Напередодні нового 2022 року ми поговорили з письменником Петром Яценком, книга якого «Союз радянських речей» визнана кращою Дитячою книгою року ВВС - 2021.

- Пане Петре, ми вас вітаємо з такою серйозною професійною перемогою, адже це – одна з найпрестижніших літературних нагород в Україні! Напевно, кожен письменник прагне цього. Вона для вас була довгоочікувана, чи більше несподівана?

- Коли починаєш писати, а наступного року буде 20 років, як вийшла моя перша книжка, то звісно хочеш отримувати нагороди одразу (посміхається). Упродовж цих років мої книжки для дорослих читачів тричі входили в довгі списки Книги року ВВС і кожного разу я хотів перемогти, але все сталося за класикою – переміг тоді, коли цього не дуже й очікував. В номінації «Дитяча книга року ВВС» я точно не чекав перемоги, тому що це тільки друга моя дитяча книга. Загалом я знав, що вона досить вдала, але для мене це стало приємною несподіванкою.

Від самого початку на неї були гарні відгуки: спільнота дитячих авторів та читачів одразу її помітила, що надзвичайно добре, оскільки долі книжок складаються по-різному: деякі – проходять непоміченими або мало поміченими. «Союз радянських речей» одразу привернув до себе увагу, я почав отримувати гарні відгуки читачів та позитивні рецензії критиків.

- А чому ви надихнулися саме радянською тематикою? Ми ж активно намагаємося позбутися цього спадку, який глибоко сидить у нашому поколінні, а ви вирішили розповісти про нього підліткам? Не боялися, беручись за цю тему, що молодь романтизуватиме той період?

- Я не романтизую в жодному разі! А от чи потрібно про це писати і чи цікаво це підліткам, я зрозумів – дуже цікаво. Перед тим, як почати книгу, я зустрівся і поспілкувався з підлітками, для яких тема життя в Радянському Союзі виявилася терра інкогніта! Тому що різниця між тим, як ми живемо зараз, і тим, як жили навіть 40 років тому – колосальна. Ми живемо зараз, як у майбутньому з фантастичних книжок того часу.

ДЛЯ ДІТЕЙ – ДИВИНА ТЕ, ЯК МИ ЖИЛИ У 1980-ТІ, ЦЕ ДЛЯ НИХ – ФАНТАСТИКА, ЯКИЙСЬ ДИКИЙ, ДАВНІЙ СВІТ

- Так, я пам’ятаю, як ми з подругою в дитинстві мріяли про відеотелефони! А для наших дітей – це звична річ.

- По-перше, відбувся технологічний стрибок у розвитку, і не лише України, а й усього людства, але, по-друге, що найважливіше, – це наш стрибок від тоталітарного суспільства до демократичного! Ми можемо обирати собі владу, вільно подорожувати, живемо набагато заможніше, маємо власну гідність. На початку роботи над книгою я казав своїй дружині (Галина Ткачук, дитяча письменниця, яка теж свого часу отримала Дитячу Книгу року ВВС – ред.): от, дивися, я тобі почну читати, а ти скажи, чи нормально це буде дітям? Вона відповіла: так, але їм цікавіше, щоби був персонаж їхнього віку і щоб було більше жартів.

Потім я спеціально запрошував друзів та знайомих із дітьми і читав їм – спочатку вони неуважно слухали, через хвилину – притихали, а потім – починали сміятися! Для них – дивина те, як ми жили у 1980-ті, це для них фантастика, якийсь дикий, давній світ.

Мій син у 6 років, коли побачив якусь стару побутову річ, сказав: тату, я знаю, це в давні-давні часи зробили «радяни». Для нього Радянський Союз – це як для нас племена древлян чи полян.

