Шекспірівський Яґо українського «безталання». Театральна прем’єра

- Ти любиш коней? А я люблю! Ти любиш квіти? А я люблю! – по-дитинячому щиро запитує Софія у Гната і, не чекаючи його відповіді та попри його важкий погляд, засіває двір красою і любов’ю, продовжуючи замріяно всміхатися.

П’єса «Безталанна» – це один з найпопулярніших драматичних творів Івана Карпенка-Карого, назву якого ми пам’ятаємо ще зі школи. А як щодо сенсів, закладених у неї автором тоді, і як ці сенси сприймаються нами нинішніми?

У центрі оповіді – складні вза’ємини в любовному трикутнику: Софія-Гнат-Варка, з яких плететься основна сюжетна нитка суворого полотна цієї драми.

З одного боку, це філософські роздуми про вічні категорії – кохання, любов, вірність, відданість, самопожертва, а з іншого – це ж абсолютно людська історія про наше повсякденне життя! Ці питання людство буде вирішувати (і, впевнена, не вирішить) у всі часи свого існування. І що найприкріше, в особистих випадках ці «вічні» поняття стають настільки вразливими, що їх можна в мить знищити – ненароком, жартома, не подумавши, з опалу...

Іван Уривський уже не вперше береться за українську класику, він ставив  і «Перехресні стежки» за мотивами Франка, і «Камінного господаря» за Лесею Українкою, і «Лимерівну» за Панасом Мирним. Цей режисер любить працювати з класичними творами (і світовими в тому числі) і це йому завжди неабияк добре вдається – неординарне режисерське бачення, несподівані ходи, прекрасні акторські ансамблі, вдала і цікава сценографія та тонкий метафоричний і сценічний символізм, що сукупно робить його стиль водночас впізнаваним і неповторним.

На символах у «Безталанній» хочу зупинитися окремо, їх безліч і кожен витлумачить їх по-іншому, мене ж наштовхнули на довгі роздуми після вистави такі: на сцені постійно є «хрест» – метафорично кожен герой незримо несе хрест своєї долі, але фізично – він цілковито реальний на сцені, хоча, можливо, то звичайний електричний стовп?

Герої вистави Дем’ян і Омелько весь час намагаються полагодити розірвані електричні дроти, відновити постійний струм, живлення. Але ж хіба не через цих персонажів розірвалося «живлення» у стосунках Варки й Гната? То, може, це означає їхнє покаяння та спокуту власного гидкого вчинка?

Ліхтарі – споконвічний символ людської душі й присутності божого – як же ж гарно ці ліхтарі працюють на сцені! Ними герої світять в обличчя одне одному, намагаючись щось побачити у темних куточках душі, чиєїсь чи власної? Освітлення у виставі – взагалі щось чарівне! Дуже гарна робота художника по світлу Ярослава Марчука – це справді просто окреме мистецтво!   

Далі до символів: звичайнісінькі граблі. «На єдні граблі двічі не ступають» – рече давня приказка, але ні, в нашому випадку – ступають! Досі закохана у Гната Варка (щойно її чоловіка забрали до війська), раптом вирішує повернути саме це (нібито колись у них позичене) сільськогосподарське знаряддя молодій родині. Як же Софія намагається їх не взяти, проте Гнат… бере їх – і знову потрапляє в оману чар колишньої коханої. Його серце рветься навпіл, душа двоїться, адже кохає він обох, по різному, але палко.

А чого варта сцена з зерном! У виставі це не проговорюється, але ж, як на мене, це абсолютно очевидно, воно просто сочиться у цій сцені: Софія вагітна, її щастя ллється зі жмень золотою життєдайною зливою, аж доки поява Варки не випалює вогнем зради це засіяне благодаттю родинне поле.    

ХОЧА КАРПЕНКО-КАРИЙ МАВ НА УВАЗІ САМЕ СОФІЮ, ВСІ ПЕРСОНАЖІ НЕЗРИМО НЕСУТЬ НОШУ ВЛАСНОГО БЕЗТАЛАННЯ

Після прем’єри я поспілкувалася з режисером Іваном Уривським:

- Пане, режисере, ви традиційно беретеся за класику і гарно переосмислюєте її. Чому цього разу обрали саме «Безталанну»? І хто з героїнь – «безталанна», тому що я, як глядач, побачила, що вона тут така не одна?

