Віцмундир, кашалот і джерело під сценою – день театру Франка
Цей святковий матеріал буде трохи – або дуже – незвичний, бо я розповім про те, що ви напевно тут бачили, але не уявляли, що воно саме таке – ми підемо далеко за театральні куліси: в костюмерні та бутафорські цехи і навіть спустимося під самісіньку сцену!
Починаємо. А чи знали ви, що в Національному театрі…
Живе джерело під сценою?
Просто під головною сценою країни б’є чиста джерельна вода! Будівля театру зведена у 1898 році на місці невеликого озера – його засипали, але джерельце лишилося живе до цього часу і франківці вірять у його живильну силу. Та й я повірила – ну, справжнє диво, погодьтеся!
«Це джерельце рятувало людей під час війни – поряд з театром була розруха, водовід було знищено, і люди з постраждалих будинків приходили і набирали тут воду, – розповів мені генеральний директор-художній керівник театру Михайло Захаревич. – До того ж, це дуже символічно, тому що театр – теж джерело, тільки трошки більше, а може й важливіше, бо впливає і на наше серце, і на наш розум, і на наші думки».
А чи точно театру Франка 102 роки?
Тепер я вже й не знаю, офіційно – так. Але пан Михайло відкрив мені надзвичайно цікаву історію: виявляється, роком народження театру імені Івана Франка цілком можна вважати не 1920, а 1919 рік! Дата - приблизно після Дня Злуки (22 січня). Є інформація, що Гнат Юра з групою артистів саме тоді поїхав до Кам’янця-Подільського (де на той час перебував петлюрівський уряд), щоб влитися у трупу Миколи Садовського, оскільки було прийнято рішення організувати театр - як символ тієї епохи. І цим символом в перспективі став театр Франка, тому що «Новий Львівський театр» (під орудою Амвросія Бучми) і група артистів з Києва (під орудою Гната Юри) злилися в один театр і два місяці працювали спільно.
А вже 20 січня 1920-го року були проведені збори, на яких Гната Юру обрали керівником театру і назвали – Новий Драматичний театр імені Івана Франка. Відкриття театру відбулося 28 січня. Від цього пішов відлік. «Але це – продукт Злуки – великого свята Соборності, який ми ось зовсім недавно відзначали. Виходячи з цього, наш театр – своєрідний герб нашої держави» - вважає керівник театру. Така от історична фотографія того часу.
Чому театр тричі столичний?
Тож справді театр імені Івана Франка можна вважати тричі столичним: народжений у Кам’янець-Подільському – петлюрівській столиці, потім три роки з 1923-го по 1926-й – театр працював у Харкові (столиці УССР), а після – аж донині – працює у столиці України – Києві.
«Він цілковито відповідає міркам столичного театру: у нас є досягнення, якими ми пишаємося: і Національна премія Шевченка, і премія Кабінету міністрів, і премія Курбаса – головні театральні висоти театр взяв, але найбільша висота – наш прекрасний колектив! Майже 600 людей, які всі, я переконаний, пишаються, що працюють у цьому театрі, і кожен вносить свій вклад у його досягнення», – ділиться своїми думками Захаревич.
Короткий екскурс в історію театру ми зробили, навіть під театр зазирнули, тепер – прошу в будівлю. Як відомо, театр починається з вішалки, але ми оминемо гардероб для глядачів і підемо за куліси прямісінько до костюмерних. А там на вішалці… віцмундир – формений мундир цивільного урядовця дореволюційних часів, якому більше ста років! Справжнісінький, блискучий і важелезний, адже прикрашений металевим шиттям – розшитий латунною ниткою. Тканина – добротне сукно (навіть трохи оксамитове на дотик). Швидше за все підкладка перешивалася, бо вона білого кольору, і час її не пощадив би у первозданному вигляді, але все інше на віцмундирі – автентичне.
У цьому віцмундирі Богдан Ступка грав у виставі «Кар’єра Артуро Уї, якої могло не бути» Б. Брехта (режисер Валентин Козьменко-Делінде, 1985 (мала сцена), 1999 (велика сцена), а Богдан Бенюк – виставу «Крихітка Цахес» Е. Гофмана (режисер Сергій Данченко, 1995 рік).
Зараз мундир зберігається у запасниках театру, є безцінним артефактом, який дихає історією.