Сучасні діти мають знати про той період більше, але без жодних ідеологічних нашарувань, тому я побудував книгу, як діалог між батьком і сином. Син-підліток (а підліткам властиво знецінювати авторитет батьків та їхній життєвий досвід – це нормально, вони так дорослішають) дуже скептично ставиться до того, що розказує йому батько, поки вони їдуть у поїзді Київ–Львів до бабці. Він співчуває татові, бо в того не було ні планшета, ні мобільного телефону, ні комп’ютера, а щоби покликати друга гуляти, треба було збиратися втрьох-учотирьох і на п’ятий поверх кричати – чи вийде Петро. Але батько, як усі люди того покоління, не каже, що їм жилося погано, він каже: нам жилося ого-го, ми давали собі раду, от подивися – і таке бувало, і таке. А потім починається квест, де син має знайти автомобіль «Жигулі», який йому на 14 років заповів його прадідусь.

- І в цьому пізнанні минулого починає розуміти, як насправді жилося в ті часи?

- Діти, на щастя, не розуміють обмежень, з якими стикалися «радяни» або радянські люди. Я передивлявся старі листи мого батька, де він описує, як працював на заробітках у Тюмені й привіз звідти консервовані персики. З Тюмені він діставався літаком, з пересадкою в Москві, потім довго їхав на поїзді, щоб до Львова привезти кілька банок консервованих персиків! Я порахував, це 4 тисячі кілометрів. А мій дід описує, як у відрядженні до Москви об’їздив усе місто, щоб знайти мамі шубку. Оббігав величезну столицю величезної держави, яка робила ядерні ракети, щоб знайти дитині шубку і привезти її до Калуша, де вони мешкали! Ясна річ, що речі для радянської людини, які були добуті з таким величезним зусиллям, важили значно більше, аніж для наших дітей зараз. Вони дивуються, чому наші батьки, їхні бабусі й дідусі з таким пієтетом і обожнюванням ставляться до якихось старих речей, і ховають сервізи в сервантах.

Я ПОБУДУВАВ ОПОВІДЬ ТАК, ЩОБ ЗАХОПИТИ ЯКОМОГА БІЛЬШЕ РЕЧЕЙ РАДЯНСЬКОГО ПОБУТУ, ТОМУ ЩО РЕЧІ НЕ ЗБРЕШУТЬ

- Це ще й у нашому поколінні сидить – речі треба берегти! Хоча зараз наша бережливість (насправді, виплекана радянським дефіцитом) усе частіше трансформується в напрямок свідомого екологічного споживання.

- Мені було 13, коли Радянський Союз розпався, але я часто ловлю себе на думці, що економлю там, де цього не треба робити. Деякі речі я бережу, дбаю про них – краще віддам у ремонт, аніж викину і куплю щось нове. Зараз, справді, до цього ставляться інакше – це екологічно і важливо для природи, щоб не підтримувати суспільство споживання. А радянська людина змушена була жити так не тому, що це було екологічно, а тому, що ми були дуже бідні. Мені 43, минуло 30 років, але я досі борюся з наслідками цього браку ресурсів. Мій син уже цього не розуміє, на щастя.

- Там описуються якісь конкретні предмети побуту? Тож це ніби енциклопедія? 

- Саме так. Книгу «Союз радянських речей» можна розглядати як своєрідну енциклопедію для дітей. Я об’єднав квест – переміщення в просторі між Києвом і Львовом, і квест із пошуку автомобіля, який влаштовує вже померлий прадідусь своїми листами і різними повідомленнями, які він записує на старий магнітофон чи фотоплівку.

Я побудував оповідь так, щоб захопити якомога більше речей радянського побуту, тому що речі не збрешуть. Описав і косметичні засоби, й побутову хімію, і фототехніку, і різну аудіотехніку, радіоприймачі, телевізори, швейні машинки, автомобілі, будівництво того часу, побутові предмети – такі, як килими, кришталь, різні сервізи. Все те, за чим вмирала душа радянської людини і чим вона намагалася якось прикрасити цей жахливий зовнішній світ та тягла собі в нірку, як хом’ячок.

