Війна об’єднала всю країну, і ті, хто не боронить кордони зі зброєю в руках, долучилися до потужного волонтерського руху, щоби допомагати військовим, людям, які втратили власний дім, пораненим. Українська поетеса, головна редакторка “Видавництва Старого Лева” Мар’яна Савка активно волонтерить від початку повномасштабного вторгнення росії. А крім того вона займається творчістю: малює, співає, організовує поетичні вечори та благодійні концерти. І звичайно, продовжує українську видавничу справу, яка зараз набирає у світі нових обертів. Як вдається все поєднати й утриматися на плаву в час війни, коли здавалося б, люди перестали читати книги? Наскільки потужним є нині культурний фронт в Україні і як це допомагає відновити емоційний ресурс, Мар’яна Савка розповіла кореспондентці Укрінформу.

ЯКБИ СТРАТЕГІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ПРАЦЮВАЛА ВСІ 30 РОКІВ НЕЗАЛЕЖНОСТІ, У НАС БИ НЕ БУЛО ВІЙНИ

- Мар’яно, як думаєте, коли настане перемога, якою вона буде, і що ви зробите тоді найперше?

- Ця перемога для нас матиме дві сторони медалі – одна символічна, а друга — це та реальність, з якою ми будемо жити. Я розумію, що може настати цей момент – це якийсь день, який буде оголошено перемогою. І в цей день ми будемо всі плакати й радіти. Можливо, відкоркуємо вино із залишків розбомбленого і згорілого складу «Good Wine», щоб відзначити. Але ми всі розумітимемо, що це просто символічний день. А перемога ще буде вимагати від нас величезної кількості праці й зусиль. Бо вже зараз ми розуміємо, що нам залишать країну дуже поруйновану, просто знищену. І величезна кількість людей, які втратили все, далі житимуть живуть у болі та стресі. Наша перемога буде лише тоді, коли минуть роки й Україна нарешті вирветься з цієї завданої нам травми, і стане справді не просто сильною, а й спокійною, емоційно стабільною. Ми зараз стійко боремося, але й розуміємо, що це такий момент, коли ти постійно в тонусі, ти не дозволяєш собі розслабитися. І ті хлопці, котрі, попри біль, воюють, стріляють, відбиваються, у них потім настане момент, коли це все відпустить і залишиться задавненим і відкладеним болем. Тому наша перемога буде тоді, коли ми вийдемо з цього і відновимо, відбудуємо нову країну. І завжди будемо пам’ятати, на яких засадах ми її будуємо і що якраз культура – це одна з головних наших стратегій.

- Так, у нас активна війна не лише в зонах бойових дій, а й на політичному, інформаційному та культурному фронтах, ми воюємо не тільки за територію, а й за мову, цінності, історичне минуле та своє майбутнє. Чи реально це, і коли вже «рускій мір» просто зникне з нашої країни?

- Питання, коли, залишається, звичайно, відкритим, але я думаю, що воно вже відбувається, навіть у таких трагічних обставинах. Ми ж зараз бачимо наслідки нехтування питаннями культури, вони дуже помітні і трагічні. Бо якби стратегія культури існувала всі ці 30 років незалежності, якби ми відбудовували країну за таким принципом, коли людина розуміє свою ідентичність, переживає свою культуру, коли вона від сходу до заходу, від півдня до півночі відчуває всю цю територію як свою, відчуває свою українськість, тобто належність до політичної української нації, то ми б тоді не мали ситуації з Донбасом і Кримом. І ми могли б уникнути цієї безглуздої несправедливої війни з боку росії, бо тоді б ні в кого не могло виникати сумнівів, навіть в агресора, що це країна, яка давно обрала свій шлях, має власну ідентичність, захищає свою культуру та державу.

Так, багато було і зараз залишається в нас у країні людей, які є адептами “руского міра”, і поки це все існуватиме, виникатиме загроза «визволення» з боку росії, яка веде неймовірно дику риторику, що суперечить не просто правилам міжнародної політики, а й волевиявленню народів і ставить під сумнів усі здобутки Європи після Другої світової війни.

