Новий історично-кримінальний роман «300 миль на схід» Богдана Коломійчука щойно вийшов друком у «Видавництві Старого Лева». Це вже його третя книга про пригоди оберкомісара Адама Вістовича. Післявоєнна економічна та політична криза, вже немає старих імперій, а маленькі національні держави, які з’явилися на їхніх місцях, не можуть собі дати раду і розібратися між собою – це геополітичне тло, на якому відбувається щось дуже особисте – напівтемрява кав’ярень, притлумлене світло тісних кімнат, присмак колишніх і нових стосунків та намагання виправити все (бодай, хоч щось) із того, що виправити вже, на жаль, не вдасться. Чи таки вийде?

Наразі, це трилогія, але автор вже узявся за написання четвертої книги. Обіцяє джазово-кокаїнове продовження.  

Я поговорила з успішним українським автором про «300 миль на схід» і не тільки…

- Пане Богдане, кажуть, що у ваших книг є один недолік – вони прочитуються за одну ніч! Чи будете ви боротися з цією «вадою»?

- Було б гірше, якби говорили, що мої книги неможливо домучити за місяць, я тоді б погано спав і переймався цим (сміється). Все ж, я белетрист, і для мене важливо, аби читач не лише напружувався, працюючи мозком над минувшиною, якою я займаюся, та замислювався над сюжетом, сприймаючи написане, але й відпочивав. Це одна з головних цілей жанрової літератури, і це важлива річ. 

- Звісно, коли твої книги «ковтають» – з одного боку, це висока похвала для автора, але ж, напевно, – і постійне спонукання до нового пошуку ідей на наступній твір. Таким чином майже щороку ви випускаєте нову книгу. Я нарахувала, що ця – 10-та, ювілейна? 

- «300 миль на схід» – це 4-та книжка нашої спільної співпраці з Видавництвом Старого Лева. В сумі всі мої книги завжди важко порахувати, бо раніше виходили окремі романи, які потім об’єднувалися в один великий том. І якщо рахувати разом з цим усім, тобто за книжковими назвами, то їх справді 10. А якщо сортувати за змістом, то їх тоді на 3 менше, тобто 7. Дивлячись, за якими критеріями сортувати. 

ЯКЩО МІЙ ЧИТАЧ – ЦЕ ЧИТАЧ МОЄЇ КНИЖКИ, ТО Я – ЧИТАЧ ІСТОРІЇ

- «300 миль на схід» – це 3-я книга з трилогії (попередні дві – «Готель «Велика Пруссія» (2019) та «Експрес до Ґаліції» (2020)). Тобто на ній – історія життєвих перипетій Вістовича завершиться?

- Трилогія – це тимчасово. Продовження обов’язково буде, оскільки матеріалу зібрано вже досить багато, причому такого, який мене самого захопив! Якщо мій читач – це читач моєї книжки, то я – читач історії, читач якихось прототипів, читач реальних подій, на основі яких потім будую подальший сюжет. І зараз я знайшов дійсно унікальні, захопливі миті в історії Львова між 1906-1908 роками. Не хочу спойлерити, але це справжній саспенс, який автор-белетрист завжди вишукає в минувшині, і, здається, я його знайшов. Наступної зими 2022-23 року, сподіваюся, вийде черговий, вже 4-й роман з цієї серії.

Кожною наступною книгою я намагаюся перевершити попередню за динамікою сюжету. Хоч, може, це дещо й невдячно так говорити, бо зараз дуже багато моїх читачів порівнюють «300 миль на схід» і «Експрес до Ґаліції». Й багатьом більше до смаку «Експрес до Ґаліції» саме за напруженістю сюжету, а тим, хто більш прихильний до розважальних або історичних алюзій – більше імпонує книжка «300 миль на схід» – там більше правди, історичного підґрунтя, справжніх історичних прототипів.

- Ви сказали, що ви – читач історії. Тобто всі наведені факти – достовірні? Яким чином будуєте роботу до того, як вкладете історичні відомості в художню обкладинку? 

