Роман «Спитайте Мієчку» – це перша художня книга відомої української перекладачки Євгенії Кузнєцової. На початку нашого інтерв’ю запитую у авторки: а хочете я перерахую щонайменше три знаки якості, які вже отримала ваша книжка? Моя візаві посміхається: – «Спробуйте»...

- Так от, пані Євгеніє, за моїми особистими спостереженнями, перший знак якості книги – те, що вона видана у «Видавництві Старого Лева» (а вони не друкують негарних книг), другий – те, що її перший наклад розлетівся буквально в перші дні продажу й одразу був додрук (це означає неабияку читацьку зацікавленість), і третій знак якості – те, що ви номінувалися й увійшли до короткого списку Книги року ВВС-2021 (серйозне визнання для автора, тим більше, дебютанта в художній прозі). Прекрасно, що ви так яскраво увійшли в сучасну українську літературу, і я вас із цим вітаю!

- Дякую! Я з вами погоджуюся, особливо з першим пунктом – для мене було вкрай важливо видатися саме у «Видавництві Старого Лева». Насправді я не сподівалася, що вони візьмуть мою першу книжку, і вважаю це великою авторською удачею. До цього я не працювала з іншими видавництвами в плані художніх текстів, і не знаю, як це відбувається там, але у ВСЛ дуже ніжно працювали з моїм текстом. У мене не було жодних авторських страждань, що редакторка, наприклад, сказала щось прибрати: текст – буквально яким був, таким і лишився, звичайно, з певними правками.

МИ ЗАВЖДИ ПИШЕМО ПРО СЕБЕ, НАВІТЬ ЯКЩО ПИШЕМО ПРО ІНШИХ ЛЮДЕЙ – ВСЕ ОДНО ЩОСЬ ВИТЯГУЄМО ІЗ СЕБЕ

- Ви сказали «ніжно працювали» і зняли в мене з вуст питання про назву, бо вона у вас теж ніжна! Я спочатку навіть подумала, що це дитяча книжка – «Спитайте Мієчку» – так ласкаво. Можна розпитати про творчу «кухню» створення цієї назви? І чи брало участь у її відборі видавництво?

- Таємниці тут немає і я ще, здається, ніде це розказувала, ось вам і розкажу (посміхається). Робоча назва книжки саме такою й була – «Спитайте Мієчку», я назвала так файл, як тільки почала писати. Звичайно, я сприймала її більше як робочу назву і зрештою надіслала у видавництво рукопис з назвою «Останній притулок». Але потім ми говорили з редакторкою і вона сказала, що книжка дуже світла і текст легкий, тому «останній притулок» звучить для нього важко, та запропонувала спробувати щось інше. Я написала, що, власне, у мене була чорнова назва, можливо – повернемося до неї? І всім начебто сподобалося.

- Мені здається, що це дуже вдала назва – «ти читав Мієчку?» – відбувається персоніфікація, ніби книга має ім’я.

- Я цього не усвідомлювала тоді, але зараз розумію, що іменникові назви книжок класні саме тим, про що ви сказали – книгу можна одним словом схарактеризувати, вона легко запам’ятовується, це вже як із позиції книжкового маркетингу говорити.

- Книга в чомусь автобіографічна? У вас є сестра, і в книзі йдеться про життя двох сестер.

- Мені здається, що будь-які книжки можна вважати до певної міри автобіографічними. Ми завжди пишемо про себе, навіть якщо пишемо про інших людей – ти все одно щось витягуєш із себе. У «Спитайте Мієчку» є багато автобіографічних елементів, наприклад, таку близькість стосунків з сестрою я б не могла придумати. Ще якісь стосунки в родині – я багато що списувала з власної сім’ї, але сюжетні повороти прямого стосунку до нас не мають. Різні імена, обставини, події в житті, тож не можна сказати, що я просто описала епізоди зі свого життя, ні.

«МІЄЧКА» – ЦЕ ЗАМАЛЬОВКА, ПІДГЛЯДАННЯ В ОДИН КОНКРЕТНИЙ СЕЗОН, ПРО ЯКИЙ ЙДЕТЬСЯ, ЦЕ ЛІТНЯ КНИЖКА

- Книгу можна назвати родинною сагою? Як ви для себе визначаєте її жанр, крім того, що це українська проза?

- Можливо, але я сприймаю сагу як щось більш епічне.

- Історію кількох поколінь, а у вас одне?

