мейнстримом. Мені здається, вже трошки відійшла ця тема. Хоча, з іншого боку, Україна лише доходить до якогось тверезого переосмислення того, що відбулося, і яка наша участь у всьому тому. Це ж не те, що прийшли німці й вбили всіх євреїв. Трошки інакше виглядало на ділі. Мене це справді цікавить, справді хвилює, і мені справді це болить. У мене багато друзів-євреїв, євреїв українських, євреїв вихідців з України, які вже мешкають деінде, євреїв, які зовсім ніколи не були в Україні й не мають звідси коріння, хоча таких знайти непросто.

Ще раз наголошую на тому, що це значна частина нашого минулого, нашої історії, нашої культури. Мене через те, що пишу про це, дуже часто запитують, чи я не єврейка, зовсім ні, хоча мені дуже близька єврейська культура й їхнє ком’юніті, спільнота, не релігійна, а саме сучасна, ліберальна та адекватна. Я коли перебувала в Штатах, в Айові на письменницькому воркшопі, навіть зробила ДНК-тест. Про всяк випадок, просто цікаво було, але ні,  я – східноєвропейська слов’янка. 

- Жодної краплиночки?

- Зовсім немає! Хоча я не вірю, наскільки аж так «зовсім» може не бути жодної єврейської крові серед східних слов’ян. І ось таких чудес походжень, рідності й близькості я теж торкаюся в книжці «Мій дід танцював краще за всіх», тому що частина її героїв – далекі родичі й вони про це не знають. Навчаються в одному класі, живуть неподалік, але не припускають, що вони одне одному рідня, і не дізнаються про це ніколи. Тільки читач з перспективи минулого, на 80 років назад, бачить це.  

У мене немає доступу до реальної задокументованої історії моєї сім’ї. По-перше, я не знаю свого батька, тобто половина родоводу вже відвалилася. (Я знаю – хто це, але не мала ніколи стосунків і спілкування з цією сім’єю). По-друге, історія сім’ї моєї мами склалася так, що постійно всі потрапляли в якісь проблеми. Це досить типова ситуація для людей, котрі пережили Радянський Союз: тут розкулачували, цих висилали, тих арештовували, потім реабілітували. Кожен раз по цьому, природньо, нищили документи.

До того ж, мій прадід був польський шляхтич, який звабився ідеями більшовизму і всі родинні статки пустив на обладнання одного з бронепоїздів для Леніна. Тому його історична польська спільнота не сильно шанувала, і відповідно – нічого про нього не збереглося.

А щоб це все зверху «полірнути» – то ще й значна частина людей була з Донбасу, звідтам, де зараз уже просто все згоріло. Я зверталася до організації й людей, які цим займаються, але зробити мені серйозну родознавчу довідку виглядає неможливим.

Саме тому я зробила ДНК-тест і тому так пильно звернула увагу на всі ці оповідки й перекази, які дісталися мені від родичів різного ступеня близькості. Я виростала з цими історіями, і спостерігала, відслідковувала їх, коли стала дорослішою. Хоча, знаєте, траплялося, що раз розповідалося, як щось сталося з умовною сестрою оповідача, а раз – як це було вже з сусідкою. І ти вже не знаєш, який відсоток з цього вигаданий, а який реальний, і чи насправді це було з людиною, а вона дистанціює свій травматичний досвід у такий спосіб, і розповідає, що це сталося з кимось, чи навпаки. Більшості з цих людей уже немає, тому я ніколи й не дізнаюся, наскільки це все правда. Але їхні історії є. Якщо подумати: що ще у нас насправді є, окрім історій? 

У ЛІТЕРАТУРІ ТИ НЕ МАЄШ ВИБОРУ, КРІМ ЯК ПОКЛАДАТИСЯ НА ПЕРЕКЛАДАЧА І НА СВОГО ВИДАВЦЯ

- Але ж, напевно, в книгах є сучасні персонажі, частково «списані» з реального життя. Трапляється, що вони впізнають себе? Як реагують? 