- Я думав про її постановку ще зі студентських років, п’єса «Безталанна» дуже відома, й одразу, коли відкриваєш українські класичні тексти, вона потрапляє на очі. А тут збіглося, що у театру Франка з’явилася така ідея, і ми почали працювати. Насправді ж, у Карпенка-Карого спочатку була назва «Хто винен?», потім «Безталання», а потім – останній варіант через цензуру назвали «Безталанна».

- Бо там безталанні всі герої, мені здається. 

- Звісно. Хоча, напевно, Карпенко-Карий мав на увазі саме Софію, але ми так вибудовували виставу, що всі несуть свою ношу власного безталання.

Насправді ж, через дрібничку виходить така трагедія (а цю історію можна назвати в цьому сенсі саме трагедією). Так і в житті часто буває, що через якусь прикру малість стаються дуже великі й погані речі. 

Нам хотілося розширити деякі дрібні ролі, які насправді теж заслуговують на увагу, тому що «закручують» цю історію і далі по виставі йдуть за головними героями.

Мені були важливі всі персонажі, які я обрав для вистави (у п’єсі ж їх іще більше). Це – окремий світ. Світ, заповнений людьми, які нас оточують. – розповів мені  режисер.

*  *  *

У «Безталанній» два повноцінних склади на кожну роль – талановиті актори несамовито насичують своїх персонажів неповторністю, винятковістю, додають їм індивідуальних рис характеру, тому глядач побачить дві різні вистави, і це дуже круто.

Дійових осіб, як уже зазначив режисер, не дуже багато. Почну з трагічного любовного трикутника Софія-Гнат-Варка. Софію грають чудові актриси Віра Зінєвіч та Марина Кошкіна. Їхня героїня – це привітна та ласкава дівчина, яка шукає тепла й любові, і згодна терпіти заради цього і зради коханого, і знущання над собою його лихої матері.

Роль Гната – молодого рішучого хлопця, душу якого спопелили марні підозри своєї коханої гонорової Варки у зраді, і який зопалу одружився на тихій Софії – грають актори Акмал Гурєзов та Захар Нечипор.

Красуню Варку втілюють актриси Світлана Косолапова та Христина Федорак. Це надзвичайно чуттєва і пристрасна дівчина, перша красуня у селі, яка подобається геть усім, але вона горда і любить лише свого Гната. Проте вмить стає «хвойдою», «відьмою» і «гулящою дівкою» після безпідставного «жартівливого» наговору, оскільки злим язикам просто заманулося поплескати… 

Дем’ян – нічим не примітний сільський парубок, який чи то від нудьги, чи то від душевної убогості вигадує історію і розповідає Гнату, що його кохана обіймалася з іншим. Роль Дем’яна, який власне й зчинає цю історію і вводить нас у виставу, виконують актори Віталій Ажнов та В’ячеслав Хостікоєв.

Омелька, який симпатизував Варці, але насправді ніколи б не зачепив дівчини, яка вже заручена, грають Валерій Величко та Іван Залуський. Образ батька Софії Івана – потужно втілюють Олексій Богданович та Олег Стальчук. Роль неоднозначна, оскільки цей чоловік приїжджає доживати віку до доньки (а фактично – в хату її свекрухи), заявляючи: «Продав свою хату в місті й купив собі костюм, от у ньому мене й поховаєте». Але свою єдину доньку він щиро любить і навіть намагається боронити від свекрухи, хоча й сам її боїться.

Лиха свекруха Ганна – то окрема родзинка вистави (хоча за сюжетом – пекуча й гірка). Роль сварливої і навіженої жіночки блискуче грають актриси Ірина Дорошенко та Наталія Корпан. Та так правдиво грають, що я уявила себе невісткою у той час і аж здригнулася…

Роль Степана – сором’язливого наймита, за якого спересердя виходить заміж Варка, виконують Олександр Бегма та Ренат Сєттаров. Сільських дівчат-щебетух (які в очі посміхаються, а поза очі хтозна що кажуть) Параску та Палашку грають актриси театру: Дана Кузь, Мальвіна Хачатрян, Катерина Артеменко, Марина Веремійчук.