- Якщо порівнювати книжку з будівлею, то цеглини, з яких складається стіна, це історична правда – це те, що автор знайшов, відкопав у цифрових чи в фізичних архівах, чи десь хтось її надав. «Цеглини» мають кріпитися між собою, бо, як правило, історія має тривати впродовж 3-4 років (чи довшого періоду) і подаватися в книжку на 300 сторінок. Це важка задача – їх туди втиснути, тому має бути вигадка (і це основа роботи письменників, ми ж, по-суті, вигадники і злегка навіть обманюємо читача)! І «розчин», який кріпить між собою історичні «цеглинки» – це моя вигадка. Найбільше «цеглин» – у книзі «300 миль на схід» – робота була досить копітка.

ПРАЦЮЮ, ЯК БУДІВНИЧИЙ ІЗ «ЦЕГЛОЮ» – ПРАВДИВИЙ ФАКТ ДО ПРАВДИВОГО, І СКРІПЛЮЮ «РОЗЧИНОМ» СВОЄЇ ВИГАДКИ 

- У вас останнім часом виходить книга на рік. Це, на вашу думку, оптимальний темп? Частіше видаватися, напевно, буде важкувато?

- Зараз я намагався пришвидшити цей темп, але мені здається, що раз на рік – це для мене оптимально на даний момент. Дивіться, якщо робота над твором триває рік, то 5-6 місяців з цього часу йде на збір інформації. Власне, фізичне написання книги – робота над текстом, робота з редактором, «самоз’їдання» (тобто саморедактура) – це також приблизно 5 місяців. Все ще дуже залежить від темпів поліграфії, які зараз досить сповільнені, тому що ми живемо, на жаль, не в найкращий час для книговидавництва, хоча це – залежно з якого боку глянути. Наприклад, зараз ми маємо потужну роботу Інституту книги, чого не було раніше. Якби ще прибрати всі недоліки пандемії та негатив, який вона нам принесла, то це був би розквіт української книжки! Але не може все бути добре. В діжці меду завжди є ложка дьогтю, хоч як прикро.

Так і працюю, як будівничий з «цеглою»: правдивий факт – до правдивого факту, і скріплюю «розчином» – своєю вигадкою. 

Пошук матеріалу займає багато часу, а з іншого боку, я працюю над приблизно однією епохою і подекуди матеріалу збирається стільки, що в наступний момент цей матеріал просто лягає на руку і він уже готовий. Відповідно, це заощаджує мені час і я трачу не два-три місяці, а місяць чи ще менше з того.

Чесно кажучи, якби я вмів більше дисциплінувати себе та змушувати до постійнішої роботи – був би більше собою задоволений і можна було б писати ще більше. Я, наприклад, дуже хочу написати підлітковий детектив (це менший за обсягом твір і, чесно кажучи, міг би встигнути. Чому б і ні?). Серед української читацької аудиторії є запит саме на підліткові романи, їх катастрофічно мало, і можна перелічити на пальцях однієї руки авторів, хто добре пише для підлітків.

ЩЕ ДЕСЯТЬ РОКІВ ТОМУ ВСІ ВАНГУВАЛИ, ЩО ПАПЕРОВА КНИЖКА ЗНИКНЕ. В РЕЗУЛЬТАТІ – НІЧОГО ПОДІБНОГО!

- Крім письменництва ви ще чимось займаєтесь, чи це ваша основна робота?

- Є ще робота, яка теж пов’язана з текстами, це такий запасний аеродром, але я тішуся, що письменництво з часом стає професією і вже ніхто не дивується, що з цього можна жити.

- Тобто, ви з тих письменників, які можуть із цього жити?

- Скромно, не сильно вибагливо, потребуючи ще заробітку, але можна. І думаю, що є добра тенденція до збільшення накладів. Приміром, ще десять років тому всі вангували, що паперова книжка взагалі зникне, ви ж пам’ятаєте? У результаті – нічого подібного! Окремо собі існує добротний ринок електронної книжки (якби ще захищалася як слід від піратів), й окремо – паперова книжка. Але є дуже багато людей, які просто не сприймають електронної книжки. Я теж дуже люблю паперову книжку, це ж зовсім інше, коли торкнешся пальцями текстури.

- А дехто, навпаки, переконує, що не бачить різниці між паперовою й електронною.