- Та постійно це стається! Сприймають нормально – плачуть здебільшого. Якось жінка, котра стала однією з двох прототипів героїні Аньки з оповідання «Коробка з ґудзиками» (вона також письменниця і написала вже 2 книги, які базуються на її власному життєвому досвіді), написала у Фейсбук приблизно таке: я пишу книжки, але іноді думаю, нащо я їх пишу, якщо Катя вже написала це? Це, звичайно, неправда, тому що її книжки – теж цікаві й потрібні. Так що так, реагують, але без скандалу (сміється). Це все художня література, і я наполягаю на тому, щоб це позиціонувалося саме так.

- Разом із вами премією «Ангелус» був відзначений і перекладач вашої книги на польську Богдан Задура. Розкажіть про вашу співпрацю?

- Це в першу чергу видатний польський поет, письменник, а потім уже перекладач з української, англійської та інших. 

- А ви польську мову знаєте?

- Трошки.

- Крім польської, ваші книги перекладалися ще на багато інших мов, і от мені стало взагалі цікаво, як автор може оцінити переклад, не володіючи всіма цими мовами? 

- Ніяк (сміється). 

- Відомий український перекладач і режисер дубляжу Олекса Негребецький розповідав мені про таку цікаву штуку в кіно, як «зворотний переклад» на мову оригіналу для затвердження. Є студії, що просять: переклав сценарій, а тоді переклади це все англійською і пришли нам основні репліки, які ми вважаємо ключовими. В перекладі літературних творів такого не роблять?

- Я теж знаю про таку штуку, але мені здається, що коли в кіно вимагають зворотний переклад – це дуже велика недовіра до інституції, якій продали права.

У літературі ти не маєш вибору, крім як покладатися на перекладача і на свого видавця. Ти або довіряєш цим людям, або ні. У роботі з Задурою у мене взагалі питань не виникає, тому що це, в першу чергу, видатний автор, видатний письменник, поет, а потім уже перекладач. Я не маю жодного сумніву в його компетенції!

Щодо того, чи взагалі бувають помилки й курйози в текстах після перекладу? Напевно, так. Можливо, вони є і в перекладах моїх книжок на іврит чи на в’єтнамську мову. Як я можу оцінити переклади на іврит? Ніяк. Я можу бачити тільки очі аудиторії, яка слухає ці переклади, відчувати їхню реакцію, читати, яка є реакція на вихід книжки. Якщо вона хороша, значить, переклад, очевидно, також. 

Я Й НАПРАВДУ ЛЮДИНА ВЕСЕЛОЇ ВДАЧІ. АЛЕ ЛЮДИНА ВЕСЕЛОЇ ВДАЧІ – НЕ ЗНАЧИТЬ ЛЮДИНА ЛЕГКОЇ ВДАЧІ

- Катерино, ви (судячи з фото в соцмережах, де ви переважно з посмішкою, і зараз, під час нашого спілкування, я в цьому переконалася) досить весела, позитивно налаштована до всього людина. Притім, ви людина, яка пише на складні, непрості теми, за які, мені здається, не кожен автор готовий братися: рак крові, ВІЛ-позитивні люди…  

- Як авторка, я працюю з темами, які є соціально значущими і соціально важливими. Сюрпрайз – як правило, це складні теми. Разом із тим, я й направду людина веселої вдачі, але людина веселої вдачі – не значить людина легкої вдачі. Хто зі мною працював, це підтвердить. Я дуже орієнтована на результат, маю високі вимоги до себе і, відповідно, до інших, до дійсності, до своїх текстів у тому числі.

А щодо тем, то маю уточнити: я збираюся писати не книгу про ВІЛ-позитивних людей (якось так в одному інтерв’ю сформулювали – й понеслося), а про історію взаємин пари в принципі, ну і заразом в якій виявляється, що один із них дістає ВІЛ-позитивний статус, нічого про це не знаючи і дуже боячись цього.

