Нещодавнє рішення Всесвітньої федерації міжнародних музичних конкурсів про термінове скасування членства у своїх рядах російського Міжнародного конкурсу імені Петра Чайковського ще раз дуже виразно підкреслило, що країна-агресор росія давно і цілеспрямовано використовує культуру для маніпулювання. «Перед обличчям жорстокої війни Росії та гуманітарних звірств в Україні,  WFIMS (World Federation of International Music Competitions) як аполітична організація не може підтримувати або мати серед своїх членів конкурс, який фінансується та використовується як рекламний інструмент російським режимом», - пояснюють у зверненні заснованої у Женеві  (Швейцарія) 65 років тому  поважної у світі класичної музики інституції, яка об’єднує понад 110 провідних музичних конкурсів та фестивалів світу. 

Ця інформація стала ще одним приводом, щоби поговорити  про важливість для України  у період повномасштабної війни, сконцентрувати увагу на надважливості утримувати  й укріплювати позиціонування української культури, зважаючи на ідеологічно-маніпулятивні нашарування, які росія в різних іпостасях нав’язувала понад 300 років, упродовж яких у різний спосіб намагалася знищити нашу державу і культуру. 

Своє бачення представляє організатор Днів української музики у Варшаві, диригент Роман Ревакович, народжений у Польщі  у  сім’ї українських жертв операції «Вісла». Маестро понад три десятиріччя є активним будівничим українсько-польських культурницьких мостів в обох країнах, а з чоловічим хором Об’єднання українців у Польщі «Журавлі» виступав у країнах Західної Європи та  в  США.

«Мене дивує спроба приєднати Чайковського до України»

- Саме Польща стала однією з небагатьох країн, чи і єдиною, яка з перших днів       повномасштабної війни росії в Україні заблокувала у себе російську культуру. Чому?   

- Польща в реакції на російську агресію, можливо, є провідною країною в підтримці українських біженців та бойкотованні російської культури. Чому саме так? Тут можна дати кілька відповідей. В Польщі є жива пам’ять російської окупації як царських часів, так і часів Радянського союзу. Пам’ятається про розстріли польських офіцерів в Катині та в інших місцях в 1940 році. Думаю, цей історичний фактор - це одна з причин такого ставлення поляків до російської агресії на Україну. 

Інший фактор, думаю, це присутність мільйонів українських працівників, які протягом останніх десяти, а то й більше років перебували в Польщі і зробили Україні та й собі добру промоцію, як працелюбних, працездатних, мирних, ввічливих та симпатичних людей. Комплекс цих відносин спричинив таке загальне позитивне та сповнене посвяти і допомоги ставлення поляків до українців та до цієї української трагедії, яка розігрується сьогодні на моніторах телебачення і ще сильніше усвідомлює цей неймовірний російський злочин.

Треба також підкреслити, що немає в Польщі заборони російської культури. На останньому концерті 26-го Бетховенівського фестивалю, очолюваного Ельжбєтою Пендерецькою, прозвучав «Реквієм» Шнітке. Це, звичайно, виникає із заздалегідь зроблених планів,  і це приклад організації, яка ці плани втримала. 

Але було і є багато установ, які ці плани міняють, заявлячи у такий  спосіб протест проти російської агресії.

Думаю, цікаво буде подати приклад Краківської філармонії, де в травні відомий польський диригент Антоні Віт мав виконати між іншим симфонію № 2 Рахманінова, але після 24 лютого постало питання, чи в контексті повномасштабного вторгнення росії в Україну доречно виконувати російську музику. Антоні Віт звернувся до мене з питанням про можливий український симфонічний репертуар. Відмінено симфонію Рахманінова і до програми цього концерту додано увертюру Богдана Кривопуста. 

Цей страшний час допоміг мені в промоції української музики. Один з найважніших польських  фестивалів Wratislavia Cantans, який проходить щорічно у першій половині вересня у Вроцлаві, поставив на завершення своєї цьогорічної програми твір Олександра Шимка «Вирій» для сопрано, ансамблю народних голосів, великого хору та симфонічного оркестру. Для цього виконання фестиваль запрошує між іншим Симфонічний оркестр варшавської Національної філармонії та Національну капелу України «ДУМКА». Буду мати честь диригувати світову прем’єру цього твору.