Речі не винні, що навколо була тоталітарна держава, а люди хотіли прикрасити побут у своїй «хрущовці» з поганими кривими стінами. І то, «хрущовка» – це було за щастя! Люди жили в комунальних квартирах – і навіть у тій своїй кімнатці намагалися прикрити стіну «красивим» килимом, щоб сусідів було не чути, і поставити в сервант якийсь сервіз виробництва Німецької демократичної республіки (бо з західної Німеччини, звісно, нічого вони не могли купити).

- А яка то розкіш була – імпортний меблевий гарнітур! Мама мого чоловіка досі згадує чеську меблеву стінку, ніби це було щось із колекції Людовіка ІV. Радянська розкіш тоді була такою…

- Нашим дітям зараз важко збагнути, що в Радянському Союзі – навіть коли у тебе були гроші й ти міг заплатити ту ціну за гарнітур, автомобіль чи пральну машинку – ти не міг їх вільно купити, тому що на них існували черги! Це ж усе було страшенним дефіцитом. Гроші в Радянському Союзі теж були не зовсім грошима. І про гроші в книзі теж є. 

- Фактично, ви систематизували наші спільні спогади про радянське дитинство?

- Вийшло, що так. Я витратив чимало зусиль, щоб зробити це з гумором і лаконічно показати, яку величезну вагу і для дорослого, і для дитини мали речі, й охопити якомога більше побутових предметів, які оточували нас – тих, хто змушений був жити в Радянському Союзі. 

БУДЬ-ЯКА ХОРОША КНИЖКА МАЄ СПИРАТИСЯ НА ЧИТАЧІВ, ЗАВЖДИ ДОБРЕ ПИТАТИ У НИХ ДЕЯКІ МОМЕНТИ

- Ви читали уривки дітям друзів, обговорювали теми книги в Фейсбуку – у вас завжди такий відкритий спосіб творчості? Адже деякі письменники, поки останню крапку в рукописі не поставлять, нікому не показують. Розкажіть про вашу творчу лабораторію, тим більше – ви пишете дуже багато і в різних жанрах.

- Я пишу і «герметично», нікому не показуючи до останнього знаку, і відкрито. Наприклад, «Нечуй. Немов. Небач» – роман про Івана Нечуя-Левицького в стилістиці стимпанку, за який я отримав Премію міста літератури ЮНЕСКО, я взагалі писав, спираючись на думку читачів і радився з ними – що і як робити. Мені дуже сподобався цей досвід.

Наступну книжку «Магнетизм», яка цієї осені потрапила до фіналу центральноєвропейської літературної премії «Ангелус», я писав не радячись, а якраз «герметично». Намагався більше базуватися на спогадах, на відомостях, які отримав під час зустрічей з донеччанами, мешканцями сходу.

Будь-яка хороша книжка має спиратися на читачів, на тих, хто її буде читати, завжди добре питати у них деякі моменти. Я ж був дитиною досить давно, моєму сину вже 15 років, та й у Львові – один дитячий сленг у школах, на Київщині – може бути інший, у Харкові – ще інший. Тому я питав читачів у Фейсбуці: а як вас – батьків називають ваші діти – «родаки», «предки» чи «олди». І дивився, хто більше й аргументованіше розкаже, та відповідно користався цим сленгом. Якщо ти напишеш неправильно, то діти просто цьому не повірять, скажуть: так ніхто у нас не говорить. Тому завжди важливо радитися, тим більше зараз є такі прекрасні інструменти, як соцмережі.

- Напевно, соцмережі ще й у просуванні книг допомагають? Чи постів у Фейсбуку та спілкування там з аудиторією – недостатньо для промоції себе?