- По суті, у мене також кілька поколінь, але сага – це щось більше: одне покоління відходить, приходить інше, потім ще інше – в цьому епічність жанру. А «Мієчка» – це замальовка, підглядання в один конкретний сезон, про який ідеться, це літня книжка.

- Коли у вас виникло бажання написати власну книгу? Ви ж давно з літературою пов’язані – перекладаєте книги інших авторів з різних мов.

- Я працюю переважно з англійською, тому що ринок книжковий такий, але завжди, як тільки випадає нагода працювати з іншими мовами, або з німецькою, або з іспанською, працюю над ними з радістю теж.

- Нещодавно я публікувала у Фейсбук свої плани на читання і серед інших вказала там книгу «Поцілунок у Нью-Йорку» Кетрін Райдер. Друзі почали реагувати, а Дорж Бату написав мені коментар: «Поцілунок у Нью-Йорку» вам сподобається! Чудовий, точний і смачний переклад від Євгенії Кузнєцової! І дуже світла хороша історія!». Бачите, як про ваші переклади слава шириться.

- Насправді, «Поцілунок в Нью-Йорку» – це перша моя художня перекладена книжка. Знову ж, дякую ВСЛ за довіру, тому що раніше я перекладала переважно нон-фікшн. Мені сподобався досвід, коли ти можеш ліпити щось із тексту, гратися з ним, перекладати не просто слова, а – сенси.

- Переклад художніх текстів – це ж взагалі щось інакше від роботи з нон-фікшн, це вже майже умовне співавторство – ви перекладаєте думки автора іншою мовою, зберігаючи закладені ним сенси, але ж трошки додаючи чогось свого, напевно?

- Є різні підходи, наприклад, радянський підхід до перекладу, коли дійсно перекладач був співавтором. Але чому саме так перекладали в Радянському Союзі? Були конкретні передумови: по-перше, тексти були цензуровані, по друге, ні в кого не було доступу до оригіналу, по-третє, серед перекладачів було дуже багато людей із нездійсненими письменницькими амбіціями. Вони не мали можливості писати через цензуру, не мали можливості публікуватися, і через переклади намагалися реалізуватися як письменники.

Зараз, наскільки я можу це оцінити, ось таке співавторство не настільки популярне, все ж, будь-яка людина може взяти і почитати «Поцілунок у Нью-Йорку» в оригіналі, наприклад. А радянські перекладачі могли бавитися, як завгодно перекладати назви якихось ресторанів чи кафе, тому що радянський громадянин ніколи не мав би змоги перевірити, як називалося те кафе, а зараз ми мусимо дотримуватися певних правил.

Але все одно, ось, наприклад, у «Поцілунку в Нью-Йорку» були два герої-підлітки, вона – британка, а він американець. І мені треба було передати якимось чином словечки британського діалекту. Тобто, зробити так, щоб вона говорила, відрізняючись від людини, яка говорить не британською англійською – але передати це українською (!). Це був дуже цікавий виклик, я отримала велике задоволення, працюючи над книжкою.

КОЛИ ПРАЦЮЄШ НАД ХУДОЖНІМ ПЕРЕКЛАДОМ, ВАЖКО ПРАЦЮВАТИ ПАРАЛЕЛЬНО НАД СВОЇМ ТЕКСТОМ

- Плануєте надалі перекладати художню літературу?

- Так, я це сприймаю як, власне, ремесло і буду продовжувати, але тут треба виставляти часом пріоритети, тому що коли ти працюєш над художнім перекладом, дуже важко працювати паралельно над своїм текстом. Тому що ти намагаєшся увійти в стиль письменника, якого перекладаєш, і водночас писати своє – важко перелаштовуватися. Тому зараз у мене в пріоритеті дописати наступну власну художню книжку, і як тільки допишу, з радістю й полегшенням візьмуся за якийсь переклад.

- Ми зараз можемо говорити, що це буде за книжка, чи ще рано?

- Здається, «Видавництво Старого Лева» вже зробило анонс цієї книжки серед книжок, які очікуються в наступному році. Звичайно, мені трошки незручно говорити, тому що це як забобон, що вона ще недописана і я ще не знаю, чи я буду нею задоволена, розумієте, це ж книжка про людей.

- Щодо задоволення написаним – ви можете сказати, що «Мієчкою» ви задоволені?

