Алі Акбар Бейгі. Побитий реальністю, наче камінням

Не знаю, чи помічали ви, але, на мій погляд, фотографія стала для живопису тим прокляттям, яким є соціальні мережі для літератури. Доба лінійного спрощення перетворює мистецтво виключно на мистецтво форми. Звідси тенденція: чим менше сенсу, тим яскравіші шедеври.

Коли дивишся на полотна та малюнки іранського художника Алі Акбара Бейгі (Ali Аkbar Beigi), не віриш, що ЦЕ намальовано.

Не віриш, хоч трісни. І справді, той митець – якийсь феноменальний рисувальник!

Для початку можете пересвідчитися на власні очі…

На жаль, про нього відомо небагато. Ось що вдалося зібрати, бо у даному випадку доводиться починати з прописних істин...

● Господь ніколи не забирає з вашого життя щось важливе, щоб не замінити його на щось ще краще.

*   *   *

Мають рацію ті з вас, хто сполохано замахав руками:

- Так іслам же забороняє зображати людину. Невже отой Алі Акбар – не правовірний мусульманин!?

Дійсно, шаріат (شريعة‎; “(правильний) шлях”, “спосіб дії”) є чітким набором приписів, що визначають переконання, а також формують релігійну совість і моральні цінності мусульман. Проте, як виявилося, в Корані є лише одне місце – Аль-Маїда (Трапеза), 91-й аят, який забороняє працю художників, точніше, скульпторів:

- О, віруючі! Вино, азартні ігри, ідоли (ансаб; статуї, кумири, – О.Р.) та ворожіння на стрілах – скверна з діянь сатани. Уникайте всього цього, щоб могли ви досягти успіху.

Значно більше страхів містять коментарі до Корану:

- Нещастя тому, хто зображуватиме живу істоту! У день останнього суду особи, яких художник зобразив, зійдуть із картин і прийдуть до нього, вимагаючи повернути їм душу. І людина ця, котра не зможе повернути душу, спопеліє у вічному полум'ї.

Окрім іншого, у мусульманських переказах (хадисах, “пророчих традиціях”) визначені чотири види заборон на зображення. Прокляття накладаються, між іншим, навіть тим зображенням пророків і святих, яким віруючі вклоняються. Хоча це, скоріш, непряма боротьба з ідолопоклонством. А ще правовірним забороняється мати тканини та подушки із зображеннями живих істот, особливо – які мають тінь.

Від початку VII століття, коли в Західної Аравії, у Мецці, виник іслам, усякого було сказано. Один із найбільших сподвижників Пророка Абу Тальха (нехай буде задоволений ним Аллах) передав, що Посланець Аллаха (мир йому та благословення Аллаха) сказав:

- Ангели не входять до будинку, в якому є собака чи зображення.

Але британський сходознавець, історик ісламського мистецтва, сер Томас Арнольд (Thomas Walker Arnold; 1864-1930) у своєму ґрунтовному дослідженні “Живопис в ісламі, дослідження ролі образотворчого мистецтва в мусульманській культурі” (“Painting Іn Islam, A Study Оf Тhe Place Оf Pictorial Art Іn Muslim Culture”; 1928) зазначає: заборони зображень практикувалися сунітами і… шиїтами. Тим часом причина існування образотворчого мистецтва в Ірані (у різні століття) полягала в тому, що ці заборони виконувалися лише частково або зовсім не виконувались.

Тут також діяла якась вибірковість: у мечетях зображень ви не зустрінете, але у палацах Кусейр-Амра (найвідоміша з фортець пустелі, розташована в сучасній східній Йорданії) і Самарри (давнє місто в Іраку на східному березі р.Тигр, за 125 км на північ від Багдада), особливо – у лазнях! – скільки завгодно.

● Виклики, невдачі, поразки і, зрештою, прогрес – це те, що додає вашому життю вартості.

*   *   *

Тепер, власне, – про мого сьогоднішнього героя.

