Марина Кошкіна по-сучасному перевтілюється у Кассандру Лесі Українки та Лимерівну Панаса Мирного. Грає спортсменку, яка втратила в АТО коханого. Проживає у кіно драму вчительки української мови в «лнр», сама будучи уродженкою Луганщини.

«Мені таланить на гарних людей поруч, хоч і граю «Безталанну», - каже Марина, учениця Богдана Бенюка. Щира, максималістка у вірі в кохання, цілеспрямована, завжди із випрямленою спиною. Ці риси формувалися у багатодітній родині.

До слова, дві  ролі Марини Кошкіної у провідному Театрі імені Франка у Києві – які свого часу створювалися для неперевершеної прими українського театру Марії Заньковецької. І схожість мистецьких енергій цих акторок різних періодів відчуває не лише талановитий молодий театральний режисер Іван Уривський, найкращий у сучасності інтерпретатор української класики.

Повномасштабна війна росії в Україні перетворила тендітну молоду акторку на волонтерку, яка зустрічала потік переміщених осіб на Львівському вокзалі і продовжує шукати амуніцію для захисників. Хоча, після двомісячної вимушеної перерви, вже зіграні перші вистави, яких дуже чекали глядачі. Панові Сергію із Фастівщини, родина якого через російську агресію тепер аж у Нідерландах,  взагалі випала нагода побачити після показу Марину вже на вулиці. Він був несамовито щасливий з того, що мав раптову можливість згадати  з акторкою сцени із раніше переглянутих разом із своєю сім'єю київських постановок. А артистці це додало впевненості в тому, що й мистецька робота потрібна у воєнний період.

Довга дорога допомоги у Кремінну

- Марино, хто з ваших залишився у Кремінній? Чи є з ними зв'язок?

- Там бабуся і знайомі. Ми стараємося допомогти. Намагалися туди відправити гуманітарну допомогу. Ми це зробили, були такі щасливі!

Туди ніхто не хотів їхати.  То вирішили Новою поштою передати, усе розтягнулося десь на 14 днів. Найближча працююча була у Лимані – це ще десь годину їхати до Кремінної. Утім, вона й там закрилася. Усе зупинилося у Дніпрі.

Людям пообіцяли ліки, продукти – вони чекали.  Ми знайшли тих, хто був готовий з Дніпра забрати все це на машині. Далі перегрузили іншим до  Слав'янська.  Мені дуже таланить у житті, хоч я й граю «Безталанну». 

Зі Слав'янська перегрузили ще на одну машину – і тільки тоді вже дійшла допомога у Кремінну. Поки ще було світло, сестрі надіслали фотографії. Мені бабуся розказувала; вона на двох палицях – сама не могла зустріти машину у призначеному місці. То сусід поїхав візком досить далеко від дому, усе навантажив і повертався, коли стріляли навколо.

Наразі там немає світла,  ми не може з бабусею зв'язатися більше п'яти днів. Останній раз казали, що все було погано, бомбили росіяни, стріляли. Але інтуіція мені  підказує,  що все буде добре, що бабуся нам скоро зателефонує.  

- Де вас застало 24 лютого? Якими були перші реакції на повномасштабну війну росії в Україні?

  - 24 лютого я їхала  в потязі у Київ. Напередодні була у Західній Україні, проводила тренінг для  хлопців і дівчат, які проходять реабілітацію від наркозалежності й алкоголю. 25-го мала грати «Безталанну».

Десь о 5-ій ранку зателефонував друг Саша Рудинський і сказав, що почалася війна. У це складно було повірити. Хоча вже до цього у Театрі Франка повісили об'яви про розташування бомбосховища. Я на всяк випадок сфотографувала. Уранці тоді відразу почала дзвонити всім своїм близьким: братам, сестрам, мамі. Спочатку так рано ніхто не відповідав.   Поїзд запізнився. У людей була паніка. Було страшно.

 Найважливішим того першого дня для мене було зібрати всіх своїх разом, усі були в різних місцях. Коли додзвонилася, попросила скласти усе найнеобхідніше.  Ночували разом у підвалі.

- Коли вирішили їхати з Києва у безпечніше місце?

- Через два дні вирішили рухатися на Західну Україну. Добре, що я водій. Хоча на такі довгі відстані до того ніколи не їздила.

У дорозі до Львова були 26 годин. Всі, хто нас зупиняв, бачачи переповнену машину: п'ятеро братів і сестер позаду, я, мама - відразу дозволяли їхати, із попереднім здивуванням «ого!». Їхали через Ірпінь, по Житомирській трасі. Десь стояли. Їхали танки. Бензину не було, це утворювало черги на заправках. Багато хто їхав з діточками.

Я вже пережила втрату свого батька і бабусі – тому для мене важливим було вивезти всіх у безпечне  місце. Навіть у  думках не припускала собі, що можу ще когось втратити.

Бутерброди для переміщених робили у Театрі Лесі Українки

-  Як прийшли до волонтерства?