«ЛЬВІВ-ХАРКІВ. НА МАШИНИ» ІЗ ЖАДАНОМ І КО

- Зараз дуже видно, як письменники, поети, художники, співаки з різних міст об’єднуються в потужні волонтерські рухи. З чого все розпочалося?

- Насправді ми завжди були людьми однієї системи цінностей. Ми навіть могли не знати один одного, але все одно розуміли, що живемо за одними принципами. І неважливо, чи це Харків, чи Львів, чи Київ, чи Одеса. Люди українського культурного середовища завжди були близькими у своїх спільних та індивідуальних діях. Але в період повномасштабного вторгнення ми почали працювати не тільки як дієвці культури (словосполучення, що почало вживатися на противагу «діячам культури», «дієвці культури» з’явилися, аби заявити про свою віддаленість від ідей «совєцьких профспілок», торік було створено Маніфест і Коаліцію дієвців культури, - ред.), а як люди, що мусять допомагати вирішувати загальнонародні потреби і питання. Те, що потрібно іншим, армії, просто для порятунку, бо кожна культура гуманістична за своєю суттю, і відповідно, для неї найважливішою є людина. Власне, найважливіше в культурі - вберегти людину та людське в ній. Життя – це найбільша цінність. І тому дуже багато дієвців культури реально допомагають рятувати життя, але водночас вони допомагають не втратити цю людяність у людях. А мистецтво і культура якраз і є способом зберегти живу емоцію та людське осердя.

Люди, які мають міцний культурний бекґраунд, міцне розуміння власної ідентичності, розуміння своєї історії та історичної місії, завжди будуть ресурсні і триматимуть оборону, і робитимуть наступ, вони зараз є кістяком нашої країни. У будь-якій країні завжди були громадяни й було населення. І ми перемагаємо саме тому, що у нас більше громадян ніж населення.

- Недавно ви провели великий Благодійний концерт «Львів-Харків» (офлайн/онлайн) за участі «Тріо Мар’яничі», Павла Гудімова, Віктора Морозова з львівської сторони та Сергія Жадана, Іванни Скиби, Олега Каданова, Стаса Кононова — з харківської. Це був своєрідний телеміст, під час якого ви збирали кошти на машини для військових. Кому належить ініціатива?

- Так склалося, що я з перших днів війни постійно співпрацюю з Харковом. Кожен із волонтерів вибирає собі певний напрямок роботи, бо ж неможливо працювати на всю Україну.

- Маєте там рідних чи друзів?

- З перших днів війни до нас передзвонив директор поліграфічного підприємства «Юнісофт» Олександр Попович, він на той момент був комендантом бомбосховища, і там вже так серйозно бомбили. Сказав, що дуже потрібні ліки для поранених, і ми відтоді в партнерстві з «Галичфармом», з яким ми дуже багато зробили спільних проєктів, шукали “госпіталку” і так почали працювати з Харковом.

В одному із таких волонтерських чатів я зв’язалася з Іванкою Скибою, якої я раніше не знала, що мене дуже дивує. Я рідко бувала в Харкові, і чомусь ми не перетиналися на інших культурних подіях, а коли познайомилися через Інтернет, почали щось робити разом і зрозуміли, що в нас багато чого спільного. Дуже міцно здружилися. І крім того, у Харкові є Сергій Жадан, якого я знаю вже 25 років як мінімум. Це людина мого покоління. Ми починали разом в літературі й часто перетиналися на фестивалях. Зараз він дуже багато працює як волонтер і довкола нього об’єднується багато людей, які збирають на фронт спорядження, ліки, займаються тими, хто потребує певної гуманітарної допомоги.

- А чому під час концерту збирали гроші саме на машини?

