В Україну з Франції вона приїхала лише на кілька днів. Один із вечорів виділила для Тернополя. Саме там, у гастрономічному кластері «Na Пошті», зустріч із письменницею Іреною Карпою організувала регіональний керівник Всеукраїнської платформи «Жінки у бізнесі» Ольга Навроцька. Після майже тригодинного спілкування і роздачі автографів на своїх книгах, письменниця поспілкувалася з кореспондентом Укрінформу.

ПРО МАЛЕНЬКІ РАДОЩІ, ЯКІ ВАРТО ШУКАТИ ДЛЯ СЕБЕ

- Пані Ірено, а чому, власне, Тернопіль? Знаю, ви сьогодні мали бути у Києві, де різні там інсталяції запланували за вашою участю під час відкриття одного з магазинів, але ви – тут, «Na Пошті»…

- Тут, бо мене, зачепило те, що роблять тернополянки із Всеукраїнської платформи «Жінки у бізнесі». Цього треба повчитися жінкам з інших міст.

- Що маєте на увазі?

- Я про оту самоорганізацію, вміння власними силами організувати і реалізувати різні бізнесові та соціальні проєкти. Це круто, те, що роблять ці ділові жіночки, які самі досить успішні й готові поділитися з іншими своїм успіхом.

- І ось до них приїхала ще одна успішна жінка аж із Парижа, щоби що?

- А щоби порозмовляти з ними на теми, які хвилюють сучасне жіноцтво – як попри роботу, сім’ю, родинні клопоти, знайти час для себе.

Бо наші жінки постійно зайняті, – роботою, дітьми, їм ніколи не вистачає часу на себе. Просто хотіла нагадати їм, що варто пам’ятати, що саме ти є сама собі найкращим другом, знайти час прислухатися до себе, як ти почуваєшся, чого тобі іноді недобре і через що, чого ти хочеш, про що мрієш. Тобто навчитися відчувати своє життя. Тому і приїхала на таку мотиваційну дискусію, під час якої хотіла поспілкуватися із тернополянками.

- Ви прибули сюди зі своїми книгами. Чому вибрали саме ці видання?

- Думаю, вони якраз підходять до теми нашої сьогоднішньої розмови.

Привезла «Добрі новини з Аральського Моря» – це роман, історія про чотирьох жінок-емігранток, про їхні проблеми, які не тільки пов’язані з чоловіками, а й значно з більш глибокими питаннями пошуку себе, своєї справи, свого місця у цьому житті.

- А інша книга?

- Це – «Як виходити заміж стільки разів, скільки захочете».

- Назва така якась, ніби жартівлива…

- На перший погляд, так. Але там ідеться про речі серйозні, там поради про довготривалі й короткочасні справжні історії, про любов, розлучення, страждання…

- Перед початком сьогоднішньої зустрічі я гортав цю книгу і зрозумів, що вона написана без усякого там навчительства – робіть так чи сяк, просто, наскільки я розумію, у книзі – образки вашого досвіду стосунків із чоловіками?

- Певною мірою, так. Ця книга, попри видимий, такий нібито легкий, тон, має у собі досить глибокі речі: що жінки – це не товар на ринку заміжжя, а про те, як обирати собі партнера. Книга підходить, до речі, як чоловікам, так і жінкам. Принаймні, чоловіки, які читали це все, сказали, що багато чого для себе корисного взяли.

- Що ж треба робити, аби твоє життя було комфортним і для тебе, і для близької тобі людини?

- Передусім, варто шукати для себе маленькі радощі. Не гнобіть себе, не картайте, хваліть себе за кожен маленький успіх. Не, ой, я не так одяглася, не по погоді, або щось сталося – так, це я винна, я і більш ніхто. А ви задумайтесь, чи ви щось можете змінити у ситуації, що виникла, чи можете щось вирішити і, коли це вдається, похваліть себе: так, я хороша мама, я роблю все, що можу, скажімо, для своєї дитини. Так, я втомлена, але ось-ось мені буде краще.

НЕ БОЯТИСЯ ПОПРОСИТИ ДОПОМОГИ В ІНШИХ

- А як ви спілкуєтесь із двома своїми донечками? Як із подругами чи більше, як мама. Узагалі – ви сувора мама, караєте якось за непослух?