- Мені було дуже важко передбачити долю цієї книжки. Я знала, що вона добре написана, але мені складно було зрозуміти, чи вона взагалі комусь зайде і чи матиме читацький відгук. До того ж, треба розуміти, що між тим, як людина написала книжку і відіслала її у видавництво, та тим, коли її надрукували, минає певний час, це може бути рік, може бути півтора, два. І в оцей період, коли ти чекаєш, поки вона вийде і ти зможеш подивитися, як вона існуватиме окремо від тебе, я переживала дуже багато емоційних сплесків: то мені здавалося, що вона взагалі нікуди не годиться, і це взагалі соромно видавати, то здавалося, що ні – вона все ж добре написана і має комусь зайти. Ось такими перепадами я і жила десь півтора року (сміється).

ЗАЗВИЧАЙ Я НЕ РАДЖУСЯ, КОЛИ ПИШУ КНИЖКИ, ТОБТО, У МЕНЕ ЯК ВИ Й СКАЗАЛИ ВЛУЧНО, «ГЕРМЕТИЧНИЙ» ПРОЦЕС НАПИСАННЯ

- А хто був першим читачем вашого рукопису чи можливо його частини? Ви радилися з кимось чи у вас закритий, як то кажуть, «герметичний» стиль написання книги?

- Зазвичай я не раджуся, коли пишу книжки, тобто, у мене, як ви й сказали влучно, «герметичний» процес написання. Тому що, як тільки я починаю з кимось обговорювати, мене це одразу дратує, одразу всі щось «не так» кажуть. Тому від початку до кінця в цьому процесі – я завжди сама, а першою читачкою всього рукопису стала Катя Міхаліцина, це чудова письменниця, поетка і художниця-ілюстраторка. І мені просто порадила моя добра подруга Ніна Кур’ята, щоб я їй надіслала цей рукопис. Катя тоді працювала з ВСЛ, вона прочитала рукопис і дала свій відгук з дуже важливими порадами, не по самому тексту, а технічно: наприклад, ось тут трошки дорозкрити героїню. Такі поради дуже корисні, й після її відгуку я ще трохи допрацювала рукопис і тоді вже відправила у видавництво.

- Сестрі давали почитати?

- Сестрі звичайно! Вона одна з родини, хто читав до того, як книжка вийшла. От із бабусею – це складно було б, тому що вона не сприймала б цей текст, доки він не був би надрукований. Тобто, якщо вона вже бачить, що ага, хтось таки наважився надрукувати, тоді добре, це я почитаю. Не було у неї такого, щоб був інтерес: дай почитати те, що ти написала (сміється).

- Якщо видавництво анонсувало, що наступного року буде така-то ваша книга, значить, вам ставлять часовий період, за який ви маєте її написати. Ви самі ініціювали, що хочете наступну книгу написати, чи вам запропонували?

- Мені написала редакторка ВСЛ Оля Горба: чи немає у мене в планах наступної книжки і що вони були би раді її розглянути. Не видати, а саме розглянути, тому що тут немає гарантій. Звичайно, видавництво знає автора, знає його стиль, знає, що автор може, як він пише, чого приблизно чекати. Але, мені здається, що жодному автору не можна розглядати пропозицію саме як гарантію, тому що видавництво все одно має контроль якості. 

- Коли ми говорили з Мар’яною Савкою, вона називала авторів, яких ВСЛ вважає своїми. То мені й здалося, що вони таким авторам уже ніколи не відмовлять.

- (Сміється). Не знаю, напевно, хіба що, якщо Сергій Жадан комусь запропонує видати книжки, то навряд чи в країні знайдеться видавництво, яке скаже: «Надсилайте, ми подумаємо», тут можна підписувати угоду зразу.

Але я себе ставлю на місце видавців, коли для тебе важлива якість того, що ти видаєш. Так, ми не говоримо, що це має бути супервисока література. Той же «Поцілунок у Нью-Йорку», про який ми з вами згадували, не є високою літературою. Це жанрова, легка література, але все одно вона має бути якісною. Тому, не думаю, що видавець може обіцяти комусь от так легко (крім, можливо, десятка імен в Україні): ми вас гарантовано видамо. 

ЯКЩО ПРАЦЮВАТИ ВИКЛЮЧНО НА НАТХНЕННІ, БУЛО Б СКЛАДНО СІСТИ І ЗАВЕРШИТИ. ТОМУ ДЕДЛАЙН – ЦЕ КОРИСНО

- Тим не менше, вас уже анонсували, і я чомусь певна, що так і буде. Як ви будуєте свій письменницький день? Кожного дня щось пишете чи чекаєте натхнення? Є різні думки, деякі письменники говорять, що взагалі натхнення не існує – сідай і пиши. 