- Я запитала в Жадана «Скажи мені, яка у вас зараз найбільша потреба?» - і він, не задумуючись, відповів: «Машини». І я вирішила долучитися до цього так само: закинула в пошук і вже знайшла два автомобілі – це пікапи L-200. А далі виникла ідея зробити спільний концерт між Харковом і Львовом, щоби спробувати назбирати кошти на ці машини. Жадан, звичайно, погодився на цю ідею. А потім вже працювали з «Накипіло», знову ж таки з Іванкою Скибою, щоб ця подія таки відбулася. Я б у цей концерт, звичайно, багато кого хотіла і могла зібрати, але розуміла, що він не може тривати вічність. Люди вже зараз трохи втомилися від усього: і від ефірів, і від збору коштів. У нас усіх є така одна спільна велика мотивація, але вона все одно слабне. Тому що надзвичайно багато потреб і вони не оригінальні: на машини збирає багато хто, але їх все одно треба, бо вони просто горять. І що ти тут зробиш?

- Скільки вдалося зібрати?

- На цей час ми зібрали близько 145 тисяч, я вважаю, що це гарний результат, як на такий короткий термін (поки інтерв’ю було в редакції, автомобілі відремонтували, зараз пікапи вже у Харкові і допомагають нашим воїнам боронити рідну землю, - ред.).

Було дуже багато людей на YouTube, на нашому каналі «Мар’яничі» було більше, ніж дві з половиною тисячі переглядів. І на різних майданчиках у соціальних мережах - теж поза 10 тисяч. І безпосередньо з нами офлайн було близько 200 людей у бомбосховищі на FESTrepublic. Я була вражена.

НИНІ КУЛЬТУРА ДЛЯ ЛЮДЕЙ - ЦЕ ДЖЕРЕЛО ЕНЕРГІЇ

- Тобто, люди зараз цікавляться музикою, поезією, культурними заходами? Наскільки вони цього потребують?

- Потребують. і навіть дуже. І я так думаю, що нам треба оцей культурний фронт робити ще активнішим. Навіть по собі відчуваю, що з початку війни я ніби завмерла - в нас не було ні репетицій, ні концертів. Оце перший, не наш, а спільний. Спеціально до нього ми написали пісню, буквально за одну репетицію. І тепер я відчуваю, що вже настав другий період війни, коли люди пережили той перший шок і вже потребують чогось, що дає їм сили. Ми видихнулися на тому першому етапі, і нам потрібно зараз шукати джерело енергії. А якраз у мистецтві воно і є.

Я з одного боку людина емпатична й емоційна, але з іншого — можу стримувати свої емоції. І недільний концерт у мене був на такому піднесені, хоч багато людей мені говорили, що вони плакали в залі. Я — ні. Але коли прийшла додому, включила на YouTube «Стефанію», яку зробили наші литовські брати. І просто розревілася. І вкотре зрозуміла, що мене пробиває на сльози та вихід емоцій саме мистецтво. Коли за цим стоїть неймовірна сила, і ця пісня, і голоси цих людей, які нас щиро підтримують... Це так цінно. Це має такий енергетичний посил, про який можна говорити багато, але найкраще його відчути. І тоді настає рестарт відчуттів. Це власне і є сила мистецтва, музики, поезії.

- Ви нещодавно проводили поетичні читання з вимушеними переселенцями у Львові. Як люди, які втікали від війни та обстрілів, відгукуються на такі події?

- Завжди були люди, які цікавилися літературою, незалежно від географії. І байдужих теж вистачає всюди. Для цих людей, які зараз до нас приїхали, важливе спілкування. Багато є таких, що відкривають для себе нове. Тут було значно більше ресурсів для читачів і книжок, і книгарень. У нас багато їх у Львові, одна в Одесі, дві в Києві. І ви знаєте, якраз перед самою війною я була в Харкові, і ми говорили про те, що в цьому місті «Видавництво Старого Лева» хотіло б відкрити свою книгарню-кав’ярню. Ми вже були готові підбирати приміщення, говорили також із Сергієм Жаданом, який тоді курував мій поетичний вечір у квартирі Шевельова, говорили з журналістами на радіо. І ми приїхали до Львова з меседжем, що готові відкрити своє представництво у Харкові. Головне, щоб була цікавість у читачів.