- Різні підходи, згоден. От, наприклад, всі ми давним-давно перечитали Гемінґвея, напевно ще в школі, але те, як зараз його перевидає Старий Лев – це просто бомба! Я, знаючи сюжети, все одно купив – у мене на поличці Старий Гем у новому виданні, бо це абсолютно новий підхід до дизайну, новий підхід до перекладу – ти читаєш текст, який тобі легко лягає на душу. Забери у мене відчуття тактильності, я не знаю, чи читав би я з таким задоволенням навіть оновлений переклад улюбленого Гема. Тому паперовий ринок буде жити і процвітати, попри все – оптимізм треба зберігати.

- Якими накладами виходять ваші книги? У вас і додруків багато, і перевидання є.

- Так, я один із тих щасливців, якого видають і перевидають. Приміром, «Велика Пруссія» витримала три додруки. Третій уже розійшовся, у мене навіть немає цієї книжки, обіцяють додрук у березні, коли стабілізується поліграфія з цінами.

Наклади по 2,5-3 тисячі, це не є захмарні наклади, навіть для нас, але вони теж суттєві. Щоправда, коли в Європі, спілкуючись із друзями, чую питання про мої наклади, мені соромно називати, бо це для них смішно. Європейський, навіть польський автор має стартові наклади від 10 тисяч і далі. Мається на увазі автор, який давно пише і в якого є своє коло читачів і покупців, що формують ринок. Там це розвинено, а ми поки повільно, але рухаємося до цього.

- Головного героя вашої нової книги звати Адам Вістович, він – основна дійова особа в цій трилогії (на даний момент). Суттєво змінюються обставини його життя від книги до книги, напевно, змінюється й він сам, але як саме? 

- Абсолютна рація, бо ж не лише люди формують епоху, епоха теж сильно впливає на людей. І мій герой Адам Вістович є віддзеркаленням цієї досить складної епохи: адже перша книжка – це 1905 рік – відносно спокійний час, а в «300 миль на схід» я вже звернувся до 1919-20-21-го року. Це більш буремні часи – закінчилася війна, старий світ зруйновано, вже немає старих імперій. На їхніх місцях з’явилися малі національні держави, які не можуть собі дати раду і розібратися між собою. Зрештою, стоїть питання, чи існуватиме українська держава, як така? Хоч як прикро, потім вона припинила своє існування аж до 1991-го року. Це епоха постійних зламів... І ламалися не тільки долі держав, а й людські. Так, як і зараз, війна ламає тисячі людських доль, а в подальшому це будуть мільйони, тому що процес знищення запущено. 

ВІЙНА ЗАВЖДИ ПОТВОРНА, І РОМАНТИЗАЦІЯ ЇЇ – ЗАВІДОМО НЕВДЯЧНА РІЧ

- Мене вже на самому початку книги глибоко зачепила ця драматична паралель із сучасною ситуацією в Україні – розповідь про долю пані Владислави, чоловік якої загинув на війні, а син повернувся, але став іншим…

- Змінюються часи, але людське страждання лишається тієї ж глибини, людям болить так, як і 100 років тому. Ноти страждань не змінюються – люди також втрачали близьких і мучилися від цього. Війна завжди потворна, і романтизація її – завідомо невдячна річ. Тому й змінюється мій персонаж: на початку він був таким собі брутальним поліцейським-кар’єристом, який намагався в структурі поліції (будучи українцем-русином) пробитися і довести собі та іншим, що він вартий кращої посади, намагався вислужитися.

У книзі «300 миль на схід» – це вже зовсім інша людина. Він розчаровується дуже в багатьох речах, плюс – за ним 5 років війни на італійському фронті.