– Такий гарний, невже його вже ніхто ніколи не вдягне? – зітхаю я.
– Це вже музейний екземпляр, але, якщо раптом буде потрібно для вистави, і він підійде впору актору, думаю, його можна буде використати, він витримає, він у дуже хорошому стані! – відказує завідувач художньо-постановочної частини театру Франка Микола Диченко.
Коли вистави знімають з репертуару, відповідно, списуються і костюми, і сценічне оформлення. Деякі ексклюзивні речі переводяться до запасних фондів для того, щоб можна було повторно використовувати за нагоди. «От, як, наприклад, цей віцмундир, я ж кажу, зносу йому немає!» – сміється він і веде мене далі у дивовижне костюмно-бутафорське королівство.
Хутра єнота, кози та інших плюшевих ведмедів
Найскладнішими в театрі Микола Диченко вважає костюми у виставі «Назар Стодоля» (Режисер-постановник Юрій Кочевенко, 2009 рік). Вони багатошарові, стилізовані, дуже ілюстративні, зібрані з різних матеріалів і фактур.
Він демонструє мені головний убір – шапку персонажа Хоми Кичатого. Це – розкішна краса – справжнє хутро єнота, прикрашена пір’ям страуса.
«Це була перша вистава художника по костюмах Катерини Корнійчук. Потім вона випустила ще декілька вистав, зокрема, «Дами і гусари», «Бульвар злочинів», але там костюми вже не такі складні» - згадує Диченко.
Крім хутра єнота, в театрі є костюми з хутра кози. Бо то й є – коза, щоправда обрядова, яку водять на Святвечір. Ох, і страшна вона у виставі «Безталанна»! Хоч і розумієш, що то лише пап’є-маше, майстерно оббите кудлатою шкірою, але актори так це обіграють, що виглядає доволі містично.
А от білий ведмідь зі «Снігової королеви» (режисер Давид Петросян, 2019) - набагато «мімімішніший», що й не дивно, бо, по-перше, казковий, а по-друге зі штучного – плюшевого хутра. Там взагалі всі костюми дуже симпатичні!
Жук-велетень. Лялька чи костюм?
Так, найстаріший і найскладніший костюм нам показали, а тепер давайте я ще про найдивніший розкажу – на мою думку, це жук з вистави «Безталанна» режисера Івана Уривського (2021 рік). На перший погляд, глядачу здається, що це лялька, але це фактично костюм, в якому працює актриса (дуже красива актриса, між іншим!), на неї одягають цей «панцир» і вона грає свою мовчазну роль. Виготовлений цей «костюм» з екологічного матеріалу ЕVА (етиленвінілацетат), він легкий та міцний, гарно клеїться та фарбується, тому його часто використовують у театрі.
Скомпоновано по виставах і підписано. Як не переплутати костюми?
Для інформації, зазвичай костюми шиються з моменту затвердження ескізу в середньому за 1,5-2 місяці. А, якщо вистава не дуже складна, буває, за місяць.
Наразі в театрі вже накопичилося близько шести тисяч костюмів – частина зберігається тут, а щось – у складських приміщеннях театру на проспекті Науки, 52.
Бачу на вішалці пакунок з підписом «Сірано де Бержерак» – начальник костюмного цеху Валентина Ряжечкіна пояснює, що ці нескінченні вішалки перед нами – поточний репертуар. Всі костюми (а вони можуть складатися з кількох елементів: взуття, головний убір, аксесуари) розсортовані і скомпоновані по виставах, щоб костюмери могли швидко зорієнтуватися.
Вони завжди в курсі: ага, такий-то актор сьогодні грає, інший склад – іншого разу; у якій гримерці хто сидить і куди кому ці костюми потрібно рознести.
Те, що торкається тіла: сорочки, піддьовки – обов’язково переться після вистави. Що стосується складних костюмів, для них за потреби замовляється хімчистка.
Костюми максимально відшиваються в кравецькій майстерні театру. На стороні замовляють (або купують готовим) тільки взуття і головні убори. Звісно, бувають деякі елементи, які непросто виготовити: якісь складні комбінезони, військова форма, яка вимагає максимальної стилізації під справжню, сценічні купальники, як у виставі «Співай, Лоло, співай» (режисер Дмитро Богомазов, 2021 рік) – це специфічні речі, які іноді замовляються окремо.