Іранський художник Алі Акбар Бейгі (علی اکبر بیگی) народився 25 липня 1982 р. у Тегерані, в заможній сім'ї, де шанували високе мистецтво. Малювати хлопчик любив і багато часу присвятив вивченню мистецтва у відомих вчителів країни.

Адже європейці познайомилися з творами іранського мистецтва ще у XVII столітті. Так, зокрема, іранські мініатюри – “negârgari Irâni”, очільника ісфаганської школи книжкової мініатюри Реза Аббасі (Різа-йї Аббасі; 1575-1635) Старий Світ відкрив для себе саме тоді. Забігаючи трохи наперед, скажу, картина “Чашник (Портрет юнака у червоному вбранні)” (1627-1628), сьогодні знаходиться у Музеї Ханенків, що по вулиці Терещенківській, 15-17 у Києві. Можете зайти побачити оригінал…

Так ось, у 1633 р. два знані нідерландські друкарі з Лейдена – Бонавентура Ельзевір (Bonaventure Elzevir; 1583-1652) та Авраам Ельзевір (Abraham Elsevier; 1592-1652) у виданій ними книжці “Персія, або Держава персикового королівства. Різні подорожі Іраном та через нього” (“Persia, seu regni persici Status. Variaque Itinera in atque per Persiam”) опублікували шість мініатюр із мотивами згадуваної школи Реза. Тоді ж у Старому Світі виникли перші спроби оцінити іранський живопис.

У п’ятому томі свого “Щоденника подорожі кавалера Шардена до Персії та Східної Індії через Чорне море і Колхіду” (“Journal du voyage du chevalier Chardin en Perse et aux Indes orientales par la mer Noire et par la Colchide”) французький мандрівник Жан Шарден (Jean Chardin; 1643-1713) присвятив невеликий розділ іранському живопису. Зокрема, він писав:

- Іранці не знайомі з перспективою, що виявляється тим дивнішим, оскільки ібн Хосейн написав про перспективу... спеціальний трактат. Однак, їхній пензель тонкий та ніжний, а живопис сповнений життя і блиску. Слід приписати повітрю тієї країни красу фарб; саме її сухе повітря стискає тіла, робить їх твердішими, наче шліфованими, тоді як наше сире повітря розмазує та розчиняє фарби, надаючи їм нечистий тон, шкідливий блиску олії.

*   *   *

Роблю ці два історичні фідбеки з однієї причини. По-перше, не все так однозначно із самим ісламом. По-друге, в Ірані, який успадкував традиції великого мистецтва Персії, було і завжди буде кому й чому вчитися.

Справжній смак виявився в Алі Акбара Бейгі, коли юнакові виповнилося 14 років. На його роботи звернули увагу не лише батьки та вчителі, а й поважні арт-критики. Попри те, що його нахвалювали зусюдибіч, юний маляр вчився, вчився, вчився, доки усвідомив, що саме живопис – це і його шлях у житті.

Власне, його особиста доля нічим не відрізнялася від долі його національного мистецтва. Адже більш-менш уважне, а головне – наукове вивчення класичного іранського живопису у Європі почалося, хіба що, наприкінці ХІХ століття. Тоді, у 1895 р. власну монографію про іранське мистецтво “L’art persan” – маю на увазі розділ про іранську мініатюру (негаргарі) – єгиптолог Альбер Гайє (Albert Gayet; 1856-1916) проілюстрував матеріалами, взятими у… бібліотеці Хедіва Ісмаїла в Каїрі (нині – Єгипетська національна бібліотека та архіви; “Дар ель-Котоб”).

Прорив стався тільки у першій половині 1930-х рр., коли з обох боків Атлантики відбулися повноцінні тематичні виставки іранського мистецтва, а саме: у Лондоні (1931), Нью-Йорку (1933) та Ленінграді (1935).

● Бог завжди бореться на боці тих, хто бореться.

