На фотографії з юності оперна діва Анжеліна Швачка – солістка Національної опери України, народна артистка, Шевченківська лауреатка – дуже схожа на польську суперпопулярну виконавицю Анну Герман, яка свого часу полонила мільйони слухачів словами про «довге відлуння одне одного». Та схожість сягала навіть тембру голосу. Тому спочатку юнка собі намріяла шлях в естраду, який підтримували усі захоплені її співом та образом знайомі. А потім у театрі їй випало вперше в житті побачити оперу – і це змінило плани настільки, що Анжеліну Швачку уже понад пару десятиліть називають однією з кращих Кармен Європи.

Минулоріч восени ювілярка Анжеліна Швачка представляла у Києві двохсоте виконання партії в опері, яка стала її візитівкою. Загалом мецо-сопрановий репертуар вокалістки – різноманітний та дуже несподіваний: із улюбленою Попелюшкою включно і Котом у чоботях, якого збирається співати в опері сучасного українського композитора Юрія Шевченка.

Наша розмова з харизматичною виконавицею вийшла трохи «арифметичною». Утім саме «оцифровані» творчість і талант Анжеліни Швачки дають змогу оцінити високе оперне мистецтво навіть тим, хто ще не встиг чи не мав змоги зачаруватися ним по вінця.

45 ОПЕРНИХ ПАРТІЙ ТА 12 МОВ

- Пані Анжеліно, у Національній опері у столиці на більшості вистав останнім часом ніде було яблуку впасти, усі квитки глядачі розкуповують. Чи може київська сцена з часом стати майданчиком, постановки якого би входили до маршрутів іноземних затятих опероманів?

- Питання не зовсім до мене. Бо я виконавець, як і решта наших вокалістів, інструменталістів та артистів хору. Вважаю, що театр уже знаходиться на такому високому рівні, коли перед глядачами не постає питання: слухати чи не слухати, дивитися чи ні.

Без одного 30 років як я уже служу в театрі (тут не кажуть «працюю»). Багато обізнаних людей, зокрема й іноземців, не раз із захопленням констатували, що таких голосів і такого рівня виконавців вони не чули навіть у театрах Ла Скала і Метрополітен. Тому що там бувають різні касти. А в нас зібрана дуже потужна вокальна група, яка тягне на собі весь репертуар. У нас не буває такого, що хтось не співає якусь виставу. Я співаю мецо-сопрановий репертуар і в «Доні Карлосі», й у «Попелюшці»; я співаю і маленькі партії, й великі. Думаю, це дуже добре. Щоб людина, як кажуть, не розслаблялася.

Коли я тільки прийшла у театр, пам’ятаю: народні артисти співали одну, ну, максимум дві вистави за місяць. У нас лише п’ять мецо-сопрано у штаті, 5-6 баритонів. Тобто виконавців не так багато. Усі повинні бути постійно «запряжені» у весь репертуар: пам’ятати уже добре знані партії та вчити нові.

Буквально днями з великим успіхом пройшла вистава «Казки Гофмана», концертне виконання. І потужні вокалісти, які співали (Валентин Дитюк, Тарас Штонда, Ольга Фомічова, Тамара Калінкіна, інші), і друзі-глядачі сказали, що не чули на Заході такого блискучого виконання.

- Вас називають однією з кращих Кармен Європи. Як до цього ставитесь?

- Вважаю, що «найкращий виконавець» чи «найкраща вокалістка» – це завжди справа смаку кожного слухача чи глядача. Комусь я подобаюсь в образі Кармен, іншому – інша артистка: більш худорлява, маленька, чорненька, жвава. Мені інколи навіть дискомфортно було читати про себе, що я одна з найкращих Кармен Європи. Хоча, якщо людина володіє усім комплексом, який має бути у справжньої оперної співачки, – то чому ні?

Був випадок, коли чоловік зі Швеції купив квиток у нашу київську Оперу на улюблену оперу «Кармен», хоча нічого особливого не сподівався побачити. Дочекався мене після закінчення, щоби сказати про своє захоплення: «Кращої Кармен я не чув!»

- Які із уже понад 200 виконань партії Кармен вам запам’яталися найбільше і чому?

- Я співала Кармен у 18 країнах світу. Дві сотні вистав, вважаю, це не так і багато. Я ще молода жінка, могла б заспівати ще 100 разів і більше. Це можливо, якщо є бажання, наснага, і – тримати себе в формі.