Звичайно, тут питання, чи втримається цей інтерес до української культури. Без сумніву, це велике завдання для всіх рівнів української культурної активності – від державної до окремих художніх ініціатив.

- В Україні чимало загалом проукраїнських людей затято відстоюють право звучання Чайковського навіть у період, коли тільки у прикиївській Бучі російські війська знищили майже тисячу цивільних мешканців. Чому Україні не вдасться швидко донести своїм громадянам, а тим більше світові, що відомий класик має українське коріння та немало творив на території України?

- Однією з відповідей на це запитання буде ствердження факту, що в плані культурного явища України в світі немає. Як говорити про причетність Чайковського до української культури, коли в світі поняття «українська культура» є повною абстракцією?

Імперське існування росії з часів Петра І, який вкрав  в України її природню назву Русь, через Радянський союз та час російської федерації зробило в світі багато щоб все, що походить з теренів, які ця імперія охоплювала, називалося російське, а все неросійське не попадало в приціл великого світу. 

Згадаймо Бортнянського, Березовського, Архипенка. Росія в світі позиціонує цих творців як російських. Про творців слова, що мають українське коріння, а писали російською як Гоголь, - взагалі важко говорити. Вони немов самі себе зробили  причетними до великої російської культури. 

Чайковський при тому - це приклад зовсім невдалий. Це імперський російський творець, для якого Україна була однією з провінцій великої російської держави під назвою «Малоросія». Згадаймо назву його другої симфонії («Малоросійська», інакше у період дії Валуєвського указу називатися не могла - авт.). В нього лише прадід українець-козак. Мене дивує ця спроба приєднати його до України. 

З моєї точки зору, в цей час страшної війни Україна повинна максимально очистити свій простір від російських слідів, а поставити на це місце своїх корифеїв, які в час повної безнадії підтримували українську ідею.  Наприклад, ім’я, яке повинно звучати в кожному українському місті,  - Євген Чикаленко.  

Україні слід пізнавати свою історію та героїчне відстоювання своєї самобутності та окремішності. Слід усвідомити, що російське насильство, яке зараз накидається на мирне населення, -  це продовження столітніх спроб Росії проковтнути Україну та стерти її право на самостійність. На наших очах розігрується доля України, яка сьогодні в руках її воїнів. 

Треба також сказати, що останніх 30 років Незалежності було значною мірою прогаяно. Це стосується не в останню чергу промоції корифеїв української культури через різні проєкти. Пропоную проаналізувати репертуар, який возили в світ українські колективи, – скільки там було українського? Небагато. І це, зрозуміло, можна пояснити. 

Більшість людей хоче нормально жити. Радянський союз - попри концтабори, де опинялися незгідні з його ідеологією, - створював вид нормальної країни, де амбітні люди мали право на червоний диплом і подальший кар’єрний ріст. Цей ріст не міг відбутися без контролю авторитарної системи. 

Хто хотів пнутися вверх, мусив бути готовий до різних компромісів. Це все Україна успадкувала після розпаду Радянського союзу включно, з відчуттям цієї колишньої радянської «нормальності», де діють різні установи та будуються кар’єри, де особисте, можливо, важливіше за загальне. У цьому я вбачаю причини, чому в час української Незалежності не знайшлося особистостей на зразок Миколи Лисенка, для якого загальнонаціональне було важливіше за особисте. 

Закриття  публічного простору для російської культури

- У справі блокування російської культури яке має бути, умовно кажучи, співвідношення зусиль української держави, громадських рухів і гонору кожної окремої людини: керівника філармонії чи театру та глядача, які на рівні особистого усвідомлення проявляють принциповість ігнорувати «Лебедине озеро» й «Іоланту», якщо через них прослідковується  пропагандистське утвердження російської величі?