- Я ніколи свої твори сам не пропонував видавцям – за мене завжди це робить хтось, кому вони подобаються. Наприклад, кілька розділів «Львівської саги» за своєю ініціативою переклала німецька перекладачка Клаудія Дате і без мого відома надіслала на конкурс «Bank Austria Literaris». Я був дуже здивований, коли отримав стипендію.

Та ж сама історія з польськими перекладами – перша книжка «Львівська сага» в перекладі Івони Борушковської вийшла, хоча я сам не звертався до видавця. Я так розумію, що коли текст хороший, він обов’язково когось зацікавить і люди самі почнуть хотіти його видавати.

Можливо, правильно себе просувати якимось іншим чином, тому що таке просування, як у мене, дуже довге (сміється).

Я РАНІШЕ ЗАЗДРИВ ПИСЬМЕННИКАМ, ЯКІ МОЖУТЬ ПИСАТИ В ОДНОМУ ЖАНРІ. З МАРКЕТИНГОВОЇ ТОЧКИ ЗОРУ, ЦЕ ПРАВИЛЬНО

- Ви пишете в дуже різних жанрах: і книги для підлітків, є й науково-популярна книга («Сила пари. Історія парових двигунів»), є книга в жанрі стимпанк («Нечуй. Немов. Небач»). А все ж, до якого жанру ви тяжієте?

- Я раніше трошки заздрив письменникам, які можуть писати винятково в одному жанрі, наприклад, тільки детективи. Суто з маркетингової точки зору, це правильно: читач звикає, ти збільшуєш свою аудиторію, яка знає – що від тебе очікувати. А я робив усе неправильно й продовжую це робити, тому що мені цікаво все. Я різнобічна людина і дуже багатьма речами займався в житті – всі вони цікаві й мають право на те, щоб бути описаними.

«Сила пари» – книга про парові двигуни, але там і про епоху, про те, як вони вплинули на розвиток людства. Це тоді був вибух, революція – як зараз з обчислювальною технікою, з інтернет-технологіями. Для ХІХ століття це був величезний прогрес, тому й довше люди стали жити просто завдяки паровим двигунам.

Коли я цього літа писав у Львові проєкт, який називається «Підзамче. Нарешті» – це інтерактивна екскурсія львівським районом Підзамче. Я писав її від імені телефонного майстра, який живе у 2000 році, ходить ремонтує телефони по дільниці й розказує слухачу про всі будинки – хто й коли тут жив. Колись я працював телефонним майстром (в 2000-х), тому вибрав такого персонажа. Актор Ярослав Федорчук, який зіграв Капелана у фільмі «Наші котики», чудово начитав цей текст, і ми сподіваємося, що надалі у нас буде співпраця.

Важливо, щоб письменник розумівся на тому, про що він пише, а оскільки я компетентний у багатьох темах, то відповідно, і пишу на ці теми. Хоча правильно було б знайти напрямок, де ти більш комерційно успішний, і писати тільки там.

- На цей момент який напрямок для вас видався найбільш комерційно успішним?

- Ці два роки я написав досить багато для дітей і продовжую писати зараз. До кінця року маю за договором завершити ще одну дитячу книжку, мені це подобається, мене хвалять, дають премії, чому б у цьому ключі далі не працювати?

У РАДЯНСЬКІЙ ТРАДИЦІЇ ВІН БУВ ІВАН ФЕДОРОВ, ТОМУ ЩО РОСІЯНИ ХОЧУТЬ, ЩОБ ВІН НАЛЕЖАВ ЇМ, АЛЕ ВІН ЗАВЖДИ ПІДПИСУВАВСЯ ІВАН ФЕДОРОВИЧ!

- Нова книжка буде про друкаря Івана Федоровича?

- В радянській традиції він був Іван Федоров, тому що росіяни хочуть, щоб він належав їм, але коли він переселився до великого князівства Литовського, він завжди підписувався Іван Федорович! Залишилися листи, і це не вигадка, тож правильно було б називати його Федоровичем. До того ж, Федоров вважався людиною дуже простого походження, а Федорович – це шляхта, він отримав герб, відповідно – у великому князівстві Литовському він уже піднявся соціальними щаблями вище і міг друкувати.