Зрозуміло, найбільше запам’ятовуються виконання в неординарних постановках. Така, наприклад, була в Естонії. Класичні вистави схожі поміж собою. На жодну іншу не подібна постановка, яку співала до всіх подій російської агресії в Україні у Большому театрі: я була в кайданках, напівоголена, а ля 1950-і роки. Якщо чесно, вистава мені не дуже подобалася.

- Чим особлива «Кармен» Національної опери України? Її прем’єра відбулася два десятиліття тому, наприкінці 2001 року.

- Це дуже дорога для мене постановка, тому що вона була одним із перших моїх виконань Кармен уже після того, як я цю партію співала в оперній студії, у Баку, Казані, Анкарі. Тому я влилася у цю виставу як «бувала».

Класична постановка для мене завжди цікава тим, що вона не відходить від задуму композитора. Тому я більше люблю класичні постановки. Коли йдуть постановки модерні: «два стільці, один стіл» і Кармен сидить на мотоциклі чи на ровері, чи на ковзанах стоїть – це все може бути; але мені це нецікаво, бо все таке вже пройшла у житті.

- Чи був хтось із виконавиць для вас зразком, стиль чи риси якого ви трохи доєднували до власного образу Кармен?

- Багато вокалісток мені імпонують. Утім жодна виконавиця не подобається як цілісний образ Кармен. Чиясь манера виконання партії близька, в іншої виконавиці сцена ворожіння на картах приваблює. По голосу мені дуже подобається Ірина Архіпова. Ще для мене приклад – Галина Опанасівна Туфтіна, моя викладачка, яка ще українською мовою записувала Кармен. На жаль, на сцені я її не застала у великих партіях. Те, що слухала на платівках у запису – вона для мене одна з найкращих Кармен.

- Останні роки не припиняється дискусія про те, чи потрібно відомі зарубіжні опери співати українською мовою. Ви до якої думки схиляєтесь?

- Тільки мовою оригіналу! Бо порушується мелодика і музична думка, зміщуються акценти, які закладали автори. Ми не маємо права переробляти на інші мови. Коли вистава з речитативами, діалогами, тоді вони можуть виконуватися зрозумілою мовою, а співаний текст – мовою оригіналу. Коли, наприклад, я співала французькою мовою у Большому театрі, у Словенії, в Осло, Мінську – діалоги я могла б виконувати мовою, яку розуміє місцевий глядач.

- Скількома мовами ви співаєте?

- Дванадцятьма. Нещодавно ми підрахували з моєю колежанкою Іриною Семененко, з якою у нас багато було, понад десяток, спільних сольних концертів. Це німецька, французька, італійська, іспанська, латинь, українська звичайно. Грузинською співали і казахською. І навіть китайською, хоча й дуже непросто це було.

- Як довго вчили твір китайською мовою?

- Це була китайська народна пісня. Для учасників українсько-китайської конференції партнерам вирішили зробити сюрприз. Вчили твір дуже швидко: десь годину вчили, ще одну – вспівувалися.

- Чи підраховували колись: скільки ролей зіграли на сцені?

- Нещодавно підрахувала. Партії Музи та Нікляус у «Казках Гофмана» – це у мене 45 оперна партія.

БЕРТА ІЗ «СЕВІЛЬСЬКОГО ЦИРЮЛЬНИКА» – З «МУШКОЮ» МЕРИЛІН МОНРО

- Чи з кожною роллю однаково прощаєтеся як виконавиця? І чому? Нещодавно ви розповідали про «Травіату», яку поставив ще Дмитро Гнатюк 1994 року, одночасно привідкриваючи трохи завісу нової однойменної опери, яка заінтригує глядачів.

- Постановка «Травіати» застаріла, і вона оновлюється.

У мене є така риса характеру, на жаль чи на щастя, – я ніколи ні за чим не сумую. Наприклад, дуже спокійно залишила партію Ольги в «Євгенії Онєгіні». За текстом цій героїні – 14 (а Тетяні – 15). Я просто не виглядаю на 14. Це нормально і природно, що цю партію виконують ті, кому 30. Хоча я дуже добре виглядаю (мені ніхто не дає мій вік), але розумію, що від якихось партій треба відходити й опановувати нові.

У мене багато партій, які я можу виконувати у своєму віці, – це Кармен, Авнеріс в «Аїді», принцеса Еболі в «Доні Карлосі». Навіть Попелюшка, бо це абстрактна героїня «поза часом», якій може бути і 15, і 45. Так як і дійові особи «Травіати».

Я можу підійти до режисера і сказати, що вже не відчуваю себе в партії. Я вокалістка, яка може подивитися на себе зі сторони.

