«Буна» – історія родини у жанрі «етно-хоррор». Путівник топ-виставами України
Укрінформ продовжує знайомити читачів з виставами – переможцями IV всеукраїнського театрального Фестивалю-премії «ГРА».
Сьогодні виставу «Буна» Національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької, яка увійшла до шортлиста у номінації «За найкращу виставу камерної сцени», рецензує театрознавець, кандидат мистецтвознавства, викладач кафедри театрознавства та акторської майстерності Львівського національного університету імені Івана Франка Роман Лаврентій.
Написана десять років тому й одразу ж відзначена на конкурсі «Тиждень актуальної п'єси» – драма «Буна» сучасної української письменниці Віри Маковій уже кількакратно побачила світло вітчизняної сцени. Аж дивно, чому вона так пізно прийшла до Львова. Однак її поява саме на завершення другого десятку ХХІ століття на сцені найдавнішого державного театру України – Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької – зовсім не випадкова. З одного боку, ця вистава (прем'єра 2020 р.) стала новим досвідом для акторів-заньківчан, а з іншого – цілком органічно лягла в русло вже виробленої традиції цього театру звертатися до болючої для українського суспільства теми вимушеної трудової еміграції (хоч, звісно, сценічний твір – не лише про це).
Тяжка життєва історія однієї родини з Буковини – у сценічній версії режисера Ігоря Білиця та художника Богдана Поліщука у жанрі «етно-хоррор» – набуває загострено гротескних рис. Це підкреслено й у «мертвотному» гримі акторів, й у способі їхнього існування – одночасно як конкретних персонажів та як абстрактних учасників «хору», що своїм живим акапельним виконанням народних пісень чи шумових ефектів забезпечують нагнітаюче-гіпнотичне звукове обрамлення вистави, творячи у певні моменти урочисту атмосферу якогось обрядового дійства. Особливо відчувається це – акустично і пластично – у своєрідних пролозі та епілозі, у надзвичайно точно вибудуваній сцені «похорону». У загальній композиції вистави виникають лише застереження щодо використання прийому «оркестру» на сцені – самотня постать віолончелістки виглядає тут чужорідним елементом. Запропоноване жанрове вирішення вистави трохи спрощує бачення порушених у драмі болючих проблем сьогодення, однак саме воно дозволяє частково виправдати надмірну емоційність виконавців (потрактувавши її у площині гротеску), а разом із тим – мінімалізувати напругу в епізодах, які аж просяться до мелодраматичного прочитання (хоч цілковито уникнути цього не вдалося).
Попри те, що у виставі одночасно присутні три тематичні блоки, режисерові вдається втримати її тематичну цілісність, нанизуючи їх на магістральну лінію постаті Буни («бабусі»; «старійшини, берегині роду»). Можливо, саме тому остання сцена приїзду Орисі з «Гамерики» відображає по-своєму гармонійний світ Буни та не менш жорстокий, але позбавлений «національного коріння» – світ «без неї»... Доречним вважаємо і режисерські монтажі тексту, скорочення кількості персонажів – це надає дії динаміки, сконденсованості напруги. Об'єднуючим простором стає і єдина сценографічна установка, яка поєднує чорнушну реальність – через підкреслену заземленість у сучасні речі побуту – сільський умивальник, ночви, цинкові відра, – із символічним умовним рядом, представленим вишитими рушниками, тканими покривалами, дерев'яними елементами, що нагадують контури сільської хати. У такому обрамленні образ старої, досвідченої, битої життям жінки Буни, зодягнутої у традиційний буковинський народний стрій, прочитується як органічний у цьому природному національному середовищі, навіть сакральний. Кульмінаційна сцена вистави – відхід Буни у кращий світ – вибудувана режисером і виконавицею ролі, народною артисткою України Іриною Швайківською у щемливій тональності, у формі прощання з усіма. І саме цей одяг, який героїня поступово знімає із себе (аж до спідньої сорочки), після кожного «втраченого елементу» поступово гаснучи на силах – влучно й метафорично передає цю сакральну символіку жінки-берегині, жінки, на якій тримається усе в домі.
Зрештою, стратегія зрівноваження сценічними засобами не виправдовує домашнього деспотизму цієї старої жінки (що є не менш вагомим тематичним блоком у виставі), однак завдяки такому режисерському прочитанню починаєш розуміти логіку поведінки героїні, яка все життя мовчала про свій біль, сублімуючи його у невиправданій жорстокості до її домашніх – онуки Орисі з її чоловіком Митром, правнука Пантелеймона. І хоч ота скалічена життям особа у виставі позбавлена ореолу мучениці, у певних сценах її виставляють у трагікомічному світлі – як безпомічну буркотливу стару бабу, водночас вона залишається страшним диктатором, який тримає своїх рідних у постійній напрузі, примушуючи усе крутитися навколо себе, задаючи пришвидшений божевільний ритм, якому важко підпорядкуватися.
Режисер спонукає глядачів по-новому подивитися на тему конфлікту між поколіннями, а особливо на домашнє насильство – захищене віковічними традиціями (обов'язкова повага до старших, покора батькам/батькам батьків, пієтет перед побожними людьми і т.д.) чи фінансовою залежністю рідних людей. Однак провокація творців вистави полягає у відсутності позитивних героїв. Ті, хто мав би викликати співчуття – жертви Буни – також позбавлені позитивних рис: їхній інфантильний опір виражається у формі істеричних та безпорадних вибухів гніву, у стихійній втечі до «Гамерики», що супроводжується майже святотатським актом – крадіжкою у Буни грошей, зібраних нею собі на похорон.
Третій тематичний блок, згаданий спочатку, – проблема трудової еміграції українців. Ця лінія розвинута у виставі слабше, та й виконавиці ролі Орисі (заслужена артистка України Наталія Боймук), яка, власне, їде на заробітки, дається дещо важко прописаний у драмі перехід-стрибок – від залюбленої у природу, творчої, гармонійної, але затюканої бабусею сільської дівчини до озлобленої жахливими заробітчанськими реаліями жінки. Не можемо не відзначити самовіддачі актриси у цій ролі, як і решти виконавців, які буквально горіли у незвичній для заньківчан сценічній естетиці. Цей творчий запал, скерований умілою рукою режисера, знаходив прийнятні форми, балансуючи між «правдою переживання» і холодним триванням у ролі. Найяскравіший приклад – краюча душу сцена онлайн-розмови дитини з матір'ю-заробітчанкою вирішена цілком умовно: Пантелеймон (Зоряна Дибовська) та Орися (Наталія Боймук) ведуть бесіду по планшету, що у виставі своєрідно замінений на шматок скла-шиби.
Відтак емоційний надрив, подекуди присутній у виконанні акторів, гаситься раціональним, відстороненим усвідомленням страху перед безпросвітністю життєвих сценаріїв багатьох наших предків та й сучасних українців... Дуже влучно, емоційно стримано вирішено і фінальну сцену вистави – діалог «осиротілого» хлопчика Пантелеймона із сусідським дядьком Петром (Володимир Пантелеєв), який став йому за батька. Цей відкритий фінал на фоні пережитого жахіття, – звучить невимушено й щемливо, а також дає якусь та й надію на майбутнє...
Роман Лаврентій, Львів
Фото надані прес-службою премії ГРА