- І на той час там була цікавість до української літератури?

- Так, але питання в тому, чи вона була серед україномовного середовища Харкова, яке на той час можна було вважати свого роду діаспорою, чи все-таки серед харків’ян, що цікавляться літературою, незалежно російська вона чи українська.

- І як ви вважаєте?

- Я думаю, що все залежить від моменту. Якби зараз поговорили в Харкові, який пройшов дуже глибоку трансформацію за цей період, то ми б отримали власне побажання не від «діаспори», а від Харкова, як такого. Хоча, може, він таким і був, просто не проявлений. Зараз він дуже проявився як українське місто. Для мене зараз це місто - один із символів історії цієї війни. Бо дуже боляче за Херсон, за Миколаїв, я вже не кажу за повністю зруйновані міста, а за ті, які зараз під окупацією. І те, що Харків вистояв, насправді вселяє величезну надію, що все буде переможно для нас.

ЧЕРЕЗ ВІЙНУ СТАЄ ВИДИМИМ КУЛЬТУРНИЙ ТА ВИДАВНИЧИЙ СВІТ УКРАЇНИ

- Хоч поки що в Харкові книгарню відкрити не вдалося, нещодавно «Видавництво Старого Лева» відкрило нову у Львові. Чи на часі це зараз?

- Ми планували відкриття цієї книгарні ще до війни, робили ремонт, потім, правда, зупинили, і вона лишилася у недовершеному стані. Але оце нещодавно вирішили, що треба доробити й відкрити. По-перше, там дуже символічна адреса: Степана Бандери, 33. У той період, коли рускіє шукають Бандеру, мені здається, це дуже на часі. Якось так символічно і класно. Там дуже багато патріотичної літератури. І не тільки наша, бо ми в період війни вирішили розширювати асортимент своїх книгарень і брати книги інших видавців. Бо, чесно вам скажу, у багатьох них реально немає точок продажу, багато що закрито чи зруйновано і не було можливості працювати зі складами.

- Та навіть візьмемо той самий Харків, який певним чином конкурував зі Львовом у сфері книговидання.

- Так, Харків – це місто видавців і поліграфістів. Нещодавно у них відкрилася книгарня «Віват», і це дуже хороший символ того, що в нас уже відбувається оздоровчий процес.

- Перед повномасштабною війною, під час пандемії, ви збирали у Львові видавців зі всієї України і говорили про занепад книжкової галузі, зменшення обсягів виробництва, дорогу сировину. Яка зараз ситуація?

- Не стало легше, це точно. Зараз усе стає дуже дорогим, і це викликає найбільші складнощі. Дорожчає друк, матеріали, доставка – це відповідно впливає на ціну книжки, яку вимушені теж підвищувати. А підняття ціни в час, коли всі виснажені благодійними внесками, витратами на війну, звичайно, не даватиме такого класного результату, як хотілося б.

- Як ви виживаєте в час війни?

- Нас дуже підтримував волонтерський рух з-за кордону, коли наші книги купували для дітей переселенців і формувалися такі українські бібліотечки в різних містах Європи. У Берліні взяли наші книги продавати в одній із книгарень, і вони там розкуповувалися дуже швидко. Це насправді дуже символічні речі. Через війну стає видимим культурний і видавничий світ України. Ми не потрапили на жодну виставку: ні в Болонью, ні у Варшаву, ні в Лондон, ні в Корею. Деякі з них ще мають відбутися, але вже знаємо, що не летимо туди, бо в мене оце відчуття, що ти потрібен зараз тут. Проте ми продавали чимало прав на українських авторів за кордон і в різні країни, яких ще й близько не було на карті нашого видавництва, - від Японії, що нас підтримала дуже щедрим авансом, до крихітної країни з Азорських островів.