- Не знаю, добре це чи ні, але мої діти мене не бояться. Я напевно ніколи не напишу книжки про педагогіку. Розумію, що їм потрібні якісь чіткіші рамки. Але я не можу стримати себе, коли бачу, що у дитини погана оцінка, можу зірватися і крикнути: “Та хто взагалі придумав таку х…ню, кому воно то все буде потрібне!” Може це і неправильно, але так воно є. А подругою для дитини не зовсім правильно бути. Треба бути, передусім, мамою. Мабуть, не варто впадати у крайнощі – бути занадто суворою чи занадто ліберальною.

- Тобто, краще знаходити якуь «золоту серединку».

- Так. Мої подружки-психологи там, у Франції, кажуть, що до них найбільше зі своїми проблемами звертаються ті люди, яким у дитинстві все дозволяли. У цьому потрібен мудрий баланс. А про себе як про маму я б не читала лекції, бо я, так би мовити, не є «професійна мама». Зате я бачу, що мої діти ростуть добрими, мають відчуття співпереживання.

- І то, напевно, головне. Та все-таки, приходите додому, можливо, стомлені. А тут ще ж сім’я…

- Коли я приходжу заморена з роботи, чоловікові прямо так і кажу, що в мене немає сил готувати. Тоді він піде і щось купить, швидко розігріє, і ми всі їмо, що він приніс, оте, на трьох чи чотирьох, переглядаючи якийсь кінофільм. Або, якщо це донька, то їй кажу, що я така стомлена, що просто ніяка, зготуй для нас. І вона це робить. І приносить мені навіть у ванну.

- Напевно, не кожна жінка зуміє так скерувати.

- Знаєте, а це також уміння – не віддавати усю себе повністю іншим, а, так би мовити, «залучити» когось, хто поруч із тобою, і дякувати йому за це. І то дуже важливо. Не боятися попросити  в інших допомогти вам. І приймати це із вдячністю, щоб їм було приємно робити це все. У житті повинен бути взаємообмін, а не так, що хтось тільки має віддавати, а хтось тільки брати.

МИСТЕЦТВО ЖИТИ ЛЕГКО, ІЗ ВІДЧУТТЯМ САМОІРОНІЇ

- Слухав ваші діалоги з тернополянками, і скидалось на те, що вам у житті якось легко все вдається. Ота легкість – вроджена риса чи набута?

- У дитинстві мама казала, що у мене дуже важкий характер. А причина такої нібито легкості – у самоіронії, у тому, що в мене відсутній пафос. Колись, у 19, я, майже як усі, думала, що геніальна, і те, що вмію я, ніхто більше не вміє.

- Але це пройшло?

- На щастя, так. Але мені дуже шкода тих людей, які живуть на такому надуманому пафосі, живуть із деформованою психікою. Ви ж знаєте таких людей, правда? Які якось так живуть із презирством, навіть на їхньому обличчі це видно.

- Точно підмітили, є такі.

- Так ось. Мені здається, що так жити важко, просто неприємно. Прикольніше ж просто розмовляти собі з людьми, просто триндіти, навіть із випадковими співбесідниками, у дорозі, скажімо, з тими, які нічого не знають про мене. Мені це цікаво. Так що моя легкість – у самоіронії й цікавості до людей. Бо життя кожного з нас – то цілі історії, там – вау! Стільки цікавих поворотів, що ой-ой-ой, стільки інтриг усередині є в кожному житті.

- Чи маєте поради, як у цьому шаленому світі відновитися, «перезарядитися»?

- Знаєте, це дуже класно, коли, наприклад, на відпочинку просто відімкнути свій телефон (якщо вже дуже потрібно, то можна взяти телефон чоловіка чи когось із домашніх). Просто ходіть і роздивляйтеся навколишню красу, фотографуйте собі просто так, для себе. Такий візуал – дуже хороша штука. І ще – не бійтеся планувати задоволення. Бажано чи на наступний день, чи на наступний тиждень, який ви плануєте, щоб ви вносили собі у нього задоволення.

- Ага, наплануєш собі оті задоволення, а насправді виходить зовсім інше…

- Нічого, я переконалася, що це досить цікавий психологічний трюк. Спробуйте – й ви переконаєтеся, як це позитивно діє. Ще варто, так би мовити, «бути в моменті». Я про фіксацію на деталях, про відчуття як краси, так і неповторності моменту, навіть його драматичності.