Я відкрив дуже-дуже цікаві архівні документи, виявилося, що він не тільки друкував книжки, а й, наприклад, виливав гармати, брав участь у бійках (у магістраті у Львові лишилися скарги міщан, що він побив якогось міщанина), такий от він був.

Також у книзі є дуже багато фактів про те, як працював видавничий бізнес того часу, аж до того, як і з чого він робив фарбу, який папір вибирав. Вся ця історія відбувається на тлі епохи: епідемій, ворожнечі магнатів між собою. Там є і про його сімейні стосунки, бо він разом із сином втікає з Москви. Це цікава книжка, вона зараз у видавництві «Портал» готується до друку, сподіваюся, що наступного року вийде.

- З нього зробили ідола, а він, виявляється, був дуже цікавою живою людиною?

- Цікавою, авантюрною і винахідливою! Він спілкувався з вельможами того часу і просував свої ідеї. А коли йому вже за 70 було, почав робити гармати. Федорович був «стартапером» свого часу, він і друкувати-то почав уже під 60 років. І коли йому довелося дуже швидко тікати до Великого князівства Литовського – він не з порожніми руками приїхав, а привіз усі потрібні шрифти з видавництва і цими шрифтами потім ще у Львові навіть друкував! Він обманув своїх колишніх працедавців, лишив їм готові шрифти, а формочки, з яких ці шрифти виливали й які найдорожче коштували, забрав.

Сказав: от я вам лишаю шрифти, а що тим церковникам, вони ж не розуміють! Добре, їдь, відпустили. І до XVIII століття у Львові, коли він уже помер, друкарі викупили його друкарню і друкували тими штампами, які належали Іванові Федоровичу.

- Це був спойлер від автора?

- Ні, це лише один із тисячі цікавих епізодів, які мені вдалося знайти, дослідити й використати у книзі! Там набагато більше цікавого, тому це зовсім не спойлер.

- І вона теж для підлітків?

- Я пишу для тих, кому від 10 до 99. Так само, як і книга про радянські речі: вона цікава і дітям, і дорослим – без верхньої вікової межі.

МІЙ ЛЬВІВ ЗАВЖДИ Є В МОЇХ ТЕКСТАХ, У НИХ ЗАВЖДИ ВІДЧУВАЄТЬСЯ ЛЬВІВСЬКА РОДЗИНКА

- Якось ви сказали, що вам «цікаво писати про всю Україну, але з певною львівською специфікою». Що саме малося на увазі? Наприклад, повертаючись до роману «Магнетизм», де головна героїня – з Донецька. Як написати цей роман зі львівською специфікою? Додати львівські історії? 

- Саме так. Моя родина досить незвична: я народився у Львові й більшість життя прожив там – вважаю себе львів’янином і дуже люблю Львів. Мене це місто надихає, і це не просто слова. Я розумію його будинки, вулиці, цікавлюся їхньою історією. Це не просто стіни, це – величезна історія і люди, які з нею пов’язані. Але частина моєї родини – бабця за лінією мами народилася в Донецьку (тоді Сталіно), і велика частина моєї родини проживала там. Я так само відчуваю зв’язок зі сходом, і для мене це теж не просто слова. Мені не пощастило побувати у Донецьку до того, як його захопили. Мені дуже гірко, що ця частина території України окупована, і я хочу її повернути. Якщо не можу зробити це фізично, то роблю це в метафізичний спосіб – через мою героїню, яка жертвує щось для свого міста. Це дуже древній ритуал: раніше, коли засновували якусь фортецю, її будівництво починалося з певної жертви. Тут метафора – ми всі, хто живе в Києві, Львові, Харкові, Чернігові, Одесі, пов’язані зі своїм містом. Місто з нами взаємодіє, і якщо ти його не любиш, ти не будеш там щасливий. Отака приблизно ідея «Магнетизму».

