…І впала з неба велика зірка. Кінопрем'єра

Випробування, що спіткали нашу цивілізацію останніми роками, можуть вдихнути нове життя в апокаліптичний жанр. Серед найбільш примітних фільмів про кінець світу останнього часу можна назвати стрічку Адама МакКея, що нещодавно вийшла в обмежений прокат, і тепер доступну передплатникам «Нетфліксу» – «Не дивися вгору».

Адам МакКей, постановник «Гри на пониження», що вважається кращим кінематографічним осмисленням іпотечної кризи і найбільш вдалим зверненням до теми фінансових махінацій з часів «Уолл-стріт» Олівера Стоуна, та «Влади», що зображає Діка Чейні втіленням зла, – своєю новою картиною «Не дивись нагору» підтвердив репутацію одного з лідерів американського політичного кінематографа.

При цьому, якщо вищезгадані картини претендували на відтворення подій недавньої американської історії та відображення характерів її дійових осіб, «Не дивися вгору» належить до жанру фантастики (слоган картини: «на основі реально можливих подій»).

Оповідь починається зі зробленого аспіранткою факультету астрономії (Дженніфер Лоренс) відкриття комети – відкриття, яке дозволяє їй здобути світову і дуже небажану славу: назване її ім'ям небесне тіло, згідно з розрахованою траєкторією, через півроку в результаті зіткнення із Землею має понищити все живе на планеті.

Президент США (Меріл Стріп), зайнята перевиборами та скандалом зі своїм кандидатом до Верховного суду, не поспішає мобілізувати військово-космічну міць країни для запобігання катастрофі, тим більше, що призначений нею глава НАСА – як з'ясовується, анестезіолог за освітою, – називає висновки вчених істерією. Очікування молодого астронома, що зробила відкриття, та її наукового керівника (Леонардо Ді Капріо), що звістка про наближення кінця світу розбурхає громадськість, яка вимагатиме від уряду оперативних дій, розбиваються об реальність епохи Інстаграму, чия аудиторія схильна набагато більше хвилюватися через розриви та возз'єднання юних зірок шоу-бізнесу. Коли ж апокаліптичні перспективи стають очевидними для вашингтонської еліти, в плани зі знищення «зірки Полин» втручається мільярдер, голова великої технологічної корпорації й головний спонсор президента (Марк Райленс), який вирішує поєднати знищення комети з видобутком мінералів, що містяться в ній, необхідних для виробництва смартфонів.

У ситуації бедламу, що панує в Білому домі та в умах чесних виборців, персонаж Ді Капріо – скромний учений, схильний до нападів панічних атак, який несподівано стає членом урядової ради, виявляється своєрідним Іовом, покликаним вирішити суперечку сил Добра і Зла. Здається, що від поведінки цього не зовсім простого, але, принаймні, смиренного громадянина, який долає спокуси влади, багатства і популярності, залежить порятунок людства – або, принаймні, вирішення питання: чи заслуговує це людство на порятунок?

Про особливості поводження авторів стрічки із сюжетними мотивами та образами фільмів-катастроф можна судити за тією обставиною, що інший герой, який, відповідно до свого жанрового амплуа, мав би грати роль рятівника світу, виявляється епізодичним та дуже комічним. Генерал-солдафон і завзятий прихильник президента (Рон Перлман) вирушає в самогубну місію підриву комети, відчайдушно лихословлячи і прославляючи білу расу, у той час як його участь є виключно пропагандистським трюком, адже ракети, що посилаються до небесного тіла, цілковито автоматизовані й не потребують пілотів.

Так герой Перлмана виявляється куди ближче не до Гаррі Стемпера з «Армагеддону» Майкла Бея, а до майора Конга з «Доктора Стрейнджлава» Стенлі Кубріка (фільму, з яким у картині Адама МакКея можна знайти чимало спільного).

Добре знайомі перипетії блокбастерів про природні катаклізми виявляються сюжетними декораціями для нищівної політичної сатири, з усією очевидністю спрямованої проти попереднього президента Сполучених Штатів, його прихильників і так чи інакше пов'язаних із ним ідеологічних прикмет.

Героїня Меріл Стріп зі своїм популізмом, сумішшю (яка не має меж) самовпевненості й настільки ж неабиякого невігластва та звичаєм звинувачувати опонентів у всіх смертних гріхах – постає Дональдом Трампом у спідниці, й спроби цього кінематографічного президента оскаржити висновки астрономів і висміяти їх самих – здаються лише трохи адаптованими до вимог сюжету нападками недавнього господаря Білого дому на вчених та громадських діячів, які попереджають про гибельну загрозу кліматичних змін.

При цьому справжня комета – пандемія, що обрушилася на нашу цивілізацію, що відтермінувала знімальний процес і прокат картини, – послужила для авторів одним із основних джерел натхнення. Так, у спробах переконати виборців у несерйозності загрози, вже видимої на нічному небі неозброєним оком, президентські маркетологи створюють рух, чия винесена і в назву фільму назва закликає до відмови від віри в наукові факти та свідчення власних органів сприйняття – в ім'я конспірологічних химер і спекуляцій на патріотичних ідеях.

Риторика та поведінка прихильників руху «Не дивися вгору» відповідають доводам та фанатичному запалу антиваксерів («Комету вигадали єврейські мільярдери, щоб забрати у нас свободу та зброю!»).

При всій упізнаваності соціально-політичних та ідеологічних баталій, перенесених у фантастичну ситуацію, при всій дотепності та точності випадів, при всій акторській майстерності Стріп, що створила образ людини цинічної, спритної і при цьому безнадійно обмеженої, Джоні Хілла, котрий зіграв сина президента і глави президентської адміністрації, безвідповідального і мстивого телепня, Марка Райленса, який зобразив справжнє диявольське породження технічного прогресу, зловісного двійника Ілона Маска і Марка Цукерберга, який мріє про створення Вавилонської вежі космічної епохи і підкорення людського роду соцмережевими алгоритмами, – при всіх перевагах картини, її образи часом занадто карикатурні, щоб бути переконливими, а висміювання прибічників Трампа може здатися втомливим глядачеві, що проживає поза межами Америки.

Разом із тим, фільм МакКея є не тільки яскравим кінематографічним внеском у політичні чвари, що роздирають американське суспільство, а й примітним поглядом на сучасний стан цивілізації, а також зображенням непереборних особливостей людської природи, нашої довіри до красномовних брехунів, нашого прагнення до останнього уникати серйозних і драматичних тем і нашої готовності – не надто залежної від нашого становища на соціальній драбині, – намагатися отримувати вигоду навіть на порозі світового катаклізму (подібно до того, як президент вплітає наближення комети у виборчу кампанію, а мільярдер бачить у ній скарбницю цінних мінералів, а учасники спровокованих закликами вчених антиурядових виступів, як і інші учасники маршів на захист цивільних прав – громлять магазини).

Безсумнівно, українському глядачеві, з урахуванням вітчизняних реалій, також буде зрозумілим та близьким злободенний посил фільму, події в якому свідчать, що популізм та некомпетентність загрожують світові більшими нещастями, ніж будь-які пандемія чи стихійне лихо.

Олександр Гусєв. Київ