*   *   *

На щастя для 15-річного Алі Акбара Бейгі, у 1997 р. п’ятим президентом Ісламської Республіки Іран народ обрав Мохаммеда Хатамі (1942), а той – як худджат-уль-іслам (шиїтський релігійний титул) – проголосив початок проведення політики терпимого ставлення до культури та встановлення більш тісних зв’язків із країнами Заходу. Давався взнаки той факт, що у 1982-1992 рр. М.Хатамі був міністром культури Ірану. І справді, наприкінці 1990-х р. європейські держави почали відновлювати перервані революцією економічні зв'язки з Іраном.

Вікно можливостей розчахнулося, у світській країні Алі Акбар здобув вищу освіту, озброївшись фундаментальними знаннями у живописі – як національному, так і світовому – та отримав ступінь бакалавра. Перед ним стелилися дві дороги: або шанобливо продовжувати персидську традицію, або створювати власну школу.

Друге імпонувало більше. Й у 2001 р. у Тегерані 19-річний вундеркінд відкрив власну галерею та… приватний художній інститут “Beigi Academy”… Проте США залишилися незмінними у своїй політичній позиції. Американське керівництво звинуватило Іран у спонсоруванні тероризму та розробках зброї масового знищення, а новообраний у 2001-му 43-й президент США Джордж Буш-молодший закріпив за Іраном ярлик “Вісі зла”.

Для будь-яких іранських митців вимушено залишався єдиний вихід: самоізоляція – добровільна чи примусова. Своїм методом у мистецтві Алі Акбар Бейгі не випадково обрав гіперреалізм, і трохи далі ви зрозумієте – чому.

● Нічого в житті не слід боятися, – це тільки розуміти раз і назавжди. Настав час зрозуміти більше, щоб боятися менше.

*   *   *

Ще у другій половині ХІХ століття, коли у надрах феодального суспільства почала зароджуватися іранська буржуазія, у національному мистецтві змінилися смаки. Під впливом західноєвропейської традиції місцевий живопис почав набувати нових форм. Паралельно з книжковою мініатюрою, на європейський кшталт, бурхливо розвився станковий живопис. З'явився жанр портрета, вершиною якого вважають полотна Фатх-алі-Шаха (1794-1834), а також Мірзи Абу-ль-Хасана Гаффарі (1814-1865); останній навіть носив титул “Сані-оль-Мольк” (“Блискуча досконалість”) та звання “наккаш-баші”, тобто “головний маляр шахського Двору”.

До речі, останній залишив по собі цілу галерею тонко намальованих, влучно схарактеризованих і з великим смаком розцвічених акварельних портретів: каджарських принців, вельмож, євнухів, придворних блазнів і т.д. Олією він започаткував традицію декоративних картин, на яких пістрявіли танцівниці, красуні, воїни. Очевидці залишили спогади, що на Ленінградській виставці іранського мистецтва (1935) було виставлено чимало картин у європейській манері, оскільки молоді азійські художники живопису навчались у… Парижі та Римі.

Однак у 2001-му році, з подачі адміністрації Джорджа Буша-молодшого, все це знову померло, або змертвіло до ортодоксального ісламського мистецтва.

● Дякуйте Бога за все у вашому житті: за гарне і погане. Бо перше було благословенням, а друге – досвідом.

*   *   *

Чи існувала якась естетична протиотрута?

Для власника й головного педагога приватної “Академії Бейгі” взагалі та її вихованців зокрема рятівною соломинкою виявився саме гіперреалізм. Йшлося не про сліпе копіювання, а про естетичний ескапізм.

Нагадаю, спочатку термін “фотореалізм” у 1968 р. запропонував американський арт-дилер Луї Мейзель (Louis K. Meisel; 1942). На рівні маніфесту були встановлені п’ять пунктів, що зводилися до наступного: щоб збирати інформацію, фотореаліст використовує фотоапарат, затим зображення, користуючись оригінальним слайдом, він кладе на полотно, домагаючись фотографічного ефекту у живописі; кінцевий результат є копією світлини, але вартий він набагато більше, ніж оригінал. У 1973 р. бельгійський арт-дилер та власник кількох галерей Ісі Брашо (Isy Brachot) запропонував замінити термін “фотореалізм” на “гіперреалізм” (“hyperréalisme”).

