Повітря пахне наче перемога

Творчій лабораторії “Aza Nizi Maza” (Аза Нізі Маза) десять років. До російської-української війни по буднях, із 14:00 до 20:30, та по вихідних із 11:00 до 20:30, в підвальному приміщенні на одній з центральних харківських вулиць  дітей вчили малювати. А уже 25 лютого, тобто на другий день російського вторгнення,  дві російські мінометні міни пробили дах та зруйнували ліву й праву прибудови до харківського арт-центру. Того дня у бомбосховищі, на яке було перетворено студію,  перебувало півсотні містян, частина з них – діти. Але своєї арт-діяльності творча лабораторія не припинила…

Як розповідає телефоном її засновник та викладач Микола Коломієць, попри облогу міста весь час тривали безоплатні онлайн-уроки малювання для дітей. Коли, звісно, дозволяв Інтернет.

Фундатор студії розповідає про це спокійно та буденно, аж якось не клеїться пафосно запитувати, чи не страшно було. Натомість цікаво запитати,  звідки ця дивна назва. «Назва “Aza Nizi Maza” походить із культового фільму “8½” Федеріко Фелліні, - розповідає Микола. -  Його центральний герой, кінорежисер Гвідо Ансельмі (Марчелло Мастроянні) тоне у глибокій творчій кризі і згадує дитинство. Маленький хлопчик щиро вірить у те, що дізнається, де знайти справжній скарб, якщо вимовити заклинання: «Aza Nizi Maza!».

Перевірено:  у Харкові - діє! В оточеному місті українські діти малювали у підвалі майбутній МИР. Вчитайтеся у найсокровенніше:

- Війна - це темрява. У мене вкрали небо - Максим, 10 років.

- Моє АГУ тобі, новітнє Україно! - Соня Юрченко, 11 років.

- Мені наснилося мирне небо… - Аня N, 9 років.

- Тримайся, рідно земле! - Костя Винокуров, 11 років.

- Серце б’ється, б’ється Україна - Даш Чумак, 11 років.

- Ворог по небу літає, дупа ворога пригорає. - Дан Радіонов, 9 років.

- Така весна. Повітря пахне наче перемога… - Іван, 13 років.

- Ми переможемо та все полагодимо. - Аня NN, 10 років.

  А ще раптом - вселенськи доросле:

- Це - не романтика, це я в бомбосховищі.

Микола Коломієць: «На відміну від казкових принців та принцес, юні харків’яни живуть життям своєї країни, поділяють із Україною радощі та печалі. І дорослішають, хоча й занадто швидко. Бачу це по власних трьох доньках: Насті, Даші та Варі, які всі війну тут разом зі мною. У нашому арт-підвалі діти переймають важливу традицію людяності. Наприклад, три дні тому всі разом ми привітали із 90-річчям нашого найстаршого сусіда за бомбосховищем – Івана Даниловича: хто пісню заспівав, хто малюнок подарував. А ще всі разом переживали драму першого кохання. Марк дуже переживав за Настю, яка опинилась в одному із слобожанських сіл. Доросла спільнота нашої схованки зробили все можливе та неможливе, аби за тиждень Настю із матір’ю втягти до нас, у бомбосховище, і треба було бачити, як всі раділи тому, і як вони мовчки  тулилися одне до одного у найвіддаленішому куточку.

Традиція людяності – чи не вона і є найкращим вихованням підростаючого покоління? Коли, наприклад, йому самому минуло чотирнадцять, Микола Коломієць вступив до міської арт-студії, яку тоді вів знаний у Харкові маляр та педагог Євген Іванович Биков. Завдяки наставникові хист та вміння поволі розкрилися. Закінчив Худпром (нині - Харківська державна академія дизайну та мистецтв, ХДАДМ), за фахом став професійним художником-монументалістом, почав працювати. Та й не зчувся, як і собі узявся викладати малювання дітям.

…Змінилися обставини життя, змінився світогляд. І хіба що з роками виясніло, що “Aza Nizi Maza” - це буквально “l’anima”, тобто італійською - душа. Микола погоджується:

- Мені здалося дивом, що душа зашифрована в дитячу гру, таємну мову для посвячених. Тобто, це одночасно є заклинанням з культового фільму про повернення творчого потенціалу митця, що заплутався, та дороговказом юному творцю, котрий тільки шукає власну стежку у житті.

Ніхто із представників нашого покоління не мав практики малювання під бомбами: виявилося, ця справа - не з легких. Але, учора, вимушено залишаючи стіни творчої лабораторії “Aza Nizi Maza”, і Ян, і Марк, і Андрій, останні вихованці арт-студії, які разом з батьками вирушили за межі Харкова, піднялися на  поверхню «відмітка 0» дорослішими. Наче там, у харківському бомбосховищі, на кшталт візіонерів вони чітко побачили, яким буде майбутнє України. І що саме кожному з них слід для цього зробити.

Олександр Рудяченко