Закриття  публічного простору для російської культури має бути знаком незгоди на дії, які продовжуються в Україні з 2014-го, з посиленням після 24 лютого цього року. Це потрібно зробити, щоб світ почав перебудовувати своє уявлення про Росію. 

Ця держава використовувала свою культуру як завісу, за якою відбувалися всякі непрозорі фінансові махінації. Ці махінації дозволяли корумпувати світ західних політиків та медійного простору. Навіть тепер, у період повномасштабної російсько-української війни, вони допомагають  декому  піддавати сумніву в іноземних  повідомленнях те, що виключно Росія  винна  в цій агресії  в Україні.

Сьогодні  бойкотування російської культури є протидією попереднім  десятиліттям  безперешкодного будування насправді оманливого іміджу Росії як цивілізованої держави. Цей імідж був настільки сильний, що світ не побачив трагедії в Чечні, проковтнув агресію Росії в Грузії, закрив очі на анексію Криму та окупацію частини Донбасу, навіть не розібрався зі злочинами Росії в Сирії. Нині  здається, що дехто в світі пробуджується. Бачимо, як повільно. Акція відмови від російської культури в публічному просторі може допомогти цьому прозрінню.  

- Метрополітен-опера організувала один із наймасштабніших  «Концерт для України» ще у середині березня, який транслювали мовники багатьох країн. Утім саме на інтернет-сторінці у фейсбуці цього театру в Нью-Йорку кілька днів тому з’явився допис про продаж магнітів із написом «Відмініть Путіна, а не Пушкіна» із закликом «Підтримай народ України». Ви відчуваєте у такому поєднанні маніпуляцію? Яким чином можна  позбутися таких прикрих несподіванок? І яким чином  намагатися уникати подібних  ексцесів закордоном?

- Усвідомленням, що Росія використовувала  і використовує  свій культурний простір для маніпуляцій, для прикриття своїх злочинів. Це довга і нелегка війна в медійному просторі, в якому, до речі, багато російських прихильників – куплених або закоханих у велику російську культури, які заради цієї величі багато готові оправдати. Це війна. Тут потрібні воїни. Без активності нічого не буде. Бачимо, на жаль, що й в Україні є люди, які не уявляють життя без російської культури. 

- На вашу думку, чи мала б Україна позбавити Валерія Гергієва, якого називають диригентом війни Путіна, звання народного артиста… України, яке йому присвоїли ще 2004 року? Чи це дрібниці, на які не варто звертати увагу?

- Так, Україна повинна позбавити Гергієва  цього звання. Та всіх інших росіян, які підтримують сьогоднішній російський фашистський режим. Кожна така заява відбирання раніше наданих почестей є в медійному просторі боротьбою з російським пануванням і маніпулятивним  іміджем, яким Росія себе позиціонує в світі. Аж дивно, що повинні були проявитися звірства російської армії у Бучі, Ірпені та Маріуполі, щоб світ почав задаватися питання – невже нормальна держава може себе так поводити?

Концерт у Маріуполі за підтримки Мінкультури Польщі

- Ви долучаєтесь до просування української музики в Україні і Польщі уже понад 30 років. Щоби змінили конкретно тут, в Україні, щоби такими ж активними промоутерами вітчизняної музики стали ті, хто у нас займає відповідні посади, починаючи з міністерських до директорів філармоній та театрів?

- Потрібне, по-перше, усвідомлення вагомості культури. За роки моєї присутності в Україні я не відчув, щоб держава Україна демонструвала розуміння цієї вагомості. А це розуміння проявляється, в першу чергу,  ефективним фінансуванням культури. Варто проаналізувати бюджети інших країн. 

Цей процес почався із створення Українського культурного фонду та Українського інституту. Прошу зауважити: коли це відбулося – скільки літ після проголошення Незалежності?

- Пізньої осені минулого року ви виступали у Маріуполі. Яким запам’ятали місто? Чи уважно слідкуєте за нинішніми подіями його облоги російськими військами?