Просто, слухайте, ну, реально – не можна відгородитися від дійсності! Ти виходиш на вулицю – тут машини стоять на тротуарі й люди з дітьми не мають як проїхати. Люди з дітьми й без них – не мають, що їсти. Транспорт виглядає так, ніби зараз розвалиться. Водій маршрутки їде – і розмовляє по телефону. Візком ти не можеш проїхати по центру міста, тому що тротуар дірявий і перекошений. Від чого ще ти можеш відгородитися? Якщо ти просто висовуєш ніс із хати (а подекуди навіть і не висовуєш його) – і на тебе просто «падає» вся ця дійсність, яка ані легка, ані позитивна здебільшого! Я пишу про те, в чому живу.

І це ще я – людина з досить благополучного середовища, я існую в інформаційній і соціальній бульбашці, але наш світ такий загалом – не подарунок. Який сенс писати не про це? 

ДЛЯ ДІТЕЙ – ПИСАТИ ПО-ІНШОМУ. НЕ СКЛАДНІШЕ І НЕ ПРОСТІШЕ, ПРОСТО ПО-ІНШОМУ 

- Існують різні думки, наприклад, говорять, що в часи великих депресій люди хочуть чогось смішного, легкого, комедійного. 

- А чого книжка на серйозну тему не може бути смішна? Я так і роблю, здебільшого мої оповідання – досить смішні, й дитячі книжки смішні. Взагалі, книжка про рак крові, яку ви так страшно представили – це книжка «Шапочка і кит» – вона для дітей і теж дуже смішна та зворушлива. Діти її люблять. 

- Для дітей писати складніше, аніж для дорослих?

- Для дітей писати – по-іншому. Не складніше і не простіше, просто по-іншому. 

- Знаю кілька прикладів, коли «дорослі» письменники писали дитячі книги і сказали – більше не будуть. Зокрема, Світлана Поваляєва якось зізналася мені в інтерв’ю про свій «дитячий» досвід: «Я дуже довго відмовлялася і пручалася, тому що розуміла, яка це відповідальність – набагато складніше писати для дітей, і я точно не дитяча письменниця». 

- Кожен письменник – це, в першу чергу, окрема людина, й у кожного все працює по-різному. Хтось не хоче більше писати дитячі книжки, а я хочу. Мені воно цілком моє. Це дуже часте запитання: ви пишете і вірші, й прозу для дітей і для дорослих, як і сценарії, й есе? Так, я пишу все.

Я ЖИВУ З ЛІТЕРАТУРИ, ЦЕ МІЙ ФАХ. ЖИВУ НЕ РОЗКІШНО, АЛЕ СПРАВДІ ЖИВУ

- Говорять, що з однієї літератури письменник жити не може. Як ви вважаєте?

- Я живу з літератури, це мій фах. Живу не розкішно, але справді живу. Багато пишу, багато працюю, я обов’язкова, не лінива, порядна в роботі,  маю бухгалтера, який у стані виставити рахунок як ФОП. Тобто, не беру гроші в конверті чи на карточку, ці всі моменти теж важливі – я до цього ставлюся, як до професії.

Я написала багато книг, їх багато перекладали, не відмовляю виданням, які просять оповідання, тому що мені важливо, щоб українська література була доступна широкому читачеві і якомога активніше просувалася. Тобто, я реально багато працюю, і так жити з літератури можна. Це не просто, але і в «АТБ» на касі теж не просто працювати, давайте будемо чесні.

- У вас є щоденний план написання текстів? Як-от, наприклад, в Андрія Кокотюхи, який, як відомо, вважає свою діяльність виробництвом і кожного дня друкує 20-25 тисяч знаків.

- Так, у мене є книжки, які я хочу написати, але я не ставлю собі таймінгу  – особливо зараз, коли у мене малесенька дитинка. Звичайно, є план, є контракти з видавцями, є дедлайн у цих контрактах і я чітко його дотримуюся.

- У 2015 році ви були ініціаторкою цікавого флешмобу #bookchallenge_ua, сутність якого полягала в тому, щоб прочитати за рік 200 книг. На цей рік були подібні плани?

- Цього року я планувала прочитати 100 книг, висвітлюю це подекуди в своєму блозі. Не знаю, чи вийде, але подивимося (посміхається). Я читаю по всякому: з телефону, купую електронні книги, слухаю аудіокнижки в машині, також читаю паперові книжки.