- Для мене натхнення все ж існує, і важливо увійти в робочий процес, коли ти щодня намагаєшся написати якусь, визначену тобою ж, частину. Але водночас, письменництво – це робота, і якби працювати виключно на натхненні, то дуже складно сісти і завершити. Тому дедлайн – це корисно. 

- Якщо письменництво – це робота, то чи можливо жити, заробляючи виключно ним? Я зараз про українських письменників говорю. 

- Такі в Україні є, але ви знаєте, дивлячись, що для кого є достатнім: хтось порахує, що матиме з письменництва 30 тисяч гривень на місяць, і йому видасться, що це чудово, а комусь здасться, що це мало, треба щось іще. З письменництва я не живу, хоча обидві мої книжки, які наразі вийшли, комерційно прибуткові.

- Так, ви ж до «Мієчки» у 2020 році видали цікавий путівник українськими кулінарними звичками «Готуємо в журбі». А давайте кілька слів про цю книгу: що це за кулінарні звички і чому «в журбі»?

- Це насправді книжка жартівлива – я там виводжу закони української кухні. Перший закон називається «Щоб не пропало». Це актуально особливо напередодні свят, ми все наготуємо, а потім працюємо аж до 19-го січня над тим, щоб нічого не пропало. Це таке наше філософське ставлення до кухні. Наприклад, якщо в садку пропадають сливки, то з них треба щось таке зробити, спробувати їм надати друге життя у вигляді якоїсь слив’янки, яку ніхто можливо не буде пити, але все таки це легше, тому що ті сливки не пропали. Оце такий набір спостережень. Там є і про голубці, й про Різдво, і про борщ, який насправді не борщ, його треба перейменувати на «не борщ», тому що борщ – це тільки те, що готує ваша бабця. Це ілюстрований дуже красивий путівник. 

- Де ви цей матеріал збирали? Виключно ваші спостереження чи їздили смачними місцями України? 

- Це мої спостереження. Я ніколи не займалася кулінарною етнографією і цю книжку взагалі випадково написала. Просто у себе на Фейсбуці написала кілька текстів у такому стилі й побачила, що це має просто шалений відгук. Були просто тисячі репостів, людям це заходить. І я вирішила перестати це публікувати на загал, і поступово зібрала протягом року. Коли у мене було натхнення на якийсь такий текст, я писала. Вийшло 30 таких замальовок.

До речі, з цією книжкою виявилося ось таке цікаве. Я росла у Вінницькій області, але моя родина зі сходу (моя бабуся – з Кривого Рогу). І мені писали галичани, що не може бути, що ви не галичанка, тому, що ви не могли написати такий текст, якщо не виросли на Галичині! А при цьому люди з Одеси чи з Дніпра писали: так, так, усе точно так, як у нас. Мені це було дуже приємно, це такий елемент єднання, що у Кропивницькому і Львові однаково переживають, щоб не пропало. 

- Ви там не даєте рецепти?

- Справжніх рецептів там немає, тільки жартівливі. 

СКІЛЬКИ СЕБЕ ПАМ’ЯТАЮ, Я СПРИЙМАЛА, ЩО МОЄ ОСНОВНЕ ЗАВДАННЯ – ПИСАТИ

- А як усе ж визріло бажання підступитися до художньої літератури?

- Насправді, скільки себе пам’ятаю, я сприймала, що моє основне завдання – писати. У мене не було такого, що в якийсь момент я вирішила. Я завжди знала, що буду це робити, існувало тільки питання, коли буде видана перша книжка. Деякі свої попередні тексти я публікувала на Фейсбуці, деякі лишилися лежати у папочці на комп’ютері. Був у мене один більший текст, і я думала над тим, щоб його видати. Навіть надіслала в одне видавництво й отримала відмову. Можливо, я і рада, що отримала її, колись може повернуся до того тексту. 

- Скільки часу пройшло від моменту, як ви отримали відмову і подали наступний рукопис в інше видавництво? Наскільки та відмова вплинула на вас? Чи ви змогли сприйняти її по-філософськи, он, Джоан Роулінг теж не друкували певний час. 

- Звичайно, треба ставитися по-філософськи. Не можна ніколи зупинятися. Якщо ти отримуєш відмову в одному видавництві, значить цьому видавництву просто не підійшла твоя книжка для їхнього видавничого портфоліо. В цьому немає нічого такого. 

- Для дітей плануєте щось писати? 

- У моїх планах таке є. Особливо, ці плани у мене з’явилися після того, як я видала «Готуємо в журбі». Там я працювала з 30-ма українськими ілюстраторами і фотографами й розуміла – наскільки це круто, коли твій текст поєднується з класною ілюстрацією! Я розумію, що не можу продовжити з усіма, але у мене є просто неймовірне бажання, з тими з них, у кого буде час і натхнення, попрацювати зі мною і видати дитячу книжку. 