Далі все складалось, як він свого часу й попереджав:

- Фотографія звільнила образотворчі мистецтва від їхнього настирливого прагнення до правдоподібності. Хоч яким би був майстерним художник, його творчість завжди має відбиток неминучої суб'єктивності, а тому будь-яке зображення ставиться під сумнів самим фактом… присутності людини. Усі вишукані мистецтва ґрунтуються на присутності митця, і лише у світлині ми можемо насолоджуватися її відсутністю. Отже, художник-гіперреаліст здійснює зворотну операцію, знову наділяючи це авторське зображення… суб'єктивністю.

Наріжним каменем не лише його мистецької філософії, а всього світового постмодернізму стало ключове поняття “симулякр” (від лат. simulacrum – “подібність”, “копія”), під яким розуміють зображення, копію того, чого насправді не існує. Автор терміну, французький соціолог та культуролог Жан Бодріяр (Jean Baudrillard; 1929-2007) під ним мав на увазі, швидше, соціокультурні реальності як такі, що набувають двозначного несправжнього характеру.

● Людину нічому не навчити; ви лише можете допомогти їй відкрити щось у собі.

*   *   *

За останні дві декади іранський художник Алі Акбар Бейгі брав участь у 15 колективних експозиціях та мав чотири персональні виставки, неймовірно успішні як з огляду виставлених картин, так і великого напливу відвідувачів. Не зупиняючись на досягнутому, відвідав тепер уже магістр витончених мистецтв низку західних семінарів, академічних курсів, професійних майстерень.

Його творча манера не змінилася. Гіперреалізму з Тегерану, що давно перетворився на абсолютизований реалізм, притаманні практично всі жанри – від портретів, натюрмортів, пейзажів до міських замальовок та побутових сценок. Неозброєним оком видно, цьому художнику подобається живопис олією, бо іранський майстер вважає, що та давня техніка дозволяє живописцеві досягти потрібного кольору та об'ємної текстури – без жодних обмежень. Крім того, масляні фарби незабутньо створюють сяючі, насичені кольори. Нічого подібного інші фарби не передають.

Не лише в Ірані, по цілому світові так діється:

● Якщо ви не виплекаєте власну мрію, хтось обов’язково винайме вас, щоб ви розбудовували мрію чужу.

*   *   *

Із року в рік іранські живописці-гіперреалісти: не лише сам Алі Акбар Бейгі, а й його талановиті учні – Фаршад Фейзі, Сара Аміні, Шіма Рамезані та інші (зверніть увагу на їхні вражаючі роботи!) – створюють хибну (паралельну?) реальність, переконливу ілюзію реалістичності. Подібно до того, як фотореалізм симулював аналогову фотографію, так їхній гіперреалізм імітує техніку цифрового зображення.

Новизна симулякру до мистецтва полягає в тому, що сучасні митці переносять симулякр зі сфери чистої онтології та семіології на картини сучасної соціальної реальності. Й унікальність цього методу виявляється у спробі пояснювати реальність не як наслідок процесу симуляції, а як породження гіперреального світу, який через міжнародну ізоляцію Ірану іншим і бути не може.

На кожній з іранських картин перед глядачем стоїть закривавлений маляр, побитий реальністю наче камінням, але несхитно малює й малює.

Бо лише так він може вижити.

● Щоразу, коли здається, що вами гребують, насправді Господь спрямовує вас на щось краще. Просіть лише Бога дати вам сили рухатися вперед.