- Приїхали на Західну Україну – а там все тихо. І відразу виникло питання «а що далі робити?» Перші дні читала новини і плакала. Утім, я проти того, щоби відчувати себе жертвою. Не хочу, щоби й Україну вважали жертвою. У першу чергу, ми – дуже  сильна нація!  І ми показуємо всім своїм прикладом -  як це боротися за свою землю і за свій дім.

 Отак сиджу і думаю:  досить плакати,  треба робити щось  для того,  щоб російські війська швидше… пішли з нашої України. І з цього все почалося. Комусь зі знайомих хлопців потрібна була амуніція. Одному зателефонувала, іншому – знайшли.  Потім ще люди почали звертатися. Так само і з гуманітарною допомогою.

 У цей час посприяло те, що мене як актрису знають у Львові,  ходили на фільми.  Коли брала гуманітарну допомогу для Запоріжжя, для Кремінної – мені довіряли без зайвих формальностей. Приємно, що маю певний авторитет і довіру.

Так у Львові все почало крутитися: якісь знаходиш склади,  де продають військовий одяг, знаєш уже всі магазини. Там спілкуєшся з іншими й обмінюєшся інформацією, де є бронежилети, а де берці. Взагалі, з дівчатами ні про що не спілкувалися, окрім як де взяти амуніцію і ліки.

Ніякого бажання повертатися у кадр чи роздавати інтерв'ю зовсім не було, коли попросили там у цьому недавньому часі  приїхати  і представити фільм «Із зав'язаними очима» у місті Стрий. На зустріч прийшли близько 200 людей. Польське видання цікавилося фільмом і місцеві медіа.

Один з присутніх військових дуже класно сказав, що без творчості «не дуже». Утім два місяці не було акторської творчості у моєму житті. Волонтерство займало весь час. Я не дивилася серіалів, фільмів.

Доїхала ще у селища Давидів і Звенигород. Там зустрічі з дітками були, проводили арт-тренінги і спілкувалися.

- Справді не вистачає на культурному фронті усіх тих, хто пішов у тероборону  чи волонтерити: вас, Олександра Печериці, Андрія Хливнюка, Івана Леньо багатьох інших.

- Зрозумійте і нас: ми – у першу чергу, люди, а не актори. І нині, як ніколи, у нас є можливість допомагати і спілкуватися. 

На Львівському вокзалі ми волонтерили з Мариною Клімовою та Настею Пустовіт з  Театру на лівому березі. Ніхто не знав, хто ми за професією. Нам видавали волонтерські жилетки, приходили ми на  9-у вечора, чергували до 7-8 ранку.

Ми з позитивом, із почуттям гумору намагалися зустріти людей. Намагалися підтримати,  обійняти. Інші навіть дивувалися, скажімо, нашій ініціативності рознести  бутерброди (робили ми їх у театрі Лесі Українки), бо це не входило до наших обов'язків.

Нас перепитували: а чому ви людям ще й носите їжу, й обіймаєте? Я взагалі не бачу сенсу у волонтерстві, якщо не підтримати розмови чи просто вислухати. Всі, хто приїздив на вокзал у цей особливий час, дуже цього потребували. Ми слухали, підтримували, посміхалися.

Зараз уже менше волонтерів. Люди повертаються до звичного життя. Чи хочу я швидко переключитися виключно на попередню акторську діяльність? Ні, тому що війна продовжується. І ми повинні дійти до кінця – до перемоги всі разом, як і починали.

- Кого найбільше запам'ятали з тих, кого зустрічали на Львівському вокзалі?

- Їх так було багато! Один чоловік із Харкова відправив сім'ю закордон, а сам вирішив повертатися у прикордонне з росією місто, яке продовжували обстрілювати, розстріляли вже його машину. Хоча міг би залишитися у безпечнішому Львові. 

Або, підійшов один хлопець - він такий босяк – і перепитує: «що, можна оце в Норвегію евакуюватися?» Він у 2014 році приїхав з Луганської області у Харків. Розповів, що у перші дні повномасштабної війни десь там йшов вулицею, а поряд «бабах!» Каже: «Дивлюся на руку, а в ній телефон – навпіл. Врятував мене телефон!». Він, за його словами, ще  вийняв sim-карту і пішов далі. Приїхав у Львів. Але в Норвегію вирішив не їхати: «Щоб ми перемогли – не треба тікати».

Із-за кордону багато добровольців було. Запам'ятала одного грузина. “Я приїхав допомагати Україні. Куди мені звернутися?» Ми саме й займалися інформуванням про можливості подальших маршрутів і розміщення. Був цілий статут, який треба було вивчити, щоби орієнтувати людей. Якийсь в усіх був бадьорий дух.

Щоб на нашій території не було російської культури і російських акторів

- Як ви перетиналися у Львові зі своїми київськими колегами? Точно зустрічалися з  Романом Ясіновським.

- Ромка постійно їздив, займався логістикою гуманітарної допомоги між містами. Я постійно через нього передавала щось. Одного ранку на швидкій заїхав.

Він завжди бадьорий, сильний, каже: «Мала,та все буде «ок». Люблю його оце «ок».

Ми про творчість мало говорили. Єдина наша задача була  - щось потрібне для українських військових чи цивільним людям, які опинилися у найгарячіших районах цієї повномасштабної російсько-українскої війни, знайти і передати. 