- Про нову «Травіату» трохи більше розкажете? Про перспективи її появи у присутності гендиректора Опери Петра Чуприни та головного режисера Анатолія Солов’яненка згадували ще перед карантинним роком на форумі в Одесі восени 2019 року.

- Я розкажу, коли почнеться робота над виставою. Може стартувати репетиційний період десь у березні. Тоді точно зможу знати, що і як.

- Трохи побешкетувати, посміятися і порадіти хеппі-енду, який так нечасто буває в операх, – це про «Севільського цирюльника». Як працювати з режисером-постановником Анатолієм Солов’яненком? Чи одразу був той ваш образ Берти, який бачить глядач? Чи він народжувався поступово?

- По-перше, я людина на підйом дуже легка. Можу заспівати будь-яку партію і зіграти. Дуже люблю драматичні образи, як в «Аїді» і «Кармен», де мене весь час вбивають чи ріжуть, чи топлять, чи душать. Утім, врешті-решт, скільки можна? Я вже хочу позитиву, хеппі-енду. Коли мені запропонували співати Берту – весела партія: вона трохи «під шафе» весь час ходить, з батогом, кайданками, нюхає щось біленьке – я одразу сказала, що це той образ, який я хотіла втілити.

Люблю у процесі роботи над виставою додавати щось своє до образу. У Берті, найперше, – це хода: вона з келихом весь час крутить стегнами. Ця героїня у мене надзвичайно сексуальна, приваблива блондинка, дуже схожа на Мерилін Монро. Це я сама придумала. Навіть мушку намалювала. Я придумала стиль і ходу, а Анатолій Анатолійович затвердив цей образ.

Працюючи з цим режисером, я отримую колосальне задоволення. Тому що Анатолій Анатолійович завжди робить так, щоб було зручно вокалісту співати. Вважаю, що це головне, що має бути у режисера. Я спілкувалася і працювала з багатьма, маю з ким порівняти. Коли, наприклад, постановник – балетмейстер, я не співаю, а виживаю, як-то кажуть. Мені дуже незручно: я танцюю, виконую карколомні трюки...

- Абсолютним музичним катарсисом ви назвали січневу другу прем’єру «Казок Гофмана», концертне виконання. Ви там – Муза і Нікляус. Чому не часто бачимо в афішах цей твір, який у репертуарі театру з’явився у 2021 році?

- Нікляус – дуже велика партія, це друг Гофмана, який весь час його від якихось халеп рятує. А потім врешті-решт з’ясується, що це жінка, яка стає Музою митця, яка його весь час любила й оберігала. І неначе мав би бути хеппі-енд, але розв’язка інша: не буду відкривати завісу. Опера ставитиметься – глядачі побачать.

У постановці дуже складна музика. Дуже складна й виснажлива партія Гофмана, яку співає Валентин Дитюк. Він постійно гастролює. Коли буває у Києві – в афіші з’являються «Казки Гофмана». Думаю, весною глядачі зможуть не раз потрапити на це концертне виконання.

ЯПОНЦІ ЛЮБЛЯТЬ МУЗИКУ ЧАЙКОВСЬКОГО 

- Уже майже два роки коронавірус обмежує гастрольні плани артистів. Які виступи за кордоном довелося скасувати вам?

- Дуже багато у нас скасовувалося планів: Японія, Естонія кілька разів. Їздили ми лише у Польщу, у філармонії співали 9 симфонію Бетховена. Ще буквально недавно повернулися зі Стамбулу, де співали різдвяний концерт для своїх співвітчизників. І поки не зрозуміло, коли може поновитися докарантинний гастрольний графік.

- Які виступи за кордоном були для вас найцікавішими?

- Усі гастролі я люблю. Бо я людина страшно непосидюча. Як кажуть знайомі й подруги: у мене шило в одному місці, на жаль чи на щастя. Тому кожна поїздка, з колективом чи самостійно – це завжди свято.

Я дуже люблю Японію. Це країна, яку я обожнюю. У ній розумієш, наскільки люди різні. Ми туди їздили разів 30, а може – й сорок за 17 років, відколи вперше потрапила; виступали скрізь. І Прибалтику люблю, вона мені ментально близька. Дуже сподобалося місто Осло. У Норвезькій королівській опері співала Кармен, було багато показів.

- Що люблять слухати японці?

- Щоразу вони замовляли програму через агентство, яке організовувало гастролі. Дуже люблять класику, балети Чайковського, обожнюють «Лускунчика», «Лебедине озеро». Намагалися возити туди Мусоргського та «Євгенія Онєгіна» Чайковського. Усе сприймали позитивно. Аплодує японський глядач дуже обережно. Якщо не знають оперу – не аплодують всередині дії, як скрізь це прийнято. Дуже обізнана і культурна публіка.