- Про ілюстраторів і обкладинку. Видавництво радиться з письменником на цей рахунок? Чи можете ви сказати, коли вам щось раптом не подобається?

- Сподіваюся, що це я не кажу щось таке, що не можна казати, але зазвичай у договорі прописують, що автор може мати власну думку про обкладинку, але не може приймати рішення щодо обкладинки. 

- Тобто, ваші побажання вислухають, але остаточно рішення приймає видавець?

- У випадку з «Мієчкою» було дуже легко, хоча я спочатку переживала за це. Звичайно, я бачила, що у ВСЛ надзвичайно якісні обкладинки, але ти як автор, хвилюєшся, що обкладинка не буде відповідати внутрішньому змісту, самому духу тексту. Тому я переймалася, коли відкривала той файл з ескізами обкладинки, який мені прислали з видавництва. Але, коли він завантажився, я зрозуміла: Боже, це ж воно! Це було дуже красиво, особливо оцей дах посріблений. У мене не було жодних зауважень, я зразу написала, що супер-супер, мені подобається.

ВИСТАВА ЗА ЦІЄЮ КНИЖКОЮ, МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, МОГЛА Б ВИЙТИ ГАРНА, І МОЖЕ МЕНІ БУДЕ ЦІКАВО ЇЇ АДАПТУВАТИ ПІД СЦЕНАРІЙ

- Як думаєте, за книгою «Спитайте Мієчку» вийшло б зняти кіно чи зробити виставу? Вона досить жива, про людські стосунки. Не було у вас таких думок? І чи не думали ви про написання сценаріїв, вони зараз українському кіно дуже потрібні.

- Вадим Карп’як на церемонії нагородження Бі-бі-сі згадав, що цю книжку перенести в кіно неможливо. Я тут із ним у чомусь погоджуюся, але мені бракує компетентності – я в кіно дуже погано розбираюся, це не мій жанр, я і як глядачка не розбираюся, і як професіоналка теж. Але вистава за цією книжкою, мені здається, могла б вийти гарна, і може мені буде цікаво її адаптувати під сценарій. Але мені тут ще треба розвиватися, я знаю, що автори так перекваліфіковуються, але треба час цьому навчитися, це специфічні знання.

- Тож такої перспективи для себе не виключаєте?

- Звичайно, я не виключаю нічого з того, що стосується текстів. Мені в принципі цікаво працювати з текстами, будь-якими.

БАЧИТИ НЕЗВИЧНЕ У БУДЕННИХ РОЗМОВАХ ЛЮДЕЙ, БАЧИТИ ХУДОЖНЄ В НЕХУДОЖНІЙ БУДЕННОСТІ – ОЦЕ В МЕНІ ВІД БАБУСІ

- Ви ж родом із села Хомутинці, звідки родом і Степан Руданський – відомий український поет-класик, перекладач і драматург. Чи мало це на вас якийсь вплив, адже такий відомий земляк, то напевно було відчуття, що земля плодюча на письменників.

- Я його з дитинства сприймала як частину власного життя. Звісно, що село дуже пишається таким земляком. Ще й так виходить, що моя прадідівська хата, і хата, яку мій дід побудував уже за мого життя, стоять дуже близько до церкви. А як ви знаєте, батько Руданського був священником, тобто, вони жили поруч із нами – я бачу місця, де вони жили, зі свого двору.

Степана Руданського я дуже люблю, в дитинстві багато його читала, як і читала дуже багато чого іншого. Але все ж, у моєму письменництві насамперед «завинила» моя бабуся своїм сторітелінгом. Вона не пише, хоча казала, що студенткою щось там намагалася і дуже любить з цього приводу жартувати, що такий шедевр пропав (сміється). Але вона чудово розповідає історії! Вона прекрасно писала б у Фейсбук, наприклад, такі короткі замальовки про людей з панчлайном у кінці. Бачити людей, бачити незвичне у їхніх буденних розмовах, бачити художнє в нехудожній буденності – оце в мені від бабусі.

- Пані Євгеніє, у вас чудова бабуся, ми дякуємо їй за те, що вона вас колись надихнула – і Україна має таку гарну письменницю. Я вам дуже вдячна за таку теплу і відверту розмову, тепер ми всі чекатимемо на нову книгу, а можливо й не одну!

Любов Базів. Київ

Фото: Павло Багмут