Куртка для скульптури Ареса
Тож, тут приділяють таку увагу костюмам, що навіть шиють їх для скульптур, хоча ті в них, все одно не виступають, а тільки зберігаються. Микола Диченко підводить мене до велетенської статуї бога Ареса з вистави «Коріолан» (режисер Дмитро Богомазов, 2021 рік) – бог війни стоїть у модній куртці свого богатирського розміру. Навіщо? А щоб під час транспортування на сцену та зі сцени не пошкодити (через великі габарити його спускають-підіймають спеціальними механізмами прямо з художньо-постановочного цеху, розташованого на горішньому поверху будівлі театру). Голова Ареса зберігається окремо в реквізиті, тому на наших фото він без неї.
При тому, що статуя виглядає дуже масивно, вона доволі легка – одна людина може підняти. У її виготовлені застосовано класичний підхід: металевий каркас, потім різьблений і зашліфований пінопласт, оклеєний пап’є-маше під мармур. Над створенням подібних фігур працюють: скульптори Олександр Кощій, Нораір Кьосаян та майстри-бутафори Лада Десятниченко і Марія Новак.
І от саме зараз перед Марією Новак лежить яскравий ківер – головний убір гусара з вистави «Дами і гусари» (режисер Юрій Одинокий, 2013 рік). Це – діючий репертуар, виявляється, вчора під час вистави хтось випадково зачепив і трохи його пошкодив, а костюмери принесли майстриням цеху, щоб ті відремонтували.
– А таке часто трапляється? – запитую.
Пані Марія посміхається:
– Ні, не часто, актори у нас дуже акуратні.
Над сценою живе велетенський кашалот
Ви зараз будете здивовані, але на сцені театру завжди присутній… кашалот. Щоправда, він не завжди грає. Ця велетенська істота з вистави «Пер Гюнт» (теж режисера Івана Уривського і теж виготовлена з матеріалу ЕVА) в перервах між своїми виходами на сцену висить над нею аж під стелею. Він доволі об’ємний і зберігати його деінде проблематично, тому як вихід – перебуває в такому підвішеному стані. Хвіст у нього знімається і зберігається окремо, а тіло весь час тут, просто знайте це.
В театрі виготовляють автомобілі
Звісно, вони не їдуть, та й взагалі з іншої епохи, але виглядають досить реалістично. Так-так, я про ретро-авто з вистави «Три товариші» за Ремарком (режисер Юрій Одинокий, 2016 рік)
– Все просто, – посміхається Диченко, – металевий каркас був зроблений за ескізами художника-сценографа вистави Андрія Олександрович-Дочевського командою майстрів-зварювальників: Віктор Красін, Олексій Муковоз та Анатолій Заєць у нас в механічному цеху (на проспекті Науки 52). А потім бутафори-декоратори під керівництвом Валентина Фещенка виготовили ті чудові автомобілі, які не лише ремонтуються героями вистави на сцені, а й трохи літають над нею.
Яблука – в глядачів і вино з чаю
От скажіть, завжди ж цікаво, що актори на сцені в тих келихах п’ють насправді? Зізнавайтеся, що ви акторам наливаєте? Теж бутафорію? – допитуюся у пана Миколи.
– Коли актори більш молоді, вони самі собі наливають те, що хочуть, такі випадки теж були, каже він, посміхаючись. – Але, зазвичай, там чай або вода.
З їжею теж цікаво, нечасто, але вона присутня на сцені. То, теж все несправжнє? Не завжди, у виставі «Швейк» – справжнісінькі яблука, ціле відро! У Швейка - Богдана Бенюка є власна фішка – у фіналі вистави він кидає яблуко і хтось із глядачів його ловить, як правило, аж на 2-му ярусі, він туди докидає.
Але, виявляється, для театру справжність харчових продуктів, як правило, не спрацьовує, бажано, все ж, щоб то була бутафорія і відносно спиртного, і відносно поїдання чогось – це повинен бути реквізит, який потім не заважатиме акторській вимові.
Тому от Лада Десятниченко своїми ручками створює таку красу: тут і рибка, і цибулька, і кукурудза, і баклажани. А у часничини навіть зубочки відділяються! Вона посміхається: пінопласт, папір, фарби, тканина, от і все. Боже мій, а я ледь цю красу не з’їла!