- Вас не лякає те, що паперова книга зникає?

- Паперова книга не зникає. Є дуже хороша книжка «Не сподівайтеся позбутися книжок» сучасних європейських інтелектуалів Умберто Еко та Жан-Клода Кар’єра. Там у бесіді двох розумних, освічених людей, підкріпленій фактичними даними і даними продажів та всякими іншими штуками, досить ємко пояснено, чому паперова книга не зникає і не зникне.

ДУЖЕ РАДА, ЩО ЦЯ ПРЕМІЯ ПІШЛА ДО ЖІНКИ, ДО МОЛОДОЇ МАМИ

- Ви – молода мама. З появою донечки, якісь суттєві зміни відбулися у вашій роботі, творчості?

- У мене стало менше часу, бо дитина – це дуже часоємкий проєкт, а ще у мене стало набагато більше щастя, тому що я дуже її люблю і дуже рада їй. А в усьому іншому це на мене ніяк не вплинуло. Так склалося, що у мене не було декретної відпустки, я провела перші п’ять місяців після її народження разом із нею (бути весь час фізично з нею для мене було дуже важливо), але все одно, працювала досить багато: слінгом до себе її примотаєш або покладеш коло себе, береш ноутбучок – і пишеш.

- До якогось часу можна примотати, але в рік-півтора – вже не доженеш, довелося вигадувати щось інше?

- У вісім місяців я вийшла на роботу на повний день. Коли я на роботі, дитина з нянею, тобто, вихід на роботу, коли в тебе дитина – платний. Ну, така зараз моя ситуація, я мушу заробляти. Працюю однак все одно з творчими ідеями та письмом.

- Знаю, що ви хочете дещо змінити правила, які існують у більшості літературних резиденцій, куди письменникам не дозволяється приїздити з дітьми.

- Здебільшого умови резиденції такі, що розміщення з дітьми не надається. Я планую тепер трошечки змінити цю парадигму. Я народила дитину, це ж класно, так що мені тепер – не їздити на професійні резиденції?

- Але ж вам можуть сказати, що маленькі діти шумлять і можуть заважати іншим…

- Хай скажуть, подивимося, що буде (сміється). Розумієте, зараз питання, які стосуються інклюзії в широкому сенсі, доступності та рівних можливостей – дуже на часі, саме час усе це обговорювати й змінювати.

У молодої мами прецеденти починаються з моменту виходу з дому: елементарно важко з дитячим візочком проїхати по тротуарах, там скрізь машини стоять і ями в асфальті, а на переходах – немає з’їздів! Тобто, мені треба більше зусиль, щоб елементарно дістатися на робочу зустріч, аніж людині без дитини, а це вже не «ок».

І коли говорити про «Ангелус» (не знаю, наскільки коректно говорити про себе в третій особі), я дуже рада, що ця премія пішла до жінки, до молодої мами, тому що серед номінантів я була одна жінка і, по-моєму, одна людина з маленькою дитиною. Це реально відображає пропорції можливостей чоловіків і жінок займатися професійним письменництвом у сучасному світі. Це має змінитися.

Я НЕ Є НІЧИЇМ АВТОРОМ, СПІВПРАЦЮЮ З РІЗНИМИ ВИДАВЦЯМИ – МЕНІ ТАК «ОК», І ВИДАВЦІ ТЕЖ НЕ ЖАЛІЛИСЯ

- Катерино, а відкрийте-но таємницю – у вас зараз є якась книга у процесі написання?

- Дві.

- Розкажете про них?

- Не розкажу (сміється).

- А про ту, що вже готується до друку і скоро має з’явитися на полицях книгарень?

- Зараз готується до друку роман для дітей та підлітків, який називається «Сніговий тепл». Сподіваюся, що встигнемо видати до Різдва, але якщо ні, то в саме Різдво або Новий рік. Це «Видавництво Старого лева», буде класно.