У цьому дуже допомагають інформаційні приводи, які створюються між іноземцями. Ми розмістили в нас на сайті таку кнопку донації і дуже багато книг відкрили у вільний доступ для безкоштовного скачування. Там був неймовірний ажіотаж. І написали, що якщо ви хочете допомогти, можете скористатися цією опцією, а ми за ці гроші наші книги передамо дітям біженців за кордоном.

- І багато меценатів долучилося?

- Власне, нам хотілося б, щоби більше. Але коли американці зі свого інформаційного каналу зробили матеріал про видавництво і сказали, що є така можливість, у цей день ми отримали близько п’яти тисяч доларів. Нас підтримує щоденно світ багато-багато чим, і я невимовно вдячна. І вони до цього ставляться так особистісно, не загально, а зворушливо, переживають наші історії.

- Яку літературу зараз читають? Що у вас в ТОПі?

- Найбільшою популярністю зараз, звичайно, користується дитяча література, тут я б виділила «7 звичок щасливих дітей» Шона Кові, історії «Джуді Муді». У нас багато дітей потребують українських книжок. З’явилися новинки, які теж добре показують себе в продажах. Попри війну у нас люди, які читали, так далі й читають. Елізабет Гілберт, Террі Пратчетт, Саллі Руні - ці автори як читалися до війни, так не зменшують обертів і тепер.

ДІТИ ЗАРАЗ ЖИВУТЬ ВІЙНОЮ

- Мар’яно, давно стежу за вашою літературною, музичною, образотворчою і громадською роботою, а з початку повномасштабної війни, спостерігаю ще й за активною волонтеркою. Як вдається все встигати? А до того ж у вас іще семирічний син, який теж потребує чималої уваги.

- Не такий уже він у мене маленький (сміється). Северин, до речі, віддав свої заощадження мені на волонтерку. У нього є такий поїзд, куди він збирав кошти, які наколядував, що подарували на день народження. Він приніс його мені із словами: “Ти допомагаєш іншим людям, і я хочу долучитися теж”. Це було так зворушливо. Я в нього якось запитала: а чим зараз живуть діти? І він відповів: діти живуть війною! І це було для мене абсолютно вичерпною відповіддю від семирічної дитини.

- На завершення недільного концерту вони з Марією Жадан співали пісню «Діти» на вірш Сергія Жадана, і це було так зворушливо…

- Так, це болісна історія… Я теж собі думала, як Маруся бачить на екрані свого батька, якого не бачила всі ці місяці і за яким безмежно тужить. Це болісно. Але діти зараз мають бути найбільш захищеними. І мені деколи здається, що ми не до кінця їх захищаємо. Я ніколи від сина не приховую нічого. І думаю, він усе розуміє, що зараз відбувається. Вони ж усе бачать. Навіть от я розповідала, коли після концерту слухала вдома литовський варіант «Стефанії» і плакала. І Северин не міг зрозуміти, чому в мене течуть сльози, і все просив: поясни, чому? І я намагалася пояснити, що відбувається. Про те, що зворушує, як люди з інших країн включилися і як вони допомагають нам, і скільки в цьому сили. Недавній наш концерт – це був чи не перший день за всю війну, коли я відчувала себе щасливою, наскільки можна такою бути в цей час.

- І це дає сили на нові звершення?

- Так, я мушу сказати, що я енергетична людина, в мене всередині потужний акумулятор, інколи, правда, сідає. Тоді відновлююся у спілкуванні з людьми. Дуже люблю своїх друзів, вони мене відновлюють. Зараз  розуміння, що ти не маєш права втрачати свого ресурсу, тримає в тонусі. Допомога іншим – це завжди допомога собі. Це речі одного порядку. Я дуже страждаю, коли розумію, що в чомусь безсила, і мене теж, як багатьох, мучать докори сумління, почуття провини, бо постійно здається, що може б ти міг краще і більше, може, десь не дотягнув, не доробив… Але мусимо працювати на максимумі заради нас, заради України.

Людмила Гринюк, Львів

Фото з благодійного концерту "Львів-Харків" надані Мар'яною Савкою