Але точно йдеться не про автоматичне його проживання. Щоб не було так, що діти встали – день промайнув – діти вже лягають.

- Але бувають такі дні, сіренькі...

ПРО ДЕНЬ ЛИСТКА, НА ЯКИЙ ПОТРАПИЛО СВІТЛО

- Це так здається, ніби бувають такі дні, що промайнули – і все, наче нічого не сталося, нічого суттєвого не запам’яталоcя.

- Що ж робити?

- А ви згадайте усмішку бабці-жебрачки, якій ви дали гривню, згадайте, як світло потрапило і відбилося з листочка, як замуркотів котик, якого ви погладили. Згадайте про це, коли лягаєте, що це був, скажімо, День листка, на який потрапило світло. Все. Так, була купа різних справ, де там до листочка, але ви собі визначили і сфокусувалися саме на цьому. Що я й роблю. Адже, хоч як би це дивно звучало, але наше життя – сукупність отих моментів, які ми часто не помічаємо.

- Ми закарбовуємо якісь великі, значні, ключові віхи у ньому…

- Так – хрестини, весілля, вихід на пенсію чи похорон. А життя складається із найяскравіших моментів. Спробуйте, потренуйтеся, і тоді вам буде не так боляче проживати той день, який ніби був просто змарнований. І тоді спадуть тривога, смуток, сум...

- На жаль, мало хто так робить. Та все-таки, як же знайти у собі резерви, аби відновити сили?

- Для кожного щось своє, для когось – бальні танці, для інших – вишиття хрестиком, для ще одних – просто їхати годинами у машині, піти бодай у невеличку мандрівку. У жодному разі не звинувачуйте себе, що такі нещасні, не треба плакати наодинці.

- А ще як до цього підключаються друзі, знайомі…

- То взагалі безвихідь. Просто віддаляйтесь від таких токсичних людей. Пам’ятайте, що життя одне і воно саме ваше. Не можуть інші люди настільки засмічувати вас, щоб ви це все терпіли, безвихідних ситуацій немає – міняйте обставини, але не терпіть.

РАДІТИ НАВІТЬ НАЙМЕНШОМУ УСПІХУ

- Сьогодні у залі ви спілкувалися, як було вже сказано, з успішними жінками. А в чому, на ваш погляд, суть успіху?

- Нам варто змінити свій погляд на успіх. Успіх – це не тільки бути на обкладинці «Форбса», бути номінованим у якомусь конкурсі. Успіх – це низка мікродій. А для цього треба не боятися радіти найменшому успіху, присвоювати, так би мовити, його собі. От, не встигли на маршрутку, пройшли пішки – молодчина, похваліть себе: усе, кардіо потренувала, може довше проживу. Успіх – це не премії чи номінації.

Мені, наприклад, ні жарко, ні холодно, що мене визнали «Золотою письменницею України». Ух! Як звучить! То якось аж страшно – «золота». Та не хочу я бути «золотою», хочу бути нормальною, живою, щоб мене люди читали. Я отримую кайф від того, що люди читають мої книги, це для мене успіх. Коли вони сміються, переживають, плачуть, читаючи написане у моїй книзі. Раз ти підняв настрій бодай одній людині, то вже добре.

- Отож, висновок – треба радіти навіть маленькому успіху.

- Саме так. Радійте, святкуйте, це ж ви зробили, а не хто інший. А ми часто тільки й говоримо, аби часом не присвоїти собі свій же успіх – мовляв, це нескромно. Скажіть собі: я цяця-ляля – і цьом, поцілуйте себе у спину за це, що ви такі. І мотивуйте себе навіть дрібничками. І поступово це буде наростати, отака мотивація.

- Кожен день не подібний на інший, але все ж, як ви його починаєте і завершуєте?

- Як я починаю свій день? Та кажу собі, що сьогодні він буде прекрасний, чудовий! Я не знаю як ця фігня спрацьовує, але коли так кажу, в мене реально виходить чудовий день. Коли забуваю, день – г**но. Навчіться дякувати за день, який відбувся, за подругу чи товариша, з якими ви просто можете собі поржати, подякуйте, що маєте право на своє життя; за тіло, що може рухатися і ходити; за мозок, який щось вигадує. За дім, у якому тепло і затишно. У кожного – щось своє. Просто подумайте про ці речі, які ми сприймаємо на автоматі, ніби так воно і має бути. Ці речі важливо зрозуміти й усвідомлювати, наскільки ми багаті цим усім, скільки усього в нас є.