- Ви були стипендіаткою Вагнерівського товариства у 2001 році. У вас є улюблені композитори? Чи від настрою ситуативно залежить улюблена музика, чи від репертуару, який у певний період співаєте?

- Це не Вагнер. Я була раз у Байройті, слухала три опери: «Лоенгрін», «Нюрнберзькі мейстерзінгери» та «Парсифаль». Можливо, я була замолода і ще тоді не доросла у музичному плані й емоційно до тих опер, вони мені, як то кажуть, не зайшли. Тільки зараз я розумію, що до Вагнера треба дорости.

Маю кількох улюблених композиторів. Це Бах: я проспівала дуже багато його кантат, ораторій, мес, – щоби все перерахувати, треба зо дві години. Дуже люблю Шумана і Шопена, зокрема, їхні романси. Найулюбленіший композитор – Малер. Для мене його творчість – це вершина.

- Кого з українських композиторів, котрі писали й опери, виокремлюєте?

- Дуже люблю Миколу Лисенка. Я виконую скрізь його романси. Співаю у «Наталці Полтавці» – це моя одна з найулюбленіших опер з українського репертуару. По-перше, вона дуже дотепна, з гумором, музично зрозуміла. Врешті-решт, я обожнюю в оперних виставах хеппі-енд.

Дуже люблю Гулака-Артемовського. Я вчила партію Одарки у «Запорожці за Дунаєм», прем’єра якої відбулася на початку 2015 року. Але поїхала на гастролі – і не встигла ввестися у виставу. Нічого, все ще буде.

Ще люблю сучасного чудового композитора, з яким ми товаришуємо, – Юрія Шевченка, який написав багато балетних вистав, зокрема, «За двома зайцями». Буду вчити партію Кота в його дитячій опері «Кіт у чоботях».

- Опера не є мистецтвом для масового глядача. А який ваш особистий шлях входження у професію оперного виконавства?

- Опера – не футбол, це правда. Я спочатку зовсім не думала, що можу співати в оперному театрі та й взагалі бути класичною співачкою. Бо захоплювалася естрадою. Народилася я у Дніпрі, потім ми переїхали в селище міського типу, а з 14 років училася у музучилищі на хормейстера у Дніпродзержинську (нині Кам’янське). Було дуже багато гуртків, вокально-інструментальний ансамбль. Я співала пісні Софії Ротару, Алли Пугачової, утім найбільше мені заходила Анна Герман – я співала її голосом, дуже схожим тембром.

- На деяких фотографіях попередніх років ви дуже схожі на Анну Герман.

- Я була неймовірно на неї схожа. Навіть перефарбувалася у блондинку. Мені всі казали «Викапана Герман співає». І тоді я бачила себе в естраді. Уже в музичному училищі я захопилася класикою. У 14 років я вперше в житті потрапила на «Кармен» в оперному театрі тепер Дніпра – і «пропала». Так визначився мій шлях.

Був період, коли я співала лише Кармен, всюди, куди запрошували, – наступних років сім чи вісім після моїх 30-ти. Потім уже з’явилися «Аїда», інші вистави. Можливо, це сприяло тому, що мене скрізь асоціюють із цим образом.

ІЗ ПЕРШОГО КУРСУ ВЖЕ СПІВАЛА В ОПЕРНОМУ ТЕАТРІ

- Як відбувалося ваше входження у Київ?

- У Київській консерваторії я з головою занурилася в навчання, у мене не було вільної хвилини. Це були буремні 1990-ті: й холод, і голод… Доводилося часом розмірковувати: проїхати у метро чи купити хліба на 50 копійок.

Утім трохи не кожен вечір ходила в Оперний театр та драматичні – студенти мали право безоплатного входу. Дуже багато вистав передивилася в Театрі імені Лесі Українки, Театрі імені Івана Франка. Нашими прекрасними наставниками були актори, які викладали такі предмети, як сценічний рух чи сценічна мова. Я вчилася 7 років. І з першого курсу вже співала в оперному театрі.

- Ваша друга основна іпостась у нинішньому часі – викладацька. Можете порівняти: як вам вкладали у голову знання і як це відбувається тепер?

- Викладаю у консерваторії уже восьмий рік, мені дуже подобається це робити. Я вчилася у Галини Опанасівни Туфтіної, яка була ученицею Ольги Мшанської, яка в свою чергу здобувала ази майстерності в італійців. Тому продовжую цю лінію.