До речі, дуже багато галичан було саме в тих місцях, про які писав Ернест Гемінґвей – в його романі «Прощавай, зброє!» йдеться якраз про італійський фронт і там, як не дивно, було багато галичан. Саме там був і наш Адам Вістович. Зрозуміло, що він повернеться вже не таким, яким туди відправився. Він повертається, розуміючи, що більшу частину життя вже прожив і прожив у марних гонитвах за чимось незрозумілим, ефемерним, за якимись кар’єрними посадами. Він усвідомив, що на війні він теж не розумів, за що воює. Все, що йому хотілося на війні, це чистої сорочки і запашної булочки під каву. Він сам собі зізнається: я воював за «кайзерку» (це булочки того часу) і запашну каву, бо більше я не знайшов мотивації. Розуміє, що він чоловік у літах і йому лишається небагато, тож, можливо, вартує тепер не змарнувати цей час.

Адам Вістович у «300 миль на схід» має вже більш філософський погляд на речі, намагається проаналізувати минуле та заслужити прощення у людей, яких несправедливо образив.

- За сюжетом, герой відправляється в Новий світ?

- Це була ідея-фікс людей того часу – всі вважали, що в Європі погано, гірше може бути тільки в пеклі, й намагалися купувати квиток на пароплав, щоб напівлегально відправитися в Сполучені Штати і там шукати нової долі. Бо по Європі ходили байки, що там гори золота. Про це дуже цікаво написав Мартін Поллак у своєму фундаментальному документальному романі «Цісар Америки. Велика втеча з Галичини». Він аналізує історію Галичини і центрально-східної Європи в цілому, власне, того періоду, коли дуже багато фірм спекулювали на цьому – продавали часом фіктивні документи на пароплав у Гамбурзі й обіцяли, що в Америці буде гора золота. Зрозуміло, що мігранти приїжджали, а там нічого, крім чужини, жорстокої й важкої праці та проживання в нелюдських умовах, не було.

І по тих емігрантських потоках можна відслідковувати, наскільки ця думка була стійкою і як їй усі піддавалися. Піддався й Вістович. Щоправда йому більше пощастило, бо він втрапив у кіноіндустрію. Можливо, це трохи спойлер, але його можна, тим більше, що Меріан Купер – це справді історична особа, американський сценарист, режисер і продюсер. Він у мене фігурує як американський пілот. Купер у 1916 році вступив до американської Народної гвардії, потім закінчив курси пілотів, а в 1919-му він та його товариші сформували 7-у бойову ескадрилью імені Тадеуша Костюшка, яка належала польській армії й воювала на боці польсько-українських сил проти більшовиків.

Працюючи над романом, зловив себе на думці, що це – абсолютно сучасна тема. Щоправда, коли я писав книгу, ще про допомогу Британії й Штатів не йшлося, ми тільки мріяли, аби не лишитися сам-на-сам проти Мордору. Але коли книжка вийшла, і тут раптом Британія, нарешті, простягнула нам руку, я зрозумів – в якомусь сенсі роман вийшов пророчий! Сподіваюся, що ці всі події, які над нами висять, минуть. Але сигнал протистояти Росії, протистояти сходу, мені здається, був поданий ще тоді, в 1920-х роках. Ще тоді Європа мала бути більш одностайною. Ще тоді Європі не слід було лишати Україну на поталу. Сподіваюся, що уроки історії сильні світу цього вивчили.

СВІТ НЕ ЧОРНО-БІЛИЙ, І ПЕРСОНАЖІ, ПРОТОТИПИ ЯКИХ ЖИВУТЬ У ЦЬОМУ СВІТІ, ТЕЖ НЕ МОЖУТЬ БУТИ ЧОРНО-БІЛИМИ

- Одна читачка написала, що в перших книгах Вістович здавався їй негативним героєм, а в третій – ніби став позитивним. Ця думка має місце? І чи ділите ви своїх персонажів на позитивних і негативних?

- В жодному разі, бо це невдячна справа. Світ не чорно-білий, і персонажі, прототипи яких живуть у цьому світі, теж не можуть бути чорно-білими. Вістович – це типовий антигерой. Він не є лицарем, хоча він на боці правди, але у нього купа недоліків. У нього проблеми з жінками, з алкоголем, з керівництвом. У нього – з усім проблеми! Але разом із тим, він на боці закону, він бореться проти злочинності. А тут він бореться ще й проти совєцької власті.