«Історія, як на мене, сучасна, тому що в неї може потрапити кожен з нас, адже всі ми відчували і ревнощі, й підозри, і спалахи гніву – коли емоції запалюються як сірник, бо ти щось таке почув, або відчув. У цьому й є людська актуальність п’єси, яка завжди іде за нами.

Майже кожна людина щось схоже відчувала, тому мені близька ця історія. Я зараз не говорю про її конкретну трагічність, у житті закінчується по-різному, не завжди так драматично. Але в таку ситуацію може потрапити будь-хто – і чоловік, і жінка», – поділився зі мною Уривський.

Сценографію «Безталанної» робила художниця Таня Овсійчук. Режисер уже працював разом з нею над виставою «Камінний господар» у театрі  на Подолі. «І зараз вона знову створила чарівний світ, в якому приємно було працювати мені й зараз приємно грати акторам. Це надзвичайно важлива частина вистави – її зміни, її об’ємість у сценографії, її неоднозначність, коли можна по-різному прочитати кожну деталь. Таня також робила й костюми», – додав режисер.

"Я МИСЛЮ ОБРАЗАМИ, СВОЮ СОФІЮ САМЕ ТАКОЮ ПОБАЧИЛА, ЩО ВОНА В ФІНАЛІ ЗАЛИШАЄТЬСЯ БЕЗ НІЧОГО"

У цей момент повз нас проходить виконавиця ролі Софії – актриса Марина Кошкіна. Дякую режисеру і підхожу до неї – вона схвильована, з оберемком квітів, і таке відчуття що ще досі в образі.

Звертаюся до неї:

- Марино, мені складно уявити ваш емоційний стан, адже щойно ви грали такі сильні емоції. Всі актори дуже виклались, але ваша героїня – центральна постать вистави, як той нерв, за яким ми всі напружено спостерігали. Я вас вітаю з прем’єрою! Така у вас Софія хороша вийшла, хоч і безталанна, що мені от просто зараз її хочеться пригорнути й обійняти.

Марина Кошкіна: (посміхається) - Спасибі. Мені приємно. Робота створювалася в любові й з прекрасними партнерами, це найголовніше. Спочатку, коли я отримала цю роль, я її… не сприйняла, тому що до цього зіграла Лимерівну, я дуже плакала, що моя героїня – знову жертва обставин! А потім перечитала Карпенка-Карого і подумала, що моя Софія буде різна, вона зовсім не Лимерівна, це зовсім інша історія. І саме такою почала її створювати. 

- Цілковито погоджуюся, Софія не жертва. Хоча дівчина вона трішки дивакувата, занадто добра. 

М.К: - Я говорю, що вона – моя собака, моє цуценя, так я її для себе називаю. Вона – жінка, яка бореться за свою любов, хоче бути коханою, хоче сім’ю. Перша дія побудована на тому, що вона живе в своєму світі, в своїх ілюзіях – не хоче чути правду. Але моя Софія розумна, вона все розуміє – для неї не дивина, що Гнат її зраджує, що він любить Варку, просто вона (як більшість жінок у всьому світі) сподівається і плекає надію, що він її полюбить! Хоче, щоб був поруч батько, вона хоче сім’ю. Хоче, щоб її полюбили, щоб її прийняли, щоб її не кинули, бо це її найбільший страх. 

Людина, яка мала все, яка прагнула більшого, і, здавалося, так і буде, а в кінці залишається ні з чим, тому вона йде – самотня і гола, як і прийшла у цей світ...

- Марино, цей фінал, це так сміливо з вашого боку було! Коли ви скинули з себе сорочку, переступили її, і пішли в те світло – геть гола і тілесно, й душею...

М.К.:  - Я коли читала п’єсу, от якісь інтуїтивні речі вона у мене викликала. Я інтуїтивна людина – мислю образами, коли створюю роботу. І я Софію саме такою побачила, що вона в фіналі залишається без нічого. Пам’ятаєте, як вона з’являється: в туфлях, в бусах, красива, «городська», в неї модні жуйки, але потім залишається… ні з чим. Тому що людина жила в ілюзіях, а її не полюбили...