- До збору коштів долучався і режиссер Давид Петросян, у чиїй постановці ви граєте Кассандру.

- Так, він шукає амуніцію й допомагає хлопцям. Він – мій режисер. Але тепер ми списуємося не стосовно вистав, як це було раніше. Разом знаходили наколінники. Відправляємо зараз в Одеську область для 22-ох військових.  Ще рукавиці тактичні, шоломи. Турнікети шукаємо, аптечки. Давид усе це забере і доставить.

- Як ви переживаєте втрату людей у цій війні, яких особисто знали? Ще 6 березня стало відомо про загибель в Ірпені актора Павла Лі. Пізніше повідомили, свій бронежилет він одягнув на дитину, а російська куля обірвала його життя.

- Коли не стало Паші Лі, я декілька днів заходила на його сторінку у соціальній мережі  і дивилася все те, що він виставляв, його відео. Думала про гордість за те, що в цьому світі жив такий справжній, щирий, веселий актор і просто людина. Напевно, він одразу вирішив іти волонтерити.  Паша  - з Криму. Однозначно складно переживати, коли втрачаєш талановитих людей.

Війна  закінчиться, ми переможемо. І всі творчі особистості, які долучилися безпосередньо до захисту України, до волонтерства, -  повернуться іншими на сцени і в кадри, гратимуть ролі з іншими сенсами. Якою буде моя Кассандра у найближчій виставі - я до кінця й сама ще не розумію. Однак вона буде іншою, аніж у показах  до 24 лютого.

Коли ми показували фільм «Із зав'язаними очима»,  військовий сказав:  «Ми йдемо на війну не заради того,  щоб ви не жили своїм нормальним життям; щоб ви не були щасливі; щоб ви не раділи,  не сміялися. Ми йдемо туди, щоби ви жили у вільній країні – своїй, нашій, любимій.  Щоб ви були тут щасливі!» 

І Паша, й інші йшли -  заради того, щоби ми жили і були щасливі; робили максимально все, щоб на нашій території не було російської культури і російських акторів, допоки за всі злочини в Україні не відповість країна-агресор. Про це треба всім пам'ятати.

В українську мову закохав Богдан Бенюк

- Марино, ви завжди були україномовною? Яким чином заохочувати українців відмовлятися від «язика» країни-нападника?

 - Богдан Михайлович Бенюк познайомив мене з українською культурою, закохав в українську мову з першого курсу Театрального університету імені Карпенка-Карого. До цього я не говорила українською мовою. Ми поїхали на Різдво до одногрупниці на Західну Україну. Мене познайомили з традиціями. Вони співали українські пісні, я слухала.

Богдан Михайлович мене ніколи не заставляв учити мову, він закохував своїм прикладом.

- Як ваші рідні говорять?

- Й українською, і російською. Я теж ніколи не змушувала братів і сестер говорити українською мовою. Своїм прикладом спонукаю. Я співаю, я граю. Вони приходять на мої вистави. Брат почав говорити зі мною українською мовою. Я його хвалю, підтримую. Кажу: якщо щось не виходить – нічого страшного. Головне – хотіти, пробувати і робити.

Я проти цькування російськомовних людей. Це неправильно. Бо для мене Україна, у першу чергу, - це любов і повага. Прийде час – будуть говорити.

- Головне – щоби усі дотримувалися закону про мову у публічному та медіапросторі, а ще державні службовці.

- Із 2014 року відбулися помітні зміни стосовно української культури і мови. А після перемоги вони будуть ще кращі.

- У вас не з'являється відчуття, що з переміщенням найзапекліших подій повномасштабної війни на схід і південь України наша країна повертається до стану, показаного  у фільмі «Забуті», де ви граєте головну роль учительки української мови Ніни в «лнр»? Стану війни на окремій території, який помічає дуже незначна частина суспільства усієї держави. Якщо це далі – то неначе й війни немає.

- У мене такого відчуття немає. Воно було до 24 лютого нинішнього року. Люди не переймаються гостро, коли це їх не стосується безпосередньо, за вісім років відбулося звикання.

Зараз моє бажання не залишати волонтерство пов'язане саме з тим, щоби робити максимально все, аби наші військові були хоча би максимально забезпечені захисною амуніцією. Якщо купувати – це дуже дорого, захисний жилет – від 200 доларів, а є і втричі дорожчі. Але це не причина залишати українських військових без необхідних речей.

Для себе я точно вирішила, що не хочу переходити виключно в роботу мирного життя: грати, репетирувати і віддалитися від волонтерства. Поки не пролунає офіційна заява, що ми  перемогли –  ми взагалі навіть не маємо права думати про те, що війна  відбувається десь там далеко.  Вона відбувається тут, в Україні. І тільки таке розуміння і спільні дії допоможуть  здолати російських нападників.

Ця велика війна зачепила всіх: у Маріуполі, у Бучі, інших населених пунктах.  Абсолютно безпечних місць в Україні немає. Але ми не боїмося русні. І ми разом маємо перемогти ворога.

Валентина САМЧЕНКО

Фото Геннадія Мінченка