Він завжди проти зла, хоча сам не є абсолютним добром. Я напевно потрапив у такий тренд у масовій літературі останніх років, коли поява антигероїв стала популярною. Доктор Хаус – один із прикладів: психопат, наркоман, але рятує людські життя. Або чого далеко ходити, коли Шерлок Холмс – теж наркоман, досить дивна особа. Якщо читати невідредаговані власні тексти Конан Дойля, то там прямим текстом написано, що Ватсон йому дорікає: що ви сьогодні приймаєте – кокаїн чи щось інше? Ясна річ, у школі нам цей фрагмент не давали, я вже потім це прочитував. 

- І що цікаво, ці вади персонажа не породжують до нього жодної відрази чи негативу. Напевно, читачу подобаються герої з недоліками, бо ми всі з недоліками?

- Я думаю, що сучасний читач любить антигероїв, вони йому імпонують тільки тому, що він сам не є досконалою людиною, і в образі літературного героя з недоліками він сам собі пробачає певні свої недоліки. Принаймні для мене це спосіб якоїсь літературної терапії, якщо можна так назвати.

- Говорять, що всі автори пишуть про себе насамперед, тобто, в будь-якій книзі відгадується автор, бо він все одно себе туди вкладає.

- Можливо. В моєму випадку це не зовсім так, я тут швидше керуюсь акторським правилом, бо я все ж пропрацював досить довго в театрі, і всьому, що знаю в літературі, мене навчили на театральній сцені. Це потужна школа. В театрі – принцип правди життя, є запропоновані обставини, в яких ти як актор, як творець образу перебуваєш, і в цих запропонованих обставинах треба бути правдивим. Усі ці обставини ти маєш пропустити через себе, зберігаючи всередині правду життя і виправдовуючи перед собою кожен рух – тільки тоді ти будеш зрозумілий глядачеві. Приблизно так я й роблю, створюючи літературного персонажа: я створив йому умови, в яких він перебуває, і якісь діалоги я справді пропускаю через себе, чи відповів би я таким чином, чи вчинив би я так на цьому місці? Тут Вістович – як мадам Боварі для Флобера. Але в іншому – ні, ми з ним різні люди, я не хотів би мати проблем, які має Адам Вістович.

ЯКЩО АНАЛІЗУВАТИ СОЦМЕРЕЖІ, А ЦЕ – НАЙШВИДШИЙ ФІДБЕК ВІД ЧИТАЧА, ТО У МЕНЕ ЛЕВОВА ЧАСТКА ЧИТАЧІВ – ЖІНКИ

- На мою особисту думку, історична та військова тематика більше цікава читачам-чоловікам, чи ви так не відчуваєте по своїй аудиторії? І головний герой – чоловік. Чим вдалося досягти балансу, щоб більш глибоко захопити й жіночу аудиторію?

- Ви знаєте, в Рівному на презентації книги модераторка запитала мене: чому Вістовичу так фартить з жінками? На позір він щасливий коханець, у нього все складається добре, йому не відмовляють. Я ж здивувався, бо на мій погляд, йому, навпаки, не фартить: дружина від нього пішла, в «Експресі до Галіції» є сцена, коли він упевнений, що зараз вразить молоду жінку в купе поїзда (принесе їй сніданок, квіти, вона йому не відмовить), а вона його обзиває підстаркуватим Дон Жуаном і випроваджує геть. Я думаю, що йому дістається від жінок на горіхи, а виявляється – жінки сприймають, що йому фартить! Якщо це фартить, то що тоді не фартить – мені страшно уявити.

А ще було цікаве зауваження від польської журналістки («Велика Пруссія» позаторік вийшла в польському перекладі), вона в статті написала: чому жіночі персонажі не впливають на сюжет? Тут я готовий опонувати (але вже не можу, тому що стаття вже вийшла), що жінки теж впливають на Вістовича. На нього має страшенний вплив його колишня дружина Анна, вона повертає все в його житті навиворіт («Велика Пруссія»). Можливо, десь не надто виразно розставлені акценти, але це той випадок, коли задумуєшся, як акцептуєш сюжет ти сам, як автор, і як його потім приймають читачі.