Бажаєте побачити, ЯК це робиться? Заходьте за посиланням…

*   *   *

Тепер директор і власник приватної іранської “Академії Бейгі” може багато що собі дозволити. Наприклад, не зважаючи на час і кордони, релігії та мови, через дивовижний симулякр вести діалог зі знаними європейцями. Нехай навіть і померлими. Скажімо, з великим французьким живописцем і педагогом, видатним представником салонного академізму XIX століття Вільямом Бугро (William-Adolphe Bouguereau; 1825-1905), творчість якого (828 картини), можна визначити, як “квінтесенцію живопису свого покоління”. Хоча арт-критики вважають, що це “романтичний реалізм”.

Стаючи за кафедру перед вихованцями, не зважаючи на естетичні суперечки та соціальне оточення, Вільям Бугро та Алі Акбар Бейгі розмовляють однією мовою – мовою високого живопису.

● Щоб здійснити великі справи, ми повинні не тільки діяти, а й мріяти, не тільки планувати, а й вірити.

*   *   *

Вчитайтеся… Власних вихованців, а серед них були Анрі Матіс, Фелікс Валлотон, Вільгельм Ліст, Димитріє Пачуреа, Елізабет Гарднер, Роберт Анрі, Сесілія Бо та інші, – дійсний член Академії образотворчих мистецтв (1876) Вищої школи образотворчих мистецтв та Академії Жюліана Вільям Бугро наставляв:

- По-перше, усім серцем треба любити природу, бути здатним вивчати її та годинами милуватися. По-друге, для маляра все в природі: рослина, листя, бадилинки – є суб'єктами нескінченної та плідної медитації; хмари, що пливуть небом, мають вигляд, – і та форма дарує митцю радість, допомагає мислити. Треба шукати Красу і Правду, пане! І працювати треба до кінця. Існує лише один вид живопису – живопис, що дарує оку досконалість, гарну та бездоганну, яку можна знайти лише у Тиціана і Веронезе. Ось чому щодня я вирушаю до студії, сповненої радості, а ввечері, коли через темряву припиняю працювати, просто не можу дочекатися ранку, щоб знову опинитися тут.

Одного з найбільших живописців ХІХ століття підтримує Алі Акбар Бейгі:

- Неодмінно треба шукати Красу та Істину, неодмінно! Успішні люди роблять те, на що не здатні невдахи. Не хотілося б, щоб це було легко; хотілося, щоб ви стали кращими за себе. Тому слухайте Бога із розбитим серцем; Він – не тільки лікар, а й батько, що витирає сльози.

Мені здається, ці два художники вкрай схожі. Розповідають, що у приватному житті мсьє Бугро був невибагливою та схильною до аскетизму людиною. Наприклад, письменник П’єр Верон (Pierre-Louis Véron; 1831-1900) стверджував, що у всьому, навіть у гардеробі, цей художник “виявляв схильність до грубої простоти”. Працював майстер у раз і назавжди заведеному порядку, який не порушувався навіть під час його хвороб. Незмінно кожен божий день у призначену годину Вільям Бугро починав працювати та писав певну кількість годин. Якийсь прискіпливий статистик навіть стверджував, що будь-якої пори року пан Бугро щодня робив одну й ту саму кількість помахів пензлем.

*   *   *

На жаль, через міжнародну ізоляцію Ірану – практично нічого про особисте життя Алі Акбара Бейгі не відомо. Немає в Мережі ні інтерв'ю, ні статей, ні оглядів, ні рецензій… Фантастичні картини є, інформації – мов кіт наплакав. Єдине джерело відомостей – сторінки художника в соцмережах, де можна натрапити на думки:

● Біда в тому, що ти вважаєш, що в тебе купа часу. Про це дізнаються, коли вже надто пізно.

● Не тринькайте час на дрібниці. Намагайтеся самореалізуватися, навіть якщо зазнаєте невдач, неодмінно намагайтеся. Завжди лізьте зі шкури.

● Людина не старіє доти, поки жалі не вичавлять із її душі мрії.

● Твердінь у нас завжди є… Любіть Господа, і Він дозволить вам любити інших, навіть якщо вони вас раз-у-раз обезнадіюють.

Олександр Рудяченко

Використані джерела: 1,  2,  3,  4,  5,  6,  7,  8,  9