 - Вона така у вас хороша. У мене у вухах досі стоять її слова: «Будемо і ми хазяєвами», які вона з дитячою вірою повторює, як оберіг чи заклинання. 

М.К.:  - Хороша (посміхається). Але тут кожен герой неоднозначний, у кожного є купа всього і хорошого, й поганого. Я шукала в ній усе це і знаходила дуже різне, купу зошитів списала, поки працювала над роллю. Якось я написала, що вона в чомусь сучка, а знаєте, за що я зачіплялась? Вона прийшла на вечорниці й погодилася погуляти з Гнатом, коли він їй запропонував, але ж до цього вона знала, що той з іншою дівчиною заручений! Але вона згодилася і пішла, це ж з її боку вчинок теж не дуже хороший… Вона бореться за своє, але людей не можна змусити себе полюбити, на жаль.

ДЕМ’ЯН, ЯК ШЕКСПІРІВСЬКИЙ ЯҐО, КОТРИЙ ЧЕРЕЗ СВОЮ ВНУТРІШНЮ УБОГІСТЬ УСЕ ЦЕ Й «ЗАВАРЮЄ»

Роль «зачинщика» усієї цієї історії у п’єсі зіграв Дем’ян, а у виставі – Віталій Ажнов (у іншому складі – В’ячеслав Хостікоєв). Після прем’єри я поставила кілька питань Віталію, який останнім часом частіше почав з’являтися в образах класичних героїв (Лаврін «Кайдашева сім'я», Карпо «Лимерівна», Олекса Бабич «Украдене щастя» – у театрі Франка). Нещодавно також він зіграв роль Лопахіна з чехівського «Вишневого саду», й досить контраверсійно подав його образ, а тут роль Дем’яна у «Безталанній» сама про себе говорить – якийсь неприємний, заздрісний пліткар, який лише й здатен, що нюхати «табаку» (та й те йому вже обридло – він до «табаки» ще й товченого скла додає), який своїми вигадками зруйнував життя купі людей.

- Так і є, – сумно погоджується стосовно моєї характеристики свого персонажу Ажнов. – Саме Дем’ян це все заводить, «заварює», «заколочує». Певною мірою, напевно, він як шекспірівський Яґо, котрий через якусь свою внутрішню убогість, заздрість, людську нереалізованість і неспроможність бути героєм –  усе це й робить. Принаймні, мені хотілося б його так виправдовувати, щоб він не був абсолютним злом і, власне, в розмовах з режисером про це теж ішлося.

- Тобто, він нещасне створіння, яке всіх зробило нещасливими?

- Так, і обмежений до того ж. Але це знову ж таки – про всіх нас, це закладено якось у людській природі: нашкодити, нагрішити, зіпсувати, позаздрити чужому щастю.

А щодо класики, то насправді я її дуже люблю і мені весь час хотілося повернутися до неї. До театру Франка я працював у театрі «Золоті ворота» – а там класики мало, тож у мене була така жага, хотілося, а коли вона робиться ще й з Іваном Уривським – це щось неймовірне, це просто інше її переосмислення!

Ви ж розумієте, п’єса «Безталанна» – це шкільна програма, і те, що він знаходить у ній, які сенси вихоплює, і як їх показує – мені здається, абсолютно по-іншому говорить про нас, про менталітет нашої нації.    

- Й у «Безталанній» безталанна не лише Софія, а й Варка, і навіть та лиха свекруха. Вона ж лається не від щастя....

- І Степан, знову ж, безталанний. І той же Гнат… Мені здається, ми всі безталанні, й ця вистава якоюсь мірою і про нас, – вважає Віталій Ажнов.

*  *  *

Додам, що у фіналі режисер не наполягає на чомусь конкретному, лишивши для нас красиве тло для роздумів. І кожен винесе щось своє, і це неодмінно станеться, бо вистава дуже чіпляє за живе, грає на найтонших емоційних струнах і світить тим тьмяним ліхтарем у найпотаємніші закуточки душі. Вітаю Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка зі ще однією прекрасною прем’єрою! Наступні покази вистави «Безталанна» – 24 грудня, а потім вже в новому році –  8-го та 26-го січня.

Любов Базів. Київ
Фото: Геннадій Мінченко