- Ви неодноразово співпрацювали з цим видавництвом («Шапочка і кит», «Гарбузовий рік», збірки «Селфі в Парижі», «19 різдвяних історій») і напевно – є однією з їхніх успішних авторок?

- Я не є нічиїм автором, я співпрацюю з різними видавцями. Мені так «ок», видавці теж не жалілися. Комусь зручніше працювати з одними й тими ж людьми, комусь – з різними, різні люди мають різні профілі, різні способи роботи. Взагалі, я не бачу в цьому якоїсь принципової різниці.

- Наскільки активно ви, як автор книги, берете участь в ілюструванні книги, виборі обкладинки?

- Буває дуже по-різному. Немає сталої схеми, як це працює: не всі обкладинки моїх книг мені подобаються, не завжди вдається домовитися. Наприклад, з книжкою «Заговорено на любов» у нас була історія з видавництвом «Клуб сімейного дозвілля» – якось вони не приділили достатньої уваги, не фіналізували обкладинку і вона вийшла така, як вийшла – симпатична, але це зовсім не те, чого хотілося б.

Натомість, у мене була прекрасна співпраця з «Коморою», ми зробили вже три книги, всі вони чудово виглядають, і це все – зусилля видавництва. Паралельно я також співпрацюю з геніальним видатним ілюстратором Сергієм Майдуковим («Щасливі голі люди», «Мій дід танцював краще за всіх»). Співпраця з ним відбувається в різних видавництвах – і для «Комори», і для «Meridian Czernowitz», мені дуже пощастило, це дуже-дуже цінна для мене співпраця.

Я ЗОВСІМ НЕ ВРАЗЛИВА І З КОЖНОЇ КРИТИКИ НАМАГАЮСЯ ДІСТАТИ КОНСТРУКТИВ

- А в якому віці ви почали писати, ваша ж перша книжка вийшла, коли вам було ледь 17 років?

- Я завжди писала.

- Починали з віршів? Тривалий час вас позиціонували саме як поета, проза стала вашою пізніше.

- Ні, я завжди писала й одне, і друге. Просто першою вийшла книжка віршів, потім вийшла книжка прози, оповідання і повісті, потім знову віршів. Написала два романи, один з них, щоправда, в оповіданнях, працюю над третім.

Я взагалі проти будь-яких узагальнень, особливо про те, що мені притаманно, а що ні.

- Третій роман теж буде в оповіданнях?

- Ні, одна історія. А яка насправді різниця? Можна оповідання прибрати, а називати їх главами, тоді що виходить – це вже інша книжка?

- Напевно, різниця все ж є, якщо ви вирішили не главами назвати, а оповіданнями.

- Це все постійний процес, рух і розвиток. І як тільки ти починаєш цементуватися в якихось поняттях, типу, мені притаманно те, а не притаманне це, я пишу отак, а не так, роблю оце, а не це – мені здається, вже пора в труну лягати! Тому що творчість – це постійний рух, це не якісь сталі речі. Я кожного разу роблю інакше, кожного разу пробую щось інше, щоб виходило все краще й краще.

- Буває, що не митець «цементується» в чомусь, а його так сприймають читачі: ось цей – майстер рими, а цей – майстер прози. А як ви взагалі ставитеся до критики?

- Я зовсім не вразлива і з кожної критики намагаюся дістати конструктив. Часто, щоправда, це буває неможливим, бо у нас існує багато різної критики, й іноді вона не дуже професійна, коли в ній багато згенерованого (незрозуміло чим) негативу, а бодай якогось конструктиву – немає. Часто буває таке, що читаєш критику – і бачиш, що людина книжку взагалі не читала! Але я намагаюся з усієї критики дістати для себе щось корисне, зробити якісь висновки, покращити свою подальшу роботу, розширити свої підходи, бачення.

На жаль, інститут фахових літературних критиків у нас дуже маленький, а безумовно, хочеться, щоб він процвітав та розширювався, щоб формувалася якісна потужна літературна критика. Це надзвичайно потрібно, тому що якісної української літератури стає більше, вона активно розвивається, і я переконана, що й цей момент теж скоро налагодиться.

Любов Базів. Київ