- Це була дуже приємна і цікава зустріч у першу чергу з Камерним оркестром «Ренесанс» та його керівником Василем Крячком. Ми провели ефективні репетиції та представили гарний концерт, який  відбувся у рамках проєкту «Польська музика в Україні». Він проходив за підтримки польського Міністерства культури та національної спадщини у співпраці з українськими установами – філармоніями у Харкові, Дніпрі, Чернівцях та Маріуполі. 

Харків, а особливо Маріуполь сьогодні страждають від російської орди. Важко про це  думати, говорити. Пробую збагнути поведінку людиноподібних створінь - і не можу. Не можу зрозуміти, чому жорстоко знищують людей, гвалтують дітей. Ті російські  чоловіки, можливо, мають власних малолітніх дітей.  Можливо, піклувалися про їхнє навчанням, забезпечували  побут. Не розумію їхній дій. Це, можливо, нагадує ситуації іншої війни, коли німецький жовнір міг сісти за рояль і гарно грати, а за мить розстрілював мирне населення. 

Без засудження, покарання і відсторонення цих російських «еліт» немислиме примирення в регіоні східної Європи. 

Фестиваль у Варшаві більше 20 років представляє українську музику

- Ви були організатором та учасником дуже багатьох концертів в Україні. Які, скажімо п’ять, запам’яталися найбільше? 

- Таких концертів було чимало. Згадую «Вечір прем’єр» у Львові в лютому 1995 року з «Віртуозами Львова» і повторення цієї програми, що включала твори Олександра Козаренка, Юрія Ланюка, Ігоря Щербакова та Вітольда Лютославського на фестивалі «Музика молодих» у Києві в травні того ж року. 

Запам’ятався мій перший виступ з Національним симфонічним оркестром України в 1998 році, коли ми виконали «Пробудження Якова» Кшишитофа Пендерецького, Фортепіанний концерт Вітольда Лютославського з піаністкою Оксаною Рапітою та Першу симфонію Йоганнеса Брамса. З цим оркестром я мав пізніше ще концерти, зокрема, на фестивалі «Музичні прем’єри сезону» в 2014 і 2015 роках. Тоді, за участі Національної капели України «ДУМКА», ми виконали глибокий твір Богдани Фроляк «Праведная душе» на вірші Тараса Шевченка. 

Із приємністю згадую співпрацю з Національним ансамблем солістів «Київська камерата».

За  майже 30 років моєї диригентської діяльності я мав нагоду працювати ледь не зі всіма українськими філармоніями. Хочу окремо виділити концерти у Львові та Хмельницьому, а також багато концертів із піаністом Йожефом Ермінем. 

- Чи будуть особливими наступні Дні української музики у Варшаві, незмінним організатором яких ви є із 1999 року?

- Восьмі  Дні української музики у Варшаві вимальовуються. Їхня  особливість - в  існуванні. Сьогодні війна спричинила трохи поверхове зацікавлення українською музикою. І це добре, що Україна та її культура на вустах. Як я вже говорив – дуже важливо, щоб цей інтерес не пропав разом зі зникненням вістей з України на перших сторінках газет. 

Наш фестиваль вже більше 20 років пробує системно представляти українську музику. Я радий, що піаніст Дмитро Чоні прийняв запрошення 4 вересня виконати програму «Багатель» Валентина Сильвестрова. 6 вересня варшавський ансамбль Chain Ensemble під орудою Анджея Бауера виконає твори Леоніда Грабовського, Олега Безбородька, Юрія Ланюка та Олександра Щетинського. 

Ще вирішується наповнення програми Симфонічного оркестру варшавської Національної філармонії, яким готуюся диригувати. Всі концерти будемо транслювати онлайн, пізніше викладемо записи в вільний доступ в інтернеті. Це сьогодні дуже дієвий і вагомий фактор культурної комунікації.

Надіємося на перемогу України у цій війні. Вона потрібна  як Україні, так і світові. Зараз не може бути мови про якесь примирення з Росією. Перезавантаження Німеччини після Другої світової війни було можливе тільки після її повного програшу. 

Валентина САМЧЕНКО

Фотографії надані Фундацією Pro Musica Viva