А якщо аналізувати соцмережі, а це – найшвидший фідбек від читача, то у мене більше читачів серед жінок. Є постійні читачі чоловіки, але левова частка – все ж жінки, хоч як дивно. Можливо тому, що це таки трилогія і кожна з книжок різна й збирає різні відгуки. Одна могла припасти до смаку більше жінкам, інша – чоловікам. Тема гендерної сегрегації взагалі цікава, я тільки-от, власне, написавши три книжки й отримавши на руки трилогію, почав якось задумуватися і над такими речами. 

НАПРИКЛАД, АНДРІЙ КОКОТЮХА НАЦІЛЕНИЙ НА КІНО, Я – НІ. КІНО – ЦЕ КЛАСНО, АЛЕ Я В ПЕРШУ ЧЕРГУ ПИСЬМЕННИК

- Була інформація, що в 2017 році мали знімати детективний серіал «Лемберг» за вашою книгою. Щось відомо про долю серіалу?

- Це тема, для мене трохи болюча, бо до пандемії робота кипіла. Що далі сталося з добродіями з Фільм.ua, я не знаю. У мене немає претензій, тому що я виконав роботу, отримав винагороду, але серіалу так і немає.

- Можливо, це все ж пандемічна пауза?

- Думаю, що це дуже затяжна пауза, можливо, колись щось зміниться. Я спершу дуже переживав з цього приводу, але, з іншого боку, я знаю, що, наприклад, письменник Андрій Кокотюха націлений на кіно, я – ні. Це цікаво, класно, але я в першу чергу письменник і кінореалізація для мене не є самоціллю.

- Мені б хотілося, щоб в Україні з’явився такий серіал, навіть, читаючи книгу, я уявила, що це круто буде. Ви так смачно й реалістично вибудовуєте словесно картинку, що – просто кіно перед очима крутиться.

- Дякую, приємно. 

МЕНІ ЗАРАЗ ХОЧЕТЬСЯ НАПИСАТИ ГАНГСТЕРСЬКИЙ РОМАН – ІСТОРІЮ РОБІНГУДІВ ТА КАРМАЛЮКІВ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

- Пане Богдане, над новою книгою вже почали працювати?

- Так. Поки це трилогія, але четверта книга вже в роботі. Я знайшов дуже непоганий матеріал. Знаєте, прийнято говорити про початок ХХ століття, як про «бель епох» (Прекрасна епоха (фр. Belle Époque), особливо в розрізі львівської кнайпової, кав’ярної культури, яка була частиною культурного міського процесу. Тоді, справді, була висока математична школа і математики постійно збиралися у відомих кав’ярнях: у кафе «Академічне» неодноразово бував відомий математик Стефан Банах разом із колегами. Знаєте, чоловіки після роботи спілкуються за гальбою пива, але ж це математики, то, подейкують, що вони на серветках писали якісь формули, а кельнер (офіціант – ред.) збирав ці серветки, а потім видав. Звісно, легенда це все, не було такого. Свою кав’ярню мали митці – це був «Атляс» (ця кав’ярня й досі є) на площі Ринок – там Вістович іноді засідає.

Але, разом з тим – це була досить жорстока епоха, що стає видно, коли читаєш кримінальну хроніку того часу. Там відразу падає рожева полуда з очей, бо людям жилося важко. Чомусь у той час було багато самогубств, таке відчуття, що людина просто не витримувала, впиралася чолом у стіну і не бачила виходу. Така кількість самогубств, як на початку ХХ ст., з нашими днями навіть не порівнюється. Не знаю, з чим це пов’язано, тобто епоха була не така вже й “бель”. Але не про це мова. Я знайшов дуже цікавий сюжет про міжнародну банду, але не просто якихось грабіжників, а грабіжників-романтиків, які діяли в містах Станіславів, Львів, Прага, Відень. Вони такі собі інтелектуали злочинного світу, і справжню історію цих робінгудів чи кармалюків початку ХХ ст. мені хочеться написати.

Це буде гангстерський роман, бо якщо «300 миль на схід» – більше шпигунський, прив’язаний до чітких історичних подій, болючих для нашої історії, то зараз мені хочеться більше податися в напіввигадку, у якусь джазово-кокаїнову історію. 

Любов Базів. Київ 

Фото Геннадія Мінченка