Намагаюся ставитися до студентів не як суворий викладач, а як мати, як лікар, як подруга. Ніколи не підвищую голос. Але якщо мені щось не подобається, я не буду займатися з цією людиною. Якщо людина перепрошує і визнає свою провину – можемо знову починати вчитися. Але є у мене погана риса характеру: я ніколи не пробачу, нікому і нічого. Із кількома студентами розпрощалися.

Коли викладаєш: не лише передаєш майстерність, а й сама глибше розумієш навіть свої помилки також.

- Точно видатні українські співачки: Анжеліна Швачка, Людмила Монастирська, ще кілька гучних імен. Прізвища вокалісток молодшого покоління знає менше людей. На кого би ви рекомендували звернути увагу?

- Я – вокаліста, яка намагається дуже якісно робити свою справу. Є українські зірки, які співають по всіх світах. Людмила Монастирська виступала в Ла Скала, Метрополітен-Опера, на інших найвідоміших сценах. Дмитро Попов співає у Відні, Нью-Йорку, Берліні, Женеві.

Із молодих – Валентин Дитюк вважається дуже хорошим тенором, з ним завжди приємно співати і працювати разом. Прекрасний бас Володимир Тішков. Взагалі, у нас дуже насичена і потужна басова група: Сергій Магера, Сергій Ковнір.

У нас у театрі загалом потужний склад солістів. Усі знайшли свою нішу, в якій вони зіркові вокалісти.

- Як оперні співаки тримають, тренують і бережуть свої голоси?

- Я намагаюся в день вистави взагалі не говорити. Не п’ю холодної води і не їм морозива (влітку можу собі дозволити, але настільки відвикла, що просто вже його не люблю). Насіння і горішків не їм, бо подразнюють слизову оболонку. Намагаюся не пити газовані напої, шампанське – теж подразнюють слизову. Те, що я не палю – це як «Отче наш», не можна. Намагаюся не говорити на холоді, на морозі, не перегріватися і не переохолоджуватися.

Кожен виконавець – це індивідуальні правила. Комусь заважають співати 50 г випитого коньяку перед виставою, а комусь навіть допомагають, тонізуючи голосові зв’язки.

- Ви захоплюєтеся живописом. Що це для вас?

- Я почала писати картини (художники не кажуть «малювати»), коли почався карантин. Мені дуже хотілося поїхати на море, а було холодно і багато незрозумілого з обмеженнями – і я почала писати морські пейзажі. Прийшла в студію «Артус» до Світлани Леонтьєвої, яка менше 10 років як сама почала писати картини. Вона мені розказала, як це може бути – і я захопилася. Є викладач, ми з ним працюємо. Написала 18 картин, 15 із яких – море.

Часу завжди обмаль. Ще й тому, що фарби і розчинник – це для мене алергени, подразники. Тож писати картини можу й раз на місяць чи навіть раз у два місяці.

- Не пробували, скажімо, графіку?

- Ні, не подобається. Пишу фарбами.

Одна з картин називалася «Коронавірус»: чорно-синя рука, яка простягається над світом. Ще «Маки» і «Гортензії в бокалі». Дві роботи пішли на аукціон, збирали кошти для дітей з особливими потребами.

- Чи плануєте коли показати свої картини?

- Картин 50 треба написати.

- У вас двоє дітей підлітково-юнацького віку. Як вони сприймають різні іпостасі мами?

- Син вступив у консерваторію, він теж захоплений оперою. (І свекор мій – славнозвісний оперний співак Олександр Востряков, тенор). Діти знають, що опера – це нелегка праця, тяжка справа. Завжди кажу: серед музичних професій це одна з найскладніших. Оперний співак має поєднувати у собі дуже багато якостей: знати напам’ять багато клавірів, творів різними мовами; бути артистичним. Говорю всім абітурієнтам, які хочуть вступати до музакадемії, про те, що ми «в’язні» свого голосу і своєї професії.

- Чи є партії, які би хотіли заспівати?

- Хотіла би заспівати в опері «Вертер» Жюля Массне партію Шарлотти; Дерабеллу в опері Моцарта «Так чинять усі». Взагалі, багато легкого Моцарта. Незважаючи на те, які партії я співаю: комічні, веселі, титульні чи другого плану – до всіх ставлюся з великою повагою, усі намагаюся виконувати якомога якісніше. Тому що кожна партія для мене дуже дорога.

Валентина Самченко. Київ

Фото Геннадія Мінченка