ПРО “ФРАНЦУЗЬКУ” ДІЄТУ І ДЕЛЕГУВАННЯ ОБОВ’ЯЗКІВ

- Вибачте за такий «лобовий» комплімент, але ви так класно виглядаєте, така енергійна, на сцені – як та Дюймовочка, напевно, різні там французькі дієти допомагають?

- Ага (сміється). Я скажу таке. Не мучте себе зранку голодом, їжте щось смачненьке. Якщо ви підсмажите яєчню хоча б, то не поправитеся, але вам буде тепло, жовто-сонячно із самого ранку. Випийте кави, робіть це, не поспішаючи, закиньте якийсь кайф у себе. Це дуже-дуже дієва штука. Я, до речі, зранку жеру усе солодке.

Люблю морепродукти, люблю пасту, піцу. Я щойно з Італії, коли була там, то навіть сама дивувалася, що після пасти та піци влізаю у джинси. То я собі сказала, що це просто класно – ух, яка я! Але скажу правду, я багато рухаюся. Звичайно, намагаюся не їсти макарони, бо тебе запросили в італійський ресторан чи в піцерію, але якщо ти вже зробила такий вибір, то контролюю себе, солодке – тільки на сніданок, якийсь там круасан чи щось таке. А там, де більше вуглеводів, кус-кус – не пізніше 15-ї години, до цього навіть можна собі дозволити маленький десертик, морозиво. А на вечір – овочі, риба, пісне м'ясо. Зранку, якщо вмієте, помедитуйте, складіть собі план на день.

- Це що, підвищує працездатність?

- Принаймні, для мене – так. Зрештою, у вас можуть бути свої ритуали. Ще одне, класна штука – делегування. Те, що береже наш ресурс. Це те, що ми можемо. Скажімо, заплатити, аби зберегти трохи часу для себе, адже відпочинок – це необхідна стаття ваших витрат, бо коли ви відпочиваєте, ви краще працюєте. Це як земля: якщо її весь час орати, збирати врожай, то вона виснажується. Тому й наші предки залишали землю на відпочинок, «під пар».

- Але ж робота, робота…

- Та не обов’язково так аж сильно працювати, щоби більше заробляти, просто треба все краще організувати, краще усвідомити цінність того, що ви робите. Вибудовуйте пріоритети – що те чи інше вам приносить. І не робіть безплатної роботи. Робіть те, за що вам платять. Відсікайте зайве, що заважає...

- …бути собою?

- Так. Ми настільки боїмося власної непотрібності, некорисності й самотності, що взагалі не даємо собі шансу побути на самоті.

Саме так – побути з собою і собою. Ми про це не задумуємося, а це якраз і є та перша умова, щоб себе по-справжньому любити. Не йдеться про те, щоби побігти до косметолога чи купити обновку, хоча це також важливо. Але по-справжньому себе любити – це бути собою і з собою. Узагалі, люди діляться на дві категорії: одні вважають, що їм усі винні, а інша категорія – це відповідальні, дієві, але водночас думають, що вони винні всім.

НІХТО НІКОМУ НІЧОГО НЕ ВИНЕН

- А ви до якої категорії належите?

- Я така, як оті другі, колись була. Треба те зробити для когось, все для когось, а своє, пріоритетне відсуваєш на потім, на пізніше… Це можливо, залишки ще радянського виховання, що треба було бути дуже скромним, не випендрюватися, щось таке християнське, хоча сказано, що «любити іншого, як самого себе». Треба запам’ятати одне: ніхто нікому нічого не винен. Крім вас, самій собі. Ви сама собі – й найближча подруга чи друг, і принц на білому коні, і яйце-райце, і все, що хочете.

- Ваші міркування-поради – як розмова з психологом. А хто ж ви, передусім, пані Ірено? Письменниця, видавець, журналістка, співачка, свого часу – дипломатка…

- От, є така психологиня Софія Рябчук, ми зустрілися з нею в Парижі. І вона через деякий час сказала мені, що їй подобається, як я «проживаю» свої ролі. Ще вона сказала мені таку штуку, мовляв, у дорослому віці кожен із нас має основні чотири ролі: жінка, партнерка, мати, професіонал, ще – роль доньки, але це, коли ви при батьках.

Як ви думаєте, у якій із цих ролей лежить головний життєвий ресурс?

- Напевно, роль жінки?

- Так, правильно. Передусім – це жінка.

- Але ця жінка, попри сім’ю, написання книг, зустрічі з читачами, ведення мало не щоденних блогів і лекцій онлайн, встигає ще й стати письменницею-амбасадоркою…

ПРО В’ЯЗНІВ КРЕМЛЯ, ПАСПОРТ І МАЙБУТНЮ КНИГУ

- Так розумію, мається на увазі моя участь у проєкті на підтримку в’язнів Кремля у Криму?

- Так. У чому суть цього проєкту?

- На початку грудня у межах кампанії #SolidarityWords Український ПЕН-центр і Центр прав людини ZMINA спільно з українськими письменниками та журналістами ми розпочали програму, в якій авторів-амбасадорів залучатимуть для підтримки українських громадян, ув'язнених і заарештованих російськими силовиками за політичними мотивами.

Зокрема, йдеться про 13 кримських журналістів та активістів, про яких українські письменники і журналісти публічно розповідатимуть.

- Чим для вас особисто є участь у цьому проєкті?

- Особисто для мене це дуже важливо. На це треба знаходити час, більше приділяти цьому увагу. Я, так би вмовити, опікуватимуся долею політичного в’язня, громадянського журналіста Марлена Асанова. Роблю це все, бо для мене важливе поняття свободи. Ми вибирали цих людей, аби згодом говорити про них іншим. Обирали близьких чимось одне одному за духом. Марлен пов’язаний із культурою, волонтерським рухом, тим, що мені теж близьке.

Потрібно більше і на всіх рівнях говорити про тих, кого ув’язнює Путін. Важливо привернути увагу до кожного людського життя. Коли ти подаєш подробиці про це, люди перестають бути просто статистикою, на це все суспільство більше звертатиме увагу. Важливо, що коли про таких в’язнів більше знають, то їх остерігаються катувати, публічність рятує від тортур. Тому щоразу, коли ми згадуємо про таких людей, політичних в’язнів, розповсюджуємо про них інформацією – ми їх оберігаємо від можливих тортур.

Я буду спілкуватися з дружиною журналіста Марлена Асанова, готуватиму низку постів, дописів, зокрема й іноземними мовами, про його перебування у в’язниці, щоб про це знала міжнародна спільнота.

- Згадали особу, яка на слуху щодня, Путіна. Що французи кажуть про ситуацію довкола України?

- Щодо України, то французи кажуть: якщо на вас нападе Путін, то підемо воювати за вас. Я вже на кажу про українців, які живуть у Франції, вони теж готові захищати рідний край.

- Так, як свого часу зробив оперний співак Василь Сліпак, українець, який покинув Францію і поїхав на Донбас, де й загинув?

- Саме так…

- А як ви ставитеся до так званого «множинного громадянства»?

- Я ставлюся до цього добре. Якщо людина справно сплачує податки, як, скажімо, я, у Франції та Україні, – то чому б і ні? Усі книги видаю тут, зрозуміло, що податки, відрахування – на місці, сценарії теж пишу тут. У цьому не вбачаю проблеми, як і не вбачають проблеми у цьому, наприклад, у США. Якщо ти не порушуєш закон країни, паспорт якої маєш, то які можуть бути проблеми? Це ж знову йдеться про свободу людини.

- Даруйте, а ви маєте кілька паспортів?

- Ні. Маю тільки українське громадянство, один-єдиний паспорт, із яким не хочу розпрощатися…

- За день-два ви знову в Францію?

- Так, живу в Парижі, маю свій книжковий бізнес, курси, викладаю, маю онлайн-студентів. Зараз дописую нову книжку, дедлайн – 1 лютого.

- Про що вона?

- Це трилер-детектив, який, коли все буде добре, вийде у травні наступного року. Презентуватиму спочатку на Книжковому Арсеналі, а потім із радістю побувала б у різних містах України. Звичайно, вже переживаю, як усе це буде...

Олег Снітовський, Тернопіль
Фото автора