Курити заборонено, але диміти - можна
Отак подивишся, ну просто чаклуни тут працюють, все вони можуть, а бувало у вас таке пане Миколо, що режисер щось захотів, а ви йому: ні, не зможемо!
– Звичайно, буває! Наприклад, все, що пов’язано з відкритим вогнем, на сцені заборонено робити категорично. Навіть паління зараз заборонено. І сірники заборонені. Бажаного ефекту намагаємося досягнути світловим або димовим ефектом. Якщо сцена вимагає паління – використовуємо електронні сигарети, вейпи. Раніше було простіше – береться звичайна цигарка, підпалюється і людина курить, – говорить Диченко.
Тут мені згадалася смішна історія, яку розповідав Остап Ступка, як йому просто під час вистави, коли його герой на сцені курив сигару, глядачка дуже голосно зробила зауваження.
То виходить, що Наталя Корпан у «Безталанній» так красиво несправжню люльку курить? Звісно, це все бутафорія! Як і в «Розбитому глеку» герой Павла Москаля, клубами не «справжній» дим пускає, а з вейпу!
Або, коротке замикання на електричному стовпі у тій же «Безталанній» – режисер хотів, щоб аж іскри летіли, але як? Та просто – портативний сценічний димогенератор, на додачу світловий прилад – стробоскоп, який мерехтить. І ефект досягнуто!
Розстріляний акваріум
А у виставі «Живий труп» (режисер Роман Мархоліа, 2014 рік) треба було, щоб Протасов (Олексій Богданович) стріляв у фіналі в акваріум і той розбивався. Але ж стріляти не можна. Знайшли рішення – піротехнічний мікровибух (той, який імітує потрапляння кулі в актора в кіно, єдине, що кров в цьому випадку не заряджали). Під акваріумом вибухає саме в момент, коли актор ніби в нього стріляє – акваріум розколюється. Оце такі нині фішки.
Коні в яблуках, а може й без – вже ніхто не пам’ятає
Ой, чого тільки не бачила ця сцена, по ній навіть кіньми галопували!
«Коли ще Богдан Сільвестрович Ступка керував театром, була вистава, яку я дуже любив, незважаючи, що вона була непроста і в обслуговуванні – це «Легенда про Фауста» в постановці Андрія Приходька. Так на сцені були живі коні! Під час вистави двоє коней гуляли надворі біля театру, потім актори надягали костюми, сідлали їх на вулиці і заїжджали через бокові двері на сцену, де робили пару кругів. Ефект був неймовірний!» – згадує пан Микола.
Фотографій з цієї вистави, на жаль, я не знайшла, але ви й самі уявляєте, як видовищно це було.
Собачки живі і напівфабрикати з пап’є-маше
Більше з живими тваринами вистав не ставлять. Хоча, як це? А «Незрівнянна»? Там же чудовий песик грає! Он, його паперове втілення сидить на столі у декораційному цеху. Цю собачку робив скульптор Олександр Кощій для вистави «Незрівнянна» (режисер Анатолій Хостікоєв, 2016 рік), як унаочнення відомої емблеми музичного виробника, де песик слухає грамофон. Але згодом режисер вирішив інакше – і від бутафорського собачки відмовились. Так він «напівфабрикатом» на згадку і залишився. А у виставі тепер живий – раніше там грав чотирилапий домашній улюбленець музиканта театру Андрія Швеця, а зараз спеціально на вистави хвостатого актора привозить до театру інша приватна особа.
Носороги в глядацькій залі
А решта тварин на сцені – в основному імітація, як от жук, або… носороги. Була в театрі Франка цікава вистава про людську товстошкірість під назвою «Носороги» за Е. Йонеско (режисер Андрій Приходько, 2014 рік). Так от, під час неї по сцені бігав один носоріг, а в проходах глядацького залу – ще два! Фігури тварин були виконані дуже натурально, актори (яких було по два у кожній тварині) навіть підхрокували, що глядачі аж лякалися, адже під час вистави у залі напівпітьма. Ця вистава вже не йде, але один носоріг досі знаходиться на зберіганні в театрі, бо красивий.
Ось з таких дивовижних деталей складається неймовірний світ театру, а додайте сюди талановиту акторську гру, режисуру, світло і музику – то виходить справжня магія. І нехай вона завжди існує на цій прекрасній сцені – сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка!
Любов Базів. Київ