А що стосується конкретно питання про львівську специфіку, то це погляд львів’янина, певні мисленнєві конструкції. Коли ти пишеш про щось, то є певний флер того, який у тебе досвід, бекграунд. Львів’яни це відчувають – мій Львів є в моєму стилі, в моїх текстах завжди відчувається львівська родзинка. Це просто як мій водяний знак. Ми несемо відбиток того, звідки походимо. 

Я ЛЮБЛЮ ТЕАТР І, МОЖЛИВО, СПЕЦІАЛЬНО НАПИШУ П’ЄСУ. ТЕАТР ДЛЯ МЕНЕ – ДУЖЕ СИЛЬНИЙ ВИД МИСТЕЦТВА

- За мотивами вашого роману «Повернення придурків» свого часу була поставлена однойменна вистава у чернігівському Молодіжному театрі. Чи сподобався вам такий досвід?

- Це було в 2016 році – виставу поставив у Чернігівському молодіжному театрі режисер Геннадій Касьянов, на жаль, зараз покійний, і театр тепер носить його ім’я. Було дуже цікаво, мене запросили на прем’єру. Я не був присутнім на репетиціях і побачив уже готову річ. Звісно, коли ти це все пишеш, то, можливо, уявляєш усе трошки інакше, але я був готовий. Розумію, що ніколи не буває так, щоб все, що ти написав, було саме так, як ти придумав. Я й досі з акторами підтримую стосунки, спілкуємося у Фейсбуці. Мені сподобався той досвід, я люблю театр, і буде час, можливо, спеціально напишу п’єсу для театру. Театр для мене – дуже сильний вид мистецтва, він дуже залучає. Наразі у нас є плани зробити моновиставу з екскурсії районом Підзамче, там цікавий персонаж – він подобається людям.

- Пане Петре, у якому жанрі ви ще не написали, але хотіли б? Може детектив?

- Детектив – хороша ідея, я думаю над цим. Коли у 2010 році я стажувався в Польщі у нобелівської лауреатки Ольги Токарчук, то вона казала: Петре, а чому б тобі не написати детектив? Детектив матиме більше читачів, ти будеш мати більші наклади. Я тоді подумав, що можливо колись і напишу.

- Яким найбільшим накладом виходила ваша книга?

- Хороше питання, але складне. Бо були додруки, ось «Львівської саги» було два перевидання і ще польське видання, також є аудіокнижки, за які можна отримати гонорар, порівнюваний або навіть більший, аніж за паперову версію. Є аудіокнижки, які записали без мого відома: і «Львівську сагу» я знайшов в інтернеті, й «Січкарню». До того ж, «Січкарня» виходила шрифтом Брайля для незрячих. Тому важко сказати... але ясна річ, що наклади художньої прози – це не наклади книжок із психології чи довідників з кулінарії!

До речі, я дуже здивувався, що перші книги, які видавав Федорович, мали наклади тисячу - півтори тисячі примірників. Зараз перший наклад сучасної української книжки майже такий – приблизно 2-3 тисячі. Перший наклад «Союзу радянських речей» – 3 тисячі.

- Бажаю вам творчої реалізації всіх задумів, багато читачів різного віку, великих накладів, додруків і більше офіційних аудіокниг – цей формат зараз неабияк популярний!

- Дякую! У мене зараз уже є три аудіокнижки: на платформі «Lingart» (вона зараз буде кооперуватися з «Абук»): «Нечуй. Немов. Небач» і «Львівська сага» в хорошій якості, якісно начитані хорошими голосами, та на платформі «Megogo» – є аудіоверсія роману «Магнетизм», створена в колаборації з видавництвом ВСЛ.

Любов Базів. Київ

Фото: